Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 27)

                Почало сходити сонце, і його багряне проміння освітило околиці міста. Вражені невиданою досі картиною, солдати й волонтери завмерли, не в силі промовити й слова.

                Скільки сягало око, по горбах і долинах, на витолочених полях і пасовищах, в садах і виноградниках здіймалися десятки тисяч різнокольорових наметів. А між ними, мов комашня, снували темні постаті нападників. Всюди стояли вози, палали вогнища, паслися воли й верблюди, бродили стриножені коні...

                Навіть бувалі воїни не бачили ніколи нічого подібного.

                Генерал Штаренберг разом з бургомістром Лібенбергом і цивільним губернатором Леопольдом Колоничем піднялися на дзвіницю святого Стефана. З її високості було видно весь Відень і далеко навкруги нього.

                — Мій боже! — прошепотів помертвілими вустами Лібенберг і, знявши капелюха, витер долонею на лобі холодний піт. — Яка сила! Чи ж вистоїмо супроти неї?

                Штаренберг промовчав.

                Колония, високий, жилавий, з кущуватими сивими бровами, поклав бургомістрові на плече важку, в синюватих прожилках руку.

                — На все воля господа бога, сину мій! Це була людина бурхливої і незвичайної долі. Лицар-чернець, колишній кавалер Мальтійського ордену, він проявив чудеса хоробрості при двадцятилітній облозі турками острова Кріт, проливши при цьому немало людської крові. Згодом досягнув єпископського сану, став єпископом нейштадтським... Почувши, що турки наближаються до Відня, скинув рясу і знову взяв у руки меча. Був призначений цивільним губернатором Відня і заступником Шта-ренберга, наглядав за лікарнями, завідував продовольчими складами, керував земляними роботами по укріпленню валів, ескарпів, бастіонів.

                — На все воля господа бога, сину мій! — повторив він. — Ніхто не відає наперед його замислів. Сила у Кара-Мустафи справді велика. Але ми укріпимо наші стіни й наші серця і будемо битися до останнього!

                Вони знову звернули свої погляди в поле.

                Сонце піднялося трохи вище, виглянувши з-за далекого обрію, і освітило весь турецький табір.

                Він розтягнувся півколом на дві милі, від містечка Швехата на сході до Гейлігенштадта і Нусдорфа на заході, кінцями своїми упираючись у Дунай.

                У центрі табору, в парку, поблизу палацу Ла-Фаворит, червонів, мов кров, величезний розкішний намет сердара. Такого великого, мов справжній палац, шатра, безперечно, ну було в жодного європейського полководця і в жодного наймогутнішого правителя Європи.

                Поряд з ним на високій тичці метлявся під вітром бунчук великого візира.

                За двісті кроків від контрескарпа виднілися свіжі, вириті вночі траншеї. В них залягли яничари. Отже, з цього боку Відень відрізаний від усього світу.

                Досвідчене око Штаренберга відразу помітило в траншеях, у спеціально відритих для цього гніздах, гармати. Вони були зосереджені проти бастіонів фортеці.

                — Щільно обступив нас Кара-Мустафа, — замислено промовив Штаренберг. — І миша не прошмигне. Якщо йому пощастить вибити нас із Пратера і Леопольдштадта, він перерве наше сполучення з лівим берегом і оточить місто.

                — Може, послати туди підкріплення? — спитав Лібенберг.

                — Ми не можемо цього зробити, — заперечив генерал. — Кара-Мустафа має двісті тисяч воїнів, у мене ж — майже в десять разів менше... Якщо я зніму кілька тисяч зі стін, турки зімнуть наприлеглий до валу схил зовнішнього рову. П'ятикутне укріплення у вигляді виступу форшу оборону тут і увірвуться в місто. Не сьогодні-завтра треба чекати штурму... Пане Колонич, будь ласка, негайно в найглибших склепах і погребах відрийте глибокі ями і заховайте в них весь порох, що є у фортеці. Щоб під час ворожого обстрілу не вибухнув...

                — Буде зроблено, — кивнув головою Колонич.

                — А ще створіть із жителів пересувні групи для гасіння пожеж і лагодження пошкоджень в оборонних укріпленнях. Покладаю це на вас!

                — Не турбуйтесь, генерале, — запевнив старий вояка.

                — А ви, пане Лібенберг, щоб заспокоїти війська і жителів столиці, віддрукуйте прокламацію. Скажіть у ній, що Відень вистояв у грізну навалу Сулеймана 1529 року — вистоїть і нині! Мури наші надійні, пороху і провіанту достатньо, а серця захисників не здригнуться перед смертельною небезпекою і в найсуворішу хвилину. А ще скажіть, що на лівому березі Дунаю стоять війська Карла Лотарінгського, а на допомогу нам поспішають князі імперські ' та король польський.

                — Гаразд, пане генерале, — відповів Лібенберг і раптом вигукнув:— Дивіться! Дивіться! Над шатром Кара-Мустафи викинули знамено!

                Всі звернули погляди на парк Ла-Фаворит.

                Над червоним шатром майорів зелений стяг. Навіть звідси було видно велику групу людей на лужку, що, ставши на коліна і повернувшись обличчями до Кібли, творили намаз. І якраз перед ними, у напрямку на Кіблу, лопотів під вітром той прапор.

                — Знамено   пророка! — прошепотів   Штаренберг. — Кара-Мустафа оголошує газават, священну війну проти невірних, і молиться аллахові, щоб дарував йому перемогу! Сьогодні він розпочне атаку... Двісті тисяч ворогів рушать на приступ, щоб знищити нас!

                Він ще раз глянув на зелене знамено над червоним шатром, на людей перед ним — вищих воєначальників турецького війська, на страшний своєю багаточисельністю ворожий табір, що залізною підковою охопив Відень, і надовго замислився.

                Думав про все: і про наступний штурм, і про те, що на кожного захисника міста припадає десять ворожих воїнів, і про багатьох своїх співвітчизників, які, може, сьогодні складуть на міських валах голови, і про те, як відбити наступ Кара-Мустафи. Знав, якою важкою, кривавою буде ця оборона.

                Не знав одного старий генерал, що десь там, серед тисяч і тисяч завойовників, котрі прийшли під його рідне місто, є чимало таких, хто таємно бажає загибелі не Відневі, а Кара-Мустафі і його прибічникам, хто чекає слушної години, щоб позбутися нестерпного гніту османів, — це були невільники, яких силою змусили йти в похід, а також вихідці з Болгарії, Сербії, Греції, Волощини, арабських країн. Вони й зараз ладні були кинути зброю і повернутися додому... Не знав старий генерал, що десь там, серед цієї людської круговерті, стоять два воїни в яничарському одязі, дивляться на залите сонячним промінням прекрасне місто і, як і він, міркують про те ж саме — як йому допомогти, як урятувати його від загибелі...

                 

               

                               Частина друга

                               ВІДЕНЬ

               

                У ніч на 17 липня 1683 року, після жорстокого гарматного обстрілу, яничари вдерлися в Пратер і Леопольдштадт. Відень опинився в суцільному кільці. Зв'язок обложених з лівим берегом, що підтримувався кораблями дунайської флотилії, обірвався.

                Вранці Кара-Мустафа на чорному коні, покритому дорогим чепраком, в'їхав у Пратер. Всюди — зруйновані бомбами будинки, трупи захисників, тліючі головешки пожарищ. Стомлені, сп'янілі від крові яничари никали по задимлених вулицях, вишукували поранених і тут же добивали їх боздуганами та шаблями, з уцілілих помешкань виносили здобич — дорогий посуд, одяг, взуття, вино.

                Кара-Мустафа зупинився на високому крутому березі Дунаю. Паші оточили його, ловлячи кожне слово сердара.

                — Завтра — штурм! — говорив він. — На світанку атакуйте бастіони Левиний і Замковий! Перед тим обстріляйте артилерією равеліни, що прикривають їх. Це, здається, найслабші місця в обороні австрійців... Гляньте, як обсипалися вали! Як позаростали бур'яном і замулилися рови. І ближні підступи прикриті садами й руїнами будинків. Ваші загони потаємно підійдуть впритул до бастіонів. Звідси ми ввірвемося у Відень, прекрасну столицю нікчемного боягуза Леопольда, який, кажуть, спочатку втік у Лінц, а звідти чкурнув аж у Пассау, володіння курфюрста баварського. Ха-ха!.. Але прошу вас — не руйнуйте міста. Жодна бомба не повинна впасти на його прекрасні палаци й собори! Шкода втрачати таке багатство. Незрівнянної краси собор святого Стефана ми перетворимо на мечеть, і вона стане опорою ісламу в країнах Золотою Яблука. А сам Відень зробимо столицею намісництва, що по обширу земель і багатству дорівнюватиме цілій імперії! Відень буде ключем до всієї Європи. Не руйнуйте його! Обстрілюйте вали, бастіони, равеліни! Знищуйте людей — вони не потрібні нам! Чим більше знищите, тим краще. А саме місто збережіть!

                Окрилені успіхом, паші на знак згоди кивали головами, весело перемовлялися. Ніхто не сумнівався, що завтра їхні загони вступлять у Відень.

                Арсен із Сафар-беєм на правах особистих чаушів сердара входили до його почту. Вони стояли осторонь, але чули кожне слово. І ті слова падали на їхні серця як розжарене каміння.

                — Я уб'ю Кара-Мустафу! — прошепотів Арсен.

                — Ти що? — глянув на нього вражено Сафар-бей.

                — Якщо завтра він візьме Відень, то відразу накаже доставити сюди Златку, — і тоді вже ніщо не врятує її від розбещеного старигана. Я не допущу цього!

                — І сам загинеш!.. Ти подумав, як це зробити? Він ніколи не буває на самоті. Охоронці стережуть його, мов пси.

                — Я виберу хвилину... Або пожертвую собою!

                — І чого досягнеш? Златка і весь його гарем перейдуть до спадкоємців — у нього є сини. Вони продадуть наложниць у рабство. Султан призначить іншого сердара, якому ми станемо не потрібні, і він відправить нас в окопи, де швидко накладемо головами. Чим і як тоді допоможемо Златці? А нашим вітчизнам? Нашим рідним і близьким?

                Арсен нахмурився і довго мовчав. Безперечно, Сафар-бей правий. Кара-Мустафу знищити можна, але тільки ціною власного життя. Це — без сумніву. Та що з того? Ні, треба шукати якийсь інший шлях. Зітхнувши, він сказав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2