Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 14)

                — Хто там? — почувся його гучний голос.

                — Пан Анджей Комарницький.

                — Хто?.. Що за дурні жарти, пане! — Спихальський вирячився ще більше, намагаючись розпізнати незнайомця. На його обличчі заліг вираз розгубленості. — Єще раз питам — хто тутай?

                Арсен засміявся. Він не хотів називати голосно своє справжнє ім'я.

                — Невже не впізнаєш, пане Мартине? Оце такі А ще зовсім недавно клявся, що довіку не забудеш друга!

                Спихальський тихо охнув. Занавіска опустилася. Через якусь мить грюкнули двері — і він як вихор вилетів надвір.

                — Холера ясна! Голубе мійі Невже це ти, Арсене!

                — Т-с-с-с! — Арсен затиснув йому рота. — Я ж кажу — пан Анджей Комарницький. Невже не впізнав?

                Спихальський пирхнув, мов кіт, і, зареготавши, згріб Арсена в обійми.

                — Впізнав! Одразу впізнав! Їй-богу! Тільки сам собі не повірив — звідки? Яким вітром? Заходь...

                Вони зайшли в чималу незатишну кімнату. Одного погляду Арсенові було досить, щоб зрозуміти, що пан Мартин веде парубоцьке життя. В кімнаті неймовірний розгардіяш. Одяг висить на гвіздках, лежить, розкиданий, на стільцях, на підлозі. Ліжко не застилалося, мабуть, тижнів два. На столі — брудна тарілка з курячими кістками, окраєць черствого хліба, надгризена цибулина...

                Невелика лойова свічка давала мало світла, зате вгору здіймалося чимало кіптяви.

                Спихальський прийняв тарілку, рукавом змахнув зі столу крихти, швиргонув на ліжко якесь лахміття, підсунув ногою стілець гостеві.

                — Сідай! — А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. — Розповідайї Бо у мене зовсім мало часу.

                — Ти поспішаєш?

                — З третіми півнями маю вирушати до Варшави.

                — Так це ж чудової Я простую до Варшави теж... Отже, в нас буде час поговорити.

                — Справді чудово! — зрадів Спихальський, але зразу ж посерйознішав. — Арсене, а чого ти туди їдеш?

                — Через стіну не чути? — повів очима Арсен. — Чи сусідів у тебе немає?

                — Колись один був, та загув... Наш спільний знайомий — полковник Яненченко.

                — Де ж він?

                — Тоді ще... — Спихальський зробив багатозначну паузу. — Розстріляли... За вироком військового суду...

                Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки і Стехи... А потім, зітхнувши, розповів Спихальському про свої пригоди й поневіряння.

                — Однак ти так і не сказав, яка біда жене тебе до Варшави. Чи, може, таємниця? — спитав поляк. — Якщо так, то можеш не казати...

                — Не ображайся, пане Мартине. У мене від тебе таємниць немає і не може бути, бо з'їли ми з тобою не один пуд солі, друже... А їду я до самого короля, щоб ти знав. — І Арсен розповів про причину своїх мандрів. — Ось чому не хочу, щоб тут знали моє справжнє ім'я. І то не тільки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львові та Варшаві можуть бути султанські вивідачі. А моє діло цілком таємне, як ти сам розумієш...

                — Розумію, — ствердно кивнув головою Спихальський. — Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!

                — Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.

                — Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день — ми б не зустрілися, холера ясна!

                — Яка ж причина жене тебе до столиці?

                — Не мене одного. Станіслав Яблоновський — а тепер він став великим коронним гетьманом — їде на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранці рушаємо... І ти з нами!

                — А твій господар? Він не матиме нічого проти?

                — Мій господар, побий його грім! — вигукнув Спихальський. — Ти правильно підмітив — мій господар! Щоб ти знав, твій ліпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побігеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живіт!

                — То покинь його!

                — Авжеж! Легко сказати — покинь! А їсти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, — хоч, правду сказати, і мав мізерію, — і пустили по світу жебраком, голого мов бубон... Тож і мушу тепер за кусень хліба й оце житло служити у Яблоновського, ніби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди їду... Все сподіваюся, що назбираю трохи грошей — плюну на все і подамся в свій Круглик, а там поставлю хатину, одружуся і житиму спокійно...

                — З чого житимеш?

                — Бачиш, у мене там залишилося кільканадцять моргів землі, — татари не зуміли захопити з собою. Оратиму, сіятиму...

                — Це добре діло. То чого ж баришся? Статків тут, бачу, в тебе небагато. На коня — і гайда!

                — Е-е, брате, найнявся — продався. Заліз у борги — треба відробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймі Яблоновського можуть обрати королем замість Яна Собесь-кого. .Може, тоді і я піду вгору? — Він гірко усміхнувся.

                — О, це щось нове! — здивувався Арсен. — З чого б то? Спихальський оглянувся, ніби його міг тут хто-небудь підслухати, і по-змовницьки прошепотів:

                — Тільки тобі одному відкрию таємницю... Але нікому — нічичирк! Бо пан Станіслав скорий на розправу, шляк би його трафиві Його лайдаки застукають у темному місці, пирнуть ножакою під бік — і поминай раба божого Мартина...

                — Ну, ти ж мене знаєш, пане Мартине!

                — То слухай... Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильці! Навіть сон втратив. А засну — і уві сні не маю спокою, холера ясна!

                — Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся і нахилився до самого Арсенового вуха.

                — Ти що-небудь про французьку й австрійську партію серед нашого шляхетства чув?

                — Трохи чув.

                — Ну, так от, пан Яблоновський — коханець королеви, тієї шльондри, яку, одначе, безтямно кохає король, — завжди був прихильником австрійської партії і короля... Може, тому, щоб приспати пильність його ясновельможності, який у себе під носом не бачить, що королева заводить шури-мури з іншим... А це раптом став я свідком і співучасником зради пана Станіслава...

                — Як саме?

                — З якогось часу до Львова почав навідуватись посланець великого підскарбія сенатора Морштина, верховоди французької парті!... Я нічого б і не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станіслав і сказав: «Пане Мартине, я знаю, ти віддана мені людина». — «Безперечно, вельмишановний пане», — відповів я. — «То чи не міг би ти, пане Мартине, зробити мені одну дуже важливу послугу?» — «Яку?» — запитав я. «Одвезеш до Варшави листа... Але такого, що мені може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобі — голови!» І тут я припустився великої помилки. Замість того щоб відмовитись, як підказував здоровий глузд, мов останній дурень, бовкнув: «З радістю, вельмишановний пане!» Ти чуєш — з радістю! Мав би я сказитися на тім слові! І з того почалося... Не встиг я повернутися з Варшави, де таємно пробрався до того здрайці Морштина, як довелося їхати знову. І знаєш, про що я дізнався?

                — Про що? — Арсен слухав з пильною увагою, бо відразу зрозумів, що йдеться про дуже важливі справи.

                — І Морштин, і Яблоновський стали вважати мене своїм однодумцем і вже не дуже криються від мене... Морштин втягнув у змову, крім пана Станіслава, братів Сапег, а також підкупив багатьох шляхтичів на сеймиках, щоб на вальному сеймі одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицією братів Сапег обрати його королем... Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди — смерть! Якщо змовники не прикінчать, то король напевне пошле на шибеницю.

                — Справді... Я співчуваю тобі. Мартине, — погодився Арсен.

                — Але й це ще не все, — промовив після паузи зовсім зніченим голосом Спихальський.

                — Що ж іще?

                — Цілком випадково я дізнався, що пан Морштин кожного тижня доповідає про успіхи змовників французькому посланникові де Бетюну, холера б його забрала! А крім того, домовляється безпосередньо з секретарем міністерства в Парижі Кольєром і просить у нього грошей для змови... А це вже просто зрада, о пресвята діво! Дізнається король — проллється багато крові, полетять голови, а серед них — і моя дурноверха... Ну, що мені робити?

                Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще ніколи не бачив його таким пригніченим і засмученим. Обличчя бліде, навіть брезкле, постаріле, ніби після тяжкої хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2