Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 36)

      Гамiд тiльки тепер впiзнав Звенигору. Безвихiдь, лють, вiдчай забринiли в його звiриному риковi, що вирвався у нього з грудей. Вiн метнувся до козака i вп'явся йому руками в горло. Але Звенигора рiзким ударом вiдкинув його назад. Гамiд упав на снiг. 
      - I справдi лютий, - промовив Сiрко. - Але ж якось гидко рубати беззбройного... 
      Звенигора простягнув спахi? вiдiбрану у нього шаблю. 
      - Бери - захищайся! 
      - На бога. Арсене! -вигукнув Метелиця. -Вiн може тебе поранити! 
      - Зате не скаже, що з ним повелися безчесно! Гамiд не розумiв, що вiд нього хочуть. Жах скаламутив йому розум. Врештi, побачивши простягнуту до нього рукiв'ям шаблю, прийшов до тями, схопив ?? i скочив на ноги. В одну мить розв'язав башлик, скинув бекешу. Поспiшав, нiби боявся, що козаки передумають. 
      Блиснули i схрестилися шаблi. Заскреготала мiцна холодна криця. Гамiд зразу ж ринувся у наступ i трохи потiснив Звенигору. Вiдчай додав йому сили. Вiн розумiв, що втрачати нiчого, - чи так чи iнакше - кiнець! Тож ?диним його помислом було прихопити на той свiт iз собою i свого лютого ворога - запорожця, якого не без пiдстав вважав винуватцем усiх сво?х теперiшнiх незгод i нещасть. 
      Сiрко, Метелиця i Сiкач стояли збоку, спокiйно стежачи за по?динком. Нiхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов'язана долею i з Гамiдом, i з Звенигорою, слiдку? не менш пильно, хоч i не так спокiйно за тим двобо?м. Сафар-бей зата?в подих. Вiн розумiв, що Гамiд приречений, але жалю до нього не вiдчував. Скорiше навпаки, боявся, що вiдчайдушним ударом вiн нанесе смертельну рану Звенигорi, i Златка залишиться на чужинi вдовою. З якогось часу вiн звик до думки, що в нього ? сестра i навiть почав вiдчувати братерську любов. 
      Двобiй проходив з перемiнним успiхом. Звенигора був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкiл у старого Метелицi, зате Гамiд накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звiра i тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б'?ться не на повну силу, а гра?ться з ожирiлим i неповоротким спахi?ю. 
      Врештi, Сiрковi набридло мерзнути в самiй сорочцi на морозi, i вiн гукнув: 
      - Кiнчай, Арсене! 
      Звенигора пiшов у наступ. Його шабля завертiлася з блискавичною швидкiстю. Гамiд ледве встигав вiдбивати небезпечнi випади козака i вiдступав усе далi й далi на середину майдану, захаращеного трупами яничарiв. Це створювало новi труднощi для обох бiйцiв. Потрiбно було слiдкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, слiпа випадковiсть могла стати фатальною. 
      - Гяур! Собака! - цiдив Гамiд, стримуючи навальний натиск свого колишнього раба. - Рабе! Ти зараз станеш вiч-на-вiч iз аллахом! . i 
      - А може, ти, Гамiде? -посмiхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарiв, що лежали хрест-навхрест один на одному. - У тебе бiльше пiдстав зустрiтися з ним сьогоднi! 
      Вiн зробив глибокий випад i вiдчув, як шабля тупо ввiйшла в груди спахi?. Гамiд охнув i поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо вiн раптом зiбрав усi сво? сили i сторчма, як списа, кинув свою шаблю в Звенигору. В якусь коротку мить Арсен помiтив той небезпечний рух ворога i встиг трохи вiдхилитися. Шабля про-свистiла побiля вуха, зачепивши тiльки ефесом, i шурхонула в снiг. 
      Наступний удар запорожця був невiдворотний: Гамiд закинув назад голову i важко впав на стоптаний закривавлений снiг. 
      - Ну, браття, гайда! Будемо кiнчати супостатiв! - Сiрко з Метелицею i Сiкачем побiгли до схiдно? стiни, де ще вирував бiй. 
      Звенигора витер шаблю i заглянув у непорушне обличчя свого мертвого ворога. З Гамiдом було покiнчено. Вiн лежав горiлиць, великий, важкий i зовсiм не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке вiн хотiв зробити сво?м. 
      Позаду почувся скрип снiгу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволi наближався турок. Тiнь вiд куреня закривала його обличчя. Арсен знову пiдняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидвi руки i тихо промовив: 
      - Салям, Арсене! Не впiзна?ш?.. 
      - Ненко! 
      - Так, я Сафар-бей... Нещасний Сафар-бей, якому аллах присудив померти сьогоднi вiд тво?? руки, як помер щойно Гамiд... Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здiйма?ться завдати собi смертельного удару. 
      - Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке iм'я - Сафар-бей! Тiльки через цю потвору, - Звенигора показав на труп Гамiда, - ти став яничаром... 
      - Менi вiд цього не легше. Я мушу сьогоднi померти... 
      - Нещасний! Навiщо доля занесла тебе сюди! - вигукнув Арсен. -Хiба, може, для того, щоб ти прозрiв!.. 
      Ходiмо зi мною! 
      - Куди? 
      - Ходiмо, я врятую тебе. Виходу з Сiчi зараз нема?. 
      Але я посаджу тебе в холодну, i ти будеш там у безпецi. 
      А завтра - побачимо. 
      Вiн схопив агу за рукав i потягнув з майдану. 



      4 

      Роман Во?нов помiтив якiсь двi пiдозрiлi темнi постатi, що, вiдокремившись вiд гурту яничарiв, навзгинцi перебiгли сiчову вуличку i вскочили у вiдчиненi дверi першого ж куреня. "Хто б це мiг бути? Турки? Не схоже. А сво?м- чого б тiкати i ховатися", - подумав вiн i повернув слiдом за ними. У сiнцях прича?вся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з куреня. 
      - Ось чийсь жупан - переодягайтеся швидше! - почувся перший голос. - Пiд виглядом козакiв здеремося на вал, а звiдти плигнемо вниз, на той бiк, - i шукай вiтра в полi! 
      - Нi, у мене iнша думка, Тхоре, - вiдповiв другий голос. - Ми повиннi вiдчинити браму. Хан з вiйськом увiрветься в Сiч i затопить ?? ординцями! ?х тут- сорок тисяч! 
      - Ви збожеволiли, пане Чорнобаю! - обурився Тхiр. - Нас запорожцi схоплять ранiше, нiж ми вiдчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку - i гайда на вал! 
      - На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся - полама?ш ноги та й будеш якраз .у руках запорожцiв!.. Нi, ?диний вихiд - руками татар знищити Сiч! Вона для нас - як бiльмо на оцi!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходiмо! 
      Роман вихопив з-за пояса пiстоль, звiв курок. Вiдступив од дверей... Так от якi птахи залетiли сюди! Сам Чорнобай iз сво?м пахолком! 
      Дверi широко розчинились - i на порозi вималювалась темна постать. 
      Прогримiв пострiл. Переднiй - то був Тхiр - упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад i проходом, помiж довгим столом i полом, побiг у глиб куреня. 
      - Стiй! Стiй, недолюдку -прокричав Роман i побiг слiдом. 
      Чорнобай скочив на пiл, пригнувся i раптом шуснув у вибите вiкно. 
      - Не втечеш, собако! - кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна i кожухи, безладно розкиданi запорожцями пiд час тривоги. 
      Вiн добiг до вiкна i прожогом вискочив крiзь нього надвiр. В ту ж мить позаду хтось хекнув, нiби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снiгу. Це його врятувало. Чорнобай цiлився в голову - i шабля, розiтнувши повiтря, до самого пруга ввiгналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув ??, Роман схопився на ноги. ?хнi шаблi кресонули iскри. 
      Бiй мiж ними був короткий, але лютий. Поранення в Чигиринi ще давалося взнаки, i Роман, вiдчуваючи, як хитнулася пiд ногами земля, почав поволi вiдступати назад. Пiдбадьорений успiхом, Чорнобай ще бiльше посилив натиск, щоб якнайшвидше покiнчити з козаком. 
      Одного не врахував Чорнобай - Романового вмiння битися на шаблях. Знаючи, що довгого напруження вiн не витрима?, Роман раптово крутнув убiк i спiднизу пругом мiцно ударив по шаблi супротивника. Вона бренькнула i переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпiв. Роман мiг пронизати його наскрiзь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому приставив йому до горла вiстря шаблi i поволi почав тиснути до куреня, аж поки Чорнобай не вперся спиною у стiну. 
      Так i стояв, боячись i на крок вiдпустити вiд себе ворога, бо коли б той кинувся тiкати, наздогнати б не змiг. 
      - Романе, що ти тут робиш? - почувся позаду здивований голос Звенигори. 
      - Сюди, Арсене, сюди! - гукнув Роман. - Глянь, кого я спiймав! 
      Вiн кра?м ока бачив, як Арсен з якимось турком наблизились до нього. 
      Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало мiсячне свiтло, але Роман кольнув його у пiдборiддя, примушуючи закинути голову назад. 
      - Чорнобай! - вигукнув Звенигора. -На Сiчi! .Яким побитом? 
      Той мовчав. 
      - З турками й татарами прибув, - пояснив Роман. - Хотiв орду впустити в Сiч. -Що нам з ним робити? Прикiнчити пса? 
      Звенигора задумався. 
      -Нi, нi, хай судить товариство? Зачинимо до ранку в холоднiй! 
      - Арсене, ти ма?ш право сам його судити! То й суди! 
      Я тiльки заради тебе зберiг йому життя... 
      - Спасибi, брате. Однак мiй суд-то самосуд. А ця людина завинила перед усiм народом. Тож хай i судить його товариство... Ходiмо, Чорнобаю! Завтра поговоримо з тобою! 
      Чорнобай похилив голову, поволi поколивав уздовж куреня. За ним iшло тро?: Роман, Звенигора i Сафар-бей. 



      5 

      До ранку побо?ще в Сiчi закiнчилось. Лише пiвтори тисячi яничарiв i спагi?в вислизнули з пастки, в яку самi залiзли, i принесли хановi звiстку про жахливу загибель сво?х товаришiв. Забувши про високий сан i тисячi простих во?нiв, що темною масою стояли кiнним стро?м навколо, хан простер до неба руки i страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти мiсяця гострi бiлi зуби. 
      - У-У-у! Шайтан!.. Горе нам!.. У-у-у! 
      Вiн ударив коня пiд боки i помчав у степ, геть вiд Днiпра. За ханом, збиваючи мерзлу землю ударами кiнських копит, двинула орда. 
      Посланий Сiрком у погоню кiнний загiн запорожцiв не зумiв наздогнати ворога. Перемахнувши через Днiпро i промчавши до сторожово? застави, загiн зупинився на горбi. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ. По ньому в напрямi Перекопу сiрiв широкий - на цiлу версту-слiд вiд десяткiв тисяч копит. Вдалинi котилася по бiлiй снiговiй пустелi темна широка пляма. То тiкала заслiплена смертельним жахом кримська орда. 
      Звенигора пiд'?хав до козацько? застави. До його слуху долинув iз землянки ледве чутний стогiн. 
      - Товариство, сюди! Наших побили! - гукнув Арсен. У землянцi тхнуло димом i кров'ю. Переступаючи через трупи, Звенигора пройшов до лежанки. Там сидiв на долiвцi Товкач. З його грудей вилiтав глухий натужний стогiн. Арсен схопив товариша за голову - заглянув у напiвзаплющенi склянiючi очi. 
      - Брате! 
      Товкач здригнувся, поволi розплющив повiки, довго вдивлявся в обличчя, що схилилося над ним. 
      - Ти, Арсене? 
      Звенигора потиснув холонучi руки козака. 
      - Так, це я. 
      Напружуючи всi сили, Товкач прошепотiв: 
      - Як... там... 
      Його ледве було чути, але Звенигора зрозумiв, що вiн хоче спитати. 
      - Усе гаразд. Яничарiв побили. Хан утiк. Наших загинуло тридцять козакiв, вiсiмдесят поранено. 
      - Слава богу... тепер я... можу спокiйно... померти. Вiн заплющив очi. Та враз стрепенувся, нiби якась думка пронизала його згасаючий мозок. 
      - Арсене... Тхiр... Тхiр... зрадник... бережiться! Ця звiстка не вразила Звенигору: вiн уже знав про зраду Тхора. Його вразило iнше: ця звiстка тримала Товкача при життi, додавала йому сили дожити до ранку. Вiн не мiг, не мав права померти, не застерiгши товаришiв. Пронизаний ятаганом наскрiзь, вiн спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки - i так сидiв усю нiч, щоб не стекти кров'ю, щоб товариство дiзналося про те, хто провiв ворогiв у Сiч. Тепер, звiльнившись вiд сво?? та?мницi, випростався, розкинув важкi, могутнi руки - i навiки замовк. 
      Запорожцi зняли шапки. Вони оцiнили вагу козацько? самовiдданостi. 



      6 

      Поховавши з почестями загиблих товаришiв, запорожцi зiбралися перед вiйськовою канцелярi?ю, щоб судити Чорнобая. 
      Три козаки вивели його з холодно? i поставили на ганку перед товариством. Вiн мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре пiдборiддя в комiр кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тiльки раз позирнув поверх козацьких голiв i, побачивши замерзлi, скоцюрбленi трупи яничарiв, що лежали на почорнiлому вiд кровi снiгу, здригнувся i затулив обличчя руками. 
      - Вiд правди, Чорнобаю, не втечеш i не захова?шся! - сказав Сiрко. - Настав час оглянутися на сво? мерзенне життя i дати вiдповiдь перед народом за все! Народ, наш добросердий i часто проща? провини синiв сво?х, наставля? на путь iстини тих, хто схибив, оступився в горi чи скрутi. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради жалюгiдно? наживи, заради ласощiв заморських i срiбла-золота агарянського торгував дiтьми нашими, завдаючи ?х в неволю бусурменську, тому, хто разом з турками й татарами хотiв знищити славну Сiч Запорозьку, яка споконвiку захищала землю укра?нську вiд нападiв ворогiв наших, -тому прощення нема?!... А втiм - хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твiй був полковником, сам ти був сотником, тож хай нiхто не скаже, що осудив тебе один Сiрко! Як скаже товариство, так i буде!.. Звенигоро, розкажи все, що зна?ш, про цю людину! 
      Звенигора пiднявся на приступець. Розпочав зi сво?? першо? зустрiчi з Чорноба?м у старому вiтряку, коли хотiв визволити дiвчат, викрадених для продажу в татарськi й турецькi гареми. I чим далi розповiдав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма що лютий мороз, над ним стовпом здiймалася пара, а на лобi виступав холодний пiт. Коли ж Звенигора розповiв про те, що Чорнобай зi сво?м пахолком увiв яничарiв у Сiч i хотiв вiдчинити татарам ворота, сотник уклякнув на колiна. На майданi зчинився галас. 
      - Що там довго судити-рядити - забити собаку! Киями до смертi! - закричали запорожцi. - Причепити коневi до хвоста i пустити в степ! 
      - Повiсити на сухiй вербi! 
      - На кiл його! Вiн же хотiв посадити Арсена! 
      - Четвертувати! 
      I жодного голосу на захист пiдсудного. Натовп клекотiв од гнiву. Найбiльш гарячi вихопили шаблi, готовi на мiсцi розправитися iз зрадником. 
      Тодi Сiрко пiдняв пернача. Настала тиша. 
      Кошовий ступив крок наперед, зняв перед товариством шапку. Голос його прозвучав суворо, - кожне слово дзвенiло, мов мiдь. ^ 
      - Браття, отамани, молодцi, славне низове товариство! Знаменний сьогоднi у нас день: завдяки пильностi козака Шевчика i вашiй мужностi ми здобули велику вiкторiю i врятували матiр нашу - Сiч! Ми показали i туркам, i татарам, що сила наша нездоланна, що вiрнi сини Укра?ни - козаки запорозькi i на цей раз, як i багато разiв у минулому, не жалiючи живота свого, вiдстояли вiтчизну i честь свою, а нападникiв покрили одвiчною ганьбою! I кожен з вас не ховався у запiчку в час смертельно? небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь i слава на вiки вiчнi вам, лицарi непоборнi! 
      - Честь i слава нашому батьковi кошовому! 
      - Слава Сiрковi! Хочемо i надалi бачити його кошовим! 
      - Сiрка! Сiрка! Слава Ганнiбаловi укра?нському! Знову довелося кошовому пiдняти вгору пернач, щоб установити на майданi тишу. 
      - Спасибi за честь, товариство! Але рада старшин вибори нового кошового призначила на пiслязавтра. Ось тодi ви i виберете достойного... А зараз я не про те хотiв сказати. Я хотiв сказати, що важко нам у такий переможний щасливий день усвiдомлювати, що трапляються серед люду нашого такi виродки, як Чорнобай. Не хотiлося б цей свiтлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вiвця всi отари не псувала... Бачу - у всiх у нас одна думка: смерть мерзенному псовi, вiчна ганьба зрадниковi! 
      Запорожцi знову не втримались, закричали: 
      - Смерть! 
      - Ганьба! 
      Декотрi вихопили шаблi, i вони мов блискавки замиготiли на iскристому морозному сонцi. Сiрко пiдвищив голос: 
      - Нi, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, - ось вiн шепче позаду... Йому ми сьогоднi завдячу?мо честю i життям, тож хай буде так, як вiн скаже!.. Iди сюди, Шевчику, герою наш, - скажи товариству свою думку! 
      Дiд Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латанiй свитинi i великiй, укритiй памороззю овечiй шапцi, зi зморщеним обличчям, вiн в iнший час здався б смiшним, та зараз нiхто з козакiв i не подумав посмiхнутись. Вiдкашлявшись, Шевчик сказав: 
      - Браття, а що я надумав сво?ю дурною головою, - послухайте!.. Ми нiколи не терпiли i не прощали зрадникiв. Але такого, як Чорнобай, ще не було на нашiй землi! Вiн продавав бусурменам наш цвiт весняний - доньок наших! Вiн хотiв убити нашого лицаря славного - Арсена Звенигору! А тепер мав злий намiр знищити разом з турками й татарами Сiч Запорозьку, тобто всiх нас!.. Тож хай iде в пекло разом з друзями сво?ми, отими, що лежать порiзанi на снiгу!.. Ми зараз будемо спускати ?х у Днiпро пiд лiд... Хай же i вiн пливе попiд льодом аж до моря, а там - як захоче - i до самого султана в гостi! Прив'яжiмо його до якого-небудь яничара - та й шубовснiмо в ополонку! 
      - Молодець Шевчик! Добре надумав! | 
      - От так старий! От так голова! | 
      Шевчик не звик за сво? довге, але нужденне життя до похвали i, знiяковiвши, шмигнув у натовп. 
      Чорнобай люто блискав очима з-пiд рудих брiв. Руки його тремтiли, губи закушенi до кровi. Вiн поривався щось сказати, але не мiг розцiпити судорожне стиснутi зуби, i крiзь них вилiтало глухе ричання. Вiн поволi вiдступав назад, аж поки не ударився спиною об стiну. Його схопили i потягли на майдан. 
      Звенигора показав на задубiлий труп Гамiда. 
      - До цього в'яжiть! Вони один одного вартi! Чорнобай вирячив очi, уперся ногами в шорсткий снiг. Метелиця швиргонув його додолу, колiном притис до задубiлого тiла спахi?. Козаки миттю скрутили живого з мертвим мiцним мотузком. Молодий запорожець пiдскочив на конi, запряженому в шлею. Сiкач ухопив барок, накинув на гак петлю мотузка - гукнув: 
      - Вйо! 
      Кiнь смикнув - з трiском вiдiрвав примерзлий до землi труп Гамiда, поволiк до ворiт. Чорнобай випручав з-пiд мотузка закляклу руку, хапався за кострубатий снiг. здираючи до кровi шкiру, закричав дико: 
      - А-а-а!.. 
      Метелиця перехрестився, плюнув: 
      - Собацi - собача смерть! 
      Минуло три днi. Сходило холодне зимове сонце. Пiслi сiчово? ради, на якiй знову було обрано кошовим Iвана Сiрка, запорожцi довго, до пiвночi, веселилися, пили - i тепер спали по куренях як убитi. В ранковiй тишi лунко скрипнули завiси фортечно? брами. Ворота вiдчинилися - i з них ви?хали три вершники: Звенигора, Роман i Ненко. Так, Ненко!.. Вiн тепер назавжди розпрощався з iм'ям Сафар-бей i ?хав починати нове життя. Вiн погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню. 
      Вершники поминули сiчову слобiдку, що починала куритися ранковими димами, поминули широкий слобiдський майдан, на якому височiв гарний посольський дiм, i крутим берегом Чортомлику поскакали в безмежний бiлий степ. 



      ЕПIЛОГ 

      Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволi здiймалося вгору по голубому небу. Линув радiсний журавлиний крик - кру, кру... Гай попiд горою зеленiв молодим м'яким листям, пнувся увись тугим спiвучим гiллям. Весело дзвенiв над полями невтомний жайворонок. 
      Спихальський пiднiмався вгору по крутiй стежцi, ведучи за повiд осiдланого коня. Бiля боку в пана Мартина - шабля, до сiдла притороченi великi дорожнi сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зi Златкою та Роман зi Стехою. ?х наздоганяв Яцько. Хлопець трохи вiдстав: на ходу мережив ножиком гарну лiщинову палицю. 
      На високому шпилi, звiдки вiдкривався широкий вид на красуню Сулу i далекi засульськi простори, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострi шпичаки вусiв. 
      - Гай-гай, най його мамi, як тутай хороше! Так гарно, що, прошу панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обiйми та й умер би вiд в?лк?го щенстя! 
      - Не вмирай, пане Мартине! Ми ж iще не раз сподiва?мося бачити тебе в Дубовiй Балцi в гостях! - сказав, пiдходячи, Звенигора i обняв поляка за плечi. - Знай, що тут завжди будуть радi тобi. 
      - Дзенькую бардзо, брате Арсене, за тво? добре серце! Коб не туга за Польською... за ойчизною укоханою... то б лишився я тутай з вами, друзi мо? солодкi... Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу ?хати, бо та земля польська - теж прекрасна, рiдна... Кличе мене... Та ще хочу увидiти панi Вандзю, - ввiйти до покою i гукнути нагло: 
      "Гей, малжонка, як жила-розкошувала тутай без мужа!" Ех!.. А вона скаже: "Падам до нiг тобi, пане Мартине, бiй мене, лай мене, але дозволь залишитися з тобою... Буду вiрна тобi до скону". Х-ха! - Вiн невесело усмiхнувся, а потiм почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза. - Прощайте, друзi мо? дорогi! Хай вам щасливо живеться-ведеться!.. Кохам вас, як рiдних. Не забувайте пана Мартина, а вiн вас до остатнього дня свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях - пам'ятайте, же там ?ст сiльце Закопане, а в ньому жи? ваш незрадливий друг i пшияцель Мартин Спихальський!.. До вiдзенья, панство! 
      Останнi обiйми, останнi поцiлунки - i вже пан Мартин на конi. Вдарив огира ногами пiд боки - i той затупцяв нетерпляче, стримуваний ремiнними поводами, забасував, а потiм зiрвався - i з мiсця пiшов чвалом. 
      На далекому горбi Спихальський зупинився, пiдвiвся на стременах, помахав рукою - i за мить сховався за обрi?м... 
      - Ну, от i все, - нема пана Мартина. Нiби частку серця вiдiрвав i забрав з собою, -сказав Звенигора глухо. - Нещодавно провели ми в путь во?воду Младена i Ненка... Тепер - Спихальського... Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зi Стехою... Чу?ш? 
      - За мене не турбуйся. Прирiс я до Дубово? Балки, як щепа до стовбура... 
      - I я теж, - вставив Яцько. 
      Арсен обняв ?х, а потiм легенько вiдштовхнув од себе. 
      - Ну йдiть. А ми зi Златкою трохи посто?мо тут. Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилi i довго дивилися в той бiк, куди по?хав пан Мартин. Потiм козак заглянув коханiй в очi, що синiли густо, як море... Як вiн любить дивитися в ?хню бездонну глибину! Як вiн рвався до них! Скiльки дорiг пройшов, щоб, нарештi, мати змогу кожного дня милуватися ними! У скiлькох смертей видерся з пазурiв, щоб не вицвiли вони вiд слiз i туги!.. 
      Нiжно взяв ?? голiвку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя поцiлунками. 
      - Златко! 
      - Арсене! 
      Тремтiло, наповнене весняними пахощами, повiтря. 
      I небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високостi й наче млiло вiд розкошi й щастя. 
      Сiли. Арсен поклав голову Златцi на колiна i заплющив очi. В одну мить промайнули перед ним страшнi картини минулого - неволя, втеча, бо?, походи... Для чого те все? Кому потрiбнi муки i кров, злигоднi й смерть людська? Чи? сповнене чорно? злоби серце бажа? погромiв, пожарищ, ру?н? Хiба мало на свiтi простору, сонця, тепла? Хiба щастя не у вiдчуттi того, що ти живеш, диха?ш запашним повiтрям рiдно? землi, насолоджу?шся усмiшкою мило? i теплом ?? нiжних рук? 
      Арсенове серце млiло i завмирало вiд незнано? досi втiхи i пестощiв. Златка цiлувала його очi, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго роздивлялася на твердi зарубцьованi шрами. Побачивши за вухом слiд вiд кулi, нагнулась, припала до нього губами. 
      - Арсенчику, важко тобi доводилося? - прошепотiла. 
      - Важко. 
      - Ти бiльше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом? 
      - Будемо, Златко! Будемо, люба! 
      Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простiр, заколисана щастям i радiсним весняним спiвом жайворонка. Звенигора щокою притулився до ?? колiна, вслухався i в неповторну музику весни. 
      Раптом його вухо вловило ледь чутний тупiт копит. Вiн пiдвiвся - глянув довкола. Ген-ген на виднокрузi мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то вiтер гонить перекотиполе безкра?м степом, чи вершник поспiша? з важливою звiсткою? 
      Звенигора пильно вдивля?ться вдалину. Нi, то не перекотиполе! Швидко, не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торiшнiх бур'янах, жене та чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимiй звiдси балцi, то виринаючи на зелених пагорбах. 
      Гонець! 
      Придивися - бачиш: жеврi?, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, iскряться проти сонця самоцвiти на пiхвах здобуто? в боях дорого? шаблi. Летить бистрокрилим птахом дужий кiнь. 
      Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом i теж побачила вершника. 
      Хто то? Куди вiн мчить? Невже знову вiйна? 
      Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, нiби хотiв назавжди захистити ?? вiд усього лихого на свiтi. А серцем слухав далину, i йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть .у похiд, iржання бойових коней на коротких привалах, приглушенi голоси товаришiв i ледь чутний брязкiт збро? в тривожнiй тишi ночi... I зрозумiв вiн, що його щастя коротке. Недарма ж мчить гонець, не жалiючи коня! Недарма сповню?ться далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку нескiнченну дорогу, назустрiч вiтрам i грозам... Бо й само ж воно -дорога без кiнця! 


      [1] Капудан-паша - капiтан судна (тур.) 
      [2] Хондкар - султан (тур.) 
      [3] Куруш - срiбна монета (тур.) 
      [4] Ефендi - пан, добродiй (тур.) 
      [5] А б а - накидка, плащ (тур.) 
      [6] Балканджiй - горець. 
      [7] Спахiя - помiщик, во?н у вiдставцi (тур.) 
      [8] Ахчийниця - корчма. 
      [9] Какво правите? - Як справи? (болг.) 
      [10] Юнак - герой (болг.) 
      [11] Хан - за?зд, кав'ярня (тур.) 
      [12] Кафеджi - власник кав'ярнi (тур.) 
      [13] Аллах екбер - великий аллах (тур.) 
      [14] Вiлай?т - провiнцiя, область (тур.) 
      [15] Фарсах - мiра довжини, приблизно 4 км. (тур.) 
      [16] Гераус - виходьте (нiм.). 
      [17] Коммен - приходити (нiм ). 
      [18] Швайнерай - свинство (нiм.). 
      [19] Данке, майн лiбер - дякую, любий (нiм.). 
      [20] Майне гершафтен - панове (нiм.). 
      [21] Дiзер - цих (нiм.). 
      [22] Камераден - товаришi, приятелi (нiм.). 
      [23] Доннерветер - грiм i блискавка (нiм.). 
      [24] Ройбер - розбiйник, грабiжник (нiм.). 
      [25] Ферфлюхтер гунд - проклятий собака (нiм.). 
      [26] Нiхт вар? - Чи не так? Чи не правда? (нiм.). 
      [27] Вас - що (нiм.). 
      [28] Менш - чоловiк (нiм.). 
      [29] Ата - батько (тур.). 
      [30] Якшi - добре, гаразд (тат.). 
      [31] Гениш-ачерас - начальник яничарського корпусу (тур.)

Сторінка 36 з 36 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2