Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 34)

      Наприкiнцi грудня, зимово? студено? ночi, кримський хан, виконуючи наказ султана, з сорокатисячною ордою i п'ятнадцятьма тисячами яничарiв i спагi?в, присланих морським шляхом з Туреччини, та?мними дорогами, вiдомими тiльки найдосвiдченiшим провiдникам, пiдходив до Сiчi. 
      Ще в Бахчисара? вiн разом з сво?ми мурзами i гениш-ачерасом[31] Мурас-пашею обмiркували, як знищити кубло гяурських розбiйникiв - Запорозьку Сiч. Усi зiйшлися на тому, що найкраще застукати запорожцiв зненацька, коли вони не чекають нападу i коли ?х у Сiчi найменше. Вiдомо, що на зиму запорожцi розходяться по зимiвниках, зоставляючи лише шiстсот-сiмсот чоловiк для охорони фортецi. Тому хан намислив напасти в нiч на другий день рiздва, гадаючи, що запорожцi, перепившись ради свята, спатимуть, мов убитi, i ?х можна буде легко перерiзати, як свиней. 
      Хан горбиться в сiдлi, кутаючись у теплий кожух. Але мороз щипа? за носа й щоки, а хижий пiвнiчний вiтер залiта? пiд сукняний башлик i холодить спину. 
      Орда пробира?ться степом тихо. На останньому привалi во?ни вволю нагодували коней, щоб не iржали, приладнали зброю, щоб не чути було брязкоту. Лише глухий гул лине понад землею вiд тисяч кiнських копит, та i його вiтер вiдносить геть вiд Сiчi в ногайськi степи. 
      З темряви виринуло два вершники. Пiд'?хали до хана - вклонилися. Хан натягнув повiд - зупинився. Впiзнав мурзу Алi з улуса Ширин-бея. Другий вершник тримався позаду. 
      - Великий хане, - сказав Алi, - за два фарсахи - Днiпро. На тому боцi - Сiч. Наш друг Чорнобай каже, що десь тут ма? бути козацька застава. Я наказав передовому загоновi зупинитись... 
      - Гаразд. Але ми не можемо стояти тут безконечно. Алi, вiзьми пiвсотнi во?нiв, проберись та?мно вперед - знайди заставу. Щоб жодно? живо? душi не випустили! Ми повиннi пiдiйти до Сiчi непомiченими! Хай Чорнобай покаже дорогу! 
      - Слухаюсь, великий хане! 
      Вершники повернули коней - погнали в холодну темряву ночi. 
      Незабаром усе вiйсько зупинилося в глибокiй балцi. Алi з Чорноба?м вiдiбрали найспритнiших во?нiв, спiшились i тихо, один за одним пiшли вперед. На гребенi горба зупинились, присiли в заростях сухого, напiвзаметеного снiгом полину. Далi Чорнобай поповз один. 
      Снiг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сiкла в обличчя. Але вiн не звертав на це уваги. Мов хижий лис, розсовував гострим обличчям бур'яни, втягував носом морозне повiтря. 
      Раптом - зупинився: запахло димом. Висунувши голову з бур'янiв, оглянувся навкруги. В долинi забовванiла чорна хижка. Бiля не?, на тлi темно-сiрого неба, вимальовувалась тринога вежа. 
      Запорозька застава! 
      Чорнобай тихо свиснув. До нього пiдповз Алi. Позад нього, у заснiженому сухому бадиллi, темнiли кошлатi малаха? татар. 
      - Алi, застава, - прошепотiв Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. - На вежi нема нiкого. Холодно - всi поховалися... А може й сплять... Вiзьми трьох найсильнiших батирiв - ми з ними пiдемо попереду. Решта - хай iдуть слiдом! 
      П ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руцi ятаган, Чорнобай повз перший. Ще здалеку вiн помiтив вартового, який у важкому овечому кожусi куняв пiд навiсом. Звiдти доносилося тихе кiнське iржання. 
      Чорнобай подав Алi знак, щоб зупинився зi сво?ми сейменами, а сам обiйшов хижку з протилежного боку. Виглянувши з-за рогу, переконався, що вартовий спить. Тодi смiливо пiдiйшов пiд навiс, схопив козака за комiр i сильно вдарив ятаганом у спину. Вартовий зойкнув i впав .обличчям у снiг. 
      За хвилину татари оточили хижку. Чорнобай прочинив дверцята i, зiгнувшись, ступив униз. За ним полiзли Алi та його батири. З хижки вiйнуло теплом i запахом хлiба й часнику. Праворуч вiд дверей, на дощаному полу, покотом спало чотири козаки. Лiворуч, у невеликiй лежанцi, тлiв малиновий жар. 
      Один з козакiв пiдняв голову. 
      - Це ти, Прокопе? 
      - Я, - вiдповiв Чорнобай, наближаючись. 
      - А то хто з тобою? 
      - Курiнний замiну прислав... 
      - Замiну? - В голосi козака почувся подив: - На кий чорт нам замiна? Ми й самi до ранку доварту?мо! 
      Продерши очi, козак глипнув на людей, яких усе бiльше набивалося в тiсну землянку. Чому ?х так багато?.. Раптом - певно, вiд припливу свiжого повiтря крiзь розчиненi дверi - в лежанцi спалахнуло полум'я й освiтило хижку. Козак витрiщив з переляку очi, сахнувся до стiнки, намагаючись витягти шаблю. 
      - Браття, татари! - вигукнув вiн i в ту ж мить упав Додолу: Чорнобай ятаганом перетнув йому горло.
      Татари кинулися на очманiлих козакiв, якi не могли зрозумiти, звiдки на них звалилося лихо. 
      -Берiть живцем! - наказав Алi. 
      Козакiв загнали в куток. Хтось пiдкинув у вогонь сухого бур'яну. Полум'я освiтило чорнi, закiптюженi стiни землянки, кривавим вiдблиском упало на сiрi обличчя полонених. 
      Чорнобай ударив одного по плечу. 
      - Тхоре, ти? 
      Той здригнувся, зiщулився. Але, впiзнавши свого колишнього хазя?на, шарпнувся вперед i впав на колiна. 
      - Пане Чорнобай! Пане Чорнобай! - забелькотiв. - Невже це ви? Сам бог посила? менi вас у цю страшну хвилину! 
      - Встань, Тхоре! 
      Тхiр пiдвiвся. 
      - Ти зробив те, що я наказував? 
      - Нi, але я ще маю надiю... 
      - Надiю, надiю!.. Мерзенний боягуз!.. Ти вже пiвроку на Запорожжi!.. Ну, та про те я пiзнiше спитаю... Скажи, як пройти в Сiч? 
      Побачивши, що бурю пронесло. Тхiр враз пожвавiшав. 
      - 3 ними? -кивнув на татар, що мовчки, з оголеними ятаганами й шаблями стояли навпроти. 
      - Так. 
      - ? одна лазiвка... Невеличка та?мна хвiрточка, якою запорожцi носять воду з Днiпра. Вона не замика?ться... 
      - Тхоре! - вигукнув козак, що стояв праворуч вiд зрадника. - Що ти надумав? Iуда проклятий! 
      Тхiр презирливо посмiхнувся. 
      - Заткнись, Товкаче! - I, звертаючись до Чорнобая, додав: - Але ви самi, пане, не потрапите в не?. Я покажу! 
      Вiн боявся, що, виказавши та?мницю, стане непотрiбний Чорноба?вi, i той прирiже його в цiй землянцi. Та не знав Тхiр, що в цю мить був на волосинку вiд смертi. Звичайно неповороткий Товкач блискавично кинувся на нього, схопив руками за горло. Тхiр захрипiв. Тут би йому й кiнець, якби Чорнобай не полоснув Товкача ятаганом по руцi. Товкач скрикнув i випустив свою жертву. Тхiр з переляку шмигнув пiд пiл. У землянцi зав'язався бiй. Поранений Товкач здоровою рукою вiдштовхнув Чорнобая i схопив шаблю, що висiла на стiнi. Замахнутися в низькiй землянцi було нiде, i вiн сторчма вдарив нею найближчого татарина. Той з вереском упав пiд ноги сво?м одноплемiнникам. Татари кинулись на Товкача. 
      - Саво, бий ?х, собак проклятих! - заревiв Товкач, наносячи передньому нападниковi удар в обличчя. 
      Але Сава вже сам кинувся на допомогу товаришевi. Зiрвавши з стiни полицю, з яко? посипалися додолу череп'янi горшки з пшоном, миски й ложки, вiн оперiщив нею по головi товстопикого батира. Той заблимав очима i похилився назад, перегороджуючи тим, що товпилися за ним, дорогу до козакiв. 
      Скориставшись замiшанням серед ворогiв, Товкач завдав ще одного удару передньому татариновi. То був мурза Алi. Вiстря шаблi ковзнуло по густiй вовнi кожуха, вп'ялося в горло. Мурза захарчав i впав, мов снiп, на руки сво?м сейменам. 
      В ту ж мить упав i Товкач: закривавлений ятаган Чорнобая пронизав йому груди. 
      Козак Сава ненадовго пережив товариша. Розлютованi, враженi смертю мурзи, татари накинулись на нього всi?ю згра?ю, мов звiрi. Пришитий кiлькома ятаганами i шаблями до дерев'яно? стiни, вiн так i сконав стоячи, з полицею в руках. 
      - Ой, вай, вай! - залементували над мурзою татари. - Який славний батир загинув вiд рук цих нечестивих собак-гяурiв, гнiв аллаха на ?хнi голови! 
      - Що скаже нам хан, коли дiзна?ться, що ми не вберегли свого мурзу! Ой, вай, вай! 
      - Годi вам голосити! - гаркнув Чорнобай, витираючи об одяг Товкача ятаган. -Великий хан чека? на вас! Гайда! Ми сво? дiло зробили - заставу знищили i взяли язика, що зна? та?мний вхiд до Сiчi... Переможцiв хан не осудить! А мурза вже в райських садах аллаха... Чого тужити за ним! 
      Справдi, звiстку про смерть Алi хан сприйняв досить спокiйно. Коли Чорнобай сказав, що один з полонених козакiв - його колишнiй пахолок - зна? лазiвку в Сiч, вiн зрадiв, вважаючи це щасливою прикметою. Тут же було вирiшено змiнити попереднiй план нападу. Замiсть штурму фортецi, хан запропонував через та?мну лазiвку ввести в Сiч яничарiв i спагi?в, якi одним ударом винищать усiх запорожцiв. Орда ж стане навкруги фортецi, щоб i миша з не? не втекла. 
      Мурас-паша пiдтримав хана, i вiйсько вирушило далi в путь, додержуючи цiлковито? тишi. 
      За пiвнiч Тхiр провiв туркiв через замерзлий Днiпро i швидко вiдшукав у стiнi хвiрточку, якою козаки вряди-годи ходили до ополонок по воду. 
      Мурас-паша зiбрав начальникiв загонiв. 
      - Першим увiйде в Сiч Сафар-бей зi сво?ми людьми, - давав вiн останнi розпорядження. - Якщо козаки завчасно не виявлять нас, бою не розпочинати, поки все вiйсько не ввiйде в фортецю! Я подам знак до атаки... Гайда! Смерть гяурам! Хай славиться iм'я пророка! 
      Тхiр i Чорнобай пролiзли в хвiртку i, переконавшись, що в Сiчi анi душi й козаки сплять по куренях, подали знак. Сафар-бей почав пропускати сво?х людей. 
      Лiзли по одному, притримуючи руками зброю, щоб не бряжчала. 
      - Швидше! Швидше! - пiдгонив Сафар-бей. До нього пiдiйшов Гамiд. Товстий, закутаний у теплу бекешу й гостроверхий башлик, вiн скидався швидше на купця, нiж на во?на. В похiд його послали тому, що вiн уже був у Сiчi i його знання могли пригодитися при нападi. З ним був невеликий, але добре вишколений загiн спагi?в. 
      Гамiд мав стурбований вигляд. Проти мiсяця його одутле темне обличчя вiдливало старою бронзою, в рухах помiчалась невпевненiсть i поспiшнiсть. Можливо, йому було непри?мно говорити з Сафар-бе?м, який, незважаючи на всi намагання спахi? примиритися, не хотiв зробити останнього рiшучого кроку до остаточного примирення. А можливо, Гамiд i справдi злякався. Все-таки доводилося лiзти в пекло до самого Урус-шайтана! Всупереч сподiванням хана i гениш-ачераса на легку перемогу, рядовi аги й аскери в глибинi серця дуже побоювалися тако? небезпечно? затi? - розбити i з'нищити запорожцiв у самiй Сiчi, де козаки почувають себе, як риба у водi. Правда, тепер запорожцям не допомагатимуть рiднi стiни, та все ж при однiй думцi, що опинишся у самому кублi тих всесвiтньо вiдомих шибайголiв, заводiяк i, нiде правди дiти, славетних лицарiв, побив би ?х аллах, усiм ставало моторошно. Тому зле почував себе i Гамiд. 
      - Сафар-бею, дорогий мiй, забудьмо про нашi суперечки, - промовив вiн тихо, щоб чув один ага. - Не до того зараз!.. Не подоба?ться менi ця пастка, в яку загонять нас хан i гениш-ачерас. Не вiрю я тим двом гяурам... 
      - У мене теж нема? пiдстав довiряти ?м, але ?м довiряють старшi за нас. Що ми можемо вдiяти? 
      - Ми повиннi бути пильнi i виручати один одного. 
      - Не турбуйся, ага, все буде гаразд. Нас п'ятнадцять тисяч. А козакiв усього п'ятсот-шiстсот чоловiк. Та до того ж, кажуть, вони п'янi... Ми перерiжемо ?х, мов куропаток. До ранку все буде закiнчено! I нам допоможе аллах! - сухо вiдповiв Сафар-бей. 
      Гамiд зрозумiв, що i тепер примирення не вiдбулося. I йому стало досадно, бо вiн вiрив у щасливу зорю Сафар-бея, в те, що молодий рiшучий ага досягне в iмперi? високого становища i мiг би при нагодi бути для нього корисний. 
      - Коли б то так, - буркнув кисло. - Хай аллах буде милостивий до нас!.. А все ж у мене тужно на серцi... 
      Сафар-бей промовчав i полiз у лазiвку. Гамiд став пропускати сво?х людей. 
      I ось, нарештi, всi во?ни гениш-ачераса в Сiчi. Хан з половиною орди став на березi Днiпра. Друга половина оточила фортецю з боку Чортомлику i поля. 
      Зловiсна тиша нависла над Сiччю. Не чути було навiть дихання багатьох тисяч аскерiв. Безмовно бовванiли над куренями обмазанi глиною широкi комини. Спали пiд теплими кожухами у високiй вежi над ворiтьми вартовi козаки. 
      Яничари запрудили весь сiчовий майдан i тiсним натовпом розтеклися помiж куренями, ?х було так багато. що всi стояли впритул один до одного. Чекали наказу вриватися в куренi. Але наказу все чомусь не було. В тiснотi аги втратили зв'язок. Кожен боявся голосно мовити слово, щоб не сполохати запорожцiв. Десь запропастився гениш-ачерас. 
      Сафар-бей зi сво?ми людьми зупинився навпроти довгого вибiленого куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними гле?м i глиною товстими стiнами, спали, не пiдозрiваючи смертельно? небезпеки, козаки. Ага ледве стримував разом з переднiм рядом яничарiв темну живу масу, що напирала ззаду. 
      Поряд з Сафар-бе?м стояли його вiрнi охоронцi Кагамлик i велетень Абдагул. Вони уперлися ногами в снiговий замет, сприймаючи тиск багатьох тiл на себе i захищаючи агу. 
      Сафар-бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бiй? 



      2 

      У Лубенському куренi спали не всi. Кiлька козакiв, а серед них Звенигора, Во?нов, Метелиця i Сiкач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку бiля свiчки i грали в карти. На ослiнчику блищало золото й срiбло. 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2