Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 32)

      Це зрозумiв також Iваник. Його маленьке тiло зiбралося в тугу пружину i метнулося прудким клубком пiд ноги турковi. Ага перечепився i впав. Обо? покотилися по землi. Шабля Рожкова визволила Iваника вiд неминучо? смертi. 
      Iваник схопився, копнув ногою тепле тiло аги. 
      - З тебе досить, турчине! Одвоювався, зна?ш-ма?ш! - I знову, схопивши шаблю, кинувся на ворогiв.
      На виручку лубенцям прибув Миргородський полк на чолi з самим гетьманом. Миргородцi обiгнали Самойловича, ввiрвалися на позицi? лубенцiв, з ходу ударили... Тисячоголосе "слава" сколихнуло землю. Яничари здригнули. Вiдступили. Намагалися затриматися в передпiллi, та натиск був такий сильний, що тiкали аж до сво?х шанцiв. 
      Другого й третього дня Кара Мустафа скерував вогонь усiх сво?х гармат на курськi й московськi стрiлецькi полки. Пiсля жорстокого обстрiлу, що тривав вiд свiтанку до снiдання, яничари, спагi?, татари в пiшому i кiнному строю безперервно, аж до вечора, атакували, намагаючись зламати оборону росiян. Але й тут успiху не мали. Запрудили тiлами убитих i поранених шанцi, облили кров'ю рудi крутолобi пагорби - i знову вiдступили. 
      А в нiч на 18 серпня 1678 року росiйсько-укра?нськi вiйська перейшли в рiшучий наступ по всьому Бужинському полю. 
      Бiй закипiв одночасно на всiх напрямках. Скритно наблизившись апрошами до ворожих позицiй, стрiльцi й сердюки густими лавами ринули в турецькi шанцi. На лiвому крилi кiннi козацькi полки з ходу глибоко ввiгналися в стик мiж Кримською та Буджацькою ордами. 
      Нiч була тиха, тепла, мiсячна. В безхмарному темно-синьому небi мерехтiли летючими свiтлячками великi мерехтливi зорi. Внизу, пiд горами, голубим кришталем блищав проти мiсяця Днiпро. 
      I нiч, i приднiпровськi пагорби в одну мить здригнулися вiд тупоту, крику, гуркоту гармат i мушкетно? стрiлянини. Велетенською пiдковою - на кiлька верст - завирувало, загуло, заклекотало несамовите криваве бойовисько. 
      До самого свiтанку битва лютувала з перемiнним успiхом. Турки й татари всюди чинили вiдчайдушний опiр. Сили сторiн були майже рiвнi. 
      Тодi Самойлович i Ромодановський кинули в бiй два свiжi пiхотнi полки. Порiдiлi ряди турецьких аскерiв не витримали навального удару - здригнулися i покотилися назад. Стрiльцi й сердюки перемахнули через ворожi шанцi, врiзалися в натовп утiкачiв, сiючи серед них страх i замiшання. 
      Звенигора з Рожковим та Iваником опинилися в самiй гущi бою. Резервнi сердюцький та стрiлецький полки наступали якраз на ?хнiй позицi? i затягнули з собою i ?х у прорив, що утворився в турецькiй оборонi. Вони бiгли разом з усiма, кричали, вимахували шаблями i рубали темнi постатi, що виринали зi свiтанково? iмли. 
      Коли вибiгли на горб, побачили, що й праворуч i лiворуч турки зосталися далеко позаду. Перед ними - крокiв за двiстi - на високiй могилi мрiло велике шатро, бiля якого на тонкiй тичцi майорiв бiлий бунчук. Перед шатром стояв чималий гурт людей. В сiрiй iмлi годi було розпiзнати, хто то, але якесь пiдсвiдоме чуття пiдказало Звенигорi, що перед ними - сам вiзир Кара Мустафа з почтом... Яка щаслива нагода захопити його в полон! Ще один ривок - i... 
      Тут запорожцевi спало iнше на думку. Не раз i не два вчив його старий Метелиця: "Якщо хочеш меншими силами здолати могутнiшого ворога, зроби щось таке, щоб посiяти в його серцi страх! Убий у ньому вiру в перемогу!" А хвилина для того, щоб пiдсiкти бойовий дух яничарiв, якнайкраща. 
      Звенигора зупинився, приклав долонi до рота i голосно, щоб пересилити клекiт бою, закричав по-турецькому спочатку в один бiк, а потiм у другий: 
      - Ой?, правовiрнi, уруси. обiйшли нас! Хан Мюрад-Гiрей, хай буде навiки прокляте його iм'я, ганебно вiдступив з поля бою! Ой?, вай, вай! Вiрнi сини падишаха, будемо стояти на смерть на цiй землi сарматськiй, але нi на крок не вiдступимо! З нами аллахi 
      Дужий голос козака грiмкою луною покотився понад землею, понад тисячними юрбами, що шаленiли у вирi смертельного бою. Страшнi слова про вiдступ i втечу хана, про те, що уруси обiйшли i ось-ось ударять з тилу, стократ повторенi десятками чи й сотнями вуст, миттю поширилися серед турецького вiйська. Хай не всi повiрили ?м, хай аги i пашi скiльки хочуть спростовують ?х - дiло зроблене! Тi слова, мов шашiль, пiдточать бойовий дух воякiв, заповзуть холодним липким страхом у ?хнi серця, сколихнуть непохитнi досi яничарськi ряди. 
      - А тепер - уперед! 
      Звенигора наздогнав Кузьму й Iваника. 
      Вони повернули трохи лiворуч, де виднiвся на тлi ранкового неба високий бунчук. За ними ринули десятки во?нiв. Попереду безладно вiдступали, здiймаючи галас, порiдiлi турецькi сотнi. На горбi, коло шатра, кiлька яничарiв з почту вiзира, побачивши, як нестримно накочу?ться на них вал стрiльцiв i козакiв, пронизливо закричали: 
      - Уруси! 
      ?хнiй крик сполошив вiзира та його варту. Аскери спiшно сiдали на коней. 
      - Ура-а! - раптом дико зарепетував Кузьма Рожков. - Хлопцi, хапайте Кара МустафуI 
      Стрiльцi - а ?х усе бiльше й бiльше вклинювалося в пролом - кинулися до шатра. ?м назустрiч розверталися лавою кiннi вершники. Гостро блиснули шаблi. Ще мить - i схили горба обагряться кров'ю.
      Але почет i варта вiзира чомусь не прийняли бою. Чийсь рiзкий окрик змусив аскерiв повернути коней назад i прикриваючи собою вершника в бiлому тюрбанi, помчати геть. 
      Звенигора пiдбiг до шатра, рубонув шаблею по сосновiй воринi, на вершечку яко? телiпався кiнський хвiст. З другого боку рубонув Кузьма Рожков. Тичка схитнулася, переламалась. Бунчук, окресливши в блiдо-голубому небi пiвколо, упав на землю. Iваник зiрвав його з древка - запхнув собi за пояс. 
      - Ге-ге, було мало не спiймав вiзира за бороду, зна?ш-ма?ш! Ото був би iрой, коли б привiв його до гетьмана та сказав: "Ось, ясновельможний пане гетьмане, сам вiзир турецький Мустафа! Уклiнно дарую його тобi, вашмосць..." А гетьман задоволено мружить очi, вiдповiда?: "Спасибi, iрой! Чим же нагородити тебе?" А я сказав би: "Чим ваша ласка зволить". Гетьман тодi: "Дам тобi сiм пар волiв". А я йому: "Навiщо менi сiм пар волiв? Я й з одною на сво?му полi управляюсь... От краще дайте, ясновельможний гетьмане, за вiрну службу залiзного панцира й шолома". - "А для чого тобi?"-"Та як же, пане... То буде вiрний захист вiд жiнчиного макогона. Як тiльки суне до мене, я панцира на себе, шолома - на голову, а тодi - лупцюй, клята, хоч сказисяi" 
      Стрiльцi зареготали. Найспритнiшi вже потрошили шатро вiзира. Звенигора й Рожков з висоти могили оглядали поле бою. 
      На сходi свiтало. 
      Страшний тривожний крик струсонув турецьке вiйсько. Не бачачи бунчука над наметом вiзира, аскери повсюдно схитнулися, пойнятi смертельним жахом. Отже, правда, що уруси обiйшли! Правда, що татари втекли! Загальне замiшання охопило всiх. 
      Над бужинським полем клубочилися чорнi дими. Iржали конi. Стогнали пораненi. Линули протяжнi переможнi поклики - ура, слава! 
      Турки вiдступали. Кидаючи напризволяще поранених, гармати, вози, намети, табуни скоту, вони все швидше i швидше котилися степом на пiвдень, до Тясмину, переслiдуванi переможцями. Вiйсько падишаха знову, як i торiк, пiшло "по рятiвному шляху вiдступу". 
      Це була перемога! 
      Звенигора на радощах ударив шапкою об землю, крутнувся, як хлопчисько, на однiй нозi i, згрiбши в обiйми Iванка i Рожкова, мiцно притиснув ?х до сво?х грудей. 
      - Перемога, браття! Перемога! Го-го-го-о!.. Тiкають турки! Тiкають, клятi! 
      Вiн озирнув весь виднокруг. Скiльки сягав погляд, велетенськi хвилi людей i коней швидко вiдкочувалися з приднiпровських висот i зникали в ранковому голубуватому туманi. Вже зник з очей вершник у бiлому тюрбанi - вiзир Кара Мустафа, зник його почет. За вiзиром намагалися не вiдстати пашi зi сво?ми загонами. 
      Звенигора уявив, як серед тi?? рiзномасно? i рiзнолико? орави завойовникiв тiкають, якщо живi, Гамiд i Сафар-бей, Свирид Многогрiшний i кволий безталанний Юрась Хмельниченко... Зв'язанi на життя i на смерть з усiм вiйськом вiзира, вони мчать разом з ним без оглядки у каламутну безвiсть... Арсеновi байдужi зараз i Сафар-бей, i Многогрiшний. Гамiд! Ось iз ким хотiлося б йому зустрiтися i схрестити шаблю! Бо й досi не прохолов у його серцi пекельний гнiв до жорстокого i пiдступного спахi?. Та ба! Хiба знайдеш його серед цi?? круговертi? Тепер, мабуть, навiки розiйшлися ?хнi дороги, i доля нiколи не зведе ?х на цiй безмежнiй землi. 
      З задуми його вивiв голос Iваника. 
      - Арсене, бiжiмо! Бачиш - турки покидали обоз. Там буде чим поживитись! 
      I вiн перший прудко збiг з горба i, швидко перебираючи маленькими нiжками, помчав до покинутого ворогом табору. 



      ЖИ?МО, БРАТЕ! 

      1 

      Разом з дубовобалчанами Арсен Звенигора повертався додому. Зосталися позаду чигиринськi ру?ни i политi кров'ю бужинськi поля, попереду, в синьому маревi, тремтiла срiбна стрiчка Сули, широкi, трохи прижовклi луги i знайомий лiс пiд горою. Кiнь почува? близький спочинок, пряде вухами й порива?ться вперед. Та Арсен притриму? його. йому не хочеться вiд'?жджати далеко вiд воза, на якому лежить поранений Роман. 
      Кiлька молодих козакiв чвалом поскакали в хутiр, i там уже, мабуть, знакють про ?хн? прибуття - виглядають на вигонi. 
      Усi поспiшають. Пiдстьобують стомлених коней. Особливо не терпиться Iваниковi. Вiн уперше в життi так довго не був дома i скучив за дiтьми та й, чого грiха та?ти, за дружиною. У турецькому таборi вiн таки встиг нахапати рiзного добра: одягу, посуду, взуття, кiлька шабель та ятаганiв - i поспiшав викласти все те перед Зiнькою. ?хав з гордовитим виглядом i всю дорогу розповiдав односельцям, як вiн бив туркiв. Спочатку козаки насмiхалися з нього, та коли Звенигора пiдтвердив, що Iваник i справдi врятував його вiд смертi, а бунчук вiзира, добутий ним у бою, передав полковниковi, примовкли. Однi дивувалися, iншi пройнялися повагою. Деякi молодики навiть перестали називати його Iваником, а почали величати дядьком Iваном. Таким з особливим задоволенням вiн розповiдав про сво? подвиги. 
      - Аж ось дивлюся - пре на мене аж п'ять турчинiв, - брехав вiн, забувши, що вчора було чотири, а позавчора тiльки три. - Матiнко рiдна! Всi чорнi та здоровеннi, як буга?!.. Понаставляли шаблi сторчма - цiляться чоловiковi просто в живiт... А ще ж треба дивитись, як там управля?ться Звенигора i Рожков, теж - мушу сказати вам - не останнi козарлюги! А то - не дай бог - уб'ють котрого, все життя совiсть мучитиме... То я тодi я-як розвернуся - та одним махом... 
      - Всiх п'ятьох? - випереджу? хтось iз серйозним виглядом. 
      - Та нi - спочатку тiльки двох... А потiм i ще з одним упорався. А тi два, як побачили, що непереливки, так i дали дьору! Тiльки смуга лягла!.. А я - на допомогу Звенигорi!.. Дивлюся - аж... 
      Звенигора, який кра?м вуха слухав Iваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усмiхнувся в невеличкi темнi вуса, що густо висiялися за час вiйни, i поскакав у голову валки. Зараз - тiльки спуститися узвозом - i Дубова Балка. За ним помчали й iншi кiннi козаки. Позаду тюпали погоничi та пiшi сердюки. 
      На вигонi вже стояв натовп. Побачивши козакiв, що вискочили верхи на конях iз лiсу, вiн сколихнувся i посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповiсти, кого поранено, а. кого й забито. 
      Звенигора зразу впiзнав сво?х. Тут були всi, крiм пана Мартина. "Невже помер?"-ударила в серце думка, але Арсен вiдiгнав ?? i пришпорив коня. 
      Назустрiч вирвалися Златка i Стеха. Мов ластiвки, шугнули вони до нього. Арсен обох зразу пiдхопив на руки, поцiлував у тугi, засмаглi на сонцi щоки. 
      - Любi мо?! Так i ?хав з ними до самого гурту, вiдчуваючи, як вiд радощiв серцю стало тiсно в грудях. Тiльки коли Яцько схопив коня за гнуздечку, а мати, зойкнувши, подалася наперед, опустив дiвчат на землю, скочив з коня й опинився в обiймах матерi. Поряд стояли: дiдусь, во?вода Младен, Якуб. 
      Якщо на свiтi бува? щастя, то, безперечно, вершиною його ? повернення во?на додому i зустрiч з найдорожчими, найрiднiшими людьми. Саме таке почуття щастя зараз вiдчував Звенигора. Бачачи навколо себе радiснi, дорогi обличчя, вiн подумав, що варто було заради цi?? хвилини витерпiти все: i тяготи вiйськового походу, i рани, i злигоднi. Одно засмучувало: не всi подiляли цю радiсть, це щастя. Були й такi, хто, втративши на вiйнi сина, батька чи брата, нiмiв вiд гострого болю, обливався слiзьми вiд горя. Тому й на хутiрському вигонi чулися болiснi викрики i голосiння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зi сво?м горем, переживати його наодинцi. Тож кожен, хто дiзнавався про смерть близько? людини, поспiшав додому i там, серед рiдних стiн, давав волю сво?м почуттям. 
      Зовсiм несподiваною була зустрiч Iваника з дружиною. Наближався вiн до гурту з острахом. Ще спускаючись в гори узвозом, перестав пащекувати, а внизу i зовсiм затих, похнюпився. Чекав прочуханки вiд Зiньки. За вiщо - i сам не знав, але роки спiльного життя навчили, що жiночого серця не збагнеш. Та ще Зiньчиного!.. Боявся, що знову, як i ранiш, вона зробить його посмiховищем для всього хутора, а такого тепер вiн, iрой, не перенесе! 
      Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить вiддалити зустрiч. А очима нишпорив мiж людьми - де ж Зiнька? Хоч вона була дебела молодиця i стояла, оточена дрiбними дiтками, на видному мiсцi, вiд хвилювання не помiтив-таки, аж поки не пролунав вигук: 
      - Iванику! 
      В ту ж мить вiдчув, що якась сила легко знiма? його з коня i несе, мов дитину, на руках. У бiдного Iваника аж серце опустилося в живiт вiд страху. Вiн зiщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом вiдчув на обличчi такий палкий поцiлунок, якого зроду не знав, навiть у перший рiк пiсля весiлля. А над вухами бринiли солодкi слова: 
      . - Iванику! Серденько! Любий! 
      Вiн розплющив очi: до нього усмiхалася Зiнька. А вiн - у не? на руках, як колись давно-давно у мами... Знизу до нього пнулися дитячi рученята. 
      -- Таточку! 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2