Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 35)

      Дiда Шевчика з ними не було. йому ще звечора не поталанило, i вiн, програвшись до цурки, з досади лiг спати. Не пофортунило йому i з мiсцем для спання. Вiн любив умоститися бiля груби чи на лежанцi, щоб вигрiвати старечi кiстки. Але сьогоднi в куренi яблуку нiде впасти;. з усiх усюд - i з паланок, i з найдальших зимiвникiв, i навiть з Лiвобережжя та Слобожанщини - пона?здили запорожцi, щоб переобрати кошового. На всiх полах густо, мов оселедцi в бочцi, лежали козаки. З тi?? ж причини всi були тверезi, хоча на кошт сiчово? скарбницi було заготовлено чимало горiлки, пива й меду, щоб повеселитися пiсля виборiв нового кошового. 
      Поштовхавшись бiля груби та лежанки i не знайшовши там анi найменшо? щiлинки, щоб вшитись мiж козакiв, що хропли на всi заставки. Шевчик змушений був лягти бiля вiконця. Накрившись з головою старою кожушанкою, вiн скрутився в бублик i заснув. 
      Десь ген-ген за пiвнiч дiд Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон. 
      Буцiмто поплив вiн на каюковi трусити ятерi в Чортомлику. I заплив далеко, аж за прогнiй, де риби до гибелi, але не кожен козак наважиться ловити ?? там. Один кошовий отаман Сiрко насмiлю?ться запливати туди, бо й самого чорта не бо?ться. Кажуть, коли ще був молодий i разом з товаришами шукав мiсце для ново? Сiчi, одного разу заплив з Днiпра в якусь невiдому рiчку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям. Сподобалося йому те мiсце. Зiйшов з човна на берег, щоб краще роздивитися, де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретiв величезний рогатий чорт i суне прямо на нього. Iклами клаца? i роги наставля? - хоче розтоптати козака або налякати, щоб тiкав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сiрко з-за пояса пiстоля та як бабахне - чорт так i мликнув у воду! Булькнув - i пiшов на дно! Тiльки хвиля розляглася. А Сiрко привiв козакiв i там, де впада? в Днiпро та безiменна рiчка, яку на пам'ять про перемогу над чортом вiдтодi почали прозивати Чортомликом, побудував Сiч... I от подумав Шевчик: "Сiрко не боявся чорта, коли тут жодно? живо? душi не було, то чого ж менi боятися тепер? Попливу - заставлю ятерi там, де нiхто ще не заставляв! Наберу вранцi риби повен човен!" Заплив вiн з чистого плеса в тиху заводь, вибрав мiсце та тiльки опустив один ятiр у воду, - аж тут як вирине з води якесь марище-страховище та як схопить козака за правого вуса - i потягнуло донизу... 
      Обливаючись потом, Шевчик лупнув очима. За правого. вуса справдi хтось його мiцно цупирив. Що за нечиста сила! Зда?ться, вiн уже ж не спить! I не пив звечора! 
      Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумiв, що страх його марний. Довгий сивий вус просто примерз до пiдвiконня i тримався мов на прив'язi. 
      Не без жалю Шевчик вiдрiзав шматочок вуса, перехрестився i сiв, спираючись рукою на зледенiле пiдвiконня. В куренi було темно. Тiльки в кутку блимала пiд рядном свiчка: картярi ще не лягали спати. А надворi свiтив мiсяць. Крiзь верхнi незамерзлi шибки пробивалось голубувате сяйво. 
      "Мабуть, уже й до ранку недалеко, - подумав дiд Шевчик. -Мiсяць, зда?ться, заходить за сторожову вежу". I щоб переконатися, що незабаром ранок i йому недовго в безсоннi перевертатися з боку на бiк на твердих дошках, виглянув крiзь вiконце надвiр. 
      Спершу старий козак подумав, що вiн або спить, або збожеволiв. Просто перед вiкном, за якихось три-чотири кроки вiд куреня, стояла суцiльна стiна яничарiв. За свiй довгий вiк перебачив вiн ?х достобiса! 
      Уперше в життi по-справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись i ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвiдчитись, що справдi не спить, старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, проклятi, сумирно, - мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають. 
      Шевчик притьмом скочив з полу, пiдбiг до картярiв - i потушив свiчку. 
      - Яничари в Сiчi! - видихнув перелякано. 
      Метелиця вiд несподiванки випустив з рук карти. 
      - Ти часом не збожеволiв. Шевчику? - гримнув вiн. 
      - Хай мене грiм поб'? i свята богородиця, коли брешу! Погляньте у вiкна! 
      Звенигора кинувся до вiкна й похолов: Шевчик не збрехав. У Сiчi було повно яничарiв. 
      - Друзi, будiть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнiю, пiдопрiть дверi, щоб нiякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох! 
      За хвилину весь курiнь був на ногах. Страшнi слова; 
      "Яничари в Сiчi!" - враз розiгнали сон. Поскiльки курiнний ночував у кошового перед радою, то всi мимоволi почали прислухатися до слiв Арсена. 
      - Ставте порохiвницi i ящики з кулями на столи! - наказував вiн. - Заряджаючi, до столiв! Стрiльцi, до вiкон! Вогонь вести безперервно! Нумо, швидше, браттяi Козаки стали на сво? мiсця. Однi заряджали мушкети, iншi передавали стрiльцям, а тi, вже напоготовi, чекали наказу стрiляти. 
      - Вогонь! - крикнув Звенигора. 
      Гримнув залп. Потiм - другий, третiй. Курiнь заволокло димом. У вiдповiдь знадвору пролунало страшне нелюдське виття. Яничари подалися назад, залишивши на снiгу кiлька десяткiв убитих i поранених. Але тiкати ?м нiкуди. 
      Ззаду колихалася суцiльна жива стiна. 
      Цiлитися козакам не доводилося: яничари стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох. 
      Пiсля перших залпiв уся Сiч схопилася на ноги. Кожен курiнь ощетинився дулами мушкетiв. Безперервно гримiли залпи. З веж ударили гакiвницi й гармати. Рясний дощ куль i ядер лився на сiчовий майдан, де зiбралося найбiльше ворогiв, i косив ?х десятками й сотнями. 
      Збожеволiлi вiд жаху яничари заметушилися, заметалися по Сiчi, як звiрi у ловчiй ямi. Тi, що були ближче до ворiт, намагалися вiдчинити ?х. Даремнi зусилля! Нiхто з них не знав потайних пiдойм, з допомогою яких вiдчинялися ворота. А коли з надбрамно? вежi ударили гармати, натовп вiдхлинув назад. 
      Вже нiхто не слухав нiчи?х наказiв. Кожен думав тiльки про порятунок. Бачачи, що звiдусiль гримлять пострiли, ошалiлi яничари i спагi? згадали про хвiртку, якою входили до Сiчi. Туди! До не?! Втекти з цього пекла, де кожен курiнь, старшинська хата i вiйськова скарбниця, ба навiть церква - хоч насправдi то рiзнокольоровi вiкна миготiли в нiй вiд вогню, що вилiтав з дул мушкетiв, - сiють смерть! 
      Тисячний натовп ринув до хвiртки. Але прохiд там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утiкач. I кожен намага?ться бути тим щасливцем. Дехто прокладав собi дорогу шаблею, стинаючи голови сво?м ?диновiрцям. 
      Заднi напирали на переднiх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогiн поранених, вигуки поодиноких старшин, що намагалися навести хоч який-небудь лад, безперервний гул пострiлiв - усе злилося в дикий нелюдський рев 
      Широкий майдан, усi сiчовi вулички й провулки помiж куренями були вже заваленi трупами й пораненими. Помiж ними прича?лося, рятуючись вiд куль, багато яничарiв. Снiг почорнiв од кровi. 
      Зненацька в неймовiрний шум i гвалт ввiрвався тривожний рокiт тулумбасiв, а потiм - зазивний клич бойових козацьких рогiв, що кликали до атаки. 
      Звуки лунали з старшинського куреня. 
      Стрiлянина почала вщухати. 
      I тодi почувся сильний голос кошового Сiрка. 
      - До шабель, браття-молодцi! До шабель! Припинiть стрiлянину! Виходьте з куренiв! Бийте клятих! Смерть бусурменам! 
      Стрiлянина враз припинилася. Крiзь розбитi вiкна, крiзь розчиненi навстiж дверi з куренiв повалили запорожцi з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогiв, що, ошалiлi вiд жаху, металися в передсвiтанковiй морознiй iмлi. 



      3 

      Коли з куреня ударив залп i десятки яничарiв упалi. в снiг, Сафар-бей вiдчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя i руки. "Поранений!" - промайнуло в головi. Iнстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снiгу i переконавшись, що вiн цiлий i неушкоджений i що кулi перелiтають поверх нього, ага оглянувся навколо. Поруч з ним, захлинаючись власною кров'ю, хрипiв Кагамлик. Його темнi, широко посадженi очi, що так часто прислужувалися загоновi Сафар-бея, тепер склянiли, затягувалися туманом. Звернутi до яскравого мiсяця на небi, вони, здавалося, прохали допомоги. Та Холодний мiсяць байдуже дивився на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього i малював на сво?х знаменах. 
      З другого боку лежав нерухомий велетень Абдагул. З його розiрваних грудей цебенiла кров. 
      Сафар-бей зрозумiв, що його обличчя й руки заляпанi кров'ю вiрних охоронцiв, i з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далi. Тiкати? Але куди? Не встигнеш пiдвестися, як тебе пронижуть козацькi кулi... Гукати воякiв, щоб, попри вбивчий вогонь, iшли приступом на куренi? Даремно! Нiхто тебе не почу? в цьому пеклi! Та й хто зважиться лiзти у вiкна i в дверi, з яких так густо гримлять пострiли, нiби в куренях не по двадцять-тридцять козакiв, як передбачалося, а щонайменше по триста!.. Шукати Мурас-пашу i запитати, якi будуть розпорядження? Смiшно про це й думати. Хiба знайдеш його в цьому гармидерi? Може, вiн убитий або накивав п'ятами... 
      Нi до чого не додумавшись, Сафар-бей вирiшив передусiм рятуватися самому. Поволi вiдплазувавши з-перед вiкон, рвучко пiдвiвся i кинувся в суточки мiж куренями. Сюди кулi не залiтали. Перечекавши деякий час, визирнув з-за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усiяний тiлами яничарiв. Сафар-бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Вiйсько, честь, майбутн?, навiть саме життя!.. Аллах екбер, чому ти допомага?ш гяурам? Навiщо знищу?ш славних синiв падишаха, вiрних захисникiв iсламу? Врятуй ?х, о аллах!.. Чи, може, твоя велич i твоя могутнiсть - то тiльки пуста вигадка, нiкчемний обман?.. 
      Сафар-бей швидко перебiг коротку вiдстань, що вiдокремлювала його вiд фортечно? стiни. Тут було просторо i не дзижчали кулi. Вузький мертвий простiр, яким, крiм нього, скористалося ще кiлька десяткiв яничарiв, надiйно захищав його вiд смертi. От тiльки - чи надовго? 
      Зорi?нтувавшись, де хвiртка, Сафар-бей почав обережно пробиратися до не? попiд стiною. 
      Раптом стрiлянина стихла, i з куренiв висипали козаки. Вони були - хто в чому: в кожухах, у жупанах, свитках, а бiльшiсть - просто в бiлих сорочках. Видно, як спали, так i кинулися до збро?. 
      Сафар-бей зупинився. Нi, до хвiрточки добiгти вiн не встигне. Та, зда?ться, там i не проб'?шся крiзь тисняву. До того ж майже всi козаки ринули туди, сiючи смерть серед яничарiв, якi майже не чинили вже опору... Розпач охопив агу. Нiколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смертi, як тепер. I яко? безглуздо? смертi! По сутi, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба! 
      Вiн стояв за рогом зовсiм один. Усi яничари, з якими щойно ховався вiд козацьких куль, десь зникли, розбiглися, можливо, помчали, як i тисячi iнших, до рятiвно? хвiрточки. Прихилився спiтнiлим лобом до крижано? стiни i позирав на завалений трупами майдан, на зблиски проти мiсяця козацьких щабель, на змiшаний з кров'ю снiг i юрбу яничарiв, що на очах танула, як вiск на вогнi. 
      Раптом перед ним промайнула знайома бекеша Гамiда.. З шаблею в однiй руцi i пiстолем у другiй спахiя прудко перебiг вiд одного куреня до сусiднього, видно, маючи намiр непомiченим пробратися до хвiртки i крiзь не? утекти з Сiчi. Сафар-бей, забувши про сво? становище, iронiчно посмiхнувся. Цiкаво, чи далеко зумi? втекти Гамiд? Дуже вже помiтна у нього постать. 
      Гамiд не бачив Сафар-бея, хоча був вiд нього всього за якихось пiвтора десятка крокiв. А Сафар-бей вважав за доцiльне не нагадувати Гамiдовi про себе, бажаючи прослiдкувати, що ж робитиме спахiя. Невже вiн ризикне вискочити з сво?? засiдки i перебiгти на очах у сотень козакiв широкий майдан? А тiльки так вiн мiг добратися до хвiрточки. 
      Однак Гамiд явно не поспiшав. Притиснувся до стiни, перекинувши шаблю в лiву руку, а пiстоль - у праву. На когось вичiкував... Ось вiн весь напружився, завмер, пiдвiвши вгору дуло пiстоля. Нагадував собою вiдгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цiлиться спахiя? 
      3 пiстоля блиснув вогонь - гримнув пострiл. В ту ж мить Гамiд рвонувся навкiс через майдан, перестрибуючи через убитих i поранених. З-за рогу куреня вискочили два козаки i щодуху помчали за ним. А слiдом вийшло ще дво?. 
      Зупинилися. 
      - Ах, ти, чортяка! - вигукнув дебелий старий козарлюга. - Горохове опудало! Це ж вiн у тебе мiтив, батьку кошовий! 
      - Не сумнiваюся, - вiдповiв сивовусий мiцний козак. - Куля цьвохнула над самим вухом... На пiввершка вбiк - i не було б раба божого Iвана! - I раптом закричав: - Хлопцi, вiзьмiть-но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходiмо, брате Метелиця! 
      - Схопили! Ведуть! - вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустрiч. 
      З-за рогу вийшло тро?: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамiд, за ним - два запорожцi. Сафар-бей мало не скрикнув: один з них - Арсен Звенигора? 
      Гамiд зупинився перед Сiрком. Кошовий довго роздивлявся його, потiм спитав: 
      - Ти мене зна?ш, турчине? 
      Звенигора переклав запитання. 
      - Урус-шайтан... Я зразу впiзнав тебе, - глухо вiдповiв Гамiд. 
      - Впiзнав? Хiба ти знав мене ранiш? 
      - Знав. Я був на Сiчi з посольством... I добре роздивився на тебе. 
      - Гм... I вирiшив прикiнчити? 
      Гамiд мовчав. Зиркав на козакiв, мов зацькований хортами вовк. 
      - Сiкачу, вiдведи його в холодну, - сказав Сiрко. - Це неабияке цабе! За нього ми вимiня?мо чимало наших людей! 
      - Батьку! - кинувся до кошового Звенигора. - Не можна вiдпускати цього собаку живого! Коли б ти знав, хто вiн такий, то негайно сам зiтнув би йому башку! 
      - Хто ж це? 
      - Гамiд. Мiй колишнiй господар. Я розповiдав тобi про нього... Люта бестiя!.. Дозволь порахуватися з ним! 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2