Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 4)

      Але як тiльки село лишалося позаду, втiкачi наддавали ходу. 
      За першi два днi вони пройшли далеко в глиб кра?ни i тодi круто повернули на пiвнiч, де синiли високi шпилi Старо? Планини. Звенигора вiв товаришiв до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподiвався знайти там загiн во?води Младена i Златку. 
      Златка! При однiй згадцi про дiвчину серце в козацьких грудях стукало частiше, нiби хотiло вирватися на волю i летiти на пошуки кохано?. Та вiн i сам поспiшав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався цiною великих зусиль, вiн безупинно пiдганяв товаришiв. I чим яскравiше на тлi сiрого осiннього неба вимальовувались величнi верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим бiльше вiн поспiшав i хвилювався. Чи не затримають ?х в останню мить яничари, котрих, як вiн дiзнався, достобiса стало на зимовий постiй по болгарських мiстечках пiсля невдалого походу на Укра?ну? Чи знайдуть вони загiн Младена? Адже його розгромили пiд Чернаводським замком... Нарештi, чи пощастило Златцi i Драгановi знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарiв Сафар-бея або спагi?в Гамiда? 
      Iшли найчастiше манiвцями, вряди-годи розпитуючи у пастухiв дорогу. Пересiчена вiдрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та лiсами, безлюдна мiсцевiсть надiйно ховала ?х вiд стороннього ока. В села заходили тiльки тодi, коли допiкав голод, а в кишенях не лишалося нiчого ?стiвного. 
      Перебрiвши бурхливу Луду-Камчiю, вступили в густий буковий лiс. Безлистий, чорний, похмурий, вiн навiвав смуток. З блискучого мокрого гiлля безперервно падали важкi холоднi краплини. Шамкотiло пiд ногами прiле листя. 
      Дорога круто пiднiмалася вгору. 
      Вечорiло. 
      Десь попереду, за густими заростями, глухо шумiв водоспад. Стомленi, голоднi, втiкачi прискорили ходу. Треба було шукати сухе мiсце для нiчлiгу. 
      Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущiв, раптово зупинився i приклав палець до вуст. 
      - Тс-с-с! 
      - На бога, що там? - спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, i на ?хнiх кiнчиках сизiли краплини води. 
      - Хатина! I в нiй хтось ?... Бачите - з димаря димок в'?ться. 
      Втiкачi зупинилися, визирнули з-пiд кущiв. 
      Перед ними вiдкрилася велика похила галявина, що тяглася попiд стрiмкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стiною до кручi, стояла стара дерев'яна колиба. Далi, за нею, з гори падав невеликий водоспад. 
      Навколо - нi душi. Тiльки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свiдчив про те, що в колибi хтось живе. 
      Друзi переглянулись. 
      - Обминемо чи зайдемо? - спитав Звенигора. 
      Всi помовчали. Потiм Роман сказав: 
      - Ми страшенно стомилися. Перемерзли... Нам боляче дивитися на тво? муки, Арсене! Тобi потрiбен знахар, який залiкував би тво? рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах... Гадаю, нам не зашкодить зайти до цi?? колиби - перегрi?мося, вiдпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що-небудь поганого? 
      - Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лiсничi. Чей же не яничари, най ?х мамi! - пiдтримав Романа Спихальський. - До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках ма? добрячого бука. А в Арсена - ятаган... Чи ж нам кого боятись, панство? 
      - Тодi ходiмо, - погодився Звенигора. 
      Вони вийшли з лiсу i поволi пiдступили до колиби. Арсеновi здалося, що в малесенькому вiконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тiнь. Хтось уже помiтив ?х? Однак нiхто не вийшов назустрiч. Грубо збитi з тесаних дощок дверi були щiльно причиненi. Козак вiдхилив ?х - заглянув усередину. 
      - Здравейте, люди добрi! Чи ? тут хто? 
      Нiхто не вiдповiв. 
      Звенигора вiдчинив дверi ширше, i всi четверо зайшли до колиби. Це була чимала хатина, в якiй, безперечно, щойно були люди. На широкiй лавi, пiд стiною, лежало два овечi кожухи. На столi стояла велика череп'яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Бiля миски - двi дерев'янi ложки. Хлiб. В кутку - лежанка з дикого каменю. В нiй весело палахкотiли сухi буковi дрова. Вiд вогню по убогiй кiмнатi розливалося червонясте свiтло i при?мне тепло. 
      - Гм, зда?ться, ми тут непроханi гостi, - сказав Грива. - По всьому видно, що хазя? забачили нас i поспiшно сховалися. Куди? В усякiм разi, в дверi вони не виходили! 
      - Але тутай ще ? однi дверi, прошу вас, - показав Спихальський на темну дерев'яну стiну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпiл. - Побий мене Перун, якщо за нею не сто?ть принаймнi один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче менi нiздрi сво?м душком, холера! 
      З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомiтнi в напiвтемрявi дверцята, i здивованi каторжники побачили на другiй половинi колиби невелику отару овець, що спокiйно ласували сухим лiсовим сiном, i високого старого балканджiя. 
      - Здравей, пане господарю! - привiтався вражений не менше за товаришiв Спихальський. 
      - Здравейте, - вiдповiв балканджiй i ввiйшов до хатини. Похмуро спитав: - Кто ?сте? 
      Звенигора виступив наперед. 
      - Другарю, пробач, що ми вдерлися, непроханi, до тво?? господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловiк, то не виганяй нас iз тепло? хати - дозволь переночувати! 
      Балканджiй пильно оглянув яничарський одяг Звенигори i, нахмуривши сивi брови, показав рукою на лаву. 
      - Сiдайте. Якщо голоднi, прошу скуштувати мо?i страви. 
      - Спасибi, - подякував Звенигора. - Тiльки, я бачу, вас мало дво? вечеряти. Чи сподоба?ться вашому напарниковi, що ми без його запрошення все по?мо тут? 
      - Нiкого, крiм мене, в колибi нема?, незнайомцю, - вiдповiв старий. - А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозi. 
      "Гм, хитрий старий - викрутився, - подумав козак. - Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тодi два кожухи простеленi на лавi? Теж для гостя?" 
      Балканджiй подав ще двi ложки, i зголоднiлi втiкачi жадiбно заходилися коло гарячо? юшки. Мовчазний господар колиби не сiдав до столу. Пiдкинув у вогнище кiлька сухих рубанцiв, принiс оберемок запашного сiна i, розiславши його в кутку, бiля лежанки, вийшов з колиби. 
      - Не подоба?ться менi його та?мничiсть i замкнутiсть, - тихо промовив Роман. - Блика? спiдлоба, клятий лiсовик! Чи не краще нам дременути звiдси, поки вiн не привiв яничарiв? 
      Однак його нiхто не пiдтримав, Спихальський пiсля сито? гарячо? ?жi розiмлiв i посоловiлими очима поглядав на м'яку постiль. Звенигора зовсiм розхворiвся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тiпала пропасниця. Гривi, видно, теж не хотiлося йти з тепло? хати в мокрий осiннiй лiс. 
      - Гаразд, зоста?мося. Лягайте, друзi, спати, а я до пiвночi повартую, - здався Роман. - А потiм розбуджу пана Мартина. 
      Всi полягали покотом на сiнi. Спихальський i Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячцi, марив, та, врештi, i вiн заснув. Тiльки Роман люто боровся зi сном. Коли ввiйшов балканджiй i, дмухнувши на свiчку, лiг на лавi, дончак ущипнув себе за вухо i широко розплющив очi. Прислухався до нiчних шорохiв, вдивлявся в темряву. Пригадував рiзнi iсторi? iз свого життя... Потiм дихання стало рiвнiшим, очi мимоволi склепилися, i вiн непомiтно для себе поринув у глибоке забуття. 
      Першим прокинувся вiд рiзкого болю в лопатках Арсен. Вiдколи його побив Абдурахман, вiн спав лише ниць, на животi. Тож вiн одразу вiдчув, як хтось сiв йому на спину, завернув руки назад i почав в'язати вiрьовкою. Вiд його крику прокинулися всi. 
      В колибi було свiтло: на столi горiла свiчка. Кiлька чоловiкiв стояло над втiкачами, держачи в руках пiстолi. Iншi в'язали руки. 
      Зрозумiвши, що вони потрапили в пастку, втiкачi спробували чинити опiр. Грива вирвав руки i зацiдив нападниковi кулаком у груди, але мiцний удар пiстолем по головi поклав Гриву назад. Дiстали сво? i Звенигора з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слiд вiд сну i, видно, не до кiнця втямив, що ско?лося. Тому вiн заборсався i вивергнув цiлий потiк лайок лише тодi, як його руки було вже мiцно затягнуто сирицею. 
      Коли все скiнчилось i чулося тiльки важке сопiння пов'язаних утiкачiв та ?хнiх ворогiв, один з нападникiв штовхнув Звенигору ногою пiд бiк. 
      - Ну, ти, яничаре, вставай! Розповiдай, який шайтан занiс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати! 
      - Та хто ви такi, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини? - спитав обурено Звенигора, дуже пiдозрiваючи, що перед ним таки не яничари, а вiльнi господарi гiр. - Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совiсть i честь! Пригостив, нагодував - i видав цим розбишакам? 
      Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, вiдповiв: 
      - Нiхто вас не запрошував сюди! Ви самi вдерлися, як злодюги! I не дуже тут кричи, ланцю! Вiдповiдай, поки тебе питають по-доброму! Звiдки прибув сюди? Хто прислав? 
      - Нiхто нас не присилав. Ми самi прийшли. 
      - Хто ж ви такi? Яничари? 
      - Звiдки ви це взяли? 
      - Не викручуйся, по шкурi бачимо! 
      Звенигора оглянув свiй одяг i усмiхнувся. Справдi, вiн мав викликати пiдозру в гайдутинiв, якщо це справдi гайдутини. Хоч його одяг був забрьоханий, зiм'ятий, вiн ще не втратив ознак яничарського вбрання. 
      - Шкуру можна скинути! 
      - Це однак тебе не вряту?, яничаре! 
      - А може i вряту?! Розв'яжiть менi руки! 
      Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит. 
      - Розв'язати, Ганчо? 
      Той ствердно хитнув головою. 
      Сопучи, старий нагнувся i перерiзав ножем мотузок. Розправивши руки, Звенигора поволi скинув з себе яничарський бешмет. Потiм узявся за сорочку. Смикнув - i вiдчув гострий бiль у всiй спинi. Сорочка вкипiла в глибокi виразки. Зцiпивши зуби, вiн щосили рвонув ?? через голову i, зiжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до свiтла. 
      - Дивiться! 
      В колибi стало зовсiм тихо. Чути було, як потрiскувала на столi свiчка. 
      - О леле! - вигукнув Ганчо. - Що це в тебе, чоловiче? Вся спина у виразках, у кровi! 
      Замiсть вiдповiдi Звенигора, перемагаючи бiль, спитав: 
      - Тепер скажiть, хто ви? 
      - Ми гайдутини! 
      Звенигора важко присiв на сiно. Перед очима у нього попливли жовтi кола. Однак вiн полегшено зiтхнув. 
      - Я так i думав... Проведiть нас до во?води Младена! 
      Ганчо перезирнувся зi сво?ми товаришами. 
      - Ти зна?ш, незнайомцю, во?воду? 
      - Так. 
      - Хто ж ти i тво? товаришi? 
      - Ми невiльники. Втекли з каторги... 
      - Руснаки? 
      - Так. 
      - Гм. От так притичина! - почухав голову Ганчо. Видно було, що вiн не знав, як бути. - До во?води Младена далеко... Та я i не маю права туди вести вас, чужинцi. Хiба от що - передам я вас Драгановi, а вiн хай уже вирiшу?, що з вами робити. Чи так я кажу, другарi? 
      Гайдутини на знак згоди закивали головами. 
      - Так, так. 
      - Драгановi? Та це ж мiй другар! - вигукнув Звенигора, намагаючись пiдвестися. - Ведiть нас швидше до нього! 
      Однак сили, врештi, зрадили йому. Голова пiшла обертом, i вiн, весь заюшений кров'ю, похилився на пiдлогу. До нього кинулися Роман i Спихальський. 
      - Сто дзяблiв! Довели, доконали чоловiка! - бурчав пан Мартин. - Лайдаки! 




      МАТИ I СИН 


      1 

      Високо в горах, серед неприступних скель, на порослiй соснами та ялинами затишнiй улоговинi, сто?ть кiлька нових колиб. Складенi iз грубо обтесаних колод, вони вiддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечкiв яких в'ються сизi дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою. 
      Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березi його, на пласкому каменi, сто?ть дiвчина. Мiцним березовим прачем щосили перiщить мокру бiлизну, - вiд ударiв на всi боки розлiтаються блискучi, мов iскри, бризки. 
      На другому кiнцi галявини, де виднi?ться ?диний вихiд тiсно? улоговини на широкий простiр, сто?ть, спершись на лубовий кийок, середнiй на зрiст ставний чоловiк у гарному мережаному шитвом кожусi i, приклавши до лоба руку, вдивля?ться в ледве помiтну стежечку, що в'?ться мiж скелями. 
      - Ох, горе нам! - голосно вигукнув вiн. - Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана - бережи людей, ?х у нас i так мало лишилось! Не встрявай у бiй з вiйськами! Захопиш язика - i вертайся назад! Так нi ж... 
      - Кого ж то, татку? - схопилася дiвчина. 
      - Зараз дiзна?мося, Златко. Попереду, зда?ться, Дундьо, за ним - Славчо... Ношi несуть... Бiля них - не впiзнаю хто... Якийсь вусатий! Хто б мiг бути?.. А от Драгана не видно... Невже то його вбито чи поранено? 
      - Драгана? - пiдбiгла Златка. - Бiдна Марiйка! Як же ?й пережити це? Треба гукнути ??. 
      Вона вся витяглася, нiби збиралася спурхнути, мов пташка, i летiти до сво?? подруги. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2