Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 30)

— Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зіпсується погода, ми хочемо вирушати додому, — сказав він уранці, коли Ярослав вийшов до спільного сніданку. — А ми так і не поговорили з тобою про все, що нас турбує. Сьогодні, княже, ми з княгинею ні на лови не поїдемо, ні на пир не прийдемо. Стомилися ми від усього цього та й поговорити з тобою хочемо!

Ярослав утопив пронизливий погляд своїх примерхлих, вицвілих зеленувато-сірих очей у молоді Ігореві, в яких щасливо поєдналася небесна голубінь очей матері-новгородки і зоряна темрява прекрасно дикуватих очей бабусі-половчанки, жони князя Олега. Подумав, пожував сухими губами, сказав коротко:

— Як князь і княгиня бажають... Я звелю обідній стіл накрити для трьох.

Обідали у невеликій хоромині, суміжній зі спальнею князя Ярослава. Стрілчасті вікна з олов'яними рамами, в які було заправлене прозоре скло, виходили на південь, і осіннє сонце щедро заливало її теплим промінням.

Стіл був повен наїдків та напоїв. На срібних та золотих блюдах лежала смаженина — ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина. Поряд з нею в череп'яних мисках духмяно парувала гаряча підлива на смак кожного — і з перцем, і з лавровим листом, і з грецькими горіхами. В полумисках біліла шаткована капуста з морквою, тьмяніли крутобокі солоні огірки, мариновані гриби, іскрився в щільниках мед. На дерев'яних різьблених тацях горою здіймалися скибки свіжого хліба, підсмажених на рижієвій олії грінок, пухких пиріжків з м'ясом та капустою до смаженини, з маком, сиром та калиною до меду. Вина теж було вдосталь, а ще стояв жбан медяної сити та запітнілий — з холодного льоху — глек хлібного сирівцю.

Сиділи по-сімейному, без служників і чашників, утрьох: по один бік столу — князь Ярослав у голубому оксамитовому каптані, по другий бік — князь Ігор з княгинею Євфросинією.

Їли мало, а пили тільки ситу та сирівець. Виждавши для чемності якийсь час, Ігор рубонув з плеча:

— Княже, настав час повести розмову про те, заради чого ми з княгинею завітали до тебе, — про княжича Володимира...

— Я знав, що приїхали ви не мене,старого,провідати, а заради нього, — спокійно промовив Ярослав.

— Ти не хочеш зрозуміти, княже, що він твій єдиний син і законний спадкоємець...

— У мене є ще один син — Олег, — приглушено кинув Ярослав.

— Будемо відверті: ти старий, княже, і рано чи пізно прийде час, коли золотокований Галицький стіл осиротіє[43][43]. Хто ж посяде його? Невже Настасич, син попаді?

— Він — мій син! — наголосив на слові "мій" Ярослав. — Не забувай, Ігорю!

— Тату! — скрикнула Ярославна. — Володимир — твій син по закону! Ні бог, ні люди не зрозуміють тебе, якщо ти посадиш після себе Олега! Володимир — законний твій спадкоємець, і ти повинен помиритися з ним і визнати його за сина!

— За сина! — гнівно вигукнув Ярослав. — Та чи знаєте ви, що він засилав послів до короля польського та короля угорського, щоб заручитися Їхньою підтримкою на випадок моєї смерті?! Ніби не відав, недолугий, що вони тільки й ждуть цієї нагоди, щоб загарбати Галич! Вони й зараз роздерли б, розшматували б Галицьку землю, та бояться моєї сили! Бо я підпер гори Угорські своїми залізними полками, бо я замкнув на замок Сян і Буг!.. Він знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по багатству перевищують князів і прагнуть відокремитися від мене, хочуть самі стати князями! Вони вже не раз виступали проти мене! Вони підняли проти мене повстання, спалили на вогнищі жінку, яку я палко кохав, — Настю...

— А мати? — прошепотіла Ярославна, бліднучи. Ярослав не відповів на її запитання, а повів далі:

— Вони погромили мій дім, погрожували мені смертю, кинули в поруб мого сина Олега, порубали мою челядь!.. І все це робилося з благословіння Володимира і його матері княгині Ольги Юр’ївни, які не розуміли, що боярство — то найбільший ворог князів і держави нашої. Половці б'ють нас ззовні, бояри — зсередини... Галицькі бояри, як ті криваві собаки, ладні розірвати моє князівство на шматки, перебити князів, сплюндрувати городи, пограбувати наші добра, винищити наших дітей!.. У вас п'ять синів. Хто знає, як складеться їхня доля, — чи не впадуть їхні голови під сокирами зажерливих можновладних бояр, яких навіть мені важко приборкати[44][44]!..Володимир не розуміє, що він потрібен їм тільки до того часу, поки вони не знищать мене, а як упаду я, упаде й він! Він слабший за мене і не зуміє загнуздати їхню сваволю!.. Хіба я про себе дбаю? Я вже старий чоловік. Звичайно, і в старості є свої радощі, та не вони змушують мене чинити так, як я чиню. Я думаю передусім про те, як уберегти Галицьке князівство від загибелі, від занепаду. Я все життя зміцнював його, збагачував, розбудовував, і воно стало наймогутнішим на Русі. З ним тільки Володимиро-Суздальське князівство може зрівнятися силою. Це два крила Русі, що несуть наш народ у майбутнє. Київ занепадає, бо самі князі, гризучись за нього, як собаки, сприяли і сприяють цьому. Чернігів здавна суперничав з Києвом і намагався перейняти його значення як осереддя Русі, але ж ніколи не щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається під ударами половців, а ваше Новгород-Сіверське князівство занадто бідне і слабке для того, щоб впливати на долю всієї Русі... Залишається Галич і Володимиро-Суздальське князівство. Два крила Русі! Уявляєте, що може статися, якщо комусь пощастить підтяти їх? А ненажерливе галицьке боярство заповзялося зробити це. І допомагає йому Володимир, бо в боротьбі проти брата Олега опирається на боярство... Ось чому я прогнав Володимира! Поки він не зрозуміє цього, поки не дасть клятви, що не підніме руки ні на мене, ні на Олега, свого брата, до того часу я не зможу простити його і взяти в своє серце...

Голос Ярослава зміцнів, і сам він преобразився — випрямився, розправив плечі, примерхлі очі загорілися, кулаки стиснулися, — став знову таким, яким його кілька літ тому знали і Євфросинія, і Ігор, — грізним галицьким князем, перед яким тремтіли і свої, і чужі.

Його слова справили сильне враження на Ігоря і Ярославну. Подружжя переглянулося і довго мовчало. А що казати?

Нарешті Ігор промовив:

— Мабуть, ти правий, княже, і тепер ми розуміємо, чому між тобою та Володимиром запалася земля, чому виникло неперехідне провалля... Однак непутить нас ще одно: твої колишні зв'язки з покійною Настею і твоя непомірна любов до її сина...

Ярослав спалахнув і перервав Ігореву мову:

— Не продовжуй! Я вас зрозумів!.. Що я мушу сказати на це? Одно можу сказати: князь теж людина і ніщо людське не чуже йому. Кохання теж!.. Між князями повелося здавна так: не княжич вибирає собі наречену до вподоби, а йому вибирають — батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як молодята житимуть — чи кохатимуться, чи сваритимуться, — нікого це не обходить. Так і зі мною було. Так було і є з багатьма. Твій дід Олег, наприклад, перший серед руських князів одружився з половчанкою, донькою хана Осулка, внучкою хана Гіргеня, не тому, що покохав її, а тому, що хотів, поріднившись з дикими половцями, заручитися їхньою воєнною підтримкою в майбутній боротьбі з Володимиром Мономахом. Він і сина свого, а твого батька Святослава, одружив з нелюбою половчанкою, яка не принесла твоєму батькові ні дітей, ні щастя, і він після її смерті одружився вдруге, уже сам, по любові, з простою, не князівського і не ханського роду дівчиною з Новгорода, де він тоді князював... Та й ти сам одружився з Євфросинією не тому, що вона тобі сподобалася, бо ти її і в вічі не бачив до заручин, а тому, що тобі вибрали її твоя мати та твій старший брат Олег. А вони знали, чию дочку вибирали, — самого Ярослава Осмомисла!

Ярослав хитро примружився і хихикнув у кулак. Ігор і Євфросинія почервоніли.

— Ми кохаємо одне одного, — тихо сказав Ігор. — Я щасливий, що моєю жоною стала твоя дочка, княже, — Ярославна.

— І я щаслива, отче, — опустила свої блакитні очі Євфросинія.

— Я радий чути це, діти мої. І дай вам бог такої любові на все життя! — розчулився Ярослав. — Але ж не завжди, далеко не завжди так буває. У мене теж... Коли мій батько, князь Володимирко, висватав за мене доньку Юрія Долгорукого Ольгу-Євфросинію, він був упевнений, що зробив добре діло, бо поріднив два наймогутніші руські князівства. Так, поріднив. Та чи приніс цей шлюб мені й Ользі щастя? Ні! Ось чому з'явилася на нашому сімейному овиді Настя, молода вдовиця-попадя, з якою, не боюся сказати цього, я був щасливий...

Євфросинія мовчки плакала, а Ігор лляним рушником витирав спітнілого від хвилювання лоба і в душі дивувався, що розмова прибирала такого довірливого тону і такої відвертості, на які він, ідучи з Ярославною сюди, в Галич, далебі, не сподівався. Обеззброєний щирістю і прямотою князя Ярослава, він все ж не хотів здаватися.

— Княже, все це ми можемо зрозуміти, навіть до якоїсь міри співчуваємо тобі, але в одному ніяк не можемо зійтися з тобою.

— В чому? — спокійно спитав Ярослав.

— У тому, що ти Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем, хочеш віддати йому Галицький стіл. Як же можна? Адже він позашлюбна дитина!

Ярослав усміхнувся в бороду.

— Ну й що? Наш пращур Володимир Красне Сонечко до хрещення був язичником і взяв собі не одну, а кільканадцять жон — яку ґвалтом, як Рогніду, яку військовою силою, яку сли привезли з-за моря... І з жодною з них не був він у законному християнському шлюбі, а сини від цих жон стали його спадкоємцями! Та й сам він був, як ти кажеш, незаконнонароджений, бо народився від любові князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим же гірший мій син Олег? Тим, що він незаконний! Але ж у його жилах також тече кров наших перших князів — Рюрика і Святослава, Володимира і Ярослава Мудрого! Чим же він гірший за мене, за тебе, за Євфросинію? Інша річ, чи буде і чи стане Олег князем? І чи варто йому ставати князем галицьким? Дуже вже неспокійне це місце — Галицький князівський стіл. Треба мати велику силу духу і тверду руку, щоб усидіти на ньому!

— Отже, як я зрозумів, ти не проти, щоб цей стіл зайняв Володимир?

 Ви вже знаєте мою думку з приводу цього. Все залежить від Володимира. Він теж мій син!

Ігор полегшено зітхнув. Здається, не даремно сурганилися вони з Ярославною та дітьми в таку далечінь. Тепер, справді, все залежатиме від Володимира, від його мудрості й зговірливості. Князь-отець зробив перший крок!

На цьому можна було б і кінчати мову, та Ігор, коли їхав сюди, леліяв досягти ще однієї цілі. Як і всі Ольговичі, він був непомірно честолюбний, мав палкий неспокійний характер. Це честолюбство і ця нестримність характеру давно наштовхувала його на думку домагатися в майбутньому Київського великокнязівського стола. Для цього потрібні союзники. Одним з таких союзників — і могутнім союзником! — міг би бути Ярослав Осмомисл. Коли б захотів, звичайно. Його слово, його збройна підтримка багато важать на Русі! Однак чи захоче?!

— Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став добрим сином, — завершив Ігор розмову про свояка і тут же звів на інше: — Тепер хочу знати, отче, твою думку про діла київські. Вони всіх нас турбують...

Осмомисл пильно зазирнув Ігореві в очі, як це він робив завжди, коли хотів прочитати потаємні думки співбесідника, і тихенько побарабанив пальцями по столу.

— Діла галицькі мене турбують значно більше, ніж діла київські, Ігорю. Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що відтоді, коли в Києві сів Святослав і поділив владу з Рюриком, в Київській землі нарешті запанував мир, якого там не було багато літ. А мир — це благо. Кажу про мир між руськими князями...

— Я згоден з тобою, княже. Але я не про те... Хто, на твою думку, посяде великокнязівський стіл після Святослава?

— А хіба Святослав захворів?

— Та ні, при здоров'ї.

— То чого ж ти його передчасно ховаєш?

— Боронь боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров'я! Та в житті все буває, особливо, коли людині звернуло на друге півстоліття...

Ярослав сумно усміхнувся: йому теж давно звернуло.

— Якщо таке трапиться, то великокнязівський стіл посяде найспритніший... А чого ти завів про це мову? Чи не приміряєшся, бува, діткнутися стружієм стола Київського? — Ярослав знову пильно зазирнув в Ігореві очі.

Однак Ігор не збентежився. Він взагалі бентежився рідко.

— А чому б і ні, княже? Хіба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не зараз, а тоді, коли настане мій час. Та готуватися треба завчасно.

— Що ти маєш на увазі?

— Княже, мені потрібна твоя допомога — твоя доблесна дружина.

— Отак зразу? І для чого?

— Ні, ні, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не підніму котори. Правда, він ніколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та моїх братів, навіть, траплялося, чинив нам біди, а нині має серце на мене, та бог йому судія! Я ще молодий і ждатиму свого часу... А військо мені потрібне для війни з половцями. Ти сидиш від них далеко, у нас за спиною, і не відчуваєш, якою грозою на нас дихає степ. Посулля Кончак уже зніс. Все частіше заглядають половці і в моє князівство. Пора дати їм доброго одкоша!

— Святослав дав цього року...

— Я теж, хан Обовли і чотириста його воїв і досі сидять у мене в колодках. Ждуть викупу...

— То для чого тобі моя дружина?

— Для походу на половців.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2