Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 45)

                — Чекайте, чекайте, здається, я пригадую... О аллах, дай пам'яті!

                Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджі-ага міцно затис її в кулаці.

                — О!— вигукнув радісно. — Пригадав! Її взяв євнух Саїд... І передав кальфі Маріам, а та повела у свій даїре... А чого ефенді цікавиться тією дівчиною? — Батаджі-ага посміхнувся, але очі його дивилися допитливо й холодно.

                Ненко витягнув ще одного золотого і опустив у кишеню батаджі-аги. Суворо сказав:

                — Батаджі-ага, краще одержувати в подарунок золото, ніж залізо! Ти мене зрозумів? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив... Той вклонився, молитовне склав руки.

                — Зрозумів, ефенді. Хай мені випечуть розжареним прутом очі, якщо я вас бачив, і хай відріжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свідок, що я кажу правду!

                Отже, стало відомо, де знаходиться Златка. Це так втішило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самоті, він обняв його і поцілував.

                — Ти просто чародій! Три золотих — і ми вже знаємо, де шукати Златку!

                Той охолодив його запал.

                — Це — найлегше... Важко буде вирвати її звідти, а ще важче — уникнути погоні, якщо вона буде.

                — З чого ж ми почнемо? Ненко задумався.

                — Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові.   Друге — придбати   коней   і  одяг.   Третє — нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені — не виїдеш...

                — Тоді не гаймо часу! — заспішив Арсен. — Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!

                Вони вийшли з палацу на протилежний від моря бік, і тільки тут, з висоти парадного входу. Арсен побачив справжній розмір сералю.

                Скільки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кількістю різних добудов, дверей, ганків... До нього примикали двори — три біля мобейну і декілька біля гарему, — захаращені найрізноманітнішими будівлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарів, слуг і рабів, лазнями, приміщеннями для карет і возів... Всюди сновигали слуги, в'їжджали і виїжджали верхівці та візники, чувся людській гомін, кінське іржання, ослиний рев...

                Це було ціле місто! В ньому постійно мешкало дві або три тисячі чоловік, а вдень, враховуючи службовців, придворних та вільнонайманих слуг, що жили за межами сералю і тільки працювали тут, — близько чотирьох тисяч...

                Вони пішли дворами і задвірками вздовж гарему. Ніхто не зупиняв їх. Батаджі-євнухи, що стояли біля численних дверей, байдуже дивилися на яничарів сонними очима... З декількох вікон з цікавістю виглянули гарненькі личка дівчат. За котрим же Златка?

                — Ми повинні піти на ризик, — сказав Ненко. — Не хотілося ні в кого питати, де двір кальфи Маріам, але, видно, доведеться... Однак для цього мусимо змінити свою зовнішність і дещо придбати.

                Арсен зітхнув і на знак згоди кивнув головою.

                На другий деніі, уранці, коли до сералю потягнулися валки ви-зів із городиною, фруктами, м'ясом, печеним хлібом, борошном, рибою та іншими припасами, у ворота гарему в'їхав запряжений добрими кіньми критий віз, на передку якого сидів старий бородатий турок, тримаючи в руках ремінні віжки. З-за його спини виглядала така ж стара, як і він, висока худа туркеня в темному вбранні, з опущеною чадрою, крізь яку виднілися тільки очі.

                — Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де мені знайти кальфу Маріам? — прошамкотів візник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволі, опустивши голову, брів двором.

                Той байдуже махнув тонкою жіночою рукою.

                — Їдь далі, старий... Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхід до даїре кальфи Маріам...

                — Спасибі, дорогенький. — І візник віжками торкнув коней:— Но-но!

                Віз під'їхав до лазні — великої похмурої будівлі, майже зі всіх боків обкладеної дровами, — і зупинився. З нього злізла туркеня і, коливаючись на старечих ногах, поволі пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напівтемному коридорі її зупинив євнух.

                — Бабцю, тобі до кого?

                — До кальфи Маріам, синку, — прокаркала хрипким голосом стара. — Привезла дещо для неї і для її дівчаток... Покажи, де їх знайти!

                — Ось сюди, бабцю. — Євнух провів її в кінець коридора. — Тут її кімната...

                — Спасибі, синку... Хай береже тебе аллах!

                Стара штовхнула двері і ввійшла у чимале приміщення з широким загратованим вікном. Попід стінами стояли вузькі канапи, покриті килимами, обковані залізними візерунчастими пластинами скрині. Посередині — низенький, до колін, круглий стіл, на якому стояла велика миска з паруючим пловом та високий глек із шербетом.

                На канапах, підібравши ноги, сиділи дівчата і голодними очима дивилися, як дебела пишнотіла молодиця, не звертаючи на них ніякої уваги, рукою виловлювала з плову найбільші шматки м'яса і запихала собі в рот.

                — Кальфа Маріам? — спитала стара. — Хай береже тебе аллах!

                — Авжеж. А тобі чого треба? З чим прийшла? — невдоволено відповіла кальфа, ковтаючи черговий кусень. — Бачиш — невчасно... У нас якраз сніданок.

                — Прошу вибачення, кальфа-ефенді, — вклонилася стара. — Я почекаю, якщо дозволите... Сяду отут.

                І вона сіла на кінчик канапи.

                Маріам знову невдоволено глянула на неї, але не сказала нічого. Ще якийсь час вона, не поспішаючи, напихала собі рота найсмачнішими шматками, потім просто з глека напилася шербету і тільки після того, як утерла рукою масні губи, сказала коротко:

                — Їжте!

                В ту ж мить дівчата схопилися, обсіли миску і одна з-поперед одної руками почали хапати їжу і глемедати її, мов голодні щенята.

                Тільки одна залишилась сидіти на своєму місці в кутку, накрившись хусткою.

                — А ти чого? Їж! — накинулась на неї Маріам. — Вчора не вечеряла! Сьогодні не снідаєш! Чи здохнути хочеш? Але це тобі не пощастить зробитиі Я примушу тебе їсти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую своїх учениць...

                — Я не буду їстиі Не хочу! — відповіла дівчина, не відкриваючи обличчя.

                Почувши її голос, стара здригнулася. Крізь чадру, якої вона не скидала, до дівчини прикипів пильний погляд її пронизливих очей.

                — Ні, будеш! — схопилася Маріам і крикнула на дівчат, що вже майже спорожнювали миску. — Гей, досить вам! Залиште трохи цій дурепі! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! Їй було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого-небудь брудного торговця або спагії! Або й тут — коли б топила печі в лазні, прала білизну, мила посуд на кухні... Невже тобі було б краще?

                — Краще.

                — Ну й дурна тиі Але ця дурість минеться... Не таким тут роги обламували... Ну, йди їж!

                — Не буду! Краще умру...

                — Ха-ха! Ви чули? Вона не буде їстиі Голод припече — сама попросиш... Доїдайте, дівчата, — не пропадати ж добру!

                Дівчата знову кинулися до миски і вмить спорожнили її. Було видно, що голод — постійний супутник їхнього життя.

                Кальфа підійшла до старої, штурхнула ногою торбину.

                — Ну, що принесла? Чим здивуєш моїх дівчат? Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв'язала мотузку, почала виймати невеличкі шматки барвистих тканин. Розкинула їх проти світла на тахті.

                Дівчата в захопленні сплеснули руками.

                — Ой, яка розкіш!

                Кальфа теж не змогла приховати почуттів. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, — всі були пречудові! Одно її здивувало — зовсім маленькі відрізки, яких хіба що вистачить на невеличку хустину.

                — Але ж із цього сукні не вийде! — вигукнула вона з жалем, приміряючи до себе шматок барвистого китайського шовку.

                — Чому не вийде, кальфа-ефенді? — прокаркала стара. — У дворі стоїть мій віз — там є все, чого ваша душа забажає! Тільки небагато... Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мій старий відміряє вам, аби гроші!

                Дівчата кинулись до своїх скринь і з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кімнати.

                Одна новенька не проявила зацікавленості і мовчки, як зламана вітром стеблина, сиділа, схилившись, у кутку на канапі.

                Стара поволі почала збирати своє добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кілька разів, клала, потім знову виймала.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2