Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 25)

Тим часом у Новгороді-Сіверському події розгорнулися по-іншому.

Коли гонець привіз листа, в якому Святослав запрошував сіверських князів узяти участь у поході, Ігор закликав до себе на раду брата Всеволода, племінника Святослава і сина Володимира. Ті прибули не гаючись.

— Братіє, що будемо робити? Великі князі Святослав та Рюрик збирають похід на подніпровських половців. Закликають і нас...

— А що робити — іти! — не довго думаючи, рішуче відповів Всеволод і поклав, стверджуючи вагу своїх слів, важкі кулаки на стіл.

— Ну, це ще треба подумати, — відповів на його слова Ігор. — Чи варто нам кидати свою землю без охорони і забиватися на край світу — аж до Дніпра? А якщо наскочать донські половці? Тоді хто порятує наших жон, дітей, ратаїв, люд простий?

— Справді треба подумати, — сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на дядьків своїми сумними карими очима. — А Ярослав Чернігівський? Він іде?

— Ні, — Ігор усміхнувся. — Гонець сповістив, що князь занедужав. Але я думаю, це тільки про людське око. А насправді Ярослав думає так, як і я. Хто захистить наші князівства, якщо Кза або Кончак у цей час нападуть на них?

— То що ж нам робити? — спитав Всеволод. — Незручно відсиджуватися в затишку, коли інші воюватимуть.

— А ми й не сидітимемо. Ми теж підемо в похід. Тільки не до Орелі та Самари, а за Ворсклу...

— Моя дружина готова до походу! — перший відгукнувся Святослав.

— Моя теж! — продзвенів голос юного Володимира Ігоровича, князя путивльського, якому наприкінці літа мало виповнитися чотирнадцять літ. — П'ять стягів ждуть твого слова, княже!

Ігор поглядом приголубив сина.

Мужніє Володимир! Набирається сил і військового вміння! І так схожий на матір — княгиню Ярославну. Голубі очі під крутим чолом, по-дитячому ніжні, пухкі губи, прямий ніс з ледь помітною горбинкою, русявий чуб... Тільки голос почав ламатися, але і в ньому вчувається музика Ярославниної галичанської вимови.

— Славно, княже! — похвалив його батько. — Тоді, якщо князь Всеволод не проти, і виступимо не гаючись.

— Я не проти, — сказав Всеволод.

Домовилися дружину брати невелику: Ігор — тисячу вояків, інші князі — по півтисячі. Йти всім без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарів і солонини лише на десять днів. Це дасть змогу швидше досягти рубежів Половецької землі, завдати несподіваного удару і так же швидко повернутися назад...

 

2

За річкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася ніким не заселена нічийна земля. Буйні трави, бур'яни та ковила котили по неозорій рівнині зелено-сріблясті хвилі. Золоте сонце, встаючи щоранку на сході, вітало руське військо ласкавою усмішкою і верстало по небу далі свою одвічну путь. В розпеченому повітрі стояв густий дух чебрецю та полину, бентежив серця воїв близькою небезпекою, що чигала на них за синім небокраєм.

Ігор з братією та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока сторожу, яка ледь мріла вдалині. Спека зморила всіх, розмовляти не хотілося. Кожен був заглиблений у власні думки та спомини.

Ігор думав про одержаний напередодні походу лист від тестя, галицького князя Ярослава. Ярослав відповідав сухо. Ні, він не хоче примирення з непокірливим сином Володимиром! У нього є інший син, Олег, який і посяде після нього Галицький стіл. А за Володимира Ігор хай і не просить — нічого не вийде...

Ігор сумно поглянув на сина Володимира. Невже і між ними коли-небудь спалахне ворожба? Невже і його сини пересваряться між собою і гризтимуться, як собаки, за кращий город, за багатшу отчину? Що за прокляття впало на Рюриків рід і тяжить над ним ось уже двісті літ, ще з часів старого Володимира! Чи це доля всіх князівських родів?

Хід його думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа.

Ігор зупинив військо.

Назустріч мчав гонець, кричав здалеку:

— Княже, княже! Половці!

— Скільки їх?

— Чотири або п'ять стягів — не більше. Ідуть нам насупроти.

— Без веж, без жон і дітей?

— Самі вої, княже. І всі добре озброєні.

— Гм, сам бог посилає їх нам в руки, — тихо, сам до себе, промовив Ігор, а потім запитав: — Вони вас помітили?

— Ні, не помітили. Ідуть долиною. Ігор переглянувся з князями.

— Що робитимемо, братіє? Нападемо?

— А якщо це тільки чоловий полк, а за ним ціла орда? — висловив сумнів обережний Святослав.

— Ну й що? — вигукнув Всеволод. У нього від передчуття близького бою вже почали роздуватися ніздрі. — Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо і, поки надійде орда, швидко відступимо! Така щаслива нагода — знищити або захопити в полон півтисячі половців — трапляється не щодня! До бою, братіє! До бою!

Всі пристали до його думки. Ігор тут же розпорядився:

— Я б'ю в лоб. Князі Святослав і Володимир обходять ліве крило супротивника, Всеволод — праве. Якщо ворог вчинить спротив — висікти до ноги! Якщо ні — полонити всіх! А потягнемо, братіє!

Готувалися недовго. За кілька хвилин дружини розділилися і пішли кожна своєю дорогою.

Ігоря, як завжди, супроводили Рагуїл та Янь із сотнею відбірних гриднів. Рагуїл нічим не виділявся з-поміж воїв, хіба що огрядністю. На ньому були звичайні, без прикрас, гриднівські шолом та лати, на лівій руці — окований бляхою дерев'яний щит, у правій — меч, сідло і чапрак — теж без прикрас, і кінь під ним був не кращий, ніж у його воїв. Зате Янь хизувався посрібленими шоломом і острогами, новою кольчугою, що не встигла потемніти, багатим сідлом і ще багатшою вуздечкою, що ряхтіла бронзою та сріблом. Баский кінь міг би позмагатися по красі та прудкості з князівськими кіньми.

Він перший домчав до сторожі і з-за кущів глянув на долину, де поволі, зовсім не підозрюючи лиха, наближався половецький загін. Попереду, судячи по одягу, похитувався на коні хан.

Янь подав знак, і князь, зупинивши дружину, під'їхав на край горба. Спішившись, прикрився гілкою і довго дивився вниз.

— Ідуть безпечно, — промовив стиха. — І їдуть не на прогулянку, а на баранжу[38][38]. І прямісінько до Путивля... Гадають, кляті, що ніхто не стереже сіверську вкраїну, а ми тут мокрим рядном і накриємо їх!

— Ех, і вдаримо зараз! Аж пір'я полетить! — пристукнув кулаком по луці сідла Янь. — Дозволь, княже, взяти молодшу дружину та потішити серце! Бо так рука свербить!

І він стиснув правицею руків'я меча.

Ігор заперечливо похитав пальцем.

— Нападемо всією дружиною. Та з усіх боків, разом, щоб жоден не вислизнув! їдь до батька, скажи — хай ставить військо в бойовий ряд і жде мого знаку!

Янь поскакав. А Ігор озирнув далину — чи не видно там орди? Він знав, що самої орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помітити куряву, збиту тисячами кінських ніг, а ще швидше — зграю чорного гайвороння у голубому літньому небі.

Однак ні орди, ні куряви, ні гайвороння не видно. Що ж — це на краще! Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде своє військо в пастку!

Тим часом ворог наближався. Вже видно не тільки окремі постаті, а й обличчя половців. Розімлілий від спеки хан куняє на коні, його вої поволі плетуться за ним.

Ігор перелічив — чотириста чоловік. Проти його двох з половиною тисяч — жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та Ігореві не хочеться втрачати жодного свого воя, і він усю надію покладає на несподіваність нападу. Приголомшити степовиків! Не дати опам'ятатися! Захопити зненацька! Взяти в полон! Щоб самі здалися!

Думки скачуть одна за одною. А хвилини біжать, і половці все ближче і ближче.

Пора!

Ігор подає знак — і Рагуїл з дружиною рушає. Ігор сідає на коня, виймає меча.

На чолі своїх закутих у броню сіверян вилітає на узгір'я і пологим схилом мчить униз. Услід за ним ринула вся дружина — тисяча досвідчених у ратному ділі воїв, що стрясають землю тупотом копит своїх бойових коней, а повітря — громом дужих голосів.

Майже одночасно з обох боків долини появилися дружини Всеволода, Святослава і Володимира.

Вражені, приголомшені, мов громом, половці зупинилися, оніміли. Почулося протяжне виття, що переросло в крик відчаю і розпачу. Потім вершники враз повернули коней і кинулися тікати, не випустивши жодної стріли в бік урусів.

— Доганяйте їх! Переймайте! — гукнув щосили Ігор і вдарив острогами свого огиря.

Поряд з ним мчав Янь. Очі захоплено блищать, меч зі свистом розтинає повітря, з-під шолома вибилися густі русяві кучері...

— Ге-ех! — рубонув він степовика, що відстав від своїх. — Є один!

І не зупинився, не глянув на свою жертву, бо вже запримітив попереду себе червоний ханський каптан.

Їдучи на чолі загону, хан опинився тепер позаду. І хоча дужий, бистроногий кінь міг би винести його з цього киплячого виру, він не міг утекти, бо нікуди було, — всюди перед очима лише пилюка, розвихрені кінські хвости та згорблені спини ошалілих від страху родовичів.

Янь швидко наздогнав його. Хан навіть не витягнув шаблі.

— Не вбивай мене! Я хан Обовли Костукович! Я дам викуп! Не вбивай!

Янь здержав руку, схопив повід ханового коня, одним спритним помахом меча відрізав від пояса ханську шаблю. Очима пошукав князя, щоб похвалитися здобиччю. Та Ігорів золотий шолом уже виблискував далеко попереду, в самій гущі половців. Тоді Янь звернув убік, і, тягнучи за собою скакуна з обважнілим, ніби мертвим, ханом Обовли, що все ще прихилявся до кінської гриви, виплутався з шаленої круговерті. Звідси він побачив, як спочатку князь Всеволод, а потім Святослав і Володимир перетнули втікачам шлях з долини. Лише десятку їх, чи й того менше, пощастило вирватися з оточення і дременути без оглядки в степ.

Короткий бій спалахнув, як жмут сухої соломи, і відразу згас.

Князі з'їхалися щасливі, веселі. Вітали один одного з перемогою, обнімалися, цілувалися...

— Оце побували в ділі! Оце звитяга! — гримів розкотисто Всеволод, знімаючи шолом і рукавом шовкової сорочки, що вибивалася з-під кольчуги, витираючи спітніле чоло. — Я радий за племінника Володимира, що став справжнім воїном. Та й Святослав проявив себе хоробрим витязем. Я бачу — князівські мечі обагрені ворожою кров'ю! Це славно!

Він обняв юних князів дебелими ручищами і притиснув до грудей. Ті щасливо усміхнулися.

До них під'їхав Янь. Штовхнув до ніг Ігореві зв'язаного бранця.

— Хан Обовли, княже. Їхав на Путивльську землю, щоб пограбувати, взяти худобу, полонеників. Сам зізнався... Що робити з ним, княже? Голову зняти чи викуп узяти?

Князі стали перед ханом, мовчки дивилися на його зігнуту в шанобливому поклоні спину.

— Підведись! — неголосно наказав Ігор. — Ти ж хан, а повзаєш, мов черв'як...

Той підвівся. Однак запобіглива усмішка не сходила з його лиця. У коричневих очицях зачаївся страх. Тихо запитав:

— Ти стратиш мене, княже?

— Якщо вже тебе в бою не зачепила стріла і не торкнувся меч, то нині — живи! Твоє щастя, що зустріли тебе з порожніми руками, коли тільки йшов на Русь. Бо коли б повертався зі здобиччю, коли б руки твої були в крові наших людей, то, клянусь небом, я власноручно зітнув би тобі голову! А так — живи! Сплатиш викуп — відпущу на всі чотири вітри!

— Дякую, княже! — Обовли вклонився. — Тоді відпусти одного полоняника, мого довіреного, щоб я міг, не гаючись, послати додому за грішми... У скільки оцінюєш мою голову?

— Думаю, більше ста гривень[39][39] вона не варта.

— У сто гривень! — вигукнув вражено хан. — Та весь мій рід, якщо обдерти всіх, як липу, не нашкрябає стільки! Краще рубай голову!

Відчувши себе у відносній безпеці, зрозумівши, що смерть обійшла його стороною, він посмілішав і почав торгуватися.

Та Ігор суворо відрізав:

— Знаю, що ти голодранець! І сто гривень для тебе забагато. Але п'ятдесят знайдеш! Це моє останнє слово!.. А довіреного можеш послати хоч і сьогодні...

 

3

Мати рвалася додому, на Сейм, і Ждан, щойно прибувши з Поля до Києва, знову почав готуватися в дорогу. Тепер він був багатієм: мав шестеро половецьких коней. Трьох осідлав — для матері, для Любави та для себе, а на інших навантажив чимало всілякого добра, на яке не поскупилися Славута з Самуїлом, — жита й пшениці, щоб восени було чим засіяти нивку, ножів, серпів, наральників, сокир, сухарів, солонини.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2