Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 21)

                Зал знову загув. Подив, обурення, роздратування вчувалися в тому гулі. Останні слова короля, видно, не сподобалися депутатам, бо пролунали несхвальні вигуки, спочатку ледь чутні, а потім усе голосніші.

                — Шляхта вкрай збідніла!

                — Збільшити подушне на хлопів!

                — Набрати військо на Україні! Найняти козаків!

                — Правильно! Послати комісарів на Україну, хай наберуть козаків! Вони зубожіли зараз так, що підуть воювати за одні військові трофеї!

                Арсен і Спихальський багатозначно переглянулись. Вони бачили, як скривилося одутле, подагричне обличчя Собеського, ніби від зубного болю. Король, мабуть, думав, що шляхта одностайно підтримає його і виверне кишені, а виходило, що зразу ж почала шукати, на кого б звалити весь тягар майбутньої війни.

                — Ходімо звідси, пане Мартине, — шепнув Арсен. — Сейм побачили. Розгром французької партії — теж. Чого нам ще треба? Хай тепер посли вирішують, де взяти військо і гроші, щоб оплатити його... А мені пора їхати — дорога ж далека!

                Спихальський на знак згоди кивнув головою, ще раз глянув на Собеського, який підняв руки, щоб угамувати збуджених шляхтичів, і вони непоміченими, поза колонами, вислизнули із залу.

                ЗНАМЕНО ПРОРОКА

                Все султанське військо — яничарські полки, загони спагіїв та акинджіїв, кримська орда, — навесні 1683 року було стягнуте до Белграда. До них змушені були приєднатися вояки Афлаку та Богдана, а також волонтери Текелі. Здається, такої сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто тисяч, понад двадцять тисяч волів та верблюдів, що тягли сотні гармат, возів з порохом, ядрами і провіантом, а воякам та їздовим ніхто не знав ліку! Справді, сто, двісті чи триста тисяч озброєних людей вів намісник бога на землі — кому це могло бути відоме?

                Вранці першого травня війська вишикувалися на величезному майдані, перед палацом белградського бейлербея.

                Ждали виходу султана.

                Всі знали, що, власне, сьогодні розпочинається справжній похід, справжня війна.

                В цей час від наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся стукіт копит. На спітнілому карому коні мимо війська промчав стомлений, запилений вершник. Він ледве тримався в сідлі, але бистрий погляд сірих очей, яким відкрилися безконечні ряди воїнів, та міцно стулені запечені уста свідчили про невичерпну внутрішню силу цієї людини і її витривалість.

                Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив на землю. До нього пвдбігли чорбаджії. Хтось забрав коня. Хтось підтримав його. Він промовив кілька слів, і серед гурту чорбаджіїв, що громадилися перед входом, прошелестіло:

                — Дорогу чаушевії Дорогу чаушеві великого візираї Чауш струснув з одягу пилюку і ступив пару кроків наперед.

                І тут, розштовхнувши старшин, назустріч йому кинувся гарно вдягнутий, красивий чауш-паша.

                — Арсені Ти? — І обняв прибулого.

                — Я, Сафар-бею...

                Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнілий, з запалими щоками і давно не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.

                — Звідки?

                — З Каменіче... З листом до великого візира.

                — Ходімо. — 1 Сафар-бей попереду попростував до дверей.

                Всі розступалися, давали їм дорогу.

                Вибравши хвилину, коли вартовий пішов доповідати і в широкому розкішному передпокої вони залишилися самі, Сафар-бей швидко спитав:

                — Арсене, ти справді привіз листа від кам'янецького паші?

                — Так.

                — Про що лист? Він не зашкодить нам і нашим друзям?

                — Це донесення турецьких вивідачів у Польщі. Гадаю, що вони не зашкодять ні Польщі, ні Австрії, бо я все зробив, щоб привезти їх якомога пізніше... А що зі Златкою?

                — Вона тут.

                — Тоді ми визволимо її! — вигукнув Арсен. Сафар-бей поклав йому руку на передпліччя.

                — Тс-с-с! Не кричи! Вартові теж мають вуха. Я забув, що ти не знаєш, що Кара-Мустафа взяв її, а також багатьох інших одалісок з собою у похід. Це у них узвичаєно: так робить султан, так роблять візирі й паші. Але ми не можемо зараз визволити Златку...

                — Чому?

                — Бо сьогодні чи навіть зараз вирушаємо. А втекти ж ми не зможемо непоміченими. Нас відразу схоплять. Ходімо! За нами йдуть.

                Капуджі провів їх у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло кілька пашів і старших чорбаджіїв. Показав Арсенові рукою на двері.

                — Зайди!

                Арсен ступив наперед і, побачивши на протилежному боці розкішного залу султана в оточенні візирів і пашів, упав на коліна.

                — Вісті з Ляхистану, о великий повелителю правовірних! — проказав хрипко, виймаючи з-за пазухи цупкий сувій.

                Султан повів оком на Кара-Мустафу. Той кивнув головою — і йому подали, вихопивши з рук чауша, листа.

                Кара-Мустафа впізнав руку кам'янецького паші Галиія.

                — Ну, що там? — нетерпляче спитав Магомет.

                Великий візир дочитав послання. Сказав голосно:

                — Король Ляхистану Ян Третій у присутності членів сенату і депутатів сейму в останній день першого весняного місяця підписав договір з Австрією... Ляхисган обіцяє виставити сорок тисяч війська. Головнокомандувачем стане або імператор, або король — в залежності від того, хто з них на час кампанії буде при війську...

                — Гм, отже, Ян Собеський домігся свого, — задумливо промовив султан. — Звичайно, сераскером гяурів буде він... Леопольд занадто боягузливий, щоб очолити військо. Але ми повинні не допустити об'єднання їхніх сил і розгромити Леопольда до підходу Собеського! Що думає про це великий візир?

                Кара-Мустафа кивнув чаушеві, щоб вийшов, а потім вклонився султанові.

                — Устами падишаха глаголить сам пророк! Ми розіб'ємо їх поодинції І хоча сил у нас достатньо, щоб розгромити об'єднане військо гяурської коаліції, ризикувати не слід. Гадаю, Собеський підійде до Відня не раніше, як восени. До того часу ми оволодіємо столицею Леопольда, а потім всіма силами нападемо на короля Ляхистану і приведемо його на аркані в Стамбул!

                Султан на знак згоди похитав ствердно головою.

                — Інч аллаї Так-так, сила у мене величезна! Її цілком достатньо, щоб змести з лиця землі і Австрію, і Ляхистан, і Венецію, і німецькі князівства... Я вважаю, що мені нема потреби далі залишатися при війську. Зорі неприхильні до мене, і було б безглуздям не прислухатися до них. Я повертаюся в Стамбул з надією на повну і остаточну перемогу, яку я забезпечив тим, що зібрав таке величезне військо, якого не мав жоден султан до мене!

                — Так, так! — захитали головами візирі й паші.

                — Я передаю всю повноту влади над військом великому візирові і наказую: негайно, сьогодні ж, вирушити на Відень і взяти його якнайшвидше!

                — Ми покладемо його до ніг падишаха всесвіту! — низько вклонився й урочисто пообіцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радість, що вдарила йому в груди.

                Зовнішньо він був спокійний, але серце клекотало. Збувається його заповітна мрія! Він — сердар. Головнокомандувач. У його руках таке військо, якого справді ще не мав жоден султан. І це військо принесе йому і славу на віки вічні, і почесті, й багатство при життії 3 його допомогою, на хвилях його перемог він випливе до вершин влади і здійснить те, що задумав. «О аллах, допоможи мені, рабові твоєму, перемогти невірних, і я клянусь — половину гяурського світу своєю шаблею наверну до ісламу, а другу половину знищу на коренії»

                Тим часом султан підвівся.

                — Коня мені! Я хочу виїхати до війська. Винесіть священне знамено пророка!

                Розкішна барвиста процесія рушила на майдан.

                Побачивши султана, що їхав на білому коні, гармаші на стінах белградської фортеці пальнули залпом з усіх фортечних гармат. Здригнулася земля, і страшний гуркіт струснув будинки міста.

                Заграли ріжки, загримкотіли тулумбаси. З краю в край прокотилася команда, повторювана десятками дужих горлянок: «Слава падишахові всесвіту! Слава земному богові!». Линув і линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй я уй!

                На узвишші, спеціально зробленому для такого випадку, султан спинив коня. За ним — півмісяцем — стали паші на чолі з Кара-Мустафою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2