Великого зусилля, видно, коштували Сафар-бе?вi цi слова, бо голос його здригнувся i прозвучав хрипко. 
      Натовп сколихнувся, i легке, майже нечутне в поривi вiтру зiтхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, нiби у нього раптом задряпало в горлi. А Якуб вiдвернувся i мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зiр. 
      - Спасибi, сину, .що при?хав. Ходiмо до колиби, - сказав Младен. - Там твоя майка... Жде на тебе... О боже, як довго вона тебе ждала, бiдна! 
      Вони рушили до колиби. Гайдутини натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима. 
      - Ми зараз там зайвi, - промовив Якуб. - Хай самi... 
      Але натовп не розходився. Люди стояли на вiтрi. Снiг танув на ?хнiх обличчях i стiкав на мокрi кожушини. В каламутному небi жовтiла кругла пляма ледь помiтного холодного сонця. 
      Через деякий час вийшов Младен i кивнув Звенигорi: 
      - Арсене, зайди! 
      Звенигора переступив порiг колиби. У свiтлицi горiла свiчка, пахло воском. Анка лежала на широкому дерев'яному лiжку, ?? очi блищали. Вона важко дихала. Заплакана Златка сидiла бiля хворо?. Сафар-бей стояв збоку, в узголiв'? матерi, i вона держала його руку в сво?й руцi, нiби боялася, що вiн зараз пiде вiд не?. На обличчi Сафар-бея - нiяковiсть i розгубленiсть. 
      Анка побачила козака. 
      - Арсене, пiдiйди сюди! - прошепотiла. 
      Звенигора пiдiйшов до лiжка. Став поряд зi Златкою. 
      - Спасибi тобi, що привiз менi сина... Я така рада... - Голос Анки переривався. ?й важко було говорити, i Звенигора зробив рух, нiби хотiв спинити ?? мову, але вона заперечно похитала головою: - Нi, нi, дай менi сказати... У мене так мало часу... Ти дуже коха?ш Златку? 
      Запитання було несподiване, i Звенигора збентежився. Потiм по хвилi тихо, але твердо вiдповiв: 
      -- Дуже. - I глянув на дiвчину. У не? загорiлися рум'янцем блiдi щоки. 
      - А ти, доню? 
      - Я теж, - прошепотiла Златка. 
      Анка помовчала, пильно вдивляючись в знiяковiле обличчя дочки. А зiбравшись з силами, заговорила знову: 
      - Дайте одне одному руки... От так... Колись я боялась, Арсене, що ти вiдбереш у мене дочку, яку я щойно вiднайшла. А тепер сама вручаю ?? тобi... Бережи ??... Вона тут, у гайдутинському станi, стала такою шибайголовою... Я рада за вас... Будьте щасливi!.. Младене, дорогий мiй. - Вона подала йому вiльну руку, i во?вода, ставши бiля лiжка на колiна, припав до не? щокою. - Ось ми й зiбрались... нарештi... всi?ю родиною... Я така щаслива... мо? дiти зi мною... 
      У Младена здригнулися плечi, з грудей вирвалося глухе болiсне ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Звенигора вiдчув, як по щоцi покотилась тепла сльоза, але не смiв пiдняти руку, щоб витерти ??. Сафар-бей стояв блiдий, закусивши губу. Вiн зiбрав усi сво? душевнi сили, щоб не проявити, як вiн думав, легкодухостi, однак i в його очах стояли сльози. 
      Анка заплющила очi i вiдкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останнiх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити ??. 
      Вiдпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно. 
      - Ненко, сину... рiдний мiй... Я знаю, як тобi важко звикнути до думки, що я... твоя мати... Я розумiю тебе... Ти - вiдламана гiлка, яку вiтер занiс далеко вiд дерева... Ти й не пам'ята?ш того дерева, на якому зрiс... А я пам'ятаю... твiй перший крик... Потiм лепет... Бачу i досi тво? веселi чорнi оченята... густий кучерявий чубчик... Пам'ятаю кожний твiй крок вiд першого дня i до сьомого року, коли... коли... Потiм наступили важкi часи... багато рокiв пошукiв... надiй i розчарувань... I весь той час ти жив у мо?му серцi поряд iз Златкою... маленьким чорночубим хлопчиком... з трьома довгими шрамами на ручцi... Тому я так тебе легко впiзнала пiсля стiлькох рокiв розлуки... Бо ти ж моя плоть... кров моя... 
      Вона судорожне стиснула Сафар-бе?ву руку. Широко розплющеними очима довго дивилася на нього, мов хотiла навiки запам'ятати кожну рисочку. Потiм перевела погляд на Младена. 
      - Младене, - прошепотiла зовсiм тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало ?й неймовiрних зусиль. - Младене, поклади свою... руку... на руку... нашого Ненка... Отак... Арсене, Златко... ви теж... 
      Арсен i Златка пiдiйшли до узголiв'я, поклали сво? руки на Сафар-бе?ву руку. 
      - А тепер поклянiться... поклянiться... що нiхто з вас нiколи... не пiднiме один на одного... руки...,хоча i доведеться бути в рiзних станах... Заклинаю вас!.. Не пiднiмайте руки на мого сина!.. 
      - Клянусь! - тихо проказав старий во?вода. 
      - Клянусь! - глухо озвався Звенигора, i до його голосу прилучилося легке, мов зiтхання вiтерцю, Златчине: - Клянусь! 
      Запала тиша. Нiма, тривожна. 
      - Ненко, а ти?.. 
      - Клянусь! - промовив з натугою Сафар-бей i опустив очi. 
      Звенигорi здавалося, що за все сво? життя, сповнене тривог, смертей i незгод, вiн нiколи не переживав тяжчо? хвилини, нiж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сiм'ю яких вiн увiходив, на ?хнi муки й страждання. Його огрубiле в боях i неволi серце мимоволi щемiло вiд болю, а очi зволожувалися слiзьми. 
      Младен мужньо тамував ридання, що клекотiло глибоко в грудях. Всi поопускали голови. Одна Златка не приховувала слiз. 
      - Не плачте, - прошепотiла Анка. - Не треба... Ми ж усi разом... однi?ю сiм'?ю... Я така щаслива... 
      Голос ?? раптово обiрвався. Рука вислизнула з руки Сафар-бея i впала на бiлу вовняну ковдру. 
      На крик Златки в колибу почали заходити гайдутини. 
      ...Поховали Анку на другий день опiвднi. Винесли в тисовiй трунi на било - найвищий гребiнь гори, що здiймалася над Планиною. 
      Вiтер ущух, i хмари розiйшлися. Сяяло слiпуче сонце. В голубому небi стояла безмовна тиша, а в нiй спокiйно, урочисто пропливали ширококрилi чорнi орли. 
      З гори було видно всю Планину: далекi шпилi, приметенi слiпучо-бiлим снiгом, глибокi темнi ущелини, густо-зеленi ялиновi та смерековi пралiси там, де не ступала людська нога, голi похмурi бескиди. 
      - Звiдси тобi, Анко, буде видно всю Болгарiю, - сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землi. - Дивися на не?, орлице моя! Слухай спiв весняного вiтру над рiдною Планиною, шум зелених лiсiв у мiжгiр'ях, клекiт чистоводих дзвiнких потокiв... А як сколихнеться Планина, здригнеться земля - знай: живий твiй Младен, живi тво? яснi соколи-гайдутини! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю кохано? Болгарi?!.. Чи так я кажу, братове?.. 
      - Так, так, во?водо! Так, батьку наш! - вiдгукнулись гайдутини. 
      - Ну, то й кiнчайте? Хай спить вiчним сном наша мати! 
      На шпилi швидко вирiс могильний горбик. Гайдутини витягли з-за поясiв пiстолi - i гiрську тишу сколихнув грiм пострiлiв. Трохи постояли мовчки i почали поволi спускатися вниз. 
      - Тате, ходiмо, - сказала Златка, торкнувши батька за рукав. 
      - Iдiть. Я прийду потiм, - тихо вiдповiв во?вода. 
      Вiн стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонiлих очах не було слiз, тiльки свiтилися важка туга та гострий бiль. 
      Всi зрозумiли, що во?вода хоче зостатися наодинцi з дорогою могилою. 
      Звенигора обняв Златку за плечi й повiв з гори. Коли вiдiйшли до першого крутого уступу, оглянувся. На шпилi, крiм во?води, лишився також Сафар-бей. На тлi ясно-голубого неба рiзко окреслювалися двi темнi нерухомi постатi... 
      Тiльки перед вечором Младен i Сафар-бей спустилися з гори до стану. Нiхто не знав, що вiдбулося там мiж ними, про що вони говорили. Сафар-бей минув колиби, зiйшов на кручу i мовчки сiв на заснiжений холодний камiнь. Було щось сумне i болiсне у виразi його блiдого стомленого обличчя, в журно похилених плечах. 
      - Драгане, пошли людей - хай проведуть його до Слiвена, - коротко наказав во?вода. 
      - А як же... 
      Драган хотiв спитати, чи зав'язувати знову очi Сафар-бе?вi. Але промовчав. Щось невловиме в поглядi, яким дивився во?вода на сина, стримало його. Та Младен зрозумiв свого молодого друга. 
      - Нi, нi, пов'язки не треба! - сказав поспiшно. - Не треба... Я вiрю... Не посмi? вiн привести яничарiв на могилу матерi сво??. 




      ФIРМАН 


      1 

      Гамiд сидiв у кiмнатi Сафар-бея на пухкому мiндерi i з зловтiхою дивився на збасамужену батогами спину бая Станка, пiдвiшеного за вивернутi руки до стелi. Насупроти завмерли в чеканнi нового наказу яничари - Кагамлик i велетень Абдагул. 
      - Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний пiдлiток. Ай-ай-ай! - промовив Гамiд спокiйно. - Твоя вперта мовчанка свiдчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобi ноги, вирвали язика i випекли очi? Не змушуй нас робити цього. Скажи, де подiвся Сафар-бей! 
      - Не знаю, ага, - прохрипiв бай Станко. 
      - Але ж слiди ведуть на тво? подвiр'я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати? 
      - Вдесяте вам кажу: аллах свiдок, я не знаю, де подiвся Сафар-бей. 
      - Тодi скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбiйником! 
      - Я вперше чую це iм'я. 
      - Не кажи дурниць! Якуб увечерi зайшов до Сафар-бея з вулицi. Його бачив аскер Кагамлик. Але вiн не виходив звiдти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбiйник чи розбiйники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обiйшлося без тво?? допомоги, старий собако! 
      - I все ж я не знаю нiякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу! 
      Гамiдовi урвався терпець. Вiн вигукнув: 
      - Абдагуле, всип цьому iшаковi ще! Може, тодi вiн стане розумнiший i пригада? те, що з такою упертiстю намага?ться забути! 
      Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинiлi руки, жбурнув вiд себе. Знову засвистiв батiг. Страшний бiль спотворив обличчя старого болгарина. 
      - Нелюди! - прошепотiв нещасний. - -Сил бiльше нема? терпiти... 
      Гамiд подав знак припинити катування. 
      - Ну, говори! 
      - Дайте води. 
      Кагамлик пiднiс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадiбно припав до вiнець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахi?. 
      - Я чекаю, - процiдив Гамiд. - Де подiвся Сафар-бей? 
      Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло вiд побо?в, туго зв'язанi руки задерев'янiли. Вiн втрачав останнi сили. Коли б не вiрьовка, якою його було пiдв'язано до стелi, вiн упав би на долiвку, мов лантух. 
      - Я його i в вiчi не бачив, ага. 
      - Брешеш! Ви викрали його з Якубом! 
      - Клянусь, я не маю честi бути знайомим нi з яким Якубом. 
      - Не велика честь бути знайомим з розбiйником... Та все ж не крути: ти добре зна?ш Якуба! Скажи - де вiн? Куди ви подiли Сафар-бея? 
      - Даремно ви кату?те мене, ага. Менi нiчого не вiдомо нi про Сафар-бея, нi про Якуба. 
      Тиха, спокiйна вiдповiдь Станка вкрай розлютила Гамiда. 
      Проклятий гяур! В чому тiльки душа держиться, - а правди не каже! Але вiн розв'яже язика затятому гайдутиновi! Мусить розв'язати i допитатися, де подiвся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гамiда були важливi причини. 
      Сьогоднi вранцi, повернувшись вiд беглер-бея iз Загори, вiн дiзнався про та?мниче зникнення Сафар-бея. Ця звiстка приголомшила спахiю. Незважаючи на те, що майже рiк мiж ними iснували напруженi вза?мини, навiть ворожнеча, Гамiд не спускав ока з молодого аги i дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамiд був дуже забобонний. Багато-багато рокiв тому, коли вiн з викраденими дiтьми во?води Младена пiд'?жджав до Загори i, стомлений, сiв обiч дороги спочити, до нього нечутно, як тiнь, пiдiйшла стара циганка. ?? чорно-тьмянi очi вп'ялися в його обличчя. 
      - Позолоти руку, добрий ага, i я скажу все, що з тобою трапилося в тво?му життi, - прокаркала стара. 
      Гамiд хотiв прогнати ??, але циганка вiдгадала його намiр i вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав. 
      - Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато кровi. I чорнi думи хмурять тво? чоло. Тому я не говоритиму про минуле... Позолоти, красунчику, руку, - i я розповiм, що чека? на тебе в майбутньому. Ну, не пожалiй для бiдно? циганки куруша... 
      Гамiд завагався. Майбутн? його лякало. Навздогад сказанi циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справдi стара вiдьма прозира? майбутн?? 
      Вiн витягнув з кишенi куруша. Циганка пожадливо схопила монету - засунула в складки рясного вбрання. Миттю розiклала карти. 
      - Ясне тво? майбутн?, добрий ага, - знову прокаркала вона. - Випада? тобi багатство в далекiй дорозi. I честь, i шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти ма?ш великий iнтерес у дiтях. Вони не кревнi, не рiднi тобi, ага, але дуже тiсно зв'язанi з тво?ю долею. Настiльки тiсно, що я навiть боюся говорити... 
      - Говори, стара! - гаркнув стривожений Гамiд. 
      - Позолоти руку, щасливчику! 
      Вiн кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипiла: