Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 46)

                Кальфа нетерпляче притупнула ногою.

                — Та швидше-бо!

                — А ти йди, голубонько! Йди! Не бійся — я не злодійка. Та й не сама ж лишаюся, є кому за мною слідкувати. — І стара ско-цюрбленим пальцем показала на новеньку. — Йди, не барися. А я зберу — і за тобою... Бо там усе розхапають...

                Останні слова підстьобнули кальфу, і вона, грюкнувши дверима, погримкотіла надвір.

                В ту ж мить стара підняла покривало, кинулась до дівчини і зовсім іншим голосом вигукнула:

                — Златко! Люба! Невже не впізнала мене?

                — Арсен?! — Дівчина не повірила своїм очам, а потім з риданням упала йому на груди. — Милий мій! Ти тут!..

                — Тс-с-с! — Арсен затулив їй долонею рота. — Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша підвода стоїть у дворі. Я приніс тобі інше вбрання. — Він миттю вихопив його з торбини. — Накинь на себе цю лахманину рабині і, поки твої подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двір і жди нас біля воріт... Ми не забаримося. Швидше!

                Він допоміг їй одягтися, жужмом упхнув своє манаття в торбину і, знову зігнувшись, як стара баба, пошкандибав з кімнати.

                Біля воза йшла жвава торгівля. Ненко не скупився, за безцінь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купців. Кальфа і дівчата держали в руках по кілька сувоїв дорогих тканин і, більше, мабуть, не маючи грошей, із заздрістю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возі.

                Вийшовши з гарему. Арсен почекав, поки мимо нього пробігла Златка, а потім пошкандибав до воза.

                — Скупилися, сороки? — прокаркав до дівчат. — Бачу — накупили... Ну, й досить з вас! А тепер — киш, киш! Ніколи нам, треба їхати далі, бо у вас, хе-хе, в гаманцях нічого не лишилося! — Він зліз на воза. — Поганяй, старий!

                Ненко підняв камчу — хльоснув коней.

                — Де вона? — спитав тихо, коли трохи від'їхали.

                — Ген побігла... Ждатиме... Тепер тільки б пощастило нам трохи!

                Ненко не відповів і дужче погнав коней.

                — Гей-гей, бережись! — гукнув на роззяв, що брели двором.

                Златка, задихана, перелякана, стояла біля воріт, боязко позираючи на всі боки крізь вузеньку щілину яшмака. Вона ще, видно не вірила в те, що сталося. Вся її тонка постать хилилася до підводи, що швидко наближалася.

                Ненко натягнув повід.

                Арсен підхопив дівчину під руки, підняв — і вона вмить опинилася в халабуді.

                — Жени! — гукнув Ненкові.

                Той щосили ударив коней. Колеса викресали об камінь іскри заторохтіли у вузькому проїздові під кам'яною вежею.

                Вартові, що стояли на зовнішньому боці воріт, здивовано визирнули і, побачивши, що на них мчать озвірілі коні, злякано відсахнулися, щоб не потрапити під їхні копита.

                — Вей, вей! О горе мені! Сказилися, кляті! — вигукнув Ненко а сам, розмахнувшись камчою, ударив по кінських спинах. Капуджі схрестили довгі списи, закричали:

                — Стій! Назад!

                Та було пізно. Будка вихором вилетіла з-під вежі, промчала через широкий майдан, розганяючи наляканих перехожих, і зникла за рогом, у бічній вулиці.

                — Божевільний старий! — буркнув старший. — Зверне собі карк! Або — комусь...

                А молодший додав:

                — Попався б він мені до рук — потягнув би списом по спині!..

                Тим часом, поки Ненко правував кіньми. Арсен у халабуді скинув жіноче вбрання, швидко вдягнув свій звичний одяг яничарського чорбаджії. Потім змінив на передку Ненка — і той незабаром теж красувався у пишному вбранні чауш-аги. Переодяглася й Златка, ставши юним красивим яничаром.

                Переїхавши через увесь Стамбул, втікачі поминули ворота Айвасари-капу і зупинилися в лісі, поблизу Ейюба.

                Ненко обняв Арсена.

                — Ну, прощай, друже-брате! Папери й гроші у тебе є на дорогу, а куди прямувати — сам знаєш. Зустрінеш воєводу Младена батька нашого, скажи, що я скоро прибуду до нього. Виконаю приємне для мене доручення султана — і приїду...

                — Дивися ж — не випусти його з рук! — сказав Арсен, маючи на увазі Кара-Мустафу.

                — Будь спокійнийі Не забувай, що я не тільки Ненко, а й Са-фар-бей! Хватка у мене — яничарська! — І Ненко стиснув, усміхаючись, свій міцний кулак. А потім обняв Златку. — Ну, дорога моя, .прощавай! Знайшов я тебе, сестричко, щоб, може, більше ніколи не зустрітися. Але я знаю, що з Арсеном ти будеш щаслива, і я радуюсь вашому щастю...

                — Ти приїдеш до нас коли-небудь, Ненку? — прошепотіла крізь сльози Златка.

                — Можливо... Ну, поганяйте! І хай щаслива перед вами стелиться дорога!

                Він ще раз міцно обняв їх, вйокнув на коней і довго стояв при дорозі, аж поки халабуда не зникла за поворотом, у лісових хащах.

                Кожен день з душевною тривогою ждав Кара-Мустафа вістей із Стамбула. Змучився зовсім. Ночами, не встигши заснути, схоплювався в холодному поту від найменшого шуму.

                Вдень, коли віддавав різні розпорядження, коли оглядав орти, що поволі ставали схожими на колишнє боєздатне військо, йому було легше і здавалося, що все минеться, піде по-старому.

                Ночі ж були страшні. Довгі, осінні, з північними холодними вітрами, що гули за вікнами його теплого палацу і крижаним страхом стискували серце, з кошмарними снами і безперервними важкими думами.

                Надія боролася в ньому з безнадією.

                Він сподівався на великодушність і любов султана, сподівався, що подарунки пом'якшать його гнів, а грунтовний, докладний лист пояснить йому справжні причини поразки і вкаже на справжніх винуватців її.

                Потім він пригадував, скільки у нього в Стамбулі ворогів, які, безперечно, нацькують султана на нього, і йому ставало страшно. Невже ніякої надії?

                На всяк випадок він тримав біля себе найцінніші коштовності, бо вирішив, що буде тікати, якщо відчує небезпеку. Навколо палацу поставив вартових і наказав нікого не впускати, не попередивши його. За високою кам'яною огорожею, в сусідній садибі, куди було прокопано підземний хід, під наглядом довірених слуг стояли напоготові бистроногі коні...

                Кінчався нещасливий для нього 1683 рік.

                День 25 грудня нічим не відрізнявся від попередніх. Хіба що змінилася на краще погода — яскраве сонячне проміння бризнуло з високості теплом на Белград, на повеселілий широкий Дунай що під час непогоди ставав похмурим і навіть грізним, на його меншу сестрицю Саву та на всі околиці.

                Від цього й у великого візира потепліло на серці, і він уперше за довп місяці після обіднього намазу пішов до бібліотеки дістав із багато інкрустованої сріблом і перламутром скриньки коран у коштовній оправі й заглибився у читання.

                Десь за півгодини його потягнуло на сон, і він ліг на м'якій широкій отоманці. Але тут же спокій його був порушений приходом секретаря.

                — Вибачте, бейефенді, за невчасну турботу. Зі Стамбула прибув чауш...

                — ЩоІ— схопився Кара-Мустафа. — Його впустили до двору?

                — Поки що ні. Адже ви так наказали...

                — Він сам?

                — Адже султанські чауші, як, до речі, і візирські, самі не подорожують... А завжди з вартою, — спокійно відповів секретар.

                — Гаразд. Піди до воріт і подивися, хто там, спитай, як ім'я чауша, з чим прибув, а потім, не впускаючи нікого, повернешся негайно сюди!

                Секретар мовчки вклонився і вийшов.

                Кара-Мустафа швидко заходив по просторому покою, залитому сонячним промінням. Гарячкове думав: що привіз чауш? Життя чи смерть?

                Ніхто не міг дати відповіді на це запитання. Залишитися і вияснити, хто цей чауш і з чим приїхав, чи тікати відразу, поки не пЬно?

                Він завагався. І на ці запитання відповідь міг дати хіба що сам аллах.

                Страх скував його серце. Однак десь на самому його дні жевріла маленька надія. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похід? Або просто — відставка?..

                Повернувся секретар.

                — Ну, що? — кинувся до нього великий візир.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2