Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 27)

      Кара Мустафа був у вiдча?. Iще один "генеральний" штурм Чигирина зазнав невдачi. Тисячi синiв Магомета наклали сьогоднi головами в глибоких апрошах, у рову попiд стiнами i на самих стiнах мiста. Про похiд на Ки?в i на Лiвобережжя, на що глибоко в душi плекав надiю вiзир, годi й думати. Наступа? осiнь. Закiнчуються припаси. Чомусь не поверта?ться валка з рiчки Корабельно?... 
      Прокляте мiсто! Вже зосталися самi ру?ни та фортеця на горi, а трима?ться! Сьогоднi, думав, нiяке чудо не вряту? його вiд падiння... Так нi ж - вистояло! Гяури-уруси помирають, але не здаються! Ромодан-паша i гетьман Самойлович можуть утiшатися перемогою... Утiшатися? Нi, рано! Одному з них вiн, вiзир, завдасть удару в саме серце! Такого болючого, страшного удару, вiд якого здригнеться сам шайтан! 
      Вiзир плеснув у долонi. До намету ввiйшов ага. 
      - Чи привезли вже князя Андрiя, сина Ромодана-пашi? 
      - Так, великий вiзире. Ханськi нукери щойно прибули з полоненим княжичем. 
      - Приведiть його сюди! 
      Два аскери ввели закованого в кайдани, жовтого, змученого бранця. Майже десять рокiв тому потрапив молодий Ромодановський у полон до татар. Хан пiд тиском Стамбула все не вiдпускав його, хоча во?вода Ромодановський пропонував в обмiн на сина великi грошi чи знатних кримських мурз, що перебували у нього в полонi. 
      Вiзир повiв бровою - аскери, уклонившись, вийшли. 
      - Ти розумi?ш по-турецькому, князю? 
      - Трохи, - злегка вклонився князь Андрiй. 
      - Ти зна?ш, що твiй ата[29] - во?вода уруських вiйськ пiд Чигирином? 
      - Знаю. 
      - Ти завтра будеш вiльний, коли напишеш батьковi, щоб здав Чигирин... Тобто дiстанеш волю пiсля того, як во?вода здасть мiсто! 
      - Я цього не напишу, великий вiзире. 
      - Я примушу тебе зробити це! 
      - Навiть аллах не примусить! Пробач менi великодушно, великий вiзире. 
      - Тодi ти вмреш лютою смертю! 
      - Умру. Всi ми смертнi. 
      Вiзир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик? 
      У цей час вiдкинувся полог намету - ввiйшов ага. Вклонився. 
      - Великий вiзире, загiн спагi?в захопив у полi козака-запорожця з важливим листом вiд Урус-шайтана Сiрка. 
      - Про що лист? 
      - Запорожцi нiбито бажають служити нашому сонцесяйному султановi. 
      - Введи козака!.. Чекай-хто його захопив? 
      - Джаббар-ага i Гамiд-ага. 
      - Хай увiйдуть теж. 
      Ага плеснув у долонi - до намету аскери ввели Звенигору. Потiм зайшли Гамiд i Джаббар-ага. Вклонилися вiзировi аж до землi. 
      Звенигора мав зв'язанi руки i привiтався до вiзира легким поклоном голови. 
      - Чому посланець зв'язаний? - нахмурив брови вiзир. Джаббар-ага хотiв вiдповiсти, але його випередив Гамiд. Це вiн наполiг, щоб козака було зв'язано. 
      - Я не довiряю йому, великий i преславний вiзире. Це мiй колишнiй раб, невiльник, який пiдняв повстання, спалив мiй ма?ток, а потiм утiк. Я прошу вас, великий повелителю правовiрних, пiзнiше вiддати його менi, щоб я мiг вчинити над ним справедливий суд, - сказав Гамiд i ще раз низько вклонився. 
      Кара Мустафа вислухав його неуважно." 
      - Де лист? 
      Джаббар-ага подав бiлий сувiй. 
      - Але хто ж менi прочита? його? Покличте драгомана! 
      - Я прочитаю, - виступив наперед Звенигора. 
      - О, ти розумi?ш по-турецькому? 
      - Так, великий вiзире. 
      - Розв'яжiть йому руки! 
      Блиснув ятаган аги - i мотузок упав додолу. 
      - Читай! - наказав Кара Мустафа. 
      Звенигора взяв папiр. На мить зам'явся, напружено думаючи, що робити. Дослiвно перекласти листа чи продовжувати обманювати i вiзира, як обманув Гамiда i Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате .вразиш вiзира в найболючiше мiсце звiсткою про падiння Кизи-Кермена i розгром турецько? флотилi?... Якщо ж зробити друге, то вiдтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман i перекладе листа правильно... А потiм?.. А потiм-однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи пропав - читай, Арсене! 
      Вiн розправив аркуш i почав читати, слiдкуючи за виразом обличчя вiзира. Кара Мустафа спочатку слухав з подивом, потiм почав багровiти. Падiння Кизи-Кермена! Флотилiя з припасами! Це була страшна несподiванка. Як грiм рад головою... 
      - "...Липня 12 числа проти Краснякова, - читав Звени-гора, - на гирлi Корабельному, ударив на тi всi суди, оволодiв ?сми ними, одно тiльки судно парусами i многими гребцi втекло... Визволено всiх невiльникiв, взято п'ятсот полоненикiв, сiм гармат, тридцять прапорiв i все продовольство, а такожди корабельного пашу... Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив пiд вартою в Кардишинi... Пашу з вiрними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти вiдправив його в дарунок його царськiй милостi государевi московському... А сам з товариством iду на Буг к турському мосту i заставi, яку, дасть бог, погромлю... Кошовий отаман Сiрко". 
      - Що це все значить? -вигукнув вiзир. - Ти мене обманув, гяуре? 
      - Нi, великий вiзире, я обмалював свого лютого ворога Гамiда. А вам я прочитав справжнього листа кошового... 
      - А ти вiда?ш, що тебе чека?? 
      Наперед виступив Гамiд. 
      - Великий повелителю правовiрних, дозволь менi розправитися з собакою! Прошу дарувати менi таку мил?сть, мудрий раднику володаря трьох суходолiв! 
      Роздратований Кара Мустафа, зда?ться, тiльки тепер згадав, що в наметi знаходяться стороннi люди, яким не варто було чути такi невтiшнi для туркiв вiстi з Запорожжя. Вiн спалахнув. 
      - Геть усi звiдси! I забудьте про те, що тут чули! Гамiд, Джаббар-ага, а також вартовi, задкуючи i кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом. 
      Князь Андрiй торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо: 
      - Спасибi, козаче, за добрi вiстi. Втiшив мо? серце. 
      - Ти хто такий? - Арсен зi спiвчуттям подивився аа закованого в залiзо невiльника. 
      - Князь Андрiй Ромодановський. 
      - Що? -вигукнув Арсен. -Ти син боярина Ромо-дановського? 
      - Так. А ти зна?ш мого батька? 
      - Ще б пак! Я зустрiчався з ним i розмовляв. 
      Вiзир мовчки стежив за ?хньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову i про щось напружено думав. Очi його горiли. На високому темному лобi зiйшлися тугi зморшки. 
      Зненацька вiн плеснув у долонi. Ввiйшов ага. 
      - Вивести невiльника! 
      Князя Андрiя повели. 
      Вiзир встав, пiдiйшов до Звенигори. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарештi, промовив: 
      - Ти народився пiд щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллаховi за це! 
      Звенигора запитливо глянув у колючi очi вiзира, не розумiючи, куди вiн гне. А вiзир вiв далi: 
      - Ти зна?ш, хто цей невiльник? 
      - Знаю. Нещасний син во?води Ромодановського. 
      - Так, син Ромодана-пашi... Його доля тiсно переплелася сьогоднi з тво?ю! 
      - Як саме? 
      - Я зараз напишу листа Ромодану-пашi. Вiднесеш. 
      - Тобто... 
      - Так, ти будеш вiльний. Мо? люди виведуть тебе до стану урусiв. 
      Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похiдного столика, на якому в пiдсвiчнику горiла свiчка, взяв довге бiле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне вiконце. Потiм рвучко кинув перо на стiл i повернувся до козака. 
      - Нi, писати не буду! Передаси усно Ромодану-пашi... Слово в слово!.. Слухай уважно! 



      4 

      - Неймовiрно! - вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись iз м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиглика. Вiн гостював у гетьмана, а той любив багатство i затишок i навiть у походи возив за собою дорогi речi - крiсла, лiжка, одяг. - Неймовiрно! Ти бачив мого сина? У наметi самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на пiдмову i домагання туркiв!.. Видали ?м князя Андрiя... Що ж казав вiзир? 
      Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопiв. Пiдiйшов, поклав руку на плече Звенигорi. 
      - Кажи! Все кажи, нiчого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звiстку ти принiс менi сьогоднi... Але краще гiрка правда, нiж солодка брехня! 
      - Боярине, менi теж не легко зважитися передати вам слова вiзира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо мо? слова завдадуть вам болю, - сказав Звенигора. 
      Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуватi брови, кинув суворо;
      - Кажи! 
      - Вiзир хотiв написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довiряти паперу сво? думки. Тому вирiшив усе i передати усно... I це врятувало мене вiд смертi... Вiзир сказав: "Передай Ромодану-пашi, що його син у мо?х руках. Ти бачив його i можеш засвiдчити це перед боярином, щоб вiн повiрив менi... Князь Андрiй ще молода людина i хоче жити. Ромодан-паша ма? змогу врятувати сина, якщо вiн любить його... Але для цього потрiбно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан-паша i гетьман здавалися менi з вiйськом. Знаю, що на це вони нiколи не пiдуть. Це була б занадто висока плата навiть за голови трьох синiв!.. Але Чигирин, в якому вже нiчого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Менi ж треба взяти ру?ни мiста, бо я не хочу подiлити долю Iбрагiма-пашi!.." Так сказав вiзир Мустафа. 
      Звенигора замовк. Ромодановський важко пiдвiв голову. 
      - Що ще сказав вiзир? Усе кажи! 
      - Вiн сказав: "Якщо я завтра до пiвдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого князя Андрiя здерти шкуру, напхати соломою i вiдвезти старому Ромодану-пашi в подарунок!.." Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена. 
      Ромодановський стиснув руками скронi, застогнав. 
      - Боже, навiщо ти посила?ш менi таке випробування! 
      Самойлович обняв його за плечi, посадив на лiжко. Пiднiс кухоль вина. 
      - Григорiю Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тiльки вдумайся в слова вiзира... Адже в них визнання того, що турки втратили вiру в перемогу. Кара Мустафа вiдступив би й сьогоднi, але бо?ться гнiву султана. Йому потрiбно хоч на один день вступити в Чигирин... Ну, то хай бере його! 
      Помiтивши напруження i подив на обличчi Звенигори, гетьман махнув йому рукою, щоб вийшов, а потiм, закривши за козаком важкий полог, продовжив свою думку: 
      - Чигирин ущент зруйнований. З кожним днем його все важче й важче обороняти... 
      - Однак турки не можуть його взяти! -заперечив князь. - Сьогоднiшнiй ?хнiй штурм закiнчився, як i всi попереднi, вiдступом... До того ж - зруйновано тiльки мiсто, а фортеця майже не пошкоджена! В нiй багато гармат, пороху, припасiв... 
      - Але ж, боярине, не забувай i про сина... У мене самого серце кров'ю облива?ться при однiй думцi, що Чигирин треба здати. Та що вдi?ш?.. Чигирин - не Укра?на . i не Москва! Ми зiрвемо фортецю, пiдпалимо мiсто - i хай тодi Кара Мустафа ви?жджа? бiлим конем на Чигиринську крем'яну гору! Не велика для нього буде радiсть! 
      - Що скаже цар! - вигукнув боярин. 
      Видно було, що в душi вiн погоджувався з доказами гетьмана про те, що здача Чигирина ще не означала цiлковитого пiдкорення турками Укра?ни, а тим бiльше Росi?, та вiн боявся, що ця здача, вiд яко? залежить життя князя Андрiя, розцiнюватиметься i на Укра?нi, i в Росi? як поразка. 
      - А що скаже цар, коли турки вiдступлять? - наполягав на сво?му Самойлович. - А що вони вiдступлять, я впевнений у цьому! Вже зараз ?дять саму конину. Запорожцi перетнули всi шляхи, захопили флотилiю, - пiдвозу майже нiякого! Ми ма?мо сто двадцять тисяч вiйська, багато ядер, пороху, продовольства... Вiзир зна? про це. Йому лиша?ться один шлях - тiкати на пiвдень, у Туреччину. А це означатиме, врештi, що перемогли ми! I вiйсько нам спасибi скаже, бо ми цим збережемо стрiлецькi й козацькi голови... Ну, вирiшуй, Григорiю Григоровичу! 
      Ромодановський довго мовчав.- Потiм зiтхнув i сказав глухо, нiби крiзь сльози: 
      - Гетьмане, я цiню твою добрiсть до мене. Однак пристати до тво?? думки не можу... Завтра й позавтрьому Карi? Мустафа почне новий штурм, i ми повиннi бути готовi до того, щоб вiдбити його! Тому я сьогоднi введу свiжий стрiлецький полк, а тебе прошу пiдкрiпити залогу мiста полком сердюкiв. 
      У Самойловича опустилися плечi. Цей наказ - смертний вирок для княжича Андрiя. Гетьман скрушно похитав великою сивуватою головою, пiдiйшов до боярина - обняв його. 
      Ромодановський довго стояв непорушне, затуливши обличчя долонями, потiм болiсно застогнав i прошепотiв хрипко: 
      - Сину мiй, прости мене! 



      5 

      Вийшовши з намету во?води, Звенигора деякий час постояв на пiщаному горбi, звiдки було видно Чигирин i турецькi окопи по той бiк Тясмину. Синя надвечiрня iмла пiднiмалася з лугiв i поволi обволiкала все навкруги. Стояла незвична тиша. Жодного пострiлу. А ще ж якусь годину тому земля здригалася вiд гарматно? стрiлянини i вибухiв бомб, вiд тупоту i крику багатьох десяткiв тисяч воякiв. 
      Звенигора намагався крiзь iмлу розгледiти у мiстi будинок коменданта. Там десь Роман. Чи живий вiн?.. Iдучи до князя Ромодановського, мав намiр ще раз попросити його за друга, але не до того тепер старому во?водi... 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2