Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 5)

      За час перебування в гайдутинському станi, у вiддаленому, дикому закутку Старо? Планини, Златка близько зiйшлася з Марiйкою, яка стала дружиною Драгана. Вiд не? швидко перейняла звича? балканджi?в, умiння вести нехитре гайдутинське домашн? господарство, цiлий ряд словечок, характерних для мови горцiв. Батько кожного дня навчав доньку стрiляти з пiстоля, битися на шаблях та ?здити верхи на конях. Старий во?вода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанцiв, не навчитись того, що умiють вони. 
      Вiльне життя в горах, вiйськовi вправи i посильна робота змiцнили дiвчину. Вона зберегла гнучкiсть стану i матову нiжнiсть обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонцi й вiтрi, в очах, замiсть покори й страху, з'явився вираз спокiйно? врiвноваженостi, рiшучостi i готовностi постояти за себе. 
      Це вже була не та Златка, що пiвроку тому, - так змiнило ?? життя. 
      Зараз, у хвилину тривоги, може, навiть небезпеки, цi риси особливо яскраво проявилися в ?? зовнiшностi. Iншим разом во?вода милувався б дочкою - така вона була стривожено-гарна, - але зараз було не до того. 
      - Стривай! - вигукнув вiн. - Не треба лякати Марiйку! Г?н, зда?ться, i Драган з хлопцями... Вiн трохи вiдстав... А на ношах хтось iнший... Бiжи лишень - приготуй усе, що треба, для пораненого! 
      Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручi. Застигла там непорушно, приклавши лiву руку до рота, нiби хотiла щось сказати i враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду. 
      - Що з тобою, дочко? - злякався во?вода. - Що там побачила? 
      - Татку, ти казав - якийсь вусатий. Та то ж Спихальський! Я тобi розповiдала про нього... 
      Дiвчина зблiдла. Во?вода пригорнув дочку. 
      - Не хвилюйся, Златко. Це ще нi про що не говорить. Невже ти дума?ш, що зi Спихальським обов'язково ма? бути i Звенигора? 
      - Не знаю... Але менi чогось так моторошно стало на серцi... 
      - Дурнесенька, заспокойся I Зараз ми про все дiзна?мося. 
      Златка тремтiла. Хiба батько розумi?, чому в не? так тiпа?ться серце? Чому краска збiгла з личка i враз похололи руки?.. Пiсля трагiчних подiй у Чернаводському замку, коли врятувалась тiльки третина гайдутинського загону й во?вода вивiв його в гори i в дикiй неприступнiй мiсцевостi збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загонi говорили в минулому часi. Дивувалися його мужностi, хвалили за вiдданiсть друзям. Але це були розмови принагiднi. Нiхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка i Яцько, який врятувався разом з небагатьма iншими, думали про нього, вiрили, що вiн колись та повернеться до них. А Златка тiльки й жила надi?ю на це. 
      I ось з'явля?ться Спихальський! Що то вiн скаже ?й про Арсена? 
      Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося крокiв триста, наперед вирвався Яцько, прудко побiг нагору до Златки i во?води Младена. 
      - Златко! Златко-о! - долинув його голос. 
      Златка рвонулася вниз. Во?вода простягнув руки, щоб затримати ??, але дiвчина легко, мов сарна, перестрибнула через камiння i помчала назустрiч гайдутинам. Голос Яцька сказав ?й усе. 
      - Арсен? 
      - Вiн! Живий! - Яцько весело усмiхнувся. - Утiк з друзями з галери... 
      Останнiх слiв хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помiтила навiть, як розправив рукою вуса i розцвiв в усмiшцi пан Спихальський, побачивши ??. Зразу впiзнала Арсена. Лежав вiн на животi, блiдий, змарнiлий, з заплющеними очима i мiцно стиснутими вустами, що пошерхли вiд внутрiшнього жару. 
      Тихо взяла його руку в свою. Вiн розплющив очi. I враз здригнувся. 
      - Златко! 
      Дiвчина крiзь сльози безмовно кивнула головою i потисла козакову руку, стримуючи сво? почуття. Арсен теж не промовив бiльше нi слова. Тiльки держав у сво?й гарячiй руцi холоднi пальцi Златки i, поки й винесли ношi на гору, блискучими очима дивився на ?? зблiдле, але таке миле i рiдне обличчя. 
      З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспiшав во?вода Младен. 



      2 

      Щастя, як вино, - п'янить... Побачивши Златку, а потiм во?воду i Якуба, Звенигора вiдчув, як у нього, мов вiд хмелю, зашумiло в головi. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще нiколи в життi йому не доводилося так хвилюватися, як сьогоднi. Хотiлося про все розпитати, про все зразу дiзнатися. 
      Пiсля перших коротких привiтань його занесли в колибу. 
      - Де ж панi Анка? - спитав Арсен, не бачачи ?? серед гайдутинiв, якi зустрiчали його. 
      На обличчя во?води впала тiнь. 
      - Вона не може вийти, Арсене. Тяжко захворiла... Але ти побачиш ??, як тiльки сам станеш на ноги.
      Якуб i Драган допомогли Звенигорi роздягнутися, поклали на широку лаву, застелену кошмою. Коли зняли сорочку, Якуб охнув. Вся спина козака була всiяна виразками i ранами. 
      - Пiзнаю таволгу, - сказав Якуб. - Яка мерзота! 
      - Так, мене били таволгою. Уже минуло бiльше тижня, а зда?ться, i досi в тiлi стирчать ?? колючки... 
      - Ну, потерпи трохи, хлопчику, - я допоможу тобi. Зараз ми скупа?мо тебе в гарячiй водi, настоянiй на хво? i дубовiй корi. Потiм змащу маззю... I всемилостивий аллах поставить тебе на ноги, - пообiцяв Якуб. 
      Вiн зрадiв Звенигорi, як рiдному синовi, i доклав усiх зусиль, щоб полегшити страждання козака. Йому допомагав Драган. 
      На другий день, увечерi, коли Звенигора, завдяки лiкуванню Якуба та дбайливому пiклуванню Златки, вiдчув себе значно краще, бiля його лiжка зiбралися во?вода Младен, Драган, Якуб. 
      В колибi було тепло i затишно. Жовтi стiни пахли свiжою смолою. В лежанцi весело палахкотiло сухе смерекове гiлля. 
      Во?вода Младен, ще бiльш посивiлий i змарнiлий, сiв бiля Арсена, поклав поранену ногу на ослiн. Насупроти, бiля столу, сiли Якуб i Драган. Звенигора уже знав, що молодий гайдутин останнiм часом став правою рукою во?води i користу?ться загальною пошаною серед балканджi?в. 
      - Другарi, - промовив во?вода, - ми всi радi, що зiбралися тут разом. Коли б не тяжка недуга Анки, нас би було тут п'ятеро. Та ?й не можна хвилюватись, тому сьогоднi обiйдемось без не? i навiть не будемо вiдкривати ?й, про що тут iшла мова. 
      - Трапилося щось надзвичайне? - спитав стривожений Звенигора. 
      - Нi, нiчого особливого. Просто кажучи, в наших краях знову з'явилися Сафар-бей з Гамiдом, - тихо вiдповiв во?вода, i Арсен помiтив, як боляче затiпалась у нього лiва щока. Та Младен пересилив себе i говорив далi твердим голосом: - Цими днями Драган, за мо?м наказом, зробив глибокий розвiдувальний на?зд до Загори i Слiвена. Ми дiзналися, що вiйсько великого вiзира Iбрагiма-пашi пiсля невдалого походу на Укра?ну, де воно зазнало поразки пiд Чигирином, повернулося назад i стало посто?м на зиму по всiй Болгарi?. Повернулися до Слiвена також Гамiд та Сафар-бей зi сво?ми загонами. 
      - Невже вони помирилися, Драгане? - швидко спитав Якуб. 
      - Нашi люди розповiдають, що вiдносини у них i досi холоднi. Загони ?хнi розквартированi в рiзних частинах мiста. А самi вони майже не зустрiчаються. Хiба що в службових справах в околiйного пашi. 
      - Стривайте, стривайте, я щось вас не розумiю, - спинив друзiв Звенигора. - Про яку сварку мiж Сафар-бе?м i Гамiдом iде мова? 
      - Справдi, ти цього не зна?ш. Арсене, - сказав Младен. - Пам'ята?ш нашу розмову з Сафар-бе?м у Чернаводському замку? Пiсля того ага мав сутичку з Гамiдом i порвав з ним дружбу... Вiн навiть пiшов геть вiд Захарiадi, вiдомого лiкаря, в якого лiкувався також Гамiд. Дiзнавшись про це, Якуб тодi повернувся до мiста i два тижнi лiкував Сафар-бея... 
      - Ненка, - вставив Якуб. - Не Сафар-бея я поставив на ноги, а твого сина, Младене, який без мене мiг би позбутися руки або й життя... Рана в нього була не глибока, але небезпечна. Вiн був утратив багато кровi. Я чимало повозився з ним. I, зда?ться, вiн вдячний менi... Правда, всi мо? вмовляння, щоб вiн кинув службу в яничарському корпусi i признав Младена й Анку батьками, не принесли успiху. Як тiльки Ненко видужав, вiн зразу ж виступив з загоном у похiд на Укра?ну... 
      - Тисячi, якщо не десятки тисяч во?нiв наклали там головами, а от Гамiд i Сафар-бей повернулися цiлi й неушкодженi, - з гiркотою в голосi сказав Младен. 
      - Младене!.. Не говори так про Ненка! 
      - У мене нема? сина, Якубе. 
      - Але Анка дума? iнакше! 
      - Вона мати. До того ж хвора... Та не про це зараз мова, другарi. Я хочу говорити сьогоднi тiльки про Гамiда. Ми всi тро? - Якуб, я, Арсен - ма?мо багато пiдстав ненавидiти цю людину лютою ненавистю i бажати ?? смертi! Та, всупереч нашому бажанню, цей недолюдок i досi ходить по землi i сi? зло. Настав час розквитатися з ним за всi його провини! Ми не повиннi втратити тако? щасливо? нагоди: Гамiд, всупереч сво?му бажанню, змушений цiлу зиму перебувати в Слiвенi. Тож скориста?мося з цього, другарi! 
      - Я давно про це говорю, Младене, - сказав Якуб. 
      - Так. Але ж Гамiд тiльки зараз з'явився в наших краях. 
      - Я не хотiв би вбивати його з-за рогу. Це була б для нього занадто легка смерть! Ми повиннi викрасти його i судити сво?м судом! - гарячкував Якуб. 
      - Я цiлком подiляю твою думку, Якубе. А що думають нашi молодi другарi? 
      - Я Гамiда не знаю, - сказав Драган. - Однак я з вами. 
      - А я пристаю до вашо? спiлки, - промовив Звенигора. - У мене ? що сказати тому клятому виродковi! Дайте тiльки стати на ноги! 
      - Через два тижнi ти будеш здоровий, Арсене. Рани затягнуться, а сил тобi не позичати! Та й прибуватимуть вони з кожним днем, - заспоко?в козака Якуб. 
      - Отже, сто?мо на тому: всi нашi помисли i зусилля направимо на знищення мерзенного пса Гамiда, - сказав Младен. - Драгане, повiдом наших людей у Слiвенi, щоб слiдкували за кожним його кроком! 
      - Вiн дуже обережний, собака, - сказав Драган. - З дому майже не виходить. А якщо й виходить, то з охороною. 
      - Ну, що ж, вiзьмемо разом з охороною. Пiдемо всiм загоном! Якщо не пощастить спiймати, поквита?мося на мiсцi! Нiяких iнших дiй проти ворога не розпочинатимемо, аж поки не пiйма?мо того негiдника! - Младен простягнув руку, i зразу ж три руки простягнулися йому назустрiч i сплелися в мiцному стисканнi. - Клянемося, що доки буде жити на свiтi наш ворог, ми не вiдступимо вiд нашого договору! Якщо смерть спiтка? кого-небудь iз нас, iншi помстяться Гамiдовi i за нього! 
      - Клянемось! 



      3 

      Минув мiсяць. Звенигора видужав, набрався на гайдутинських харчах i гiрському привiллi сил. На щоках заграли рум'янцi, а в очах з'явився житт?радiсний блиск. 
      Не впiзнати було i його друзiв. Роман ходив бiлоснiжним гоголем. До його пшеничного чуба i ясно-синiх очей дуже личило гайдутинське вбрання: бiлий кожушок з чорно-червоною вишивкою та вузькi бiлi штани, заправленi в м'якi юхтовi чоботи. Звенигора жартував: "Ти, Романе, як дiвчина! Хоч замiж вiддавай!" Лiтнiй Грива споважнiв, став дужим i опасистим. А пан Мартин, вiдчувши, як знову в жилах заграла кров, непомiтно для iнших прибрав свого звичайного гоноровитого вигляду. Голову нiс високо, а ретельно пiдстриженi вуса, ранiш закошлаченi й опущенi донизу, хвацько закручував догори. 
      Та радощiв у гайдутинському станi не було: тяжко хворiла панi Анка. Останнiм часом ?й стало зовсiм зле. 
      Зразу пiсля чернаводського розгрому i зустрiчi з сином вона довго тужила, слабувала. Густа сива паморозь укрила ?? пишне волосся, пiд очима лягли глибокi синi тiнi. Однак влiтку i тепло? осенi вона ще трималася на ногах. А коли над Планиною прошумiли холоднi осiннi дощi, а потiм задули холоднi заметiлi, жiнцi вкрай погiршало. Жалiлася на болi в лiвому боцi, на задишку, мерзла, дарма що гайдутини з ранку до ночi топили в колибi. Златка не вiдходила вiд матерi. По?ла ?? гарячим козиним молоком з гiрським медом, давала лiки, приготовленi Якубом, обкладала ноги торбинками з гарячими висiвками i пiском. 
      Во?вода Младен схуд i постарiв. 
      Одного дня всi в станi сполошилися. Чутка, що Анцi стало ще важче, облетiла колиби, i гайдутини висипали надвiр. Звенигора i Драган зайшли до колиби во?води. Тут пахло настоями трав i зелено? хво?, розкидано? по долiвцi. 
      Анка лежала на високо збитих подушках, важко дихала. Златка сидiла у не? в ногах. Якуб пiдiгрiвав над вогнищем запашне питво. 
      Звенигора i Драган зупинилися бiля порога. 
      Во?вода схилився до дружини, шепотiв: 
      - Анко, Анночко, що це ти надумала?.. Дочекайся весни - тепла, сонця! Я вiзьму тебе на руки, винесу на найвищу гору - звiдтам поглянеш на всеньку Болгарiю. Може, ?? милi кра?види вдихнуть в тебе новi сили, а теплий весняний вiтер з Бiлого моря вiдiгрi? твою кров... Не слабуй, моя дорога! Не завдавай менi, i Златцi, i всьому нашому товариству жалю! Анко!.. 
      Вiн став перед лiжком на колiна i взяв ?? блiдi схудлi руки в сво?, притиснув до щiк. Плечi здригалися вiд ридання, яке вiн тамував неймовiрними зусиллями. 
      Златка вiдвернулась i хустинкою витирала заплаканi очi. Якуб перестав помiшувати в горщику, закусив губу. Звенигора i Драган опустили голови. 
      Анка усмiхнулась болiсно, винувато. 
      - Младене, дорогий мiй! Не побачу я вже бiльше наших любих гiр, нашо? Планини... I не винесеш ти мене на найвищу гору... Хiба що мертву... Щоб я вiчно дивилась на кохану Болгарiю... Але й звiдти я не побачу свого сина... свого Ненка... Я так хочу зустрiтися з ним... востанн?... Хочу надивитися на нього... перед смертю. Бо за життя не надивилась. 
      Вона замовкла i вiдвернулась до стiни. 
      Младен розгублено поглянув навколо. 
      - Але ж, люба, це неможливо зробити, - сказав вiн тихо. - Ненко - яничар. Вiн у Слiвенi... Ти не можеш по?хати до нього, а вiн... 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2