Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 14)

Белуківна зрозуміла, що чоловіки хочуть залишитися самі, і повела княгинь на свою половину. А князі, зручніше всівшись за столом, почали обмірковувати становище, що склалося в південно-руських князівствах внаслідок несподіваної війни між Володимиром та Ігорем.

— Зібрати снем[31][31], — запропонував Всеволод Чермний, — і на ньому помирити їх!

— А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? — заперечив його брат Володимир. — І та іскра таємно тлітиме і далі, аж поки знову не спалахне!

— То силою змусити! — вигукнув молодий княжич Олег.

Рюрик усміхнувся:

— Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорілася на Руській землі міжусобиця між Ольговичами і Мономаховичами? Ні, краще обійтися без сили... Ми не повинні забувати іншої загрози — половецької. Ще ніколи половці не були такі згуртовані і такі сильні, як тепер! Якщо між князями спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню війну, яку ми з князем Святославом розумом погасили кілька літ тому, то половці неодмінно скористаються такою щасливою для них нагодою і нападуть на Русь. І бог відає, чим все це може скінчитися...

— Якщо князі дозволять слово мовити... — подав голос боярин Славута.

— Говори, Славуто, говори, — кивнув головою заклопотаний Святослав.

— Князь Рюрик правильно мислить: Ігоря з Володимиром не силою, не зброєю треба мирити, а добрим словом. — Славута обвів поглядом своїх ясних очей присутніх і, не почувши заперечення, повів далі: — Однак боюся я, що нелегко це буде зробити. Обидва вони молоді, гарячі, честолюбні... Мабуть, найкращий вихід — закликати обох до нового походу, якщо такий передбачається, щоб спільна мета поєднала їхні серця.

Святослав на знак згоди хитнув головою.

— Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза і Коб'як

об'єднаними силами вдарять на Київ чи Переяслав. Зимовий наскок ханів Кончака і Туглія — то лише розвідувальний похід. Кончак розпочав нищити городи по Сулі, і тепер йому відкритий шлях у глиб Руської землі.

— То треба вдарити на нього раніш! Не дати йому змоги потоптати наші села і городи! — вигукнув Всеволод Чермний.

— До цього я й веду... Закличемо всіх князів — і з Київської, і з Сіверськоі, і з Волинської, і з Смоленської, і з Галицької земель — та спільними силами і вдаримо!.. Похід Ігоря не приніс відчутної перемоги. Навпаки, приніс тугу й нещастя Руській землі. Кончак буде сміятися з нас, коли дізнається, як закінчився цей нещасливий похід. Тож, щоб не сміявся, не радів дочасно, ми зберемо всю силу Руської землі і погромимо його в половецьких степах!

— А коли ж вирушимо? — спитав княжич Володимир.

Святослав задумався.

— Щоб підготуватися як слід, потрібен час. Ми з Рюриком пошлемо гінців до князів, щоб прибули з дружинами до Києва на кінець травня. А ти, Самуїле, — повернувся він до купця, що з Жданом сидів у кінці столу, — як тільки підсохне, вирушай у половецький степ. Вивідай, де будуть цього літа половецькі кочів'я, які наміри Кончака та Коб'яка. Мусиш повернутися додому в останню неділю травня. Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш нас біля Переволочної — там ми будемо переправлятися через Дніпро...

— Зрозумів, княже.

— А твій молодий друг Ждан, — вів далі Святослав, — як я вже помітив, кмітливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря... Треба висловити князю наше невдоволення ним і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!

— Хай готується! — погодився з думкою Святослава Рюрик. — А я пошлю подібного листа Володимирові Глібовичу.

Ждан не сподівався такого повороту подій, їхати від Любави куди б то не було, а особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на втікача, він не хотів би. Та як заперечиш великому князеві?

Його замішання помітив боярин Славута.

— Княже, а чи зручно посилати Ждана? Він був конюшим Ігоря і втік від нього з Глібова, та ще й з князівськими кіньми... Як би Ігор під гарячу руку...

Святослав перебив Славуту:

— Зручно. Я це передбачив... Жданові нічого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князівських коней, чесно розповісти про все, як було, і виправдатися перед князем. Ігор гарячий, запальний, це всім відомо, та разом з тим він чесний, тож зрозуміє, що Ждан інакше вчинити не міг... А я з свого боку замовлю слово.

Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князів він не смів. Уже те, що сидів за князівським столом, було для нього неймовірно високою честю, і він розумів, що зобов'язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вістям, які він приносив, а також заступництву Славути і Самуїла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав сміливого, розумного юнака і мав намір використати його в своїх цілях.

Зійшовшись на тому, що похід проти Кончака неминуче потрібний, князі ще довго обмірковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князів закликати до участі в ньому, яким шляхом іти — Залозним, тобто по лівому березі Дніпра, по Дніпру на човнах чи по правому березі... А коли все було обговорено і розмова почала затухати, Рюрик гукнув Белуківну і показав на стіл:

— Княгине, вели змінити нам блюда!

Округлий вид Белуківни розплився в веселій усмішці, блиснули сліпучою білизною її рівні білі зуби, заіскрилися чорні очі, і вона з лукавинкою в голосі, в якому вчувався далекий відгомін половецької говірки, запитала:

— І жіноцтву можна приєднатися?

— Ну, звичайно, люба, — відповів князь Рюрик.

 

3

Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов'яга з важкими олов'яними очима і крупним гачкуватим носом, влетів у князівську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:

— Княже, біда!

Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів за столом — снідав. Ранкове сонячне проміння проривалося крізь вузькі шибки високих вікон і пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стіни хоромини. Смачний сніданок, веселе пустування дітей, мила усмішка красуні-княгині, грайливі зблиски сонця — все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького і його різкий окрик не відразу дійшли до свідомості князя. Він відклав ложку.

— Що там — половці чи пожежа?

— Гірше, княже! На Глібів напав Ігор з дружиною сіверською, спалив город і поділ, а людей посік!

Володимир схопився. Обличчя його почало бліднути.

— Ігор? Де він тут узявся? Хто сповістив про це?

Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:

— Івашку, зайди! — і пояснив князеві: — Це глібівський закуп[32][32]...

До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у білих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облізлу заячу шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.

Князь підійшов, похмуро кинув:

— Коли це трапилося?

— Вчора після обіду, княже. На Глібів налетіли севрюки зі своїм князем. Лютували, мов половці! Вбивали всіх без розбору, хапали жінок і дівчат, грабували хижі й комори, ввірвалися в город... Я їздив по дрова в ліс і тому врятувався...

— А де ж була сторожа? Де був тіун Карпило?

— Ніхто ж не ждав нападу.

— Не ждали нападу... Смердячі пси! Лежні! Карпила варто повісити, якщо живий! Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що він дбає лише про себе! А для князя зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! — Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі, довго щось думав, потім тихо запитав: — А Ігор? Він ще там?

— Був ще там, як я залишав Глібів...

На Володимира страшно було дивитися. Гнів спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Ігоря і водночас досадував на себе, що дав привід Ігореві для нападу, а головне, що не вберіг свою землю і сроїх людей від його помсти.

Івашко стояв ні живий ні мертвий — зіщулився, втягнув голову в плечі і, мабуть, ждав, коли князівський гнів впаде на нього.

            Тим часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світло-червоне платно вільно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимирові на руку, прихилилася до його плеча.

— Що, княже, війна? З Ігорем?

— Так, війна! Він завжди не любив мене! Ненавидів! Я відомщу йому!

— Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки!

— Я не вбивав його людей! — підвищив голос Володимир. — Я пошарпав кілька його городків і сіл — і всього... А він пролив кров!

— Княже, я поїду в Чернігів до батька, до князя Ярослава, він помирить вас...

— І не думай про це! — Доки житиму, не пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його і покараю збройною рукою! — І повернувся до тисяцького: — Шварне, труби збір! Виводь дружину! Ми наздоженемо його — і хай розсудить нас бог!

Шварн миттю щез із хоромів. Івашко вислизнув услід за ним.

Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного і безстрашного князя Володимира, і відколи вийшла заміж за нього, відтоді й почала боятися, що втратить його, бо ще до весілля ворож наворожив, що щасливою буде в заміжжі, та не довго те щастя триватиме.

— Я боюся втратити тебе, ладо мій! — схилилася йому на плече.

Володимир погладив її чорні коси, поцілував у голову.

— Не плач, княгине! Ще не викувано того меча, що перетне нитку мого життя!

Всім було відомо, що його улюбленою зброєю був меч і що мало було сміливців, котрі б так уміло володіли ним, як він.

— Меча, може, й не викувано, — зажурено, ніби сама до себе, промовила Забава. — Та чи можна це сказати про підступного списа чи сліпу стрілу?

Князь нічого на це не відповів, а легенько взяв її за плечі і підвів до дітей, що гралися на руках у няньки.

— Бережи їх, а за мене не турбуйся!

Того ж дня переяславська дружина прибула до Глібова. Ще здалеку дружинники побачили чорні купи попелу, обгорілі стовпи і закурені стіни, закривавлені трупи, що лежали на снігу, та бездомних собак на згарищах. Налякане військом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.

Подекуди никали, мов неприкаяні, зігнуті постаті глібівців, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо...

Володимир похмуро зиркав довкола. Про що він думав? Про своїх нещасних підданих, що прийняли мученицьку смерть не від рук чужоземців, а від мечів своїх-таки людей? Про Ігоря? Чи про спірку з ним у далекому полі за Пслом?

До нього підвели жінку, розхристану, простоволосу, з червоними від сліз очима. У сплутаній косі запеклася кров.

— Коли поїхав звідси Ігор? — спитав її Володимир.

— Та сьогодні вранці і поїхав, клятий... Цілу ніч його вої грілися біля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тоді вже протрубили похід...

Володимир глянув на Шварна.

— Доженемо?

Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.

— Наздогнати, може, й наздоженемо... А потім що? Ми не знаємо, скільки у Ігоря воїв... Та й розтає вже — от-от зовсім розпустить: застрянемо десь у дорозі... Ні, княже, не варт зараз доганяти! До того ж коні стомилися — мчали від Переяслава, не переводячи духу...

Володимир і без Шварна розумів, що кидатися услід за сіверянами ризиковане. Коли б застав їх тут, то не роздумуючи розпочав би січу, а гнатися, коли Ігор уже хтозна-де... Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слід!

— Тоді — в город! Побачимо, що там! — І князь приострожив коня.

Давньоруський город, як правило, містився на узвишші. Це була більша чи менша фортеця, обнесена земляним валом з дерев'яним палісадом і заборолом по ньому. Низинна, неукріплена частина міста, де жили ремісники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пізніше, в північно-руських містах, — посадом.

Тож Володимир у супроводі бояр та півсотні дружинників проїхав подолом і піднявся на невеликий пагорб. Брама в город була відчинена, міст опущений. Всюди лежали посічені глібівські вої. Від дерев'яних будинків лишилися купи головешок. Вогонь добирався і до заборол, але вогке після зими дерево не хотіло горіти — тліло, обвуглювалося, і тепер палісад зсередини стояв чорний, похмурий.

Город Глібів, заснований зовсім недавно князем Глібом, перестав існувати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2