Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 31)

                — Генерале, Кара-Мустафа не ждав такої відсічі, яку ви дали йому під час першого і другого штурмів. Втрати у турків величезнії В таборі теж багато хворих. Наростає незадоволення. Між. воєначальниками починаються суперечки й незгоди. Тому великий візир, з огляду на все це, прийняв нове рішення.

                — Яке?

                — Він вирішив заморити обложених голодом.

                — У нас вдосталь припасів. Він мусить знати про це.

                — Чого не зробить голод, те докінчать хвороби... Крім того, він великі надії покладає на підкопи та міни. Турки — мастаки на такі роботи.

                — Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили. — риють, генерале. Я знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два підкопи. З Пратера — один. Там зручно: сади підходять впритул до валу — є куди потайки виносити землю. Стежте пильно на цих ділянках! Не виключено, що й в інших місцях не дрімають...

                — Спасибі, друже. — Генерал перехилився через стіл і потиснув Кульчицькому руку. — Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся наша надія на швидкий прихід короля і німецьких князів!

                Ян Собеський, на якого такі великі надії покладав губернатор Відня Штаренберг, прибув у табір Карла Лотарінгського тільки наприкінці серпня, привівши з собою сміховинне мале військо — чотири тисячі вершників.

                Був він злий, як тисяча дияволів.

                Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу, як тільки згадував події останніх місяців, кров шугала йому в голову й заливала рум'янцем його одутле, брезкле обличчя. Прокляті магнати! Вони таки зробили так, як хотіли, — не дали на похід жодного злотого! На липень було його власними стараннями зібрано й екіпіровано чотири тисячі кварцяної кінноти — гусарів. До цього можна було додати дві тисячі жовнірів. Решта — кілька тисяч піхотинців, яких просив Леопольд, — то одне страмовище! Не вояки, а звичайні селюки — польські, українські, литовські та білоруські хлопи! У свитках, у білих полотняних сорочках, у постолах або навіть личаках! Невідомо, чи вміють вони стріляти з мушкетів. А яка артилерія! Всього двадцять вісім гармат! І це тоді, коли Кара-Мустафа має, як подейкують, близько тисячі, а на стінах Леопольдової столиці — двісті! Яка ганьба! Ось до чого довели магнатські інтриги й заздрощі! Кожен хоче бути королем, а для слави й величі ойчизни шкодує зайвого злотого. Прокляття!

                Коли в Тарнову Гуру прибув від імператора Леопольда генерал Караффа й захотів побачити військо, яке мало йти під Відень, нічого було показувати. Довелося приховати в сусідніх селах і горе-піхоту, і нещасну артилерію... Продефілювала на плацу одна кавалерія, якою генерал залишився задоволений і попросив виступити з нею негайно — через Угорщину, щоб по дорозі приборкати повсталих проти австрійського гніту угорців.

                Собеський через Угорщину не пішов. Далеко. А головне — не хотів бути на побігеньках у Леопольда, відомого хитруна й інтригана. Тому повів своє військо форсованим маршем навпростець — через Сілезію і Моравію.

                В Голлабрунні його дуже радо зустрів Карл Лотарінгський, не приховавши, однак, розчарування, що з королем так мало воїнів.

                Собеський відповів, що слідом іде гетьман Станіслав Яблонов-ський з головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки відмовилися йти в похід і Менжинський повернувся з України ні з чим? Кого тоді приведе Яблоновський? Оту жалюгідну піхоту й артилерію, що лишилися в Тарновій Гурі?

                Невідомість гнітила його. Однак ніколи було віддаватися сумові й роздумам.

                Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями граф фон Вальдек, а в Штадельдорфі приєднався курфюрст Саксонський.

                Союзники рушили до Тульни, розташованої за п'ять миль на захід від австрійської столиці, і почали наводити наплавний міст через Дунай. Сюди підійшов з рейтарами курфюрст Баварський.

                Кілька днів кипіла робота. А коли міст був майже готовий, з'явився нарешті Яблоновський. Ах, краще б він не з'являвсяі Або ж зупинився б десь у полі... Так ні ж — всунувся просто в табір союзників, пройшов мимо австрійців, саксонців, баварців, мимо штабних наметів — аж на берег Дунаю.

                Собеський глянув — і в нього опустилися руки. Перед ним чвалали стомлені, запилені, в розбитому взутті звичайні хлопи з Ополля, Мазовії, Литви, Білорусії та Галичини. Проторохтіло на незграбних сільських возах кільканадцять гармат. І тільки дві тисячі жовнірів мали пристойний вигляд. Серед них він упізнав розкішні руді вуса пана Спихальського.

                Червонопикі баварські рейтари, ситі й добре вдягнуті, глузували:

                — Ха-ха, оце воякиї 3 цими навоюємо!

                — Фріц, присягаюсь, ці польські бауери ні разу в житті не нюхали пороху!

                — Згоден з тобою, Міхель, вони накивають п'ятами, як тільки почують перший постріл!

                До Собеського долітали ці насмішки, і він був ладен провалитися крізь землю. А коли до нього під'їхав Яблоновський, замість привітання, суворо запитав:

                — Де ж козаки, пане Станіслав? Привів чи ні? Великий коронний гетьман стомлено похитав головою.

                — Ні, ваша ясновельможність, не привів...

                — Матка боска! Я ж так сподівався!

                — Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповістив, що веде шістнадцять тисяч козаків. — Яблоновський поспішив заспокоїти вкрай схвильованого короля. — Я не міг ждати, бо генерал Ка-раффа настійливо квапив мене виступити якнайскорше. Тому я залишив Менжинському провідників, а сам рушив услід за вами...

                Собеський не повірив.

                — Шістнадцять тисяч? Не може бути! Яблоновський ображено стенув плечима.

                — Так доповів мені посланець Менжинського.

                — Але ж це чудово, пане Станіслав! — вигукнув захоплено король. — Шістнадцять тисяч!

                Настрій його враз поліпшився. Навіть на завжди безбарвних одутлих щоках пробився легкий рум'янець. Він миттю прикинув що з козаками у нього буде тридцять тисяч воїнів, і зрадів ще більше... Не сорок, звичайно, як зобов'язався виставити, та все ж. Ціле військо!

                — Ти ось що, пане Станіслав, пошли назустріч полковникові Менжинському фельд'єгеря '. Хай поспішає! Щоб устиг прибути до початку генеральної битви!

                 

                Через годину на військовій раді Я на Собеського було проголошено, згідно з польсько-австрійським договором, головнокомандувачем об'єднаної армії союзників. Він тут же віддав свій перший наказ — переправлятися на правий берег. Зауважив при цьому:

                — Панове, всі наші сили, за винятком козаків, які ось-ось підійдуть, зібрані в один кулак. Більше вичікувати ми не можемо і не маємо права. Тільки в рішучому бою здобувається вікторія і найближчими днями я дам Кара-Мустафі генеральну битву! Прошу переправляти війська і вдень і вночі — без шуму, без крику, щоб не привернути уваги противника...

                Коли всі вийшли, Карл Лотарінгський, в наметі якого відбувалася рада, наблизився до Собеського, по-дружньому — вони за ці кілька днів встигли заприятелювати — взяв під руку і промовив:

                — Ваша величність, тепер я хотів би познайомити вас з людиною, яка в усіх таборах — нашому, турецькому і в залозі Штарен-берга — почувається так же добре, як риба у воді...

                — О! Надзвичайно цікаво! — Очі Собеського заблищали, він підморгнув секретареві Таленті, який не залишав короля ні на хвилину. — Хто ж це? Що зробив цей чоловік?

                — Це наш вивідач у турецькому таборі. Завдяки йому і я, і Штаренберг знаємо, що задумує Кара-Мустафа. Через нього я підтримую зв'язок з обложеним Віднем.

                — Просто неймовірно! А він часом не обманює нас?

                — У мене спочатку теж виникала така підозра. Але скоро я переконався, що це наш відданий друг... Не знаю чому, але він люто ненавидить Кара-Мустафу. Це почуття сповнює всю його істоту...

                — Як його звати?

                — Кульчицький.

                — Судячи з прізвища, він поляк?

                — Можливо, ваша величність. Але ви самі зараз спитаєте його. — І Карл Лотарінгський підняв дзвоника. На його мелодійний звук до намету зайшов ад'ютант. — Запросіть Кульчицького!

                Ждати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як до намету вступив молодий стрункий офіцер у мундирі австрійської армії.

                Побачивши Собеського, він на якусь коротку мить зупинився, ніби вирішував, як йому повестися в присутності короля, а потім твердим кроком, як і личить людині, звиклій до військової служби, наблизився і, вклонившись, привітався по-польськи:

                — День добрий, ваша ясновельможність!

                Собеський витріщив очі. Але ж це той шляхтич, котрий так добре прислужився йому взимку у Варшаві! І хоч на ньому зовсім інший одяг, помилки бути не може. Ті ж сірі допитливі очі, рівний, з ледь помітною горбинкою ніс, короткі темні вусики і густий темно-русий чуб, що непокірними кучерями вибивався з-під шапки. От тільки прізвище у нього було інше...

                Здивований король глянув на Карла Лотарінгського, спитав по-французьки:

                — Це і є Кульчицький, мосьє?

                — Так, ваша величність!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2