Володимир Малик - Фірман султана (сторінка 6)

      В колибi запала довга сумна тиша. Потрiскували дрова у вогнищi, гуло в димарi. Чулося хрипке, уривчасте дихання хворо?. 
      - А вiн може прибути сюди! - раптом пролунав голос Звенигори. 
      Анка стрепенулась, пiдвела голову. 
      - Як? 
      Младен здивовано i з обуренням глянув на козака. Але Арсен не помiтив того. 
      - Ми привеземо його сюди! 
      Во?вода схопився. В його очах спалахнув гнiв. 
      - Арсене, ти розумi?ш, що кажеш? - I, понизивши голос до шепоту, додав: - Ти збожеволiв! Чекання, надiя придадуть хворiй сил. Цi днi вона житиме тiльки майбутньою зустрiччю... Та якщо Ненко не при?де, де вб'? i? вiдразу! 
      - Вiн при?де! Не може не при?хати! А якщо не захоче сам, ми силомiць його привеземо! 
      - Як же це зробити? Вас негайно схоплять у Слiвенi! Там повно вiйська! Крiм того, ми наража?мо свiй новий стан на небезпеку... 
      - Младене, це моя остання просьба до тебе, - тихо промовила Анка. 
      Во?вода опустив плечi, помовчав. Потiм махнув рукою. 
      - Гаразд. 



      4 

      День був вiтряний, холодний. Замiсть дрiбного колючого снiгу, що йшов у горах, тут, у долинi, сiялася надокучлива мжичка. Пронизливо-колючi бризки сiкли в обличчя. Гайдутини куталися в грубошерстi опанчицi, глибше натягали на голови шапки. Здригалися i форкали мокрi конi. 
      Драган дав знак зупинитися. Чотири вершники спiшилися, завели коней у вузьку похмуру ущелину, прив'язали до дерев. Бiля них залишився Дундьо. Вiн по-ведмежому, незграбно обняв усiх. 
      - Щасливо, другарi! 
      Коли стемнiло, Драган, Якуб i Звенигора увiйшли в мiсто. Вузьким провулком, залитим рiдкою грязюкою, що чавкала пiд ногами, добралися до базарного майдану. Драган оглянувся i, пересвiдчившись, що навколо нiкого нема?, постукав у вiконницю чималого високого будинку. Дверi швидко вiдчинилися, показався господар. 
      - Хто тут? - спитав, приглядаючись до темних постатей. 
      - Бай Димитре, поклiн вам вiд во?води, - прошепотiв Драган, заходячи до сiней. 
      - Прошу до хати, другарi, - також тихо сказав господар i, причинивши за собою дверi, загукав: - Майко, майко, дай нам чого-небудь пiдкрiпитися! 
      Господаревi було рокiв п'ятдесят. Рухи його були поважнi, статечнi, в глибоко посаджених очах свiтилася мудрiсть. 
      Коли на столi з'явилася тушкована баранина, а потiм - карафка з вином, бай Димитр уперше усмiхнувся, наливаючи в чарки. 
      - Знав би Сафар-бей, що у нього пiд боком четверо гайдутинiв п'ють за його здоров'я! Сказився б!.. Ну й ну! Хто б мiг подумати, що вiн - син во?води Младена! 
      - Що ви дiзналися про нього, бай Димитре? - спитав Драган, ставлячи на стiл чарку. 
      - Вивiдав усе, що потрiбно. Сафар-бей розквартирував сво?х горлорiзiв у замку, а сам зупинився у багатого спахi?[7] Онбашi. 
      - Це добре. В замку його важче було б узяти. 
      - Будинок Онбашi теж добре охороня?ться. Сафар-бей всюди поставив сторожу. 
      - Он як! 
      - Але поряд з Онбашею живе мiй старий приятель Станко. Цього не передбачив ага, - усмiхнувся бай Димитр. - Правда, було менi роботи умовити Станка допомогти нам, та все ж згодився. Вiн залишить на нiч незамкненими ворота, а також виставить з сарая драбину, - нею ви скориста?тесь, щоб перелiзти через кам'яну стiну, що вiдокремлю? обiйстя Онбашi вiд Станкового двору. А на протилежному боцi опуститесь вiрьовочною драбиною, - я приготував... 
      - Спасибi, бай Димитре. 
      - Тепер дивiться сюди. - Бай Димитр узяв з вогнища вуглину i почав швидко малювати на краю стола. - Оце будинок Онбашi. З вулицi в нього тiльки один хiд, - там завжди сто?ть яничар... Другий вартовий - на розi, бiля ахчийницi[8]. Третiй, кiнний, весь час про?жджа? вiд одного до другого. Мабуть, щоб не заснули або не вiдлучилися куди-небудь... Решта яничарiв - щось бiльше десятка - живуть в однiй iз кiмнат у будинку Онбашi, але вони звичайно лягають спати разом з курми. Зате сам Сафар-бей засиджу?ться допiзна. 
      - Бiля його дверей нема вартового? 
      - Всерединi будинку нема. А от в саду, куди виходять вiкна з кiмнати Сафар-бея, пiсля того, як ага ляга? спати, обов'язково ста? один iз яничарiв. Тому нам треба не опiзнитись. 
      - Ще раз спасибi, бай Димитре. Гадаю, все буде гаразд. Тепер вислiджуйте другого звiра -Гамiда! Цього буде не легко взяти! Але взяти мусимо! Веди нас, бай Димитре! 



      5 

      Якуб перетнув вулицю i зупинився навпроти великого двоповерхового будинку Онбашi. У вiкнах блимало мерехтливе свiтло свiчок. Перед дверима стояв вартовий яничар. 
      - Дур! Хто такий? - заступив вiн Якубовi дорогу. 
      - Кагамлик! - зрадiв Якуб. - Це ти? От не гадав зустрiти знайомого! Сподiваюся, ти не забув Якуба?
      - А-а, старий! Звiдки ти взявся? - витягнув довгу шию яничар i покрутив невеликою, круглою, мов булава, головою. 
      - Почув, що ага з загоном повернувся з вiйни, i вирiшив провiдати. Дiзнатися про здоров'я. Та й справа ? в мене до нього... 
      - Гм, ти не мiг, старий, вибрати кращого часу? Вже нiч надворi! 
      - Тiльки вечiр. А вдень Сафар-бе?вi не до мене: служба, по?здки, друзi. Хiба вiн тодi знайде часину для старого знахаря, коли у нього нiчого не болить? Про нас згадують, як припече! 
      - Ну, тобi вiн зрадi?! Чим ти зумiв прихилити його серце? 
      Якуб не вiдповiв на запитання. 
      - То можна пройти? 
      - Та йди вже... Спочатку прямо, а потiм -- останнi дверi лiворуч. Уявляю, як здиву?ться ага! 
      - Я теж уявляю, - сказав Якуб i вступив у напiвтемнi довгi сiни. 
      Знайшов останнi дверi, постукав. Почувши голос Сафар-бея, рвучко вiдчинив дверi i зайшов до кiмнати. Вона освiтлювалася скупо, тiльки однi?ю свiчкою, i тому в кутках стояли густi сутiнки. Пiд протилежною стiною, за низеньким столиком на кривих позолочених нiжках, сидiв Сафар-бей. Вiн зразу ж схопився. 
      - Якуб? От не чекав! Заходь, сiдай - гостем будеш! Салям! 
      - Салям! Правда, у гяурiв-урусiв ? приказка: непроханий гiсть - гiрше татарина! 
      - Ну, що ти кажеш, Якубе! Я тобi завжди радий, сам зна?ш! Сiдай. 
      Якуб сiв на низьку м'яку тахту, що стояла мiж вiкнами. Сафар-бей - на дзиглику насупроти. Вiн був стомлений i блiдий. Очi глибоко запали, мiж бровами з'явилася зморшка. 
      - Як воювалося, Ненко? 
      - Не називай мене так, Якубе, - скривився ага i з гiркотою в голосi додав: - Воювалося? Дуже погано... Гяури не вiдступили анi на крок! I хоча наших було в пiвтора раза бiльше пiд Чигирином, ми не змогли взяти тi?? фортецi! А скiльки вiрних захисникiв iсламу наклали головами в напiвдиких сарматських степах! Скiлькох вiдважних лицарiв недорахувався падишах пiсля мiсячно? облоги того проклятого мiста! 
      - Чим же це пояснити? 
      - Аллах одступився вiд охоронцiв слави падишаха! 
      - Нi, Ненко, не обвинувачуй аллаха. Мабуть, уся причина в тому, що козаки й уруси захищали свою землю, свою волю, i це подвоювало ?хнi сили. 
      - Гадаю, Якубе, ти не повчати мене прийшов такого пiзнього часу? 
      - Звичайно, нi, Ненко. У мене важливiша справа. Нас тут нiхто не почу?? 
      - Нiхто. Говори смiливо. 
      Якуб нахилився вперед i поклав руку Сафар-бе?вi на передплiччя. 
      - Ненко, помира? твоя мати. 
      - Що? - Сафар-бей сподiвався будь-чого, тiльки не тако? звiстки. По його обличчю промайнула важка тiнь, яку ага даремно намагався приховати вiд спiврозмовника. - Моя мати? 
      - Так, мiй дорогий Ненку. ?й дуже погано. 
      - Чим же я можу ?й допомогти? Я навiть не знаю, де вона. 
      - Вона хоче тебе бачити. 
      - Але ж це неможливо! - вигукнув вражений Сафар-бей. 
      - Чому неможливо? Яка б стiна не стояла мiж вами до цього, перед смертю тi??, що дала тобi життя, вона мусить упасти! 
      Сафар-бей похилив голову. Мовчав. Рухливi пальцi мимовiльно м'яли складки широких шароварiв. 
      - Куди ?хати? Далеко? - спитав глухо. 
      - Я проведу тебе... На третiй день ти будеш знову в Слiвенi. 
      - I гайдутини не побояться ввести мене в свiй табiр? 
      - Ми зав'яжемо тобi очi. Гайдутини змушенi будуть зробити це. 
      - Ти говориш так, Якубе, нiби й сам гайдутин... 
      - Не про це зараз мова. Яке ж тво? рiшення? 
      - Менi жаль розчаровувати тебе, Якубе, але я не по?ду. Згодом про це стане вiдомо беглер-бе?вi. Я не можу ризикувати сво?м майбутнiм. 
      - На вiйнi ти кожного дня ризикував життям, Ненку, i, сподiваюсь, не боявся! 
      - То зовсiм iнше. Там iшла вiйна. 
      - Це тво? останн? слово? 
      - Так. 
      Якуб встав, узяв зi столу пiдсвiчник зi свiчкою i пiдiйшов до вiкна. Постояв там деякий час у глибокiй задумi, важко зiтхаючи i з жалем хитаючи головою. Та коли б Сафар-бей був не такий схвильований, вiн би мiг помiтити, що Якуб пильно вдивлявся в темний сад за вiкном i двiчi пiдняв i опустив перед собою свiчку. Однак ага нiчого цього не помiтив, заклопотаний сво?ми думками. Якуб повернувся назад i поставив пiдсвiчник на мiсце. 
      - Я думав, у тебе м'якше серце, Ненко. 
      - Коли б у мене було м'яке серце, я не був би во?ном, Якубе. 
      За вiкном почувся глухий шурхiт i стук. Сафар-бей схопився на ноги. Пiдозрiло глянув на Якуба. 
      - Що там? 
      - Не хвилюйся, Ненко. Тобi нiщо не загрожу?. Дверi прочинилися - в кiмнату безшумно прослизнув Звенигора, а за ним - Драган. Сафар-бей кинувся до стiни, на якiй висiла зброя. Але Звенигора блискавично перетнув йому шлях i направив у груди чорне дуло пiстоля. 
      - Спокiйно, Сафар-бею! Салям! Хiба так приймають гостей? 
      - Що вам потрiбно? - зблiд ага. 
      - Шановний ага Якуб уже все тобi пояснив. Але ти виявився безсердечною людиною. Тому доведеться розмовляти з тобою трохи iнакше. Дозволь тво? руки! Драгане, давай вiрьовку. 
      - Урусе, ти мстиш менi за те, що в Чернаводi я завдав тебе в полон? Але повiр, я потiм передумав i хотiв вiддати наказ вiдпустити... 
      - Я знаю про це, - вiдповiв Звенигора. - Якуб менi розповiдав. I хоча завдяки тобi я майже рiк провiв на каторзi, мстити я не збираюся. Та про це докладнiше поговоримо в дорозi. Там у нас буде вдосталь часу. В'яжи, Драгане. 
      В одну мить руки Сафар-бея було зв'язано за спиною, i вiн став, похнюплений, бiля стiни. 
      Вони вийшли в сiни i повернули до дверей, що вели в сад. Надворi зразу ж шуснули в темряву глибокого зимового вечора. 
      - Сюди! - почувся тихий голос бая Димитра. Обережно перелiзли через високу кам'яну загорожу. Поставили на мiсце довгу важку драбину i мовчки вийшли з двору бая Станка. Темними безлюдними провулками, не подаючи голосу, бай Димитр вивiв невеликий загiн з мiста, до обрiдного букового лiска. Тут Драган зав'язав Сафар-бе?вi очi, i гайдутини попрощалися з сво?м провiдником. 



      6 

      Другого дня, опiвднi, всi тридцять гайдутинiв, якi залишилися зимувати в горах, стовпилися бiля колиби во?води. Младен стояв попереду. Тiльки Златка не вiдлучалась од хворо? матерi. 
      Знизу, по крученiй гiрськiй стежцi, пiднiмалось п'ять вершникiв. Гайдутини мовчки дивилися на них, власне, на одного - з зав'язаними очима. Вiн ?хав другим, зразу за Драганом. 
      - Швидше! Швидше! - загукав зi скелi Яцько, махаючи шапкою. 
      Во?вода хвилювався, хоча намагався не показувати цього. Однак по тому, як вiн зблiд, а потiм скинув шапку i зiжмакав у руцi, гайдутини догадалися, якi почуття нуртують у серцi ?хнього ватажка. Рвучкий крижаний вiтер розвiював його сивого довгого чуба, кидав в обличчя колючим снiжком, та Младен нiби не помiчав холоду. З кручi гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якiй наближався до нього син. 
      Нарештi, вершники виринули з-за скелi, на якiй сидiв Яцько, i зупинилися перед колибами, звiдки вiдкривався вид на глибоке мiжгiр'я, затягнуте снiговою iмлою. 
      - Здравей, во?водо! Здравейте, другарi! - привiтався Драган, сплигуючи з коня. - Какво правите?[9] 
      - Здравейте! Здравейте! - Младен обняв кожного з прибулих i зупинився перед Сафар-бе?м. Зняв з нього пов'язку. Розв'язав руки. 
      Запала глибока тиша. Всi зата?ли подих. Похмурi обвiтренi обличчя гайдутинiв повернулися до яничарського аги. Суперечливi почуття клекотiли в серцях повстанцiв. Так ось який вiн - Сафар-бей, ?хнiй найлютiший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, вiн прямо сидiв на конi, озираючи жагучими чорними очима гайдутинiв i гайдутинський стан. Незважаючи на втому i хвилювання, що враз охопили його, вiн намагався триматися гордовито, не опускав очей пiд пронизливими поглядами гайдутинiв. 
      Впiзнавши во?воду, хутко сплигнув з коня, застиг у напруженнi, не випускаючи з рук поводiв. 
      - Здравей, сину! - тихо промовив во?вода, пильно приглядаючись до обличчя аги. 
      Сафар-бей не витримав погляду во?води. Опустив очi. Звенигора, який стояв зовсiм близько, мiг би заприсягтися, що у нього затремтiли губи. 
      - Здравей, тате! 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.docx)Volodimir_malik_firman_sultana.docx
Скачать этот файл (Volodimir_malik_firman_sultana.fb2)Volodimir_malik_firman_sultana.fb2