Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 33)

      На радощах вiн цмокнув Зiньку у червону, обвiтрену щоку, випручався з мiцних обiймiв i скочив на землю. 
      - Живий! - не вiдставала вiд нього дружина, все ще не вiрячи в сво? щастя. - Не вбили турки! Слава богу! 
      - Замалим не вбили, - погодився Iваник, випрямляючи утлi груди. - Як налетiло на мене вiсiм турчинiв, - матiнко рiдна! Що робити? Всi чорнi та здоровеннi... Шаблями так i цiляться чоловiковi просто в живiт... 
      - Ой! - сполотнiла Зiнька. 
      - А я ж не один. Зi мною i Звенигора, i Рожков... Треба i за ними дивитись, щоб - не дай бог - не вбило котрого, - входив поволi в роль Iваник, вiдчуваючи, що всi його побоювання виявилися марними, а головне - його слухають. -Та я не ликом шитий! Як розвернувся!.. 
      Навколо Iваника почала збиратися юрма: кожному цiкаво послухати, як розповiда? про вiйну бувала людина. 
      Звенигора, усмiхаючись, покрутив головою i перестав прислухатися до пащекувань хвалькуватого козачка. Саме пiд'?хали пiдводи з пораненими, i Арсен допомiг Романовi злiзти з воза. Вiн помiтив, як його друг переглянувся iз Стехою i як Стеха, побачивши на пов'язцi, що закривала Романовi пiвголови, запечену чорну кров, раптом зблiдла. "Гм, i коли вони встигли?" - подумав Арсен, а сам мимоволi, пiдсвiдоме повернувся до Златки. Чи й вона помiтила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливостi, але ??, видно, полонили зовсiм iншi почуття, - вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя ?? свiтилося тихою радiстю... 
      Нарештi, Арсен наважився запитати: 
      - Де ж пан Мартин? 
      - В хатi. Зле йому, - вiдповiв Якуб. 
      - То ходiмо ж до нього! 
      У хатинi, заклечанiй свiжою лепехою i пахучим зiллям та вiттям дерев, на бiлих подушках лежав Спихальський. Його важко було впiзнати - схуд, пожовк, очi горiли хворобливим блиском. Побачивши Арсена, зробив зусилля, щоб пiдвестися, але не змiг i тiльки болiсно, винувато посмiхнувся. 
      - Пане Мартине! Друже, ну, як тобi? - кинувся до нього Звенигора, потискуючи простягнутi поверх рядна схудлi руки. 
      - Жи?мо, брате! - прошепотiв пан Мартин, i в його запалих голубих очах зблиснула сльоза. - Жи?мо... 



      2 

      В хатинi життя боролося зi смертю. На боцi життя стояло могутн? здоров'я пана Мартина, знання й умiння Якуба та дiда Онопрiя, пiклування Златки, Стехи та Яцька, батькiвське спiвчуття Младена i материнське серце старо? Звенигорихи. На боцi смертi - одним одна маленька, кругла, мов горiшок, олов яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського i вперто штовхала його до могили. Цi двi сили було кинуто на шалi терезiв - котра переважить? 
      Пан Мартин вiдчував себе зовсiм зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати вiд гострого болю, вiн закушував губи, так що вони аж чорнiли. Його безперервно била пропасниця i мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного рiзко-кислого сирiвцю, i пан Мартин, цокаючи зубами об череп'яний кухоль, жадiбно пив його, важко вiддихаючись. Майже нiчого не ?в, - тiльки пив. 
      - А най його мамi, чим тiльки члов?к жи?! - пробував жартувати, з'?даючи за день двi-три ложки рiдко? пшоняно? кашi з молоком. 
      Вiд нього не вiдходили Златка i Стеха. Цiлими днями навперемiну сидiли бiля нього, пiдбивали подушки, мiняли заюшенi кров'ю i брудом сорочки та рядна. Яцько заступав ?х уночi. 
      Дiд Онопрiй з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках - шукали зiлля та корiння. Потiм варили пахучi насто?, якими тричi на день по?ли пораненого, готували мазi. 
      Але все це допомагало небагато. Пановi Мартину ставало все гiрше й гiрше. На спинi, пiд лопаткою, йому нагнало велику гулю. Спочатку вона була червона, потiм посинiла, зрештою, стала багрово-сиза. В нiй пекло, як вогнем, i пан Мартин, не маючи спочинку вiд нестерпного болто нi вдень нi вночi, зовсiм звiвся. 
      На другий день пiсля при?зду Арсена йому, видно, ввiрвався терпець, i вiн заволав: 
      - О найсолодший пан ?зус, врятуй мене альбо вiзьми мою душу! Але прошу - не муч!.. Адже видиш - то вже така бiда чоловiковi, що лiпше - кiнець!.. 
      Якуб довго дивився на гулю, потiм почав мовчки длубатися в сво?х речах. З ремiнного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вiстрям. 
      - Треба рiзати, - сказав тихо. 
      Дiд Онопрiй скрушно похитав лисою головою. 
      - Гей-гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тiло, Якубе. Зачека?мо, поки сама прорве... Розрiзати нiколи не пiзно, вашець. От чи заши?ш потiм? Зачекаймо, кажу тобi! 
      Якуб завагався. Але Спихальський гарячкове прошепотiв: 
      - Рiж, Якубе! Рiж до дзябла! Все ?дно смерть... 
      - Але ж то дуже боляче, голубе, - почав умовляти його дiд Онопрiй. 
      - I так не легко... Юж вшисткi сили стратив, терплячи... Але мам сподiванку, же ?дну хвильку лютого болю пережию, най його мамi! 
      Арсен узяв його на руки - винiс надвiр. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасiцi бджоли. З-над Сули повiвав запашний осiннiй вiтрець. Пан Мартин вдихнув його на повнi груди - i закашлявся. Бризки кровi упали на широкий дерев'яний тапчан, на якому вiн сидiв, пiдтримуваний Арсеном. 
      Пан Мартин не сказав нiчого. Тiльки по змарнiлiй жовтiй щоцi поволi поповзла одинока сльоза i загубилася, в давно не стриженому обвислому вусi. 
      Якуб зняв пов'язку. Проти сонця велика, мов слива, гуля на спинi пораненого блищала зловiсно-багрово. 
      - Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобi аллах! 
      В Якубових руках блиснув ножик. 
      Жiнки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав iз сiнешних дверей. Арсен мiцнiше притиснув до себе Спи-хальського, поклав його голову собi на плече. Дiд Онопрiй тримав великий шмат бiлого полотна i горнятко з маззю. 
      Якуб стиснув зуби - твердо провiв ножем по гулi. Спихальський ойкнув - i затих. Iз рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан. 
      - Аллах екбер! Куля! - вигукнув радiсно Якуб. - Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись! 
      Вiн витер ганчiркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з його обличчя не сходив радiсний усмiх. Спихальський i собi усмiхнувся. Взяв кулю, потримав на долонi, оглянув зi всiх бокiв, а потiм мiцно затиснув у кулацi. 
      - А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижию - привезу в дарунок панi Вандзi... Скажу: "На, малжонка, дарунок вiд турського султана, най би був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзi агарянськiй..." Ух, як менi ниньки стало любо! Юж не пече пiд лопаткою... Дзенькую бардзо тобi, пане Якубе... Якщо i помирати доведеться, так не страшно... Бо легко мi стало... Ожи?мо ?ще, панове, ожи?мо! 
      - Слава богу, йому полегшало, - прошепотiв дiд Онопрiй, намазуючи шмат полотна коричневою маззю i прикладаючи до рани. 
      Спихальський облизав пошерхлi губи i витер долонею спiтнiлого лоба. Йому й справдi зразу стало легше. I вперше за багато днiв у його серцi загорiлася маленька iскорка надi?. Вiн попросив, щоб його вiднесли знову у хату. йому захотiлося спати. 



      3 

      Спокiй, радiсть i дух закоханостi поселилися у бiлiй . хатинi над тихою Сулою. Обидва пораненi - i Роман, i пан Мартин - поволi видужували. Прозора медова осiнь з черленим золотом га?в, бабиним лiтом i неповторними запахами опеньок, кисло-терпко? калини та при?мно гiркуватого димку на городах довго була тепла, суха i сприяла поправцi недужих. Роман швидше став на ноги, а пан Мартин до само? пилипiвки лежав у лiжку, та гострий блиск очей, i, головне, вуса, якi поступово - не знати якою силою - знову почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кiнчиках, кольору i пружностi, що змушувало ?х пнутися вгору, свiдчили про те, що справи поляка пiшли на краще. 
      Вiн навiть закохався. У Стеху. Розумiв, що безнадiйно, але нiчого не мiг подiяти з собою. Мимоволi глипав нiжним поглядом на дiвчину, випинав груди, пiдкручував вуса. Краса Стехи не на жарт запала в око вразливому i вдатному до кохання шляхтичевi. Однак дiвчина нiби не розумiла всього того й не помiчала палких, як думав сам пан Мартин, поглядiв. Вона шукала синьо-волошковi очi Романа i з радiстю пiрнала в них. 
      Тодi ображений пан Мартин вiдвертався вiд Стехи i розпочинав розмову з старою Звенигорихою i дiдусем Онопрi?м. Улюбленою темою ?хнiх розмов були пригоди Арсена в Туреччинi та iнших далеких краях. Про них Спихальський умiв розповiсти мальовниче i з захопленням. Звичайно, якщо в хатi не було Арсена. 
      - Ваш син, панiматко, то ?сть найперший у свiтi лицаж! - вигукував пан Мартин. -В одному бою бiля турецько? рiчки Кизил-Iрмак ми з ним удвох поклали щонайменше сотню яничарiв! Арсен накидався на них, як лев, як гепард, - i кришив, бив, розтинав ?х шаблюкою до самого пояса, н?х буду проклятий, якщо брешу!.. А на морi! О, видiли б ви, як вiн змагався з розлютованою стихi?ю! Три доби тримав стерно, поки не привiв корабель до берега... Потiм нас вшисткiх визволив з неволi агарянсько?, нечестиво?... Привiв до рiдно? землi i тутай, пiд Чигирином i на Днiпрi, хоробро бився з нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду кажу, як бога кохам! 
      Звенигориха схлипувала, радiючи i страхаючись за сина. Дiд Онопрiй гладив почервонiлу вiд хвилювання лисину. А Стеха аж свiтилася вiд захоплення! От який у не? брат! 
      Але як тiльки Спихальський кидав знову на не? нiжний погляд, дiвчина вiдверталася або виходила з хати. 
      Роман теж вiдвертався, щоб пан Мартин не помiтив у його очах веселих iскринок смiху. "Ну й пан Мартин, пан Мартин, - думав дончак. - Славний ти чолов'яга! I вдатний до всього: i ворога бити, i горiлочку пити, i впопад добре слово мовити... А от накидати оком на Стеху - тут тобi, пане Мартине, зась! Тут ти облизня пiйма?ш, ?й-богу! Дай-но тiльки менi зовсiм видужати - так i зашлю сватiв до Стехи... Славна дiвчина!.. I нiкуди я вже з-над Сули не по?ду: нi на Дон, де в мене нi кола нi двора, нi в рiдне сiльце пiд Тулою, де Трауернiхт з мене живого шкуру спустить!" I вiн крадькома нiжно погляда? на Стеху, милуючись ?? красою. 
      Арсен найчастiше проводив днi зi Златкою i Младеном. Младен зовсiм видужав i поривався у Болгарiю. Затримували його рiзнi причини: спочатку рана, потiм хотiв дочекатися Арсена з вiйни, тепер - усi гуртом вирiшили, що по?де вiн тодi, коли Арсен i Златка повiнчаються i вiдгуляють весiлля. Весiлля ж вiдкладали через хворобу Спихальського. 
      А коли Младен особливо гостро вiдчував тугу за Болгарi?ю, за сво?ми побратимами по збро? i поривався в путь. Арсен говорив: 
      - Ще встигнете, во?водо, схрестити шаблi з Гамiдом! 
      - Ти ж не схрестив, хоч обiцяв, - колов у вiдповiдь Младен. 
      - Не все те можеться, що хочеться. 
      - Я не дорiкаю. Арсене. Навiть радий, що Гамiд не зустрiвся тобi на шляху. Помститися над ним - то мiй привiлей! 
      Вони багато i довго говорили про майбутн? життя Златки, про можливiсть зустрiчi з Младеном. Старий во?вода обiцяв через кiлька рокiв, коли рука вже не в силi буде тримати яничарку, назовсiм при?хати в Дубову Балку, де йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, i кожен мимоволi думав про те, чи вижив ага пiд час неодноразових штурмiв Чигирина, чи, може, наклав головою. А найчастiше згадували Анку, i цi спогади, сумнi i свiтлi, найдужче зближували ?х. 
      У життi Златки й Арсена це був найщасливiший час. Минули, канули в безвiсть важкi злигоднi й небезпеки, якi стрiчалися на ?хньому шляху. Вiдшумiла, мов горобина нiч, спустошлива кривава вiйна... ?хнi почуття, нiжнi, сильнi, красивi, з якими вони не та?лися, нiби вихлюпували з ?хнiх молодих сердець. Златка вiд кохання розквiтла. ?? очi, теплi, синi, мов лiтн? море, шукали Арсенових очей i не могли вiдiрватися вiд них. Жартуючи, вона погрожувала сво?му милому, що по?де в Сiч i випише його з запорозького ре?стру, щоб вiн був завжди з нею. 
      - Жiнок у Сiч не пускають, - смiявся Арсен. 
      - Я вже якось доберуся до вашого кошового. Та на Запорожжя довелося ви?хати не Златцi, а Арсеновi, i то дуже спiшно. 
      Одного дня прискакав гонець i сповiстив, що всi запорожцi мусять прибути до Сiчi на раду. 
      - Це ненадовго, - втiшав Арсен Златку. 
      - Але небезпечно. 
      - Ну, яка там небезпека! Виберемо нового кошового Напевне, це знову буде Iван Сiрко, якщо не захворi? ста рий... Вип'?мо на радощах кiлька бочок горiлки та меду - i додому... 
      Златка нiчого не сказала. Тiльки синi очi потемнiшали вiд внутрiшнього хвилювання. 
      За кiлька днiв у Дубову Балку за?хали запорожцi з Лубен i Лохвицi, i Звенигора з Романом по?хали разом з ними. Спихальський поривався теж, та ще ледве дибав по хатi. Зажуреним поглядом дивився на вiд'?жджаючих, побивався: 
      - А най його мамi, яке лихо спiткало чоловiка! Нi тпр-р-у, нi ну! Сиди, пане Мартине, на припiчку, як пес на прив'язi! Тьфу! 




      ПОБО?ЩЕ В СIЧI 

      1 

      Лист запорожцiв дiйшов до султана. Розлютований невдалими походами пiд Чигирин, Магомет Четвертий ошаленiв вiд такого нечуваного нахабства якихось волоцюг, голодранцiв, що посмiли насмiятися з намiсника бога на землi. Драгомана з полонених козакiв, який прочитав i переклав листа, звелiв негайно скарати, а сувiй жовтавого цупкого паперу кинув собi пiд ноги - потоптав, а потiм спалив над свiчкою. 
      - Я знищу Запорожжя! - закричав несамовито. Той крик долинув до всiх закуткiв великого султанського палацу. Здригнулася двiрцева варта. Зблiдли пашi i чаушi, впали ниць у тронному залi, чекаючи виходу свого володаря. 
      - Я зрiвняю з землею ?хню мерзенну Сiч! - вереснув ще дужче султан, помутнiлими вiд гнiву очима оглядаючи зiгнутi спини пiдданих. 
      Вiзир, пашi, великий муфтiй, вченi мулли, чаушi луною вiдгукнулися: 
      - Воля хондкара - воля аллаха! 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2