Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 26)

Вирушили в суботу, зі сходом сонця.

Ждан їхав додому з великим острахом. Боявся, що від їхньої оселі не залишилось нічого, крім попелища та бур'янів, а ще більше боявся, що коли-небудь доведеться здибатися з князем Ігорем. Як він його зустріне!

То дарма, що випустив із в'язниці. Випустив усупереч своєму бажанню — здався на просьбу княгині. А сам? Чи не схопить знову та не запроторить у ще похмурішу кліть у Путивлі? Або, чого доброго, накаже підвісити на першій же гілляці?

Ні матері, ні Любаві про свої сумніви не відкрився. Навіщо тривожити їхні серця? їм, бідолахам, і так нелегко. Дорога важка, незвична верхова їзда геть змучила жінок. Любава молода, витриваліша, а стара мати ледве тримається в сідлі.

За денний перехід до Вербівки, полишивши Путивль збоку, Ждан звернув з дороги, облюбував затишну долину з невеликим воркітливим струмком і зеленою травою, кинув поводи.

— Відпочинемо тута!

Мати схилилася на луку сідла, безсило сповзла з коня і відразу лягла на постелену Жданом кошму. Любава присіла біля неї, зняла хустину, рукавом витерла спітніле чоло.

— Може, водиці принести, мамцю?

— Принеси, доню.

Важка дорога зблизила їх, здружила. У них ще не було ні спільної оселі, ні спільного добра, які часто роз'єднують не тільки невістку з свекрухою, а й матір з дочкою, у них була тільки спільна любов до Ждана та бажання бачити його щасливим. А така любов, якщо до неї не домішується нерозумна, сліпа ревність, швидко зближує жінок — стару і молоду.

Поки Ждан триножив коней, Любава принесла із струмка холодної води, нарізала хліба й сала.

— Їжте, мамцю, пийте! А неволю половецьку не згадуйте!                  

Підійшов Ждан, присів біля них.

Мати підвелася на руку, з'їла шматочок хліба з салом, запила водою. На її стомленому, змарнілому обличчі з'явилася подоба гіркої усмішки.

— Дякую, доню... А неволі довіку не забути, бо немає в світі нічого тяжчого, ніж неволя чужинецька, — хіба що смерть, голод або хвороба невигойна...

У Ждана від цих слів стиснулося серце. Йому, молодому, дужому, було важко. А як же їй? Втратила чоловіка, дітей, домівку...

Ну, тепер він матері нікому не дасть скривдити. Збудує хатину побіля Сейму, зоре шмат землі та засіє житом-пшеницею, розведе худобу, птицю — і заживуть вони втрьох тихо та любо...

Він жував черствий хліб з салом, а в мріях витав у майбутньому, що здавалося йому ясним і щасливим. Коли б то все збулося!

З роздумів його вивів приглушений Любавин скрик. Він підвів голову і глянув туди, куди показували розширені від жаху очі дівчини. Там, на горі, де пролягала дорога, на тлі синього неба темніли постаті кількох вершників.

— Половці! — змертвілими губами прошепотіла Любава.

Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Ні, на половців не схожі! Червоні щити за спинами, мечі при боках. Свої! Сіверяни!

Вершники помітили їх теж і рушили в долину.

— Не бійтеся — це наші люди! — заспокоїв жінок Ждан, хоча у самого серце билося тривожно. Кожна зустріч із незнайомими людьми таїла в собі небезпеку.

Незнайомці швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду їхав Янь!

Янь теж був вражений.

— Ждане! От не чекав! Звідки ти тут узявся?

— А ти?

— Ну, ми трохи попатрали з князем Ігорем половців у степу і повертаємося додому! — не без гордощів відповів Янь. — Я сам своїми руками взяв у полон хана Обовли!

— Он як! Виходить, князь Ігор ходив у похід?

— Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого це тебе дивує?

— Та тому, що і я з походу. Був аж на Самарі з князями...

Він хотів запитати, чому Ігор не приєднався до Святослава та Рюрика, але вчасно прикусив язика. Яке його діло? Хай князі між собою виясняють це. Його діло — мовчати і жодним словом не обмовитися, що він полонив самого хана Коб'яка.

— О! — вигукнув Янь. — Ти повинен розповісти про той похід князю! Ось він їде...

З-за гори показалося військо. Стяг за стягом спускалося в долину до струмка, де вої напували коней і пускали пастися.

Під'їхали князі Ігор та Володимир.

Ждан схилився в поклоні.

Ігор окинув його бистрим поглядом, здивовано звів брови.

— Ти?

— Я, княже.

— А ті жінки? З тобою?

— Старша — моя мати, яку я вирвав з половецької неволі, а молодша — то Любава... З Глібова... Та дівчина...

— А-а, — якось непевно промовив князь, ніби силкувався пригадати, що ж трапилося в Глібові, хоча було видно, що пригадав він відразу все: і сварку з Володимиром Переяславським, і різанину в Глібові, і подальшу історію зі своїм конюшим, — пригадав — і насупився.

Хитрий, проникливий Янь помітив заминку в розмові і поспішив на допомогу:

— Ждан щойно з Самари та з Орелі, княже, — ходив з князями у похід на придніпровських половців... В Ігоревих очах спалахнула зацікавленість.

— Ось як! З чим же повернулися князі? Ждан у душі був вдячний Яневі. Він полегшено зітхнув і почав розповідати про битви на Орелі, про перемогу і полонення Коб'яка, багатьох ханів і значної частини їхнього війська.

Спочатку по Ігоревому обличчю промайнула тінь досади. Видно, ця звістка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над ханом Обовли у порівнянні з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнішою.

Однак він скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все військо Обовли в полоні, він сам теж, а головне — половцям не пощастило пошарпати сіверські села та хутори!

Коли Ждан закінчив, він гордо сказав:

— Перемога князів велика, але ми теж з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!

— Я знаю. Янь уже встиг повідомити... Я вітаю тебе, княже, і радію, що Сіверщину на цей раз, дякуючи твоїй хоробрості і хоробрості інших сіверських князів, оминула зла біда, — з почуттям промовив Ждан.

До Ігоря повернувся добрий настрій.

— Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Мені завжди потрібні сміливі й досвідчені люди!

Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матері і на засмучену Любаву, відповів ухильно:

— Княже, я вдячний тобі за доброту твою і при першій же нагоді стану до лав твого війська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербівку... Невідомо, чи там після половецького погрому залишився хто... Однак вона хоче там поселитися...

— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть селіться! Я дозволяю... Це моя волость... І мені потрібні поселенці.

— Атож, ідіть селіться, — погодився Ігор. — Посем'я знелюдніло, і треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним і багатим...

Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на свій розсуд. Він низько вклонився і заспішив до жінок, щоб заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи там, де захочуть.

 

4

Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися вбрід через Сейм, піднялися на гору і зупинилися.

Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике і гарне село. Які довкруг знайомі з дитинства рідні місця! На видноколі, за Сеймом, темний бір, куди влітку та восени він бігав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвіз з обривистими глинистими стінами, де в норах гніздилися чорнокрилі щурі, на рівнині розкинулися поля, тепер занедбані, порослі бур'янами, а понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма село назвали Вербівкою...

Ждан пізнавав рідне село і не міг упізнати. Що ж від нього залишилося? З землі стирчали чорні обвуглені сохи. Де колись стояли хати, повіті, клуні, там тепер здіймалися купи золи, порослі бур'янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом'яними та очеретяними стріхами темніли маленькі, мов гриби, хижки, зведені спішно, невміло — аби перебути зиму.

Він знайшов свій город, що левадою спускався до самого Сейму, і сам собі не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля нього біліла чоловіча постать...

Хто ж там — свої чи чужі?

Ждан раптом відчув, як потерпли ноги. Хотів ударити під боки коня і не міг. Радість і тривога стиснули груди. Очі затуманилися слізьми.

— Мамо, там у нас хтось живе! — вигукнув хрипко. Мати крізь сльози мало що бачила вдалині.

— Хто ж, сину?

— Не знаю... їдьмо швидше!

Вони спустилися з гори, проминули одну запустілу вулицю, другу і, задихані, охоплені надією і страхом, під'їхали до рідного дворища. Ось перед ними чудом уцілілі від пожежі старі, виплетені з лози ворота. За ворітьми, біля дровітні, застиг з високо піднятою сокирою чоловік у білій полотняній сорочці. Очі його округлилися від подиву й страху, а губи шептали:

— Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобі й пек!

Ждан притьмом злетів з коня, кинувся до нього:

— Іване! Братику! Живий!

Той оторопіло опустив руки, змінився на виду. Ждана не впізнав.

— Хто ти?

— Та Ждан я, Ждан! І мати зі мною! З полону повернулася... А то — Любава!

До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце, схитнулася... Останні сили, що тримали її в дорозі до рідного порога, вичерпались.

І тут Іван ніби прозрів. Кинув набік сокиру, рвонувся назустріч:

— Мамо-о!

Вона впала йому на груди, заплакала. А він цілував її мокрі щоки, шкарубкою рукою гладив заплутані посивілі коси і шептав лише одне слово:

— Мамо, мамо!

Підійшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Іван кивнув йому чубатою головою, притулився плечем до його плеча, і так вони утрьох стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до їхньої свідомості, то завмирали від щастя і болю.

Тим часом Любава ввела на подвір'я коней, а з хижі, почувши крик, вийшла чорнява молодичка з немовлям на руках. За подолки її спідниці тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спідлоба поглядав на незнайомих людей.

Іван опам'ятався перший.

— Мамо, Ждане, ось мої... Це Варя... Тобто Варвара... І дітки — Жданко та Настуня...

Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.

— Ріднесенькі мої! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя почала втішати:

— Не плачте! Ви ж дома... Житимете у нас... А Ждан поселиться поряд... Не плачте! Ходімо до хати — пообідаєте та спочинете з дороги... Ходімо!

Сама, теж плачучи, взяла стару за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.

А брати поспішили до коней — напоїли, потриножили і пустили на леваду пастися. Потім стали на обніжку, під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.

— Смачна яка!.. Не раз у неволі снилася мені наша груша. Не хатина, не двір, а груша на межі з Лебедями, на яку ми колись малими здиралися, мов вивірки, і ховалися там, серед гілля, від батькового чи материного прочухана... А прокинувшись, думав: повернуся коли-небудь додому — поставлю під нею хатину...

— От і став на лебедівському городі, — сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. — З лебедівського роду нікого не залишилося... А ми гуртом допоможемо — я, мати, твоя жона...

Ждан усміхнувся.

— Ти про Любаву?. Вона не жона мені. Але весною ми поберемося...

— Жона чи не жона — все одно допомагатиме.

— Допомагатиме, — погодився Ждан. — День чи два відпочинку — та й зачну тягати з лісу дерево. Щоб до осені поставити хижку.

— Не хижку, а хату, — заперечив Іван. — Досить, що в мене хижка. Тепер тісно... Але ж нас було тільки двоє — Варя та я. А ти не сам — гуртом зробимо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2