Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 12)

                — У страшний час ми живемо, — замислено промовив Арсен, перебираючи в пам'яті великі й дрібні події, свідком яких довелося йому бути. — Чи й вистоїмо?

                — Вистоїмо! Мусимо вистояти. Бо інакше — кінець усьому... Вони підійшли до ганку великого будинку, пам'ятного Арсенові ще з позаторішньої зими. В ньому жила, як він пам'ятав, старенька бабуся з хлопчиком і дівчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою нові двері, біліли вимазані білою глиною стіни, замість побитих шибок у вікнах вставлені добре припасовані дошки. Всюди навколо хати прибрано. Відчувалося, що тут господарюють дбайливі жіночі руки.

                — Прошу до моєї хати, — сказав Палій, — тимчасової. Тут згодом буде полкова канцелярія, а поки полку нема і власної хати у мене теж катма, то я тут і зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосія з дітьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у неї... — Підіймаючись на ганок, Палій усміхнувся у свої русяві вуса.

                — Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія — гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам'ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею...

                Палій враз пбсерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:

                — Я й сам так думаю, хлопче... Феодосія — гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!

                — Що ж іще треба?

                Палій жартома штурхонув Арсена в плече.

                — Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?

                Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить-таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.

                У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки, їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.

                — Киш, горобенята! — з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.

                Знявся ще більший лемент.

                Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.

                Феодосія глянула на стару:

                — Бабо Ганно, заберіть дітей!

                Стара підвелася з-за столу, — тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, — і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:

                — Ходімо гарбуза їсти!

                — Ходімо! Ходімо! — зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.

                Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:

                — Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?

                Феодосія вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.

                Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п'ять років і те, що мала трьох дітей, по-дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.

                У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.

                — Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада... А де ж Златка? Що з нею? — Потиск її руки був несподівано міцний. — Чи не знайшов?

                — Знайшов... Але не встиг визволити, паніматко, — сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. — Бо вона в гаремі самого Кара-Мустафи. Але я визволю ЇЇІ Повернуся — і визволю!

                — Будемо сподіватися... Прошу до столу.

                Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей — і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.

                Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:

                — Хіба можна відмовлятися од хліба-солі, коли вони підносяться від щирого серця? — І повернулася до Палія. — Правда ж, полковнику?

                Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по-особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.

                — Звичайно, голубонько... Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих дру-іів! — відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. — А що там у тебе є, господине, в печі?

                Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.

                — Чим багаті, тим і раді, — зніяковіло розвела руками. — Сподіваємося на краще... А зараз у нас з харчами сутужно.

                — Зате в тебе золоті руки, — сказав Палій, наливаючи чарки. — Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.

                Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно-карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?

                Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.

                — Ну, дорогі мої, вип'ємо за все добре: за твій. Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров'я!

                — За щастя й здоров'я господині цього дому! — з почуттям сказав Арсен.

                — Спасибі, — відповіла жінка і перша пригубила чарку.

                З гори, на якій височила фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно-зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька, звивиста Унава.

                — Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, — показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. — Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку — і річка, і луг, і висока гора... Нам легше буде звикати до нового місця». І я погодився — нехай... Аби людям добре було!

                — Старі господарі не повернуться?

                — Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.

                Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палій сказав:

                — Це буде церква. Маленька, простенька, але своя... ' На горі збереглося приміщення костьолу — можна було б переобладнати, однак люди заявили, що й ногою не ступлять через його поріг. От і будуємо. Бо треба. І причащатися, і вінчатися, і сповідатися. Збудуємо — тоді і я обвінчаюся тут з Феодосією.

                — А вона вас кохає, батьку, — сказав Арсен. — Невже ви самі не бачите?

                Палій обняв Арсена за плечі.

                — Голубе мій, чому не бачу? Звичайно, бачу. І відповідаю їй любов'ю. Прийде час — і ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весілля!

                — Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку — до Варшави, а потім — на Дунай, можливо, під самий Відень.

                — Довгий і небезпечний.

                — Так, я не їхав би туди... Але ж там Златка жде на мене, сподівається, що визволю.

                Палій зупинився перед ворітьми, виплетеними зі свіжої лози.

                — Ось тут живе твоя мати з дідусем. А ото, поряд, Роман зі Стехою.

                — Роман зі Стехою? Хіба вони вже побралися?

                — Так. Своя сім'я — своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молоді — обживуться і поставлять згодом нову. А місце — рай,та й годі! Город рівний, низинний-, за ним — левада, луг. А далі — Унава. Хочеш — розводь гусей, качок. Хочеш — рибу лови... Я теж поселився б тут.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2