Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 16)

Сумна це була розповідь. І хоча Володимир намагався бадьоритися і не показувати, як йому важко на душі, однак було видно, що за кожним його словом — гострий відчай і глибока туга.

Поки він розповідав, Ярославна мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула його русяву голову собі до грудей і заридала.

— Бідний братику мій! Скільки ж горя ти зазнав! Яких злигоднів звідав! То чому ж не завернув з Києва, від тестя, до нас? Чому поневірявся по всій Русі? Ми б же тебе привітали як брата, прийняли б з відкритими обіймами! — і підняла на Ігоря заплакані очі. — Правда ж, ладо мій любий? Залишимо Володимира у себе?

— Звичайно, дорога моя... Хай живе у нас і рік, і два, і скільки потрібно буде. Не їхати ж йому до Володимира Переяславського. Після того, що трапилося між мною і Мономаховичем у цьому нещасливому поході, навряд чи захоче він прийняти брата твого, а мого свояка.

— Дякую тобі, ладо мій. — Ярославна витерла сльози і пригорнулася до чоловіка. — Гарний ти в мене, добре серце маєш. Я така щаслива, що саме ти судився мені!

Ігор усміхнувся і погладив княгиню по густих шовковистих косах. Він теж був щасливий, що доля послала йому Ярославну, ніжну, гарну, люблячу жону, до якої він все більше і більше прив'язувався своїм суворим серцем.

Володимирове обличчя розпогодилося. Він через стіл потягнувся до Ігоря, міцно потиснув йому руку.

— Дякую, брате! Ніколи не забуду твоєї доброти!.. Каюсь, був про тебе іншої думки. Бо ж усім відомо, які несамоваггі Ольговичі. І про тебе не раз чував: Ігор гарячкуватий, гордий, у гніві нестримний! Не приховаю, що це й було причиною, чому я не приїхав прямо до вас, у Новгород-Сіверський... Побоювався... А виходить — помилявся... Добрий ти!

Ігор подумки усміхнувся на цю мову. Добрий! Чи й справді ж він добрий? Чи добре у нього серце?

На ці питання він і сам не зміг би відповісти, бо ніколи не задумувався над тим, який він є. Син свого неспокійного, жорстокого часу, коли Руська земля — від Карпат до Волги і від Сули до Волхова — колотилася в лютих князівських которах-чварах, коли чорними смерчами налітали зі сходу та з півдня хижі половецькі орди і рвали, шматували її живе тіло, він жив, як і всі в той час жили, — війною. Відколи й пам'ятав себе, не розлучався ні з мечем, ні з конем.

Чи ж могла залишитися в його серці доброта? А якщо залишилася, то звідки взялася, де її коріння?

В одну мить, як блискавка, промайнуло перед внутрішнім зором його коротке життя.

 

7

Належав Ігор до тієї парості руських князів, яку називали Ольговичами і яка протягом століття володіла Сіверською землею, її родоначальником був запальний, войовничий, невтомний і несамовитий князь Олег Святославович, онук Ярослава Мудрого, дід Ігорів. До неї належали і нащадки його брата Давида.

Все життя Олег ворогував з двоюрідним братом Володимиром Мономахом, також внуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася їхнім нащадкам — Ольговичам і Мономаховичам. І хто відає, якої шкоди завдала вона Руській землі, — чи не більшої, ніж напади половців? У цій міжусобній боротьбі за кращий город, за багатше князівство, за більш ласий шмат землі Олег часто опирався на допомогу половців і навіть, щоб зміцнити цей союз, одружився з княжною-половчанкою, поклавши цим початок багатьом змішаним русько-половецьким шлюбам не тільки Ольговичів, а й Мономаховичів. Від неї у князя було три сини — Всеволод, Ігор і Святослав.

Наймолодший, Святослав, Ігорів батько, вельми огрядний і неповороткий, але до шаленства запальний і войовничий, також одружився з половецькою княжною, та дітей від неї не мав. А коли вона померла, взяв дочку новгородського боярина і мав трьох синів — Олега, Ігоря та Всеволода.

Народився Ігор 3 квітня 1151 року в Новгороді-Сіверському. Якраз напередодні його народження князь-отець, покинувши жону-породіллю, помчав з військом на заклик Юрія Долгорукого, свого тодішнього союзника, під Київ, щоб вигнати зі стольного града великого князя Ізяслава Мстиславовича. Вістка про народження сина наздогнала Святослава Ольговича в дорозі, недалеко від Новгорода-Сіверського. Літописець того дня записав: "Святослав же, не дочекавшись великодня, виступив у понеділок на страстному тижні, а в вівторок народився у нього син, і дав він йому ім'я — в святому хрещенні Георгій, а мирське — Ігор". Це ім'я новонароджений одержав на честь свого дядька, батькового брата Георгія — Ігоря, убитого п'ять років перед тим повсталими киянами.

Вище за все отець ставив війну. Тому, не повертаючись додому, щоб глянути на сина, що з'явився на світ, повів свою рать далі. Цілий місяць супротивники ганялися один за одним, аж поки на річці Руті, побіля Києва, не відбулося криваве побоїще, в якому кияни перемогли, хоча і втратили вбитим великого князя Ізяслава. Юрій Долгорукий та Святослав Ольгович ледве втекли з поля бою і, перебрівши вище Заруба Дніпро, відступили до Десни.

Про все це Ігор дізнався, звичайно, значно пізніше — з розповідей старших та з літописів. А запам'ятав він себе трирічним хлопчиком, коли одного весняного сонячного дня нарядили його у військовий одяг, навмисне зшитий для такого випадку, причепили до боку іграшкового меча, а на голову наділи золотий шолом, і отець посадив його в сідло.

Це були урочисті пострижчини — посвята у воїни.

В Новгороді-Сіверському перед замковою церквою вишикувалася князівська дружина. Маяли знамена, блищали шоломи. Княгиня, дивлячись на сина, втирала сльози. Верещав біля неї від захоплення старший Ігорів брат Олег. Князь теж змахнув з ока сльозу, коли син раптом вихопив з піхов меча і підняв угору, а гридні, тримаючи коня за вуздечку, зробили з ним на майдані, на виду у сотень людей, почесне коло. І поки він їхав, гриміли бубни, гули гуслі та домри, кричали дружинники...

Тридцять літ минуло, а та щаслива мить і досі стоїть у нього перед очима.

Коли йому пішов сьомий рік, отець став князем чернігівським і перевіз туди сім'ю. На цей час народився третій син — Всеволод.

Чернігів! Місто дитинства! Найстародавніше і найпишніше після Києва місто на Русі!

Хіба можна забути голубу Десну і мальовничі горби по її правому березі? А Задесення — з протоками, озерами, заростями очеретів, верболозу, вільхи, де так гарно ловилася риба і кишіло птаство! А скільки було радощів від походів та поїздок на курган княжни Чорної, на Чорну могилу, в Єлецький монастир, на Болдині гори, до Гульбища та Троїцького монастиря, та ще далі — до Святого Гаю, де, кажуть, стояв колись бог грому Перун...

В пам'яті також могутні вали города і дитинця, княжі кам'яні хороми, величний Спаський собор, загородній княжий двір на Любецькій дорозі, багаті боярські отчини і потемнілі хатини ремісників, смердів, закупів... А ще пристань на Десні, де завжди повно човнів, що рихтуються в далеке плавання до Києва, до Константинополя, Новгорода на Волхові, до Смоленська, Новгород-Сіверського, Трубчевська чи Путивля...

Все було там нове й цікаве, тому й закарбувалося в пам'яті назавжди.

Та найдужче запам'ятався, наглибше ввійшов у серце вчитель Славута, якого батько випросив у племінника Святослава Всеволодовича, що в той час посів княжий стіл у Новгороді-Сіверському. Все, що в Ігоревому дитинстві було світлого, пов'язане з цією людиною.

Стрільба з лука, вправи з мечем, списом та арканом, їзда верхи на коні, піші мандри по лісах, луках та полях, полювання з соколами, вивчення військових хитрощів, ігри в піжмурки, довгої лози, челика, плавання у водах Десни та на човнах, перші незграбні закарлючки, написані на жовтуватому пергаменті дитячою рукою, — аз, буки, веді, глагол... А ще пісні, яких Славута знав безліч і немало сам складав, награючи при цьому на гуслях... Хіба можна це забути?

Однак найголовніше — Славута відразу полюбив темноокого жвавого хлопчину, якому в сім'ї мало приділяли уваги. Батько — через війни, походи, полювання, князівські снеми та інші клопоти, мати — через те, що був середульший. А, як відомо, в сім'ї, де троє дітей, батьківська і навіть материнська ласка ділиться між дітьми не порівну: спочатку вся увага — первістку, пізніше — найменшому, а середульший завжди залишається обділений. Тому, коли вчитель пригорнув малого, пригладив міцною чоловічою рукою його вихрастого чуба і назвав не княжичем, а Ігорком, дитяче сердечко враз потягнулося до чужої, але доброї, чулої людини, як тонкий пагінець до сонця... Славута на кілька літ замінив Ігореві отця і матір: жив з ним в одній кімнаті, слідкував за його харчуванням, за здоровім, а коли той хворів, поїв різними травами та зіллям, звареними в череп'яному горщику, натирав груди лоєм, парив ноги в гарячій воді з гірчицею, спалював бешиху, коли та прикидалася, перев'язував рани, замовляв кров та відливав переляк. Вечорами, особливо довгими зимовими, коли за вікном завивав вітер і сипала снігом у шибки віхола, розповідав цікаві бувальщини про князів та дружинників-богатирів, про їхні війни з хозарами, печенігами та половцями або сягав у таку давнину, коли на Русі ще й попів та церков не було, а люди поклонялися своїм предковічним добрим та злим богам — Дажбогу, Хоросу, Трояну, Велесу, Стрибогу, Перуну, Мокоші, берегиням, лісовикам, домовикам, русалкам, дідькам, відьмам, чортам, а ще — сонцю, вітру, дощу, грому, деревам, рікам, гаям, лісам, горам, озерам, звірам, птахам... Це був для хлопця новий, невідомий, незвіданий світ, що манив таємничістю, казковістю, незбагненною вигадкою і красою. Проти теперішніх пісних і мертвих богів, що зирили з ікон холодними байдужими очима, колишні боги здавалися і зрозумілими, і цікавими, і живими... Чого тільки не знав Славута, чого не нарозповідав він хлопчині! І про далекий теплий вирій, куди відлітають на зиму птахи; і про краї східні та північні, звідки, кажуть, колись прийдуть страшні гоги та магоги, вогнем і кров'ю затоплять Русь і навколишні країни; і про далекі землі, де живуть песиголовці, бродять по степах кентаври — напівлюди-напівконі, де воюють проти навколишніх племен жінки-амазонки... А коли розповідати стомлювався, то брав до рук важку книгу із срібними защіпками і читав при свічці "Поученіє Володимира Мономаха", "Александрію" або "Девгенієве діяння"...

Того ж року, коли Ігор почав навчатися, отець узяв його в Лутаву на князівський снем. Тут вони зустрілися з великим князем київським Ізяславом Давидовичем. Сюди приїхали також старший Ігорів брат Олег, стрункий чорночубий юнак, князь курський, двоюрідний брат Святослав Всеволодович, що був набагато старший за Ігоря, та троюрідний брат Святослав Володимирович із Вщижа. Князі обмінялися подарунками — соболями, горностаями, чорними кунами, песцями, пардусами, баскими кіньми під дорогими сідлами. Три дні приймали гостей, і три дні невтомний Славута розважав князів піснями, грою на гуслях та розповідями про княжих предків, яких, на подив усім, знав так добре, ніби сам жив при їхніх дворах.

Незабаром Ігор познайомився з князівською віроломністю і справжньою війною.

Той самий Ізяслав, який нещодавно цілувався зі Святославом у Лутаві, втративши в міжусобній війні Київ, вирішив відняти у Святослава Чернігів і привів під його стіни половців.

З коротким мечем при боці, в легких латах, стояв Ігор з матір'ю на високому валу і крізь вузькі бійниці в заборолах дивився, як хижі степовики, гарцюючи на конях, підпалюють села за Десною, а князь Святослав Ольгович, бояри і Славута лаштують до бою чернігівські полки та берендеїв[33][33]. Половців було розбито, і князь Ізяслав відступив на денний перехід від Десни. Та несподівано того ж дня захворів Святослав. Таємні прибічники Ізяслава, яких немало було в городі, поспішили сповістити його, що Святослав розпустив рать, а сам лежить хворий... Ізяслав повернувся, вбрід перейшов Десну, спалив єпископське село і почав готуватися до вирішального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав швидко зібрав дружину, послав гінців услід за берендеями і, коли ті прибули, ударив на ворога. Берендейська кіннота розгромила половців, загнала в Десну, де одні потопилися, а інші здалися в полон. Ізяславові пощастило переправитися з дружиною на той бік, і він пустився навтьоки. На цей раз чернігівці переслідували його протягом кількох днів і загнали аж на Сейм.

А що ж Ігор?

Все для нього тут було нове: і князівська зрада, і війна, і смерть, і перемога. Ці дні значили для нього більше, ніж тижні і місяці попереднього безтурботного життя. Закінчилося дитинство — почалося отроцтво. Своїм ще недозрілим розумом він раптом осягнув ту істину, що коли хочеш вижити, то носи при боці меча! І з того часу він його носив — спочатку дитячого, іграшкового, а з чотирнадцяти років — справжнього, бойового.

Той чотирнадцятий рік був важкий і переломний у його долі: взимку простудився і тяжко захворів отець, князь Святослав Ольгович. Відчуваючи близький кінець, він послав у Курськ по сина Олега. Батькові турботи були не даремні: на чернігівський стіл уже давно відверто зазіхав його племінник Святослав Всеволодович, що мав сорок літ і був тепер старшим серед Ольговичів.

Не діждавшись сина, князь помер. Його вдова, Ігорева мати, боячись, що Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сіверського швидше, ніж Олег з Курська, зібрала боярську думу. Запросили сюди і єпископа Антонія та Славуту, які знали про смерть князя.

— Нам треба виграти час, достойні бояри і велії мужі, — сказала княгиня таємному зібранню. — А тому будемо мовчати про смерть князя Святослава до приїзду його старшого сина, спадкоємця. Щоб ця печальна звістка не дійшла передчасно до Новгорода-Сіверського...

— Згода, княгине, — відповів за всіх тисяцький Георгій.

— Тоді покляніться на святому Євангелії, що зберігатимете цю таємницю!

Бояри переглянулись. А тисяцький нерішуче промовив:

— Але ж, княгине, серед нас єпископ... Якось незручно приводити його до присяги, зане же святитель єсть. Та й...

Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2