Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 31)

— Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Київський стіл?

Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий і досвідчений був старий галицький князь.

Ігор зрозумів, що з тестем треба говорити навпростець, бо він читав приховані думки співбесідника як по писаному.

— Так, отче, мені потрібна перемога, і не абияка, а славна, не заради самої перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе мені прокласти шлях до Золотих воріт! Та власних сил у мене замало...

— У кожного з нас, навіть у мене, замало сил, щоб змагатися зі Степом. Тільки гуртом зуміємо ми зупинити поганих. Святослав навесні закликав і мене взяти участь у поході, але старий я вже став, щоб іти за тисячу верст, тому дав дружину і послав її з воєводами...

— От і мені дай, і я здобуду славну перемогу і для себе, і для тебе.

— Ні, Ігорю, не дам. Що подумають Святослав і Рюрик, якщо моя дружина помине їхню землю і піде аж у Сіверщину? Чи не подумають вони, що я хочу разом з тобою взяти Київ на щит з двох боків?.. А потім: не діло ти замислив — воювати самому половців. Якщо вже їх бити, то треба бити так, як робив колись Мономах, а тепер робить Святослав, — щоб аж курява з них летіла, щоб назавжди відбити в них бажання нападати на Русь! А ти хочеш подражнити, як ос. Від того вони тільки зліші будуть... Якщо вже хочеш іти на них, то йди разом з великими київськими князями. І половців добре полякаєш, і слави заживеш. І дружину я тоді дам тобі, — завжди пришлю тисяч п'ять воїв... Це моє останнє слово. А тепер ходімо до дітей, хочу побавитись наостанку, перед вашим від'їздом, з онучатами.

Ігор стиснув губи і мовчки встав. Власне, він не дуже й сподівався на те, що Ярослав з першого слова так і дасть йому полк воїв, та все ж відмова була дошкульна і боляче хльоснула по князівському самолюбству.

— Шкода, княже, — сказав він з удаваною веселою усмішкою. — Доведеться твоїм онукам, як виростуть, ділити і так невелике Новгород-Сіверське князівство на зовсім дрібні уділи...

— Нічого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-своєму — кому грива, а кому хвіст, — відповів Осмомисл і пропустив у двері поперед себе Ігоря і Ярославну.

 

3

З Галича Ігор з сім'єю виїхав у ясну морозну днину, та вже зразу за Дністром погода зіпсувалася: настала відлига, небо затягнуло хмарами, сійнули холодні осінні дощі. Дороги перетворилися в справжнє болото. Ярославна з дітьми не вилазили з критого воза, а Ігор, насунувши на голову каптур мокрої киреї, їхав верхи і слідкував, щоб усе в його невеликій валці було в порядку.

До Києва, замість десятого дня, як сподівалися, добралися увечері аж на п'ятнадцятий.

Ігор повернув валку в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся, коли приїздив до Києва.

Славута був дома. При світлі смолоскипа зійшов з ґанку у двір, упізнав Ігоря.

— Княже! — розкинув для обіймів руки. — Дорогий мій! Звідки? Яким побитом?

Старий боярин безмірно зрадів несподіваному гостеві, якого не бачив кілька місяців. Він поцілував Ігоря в холодну мокру щоку і запросив до хоромів.

— Я з сім'єю, боярине, — зупинив його Ігор. — З княгинею Ярославною, з дітьми та почетом. Їдемо з Галича.

— Так це ж чудово! Княгиня Ярославна! Діти! Зараз ми приготуємо все для дорогих гостей. — Він заметушився і почав гукати до челяді: — Гей, люди! Топіть грубки! Готуйте гарячу вечерю! Засипте вівса коням та покладіть сіна! Та швидше повертайтеся! Ну!

Широкий боярський двір ураз ожив. Запалали смолоскипи, в хоромах засвітилися свічки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, різали півнів, засипали в жолоби обрік, діставали з горища сіно.

Славута привітав Ярославну, як доньку, — обняв, поцілував у лоба, повів з дітьми до хоромів. Ігор деякий час ще порядкував у дворі, аж поки люди і коні не були поставлені на нічліг. Потім зайшов до боярської хоромини.

Тут уже палахкотів у грубці вогонь, діти пили з коржами та медом гаряче молоко, що виганяє простуду з горла. Текля вносила перини та ковдри — слала їм постіль на жовтій, вимитій до блиску дощаній підлозі.

Коли дітей поклали спати і погасили свічку, Ігор, Євфросинія та Славута перейшли до боярської хоромини, де був накритий стіл. Все, що мав кращого і смачнішого, боярин звелів подати сюди.

Він наповнив келихи іскристою солодкою ситою.

— За ваше здоров'я, княже й княгине, за здоров'я ваших діток! Дякую, що не забули мене і завітали не до когось іншого, а до моєї господи!

— Ріднішої і дорожчої людини в Києві, ніж ти, Славуто, для мене немає, — з почуттям проказав Ігор. — За твоє здоров'я, вчителю! За те, щоб повнився достатком твій дім, щоб ясною була голова, а голос лунав по-молодечому! І якщо дозволиш, ми на кілька днів скористаємось твоєю гостинністю, бо додому ще тиждень путі, а коні стомилися і діти послабли...

— Княже! — вигукнув Славута. — Мій дім — твій дім. Все, що маю, що я нажив за своє життя, все те від князів Всеволода Ольговича, Святослава Всеволодовича, твого батька Святослава Ольговича та найбільше — від тебе, Ігорю. Всі мої статки-маєтки подаровані цими князями за мою вірну службу і належать їм, як і я їм належу тілом і душею. Ольговичі — моя доля...

— Я завжди високо цінив твою відданість Ольговичам, Славуто, але Ольговичів стало багато. Хто ж із них тепер займає перше місце у твоєму серці? Святослав?

— Уже з твого запитання, Ігорю, мені ясно, як високо ти ціниш мою відданість. Можеш не сумніватися, найперше місце в моєму серці належить тобі. Це всім відомо...

— Навіть не Святославові?

— І Святославові теж.

— Але останні чотири роки ти незмінно при його дворі і віддано служиш йому! — вигукнув Ігор.

— Ти теж, Ігорю, не раз воював на його боці, допомагав йому здобути Київ. І допоміг! І це велика перемога Ольговичів!.. Що ж стосується мене, то нас зі Святославом єднає і дитяча та юнацька дружба, і спільне бажання об’єднати довкола Києва всі руські землі, і, зрештою, те, що більшість моїх угідь розташовані на нинішній Святославовій землі... Моя батьківщина — Сіверщина. У Чернігові у мене є, як ти знаєш, кращий дім, ніж у Києві, та з Ярославом жити мені скучно... Є, правда, дякуючи тобі, дім і в Новгороді-Сіверському... І я ж наїжджаю до тебе в гості...

— Ну, от! Наїжджаєш! А кажеш, що я на першому місці в твоєму серці...

— І це так. Я люблю тебе, як сина! З усіх Ольговичів ти найбільше припав мені до душі — за щирість і відвертість, за безкорисливість і хоробрість... З малих літ припав!

— Ну, не такий уже я хороший! — не без задоволення сказав Ігор.

Славута усміхнувся і його очі засвітилися батьківською добротою.

— А я й не перехвалюю тебе, бо добре знаю, що ти, крім того, ще й упертий, запальний, честолюбний, а іноді й жорстокий... Ну, та про це у нас ще буде час погомоніти, — ви ж не завтра вирушаєте в путь... Тим більше, що завтра доведеться йти до Святослава: він збирає князів на снем. Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський і твій любий брат Всеволод...

Ігор аж кинувся:

— Всеволод тут? Чому ж ти мені відразу не сказав?

— Бо ти б же миттю помчав до нього серед ночі. А тобі треба передусім добре відпочити, виспатися. А вже завтра зустрінетесь...

Ігор і Ярославна відчули, які вони страшенно стомлені. Тепло, що йшло від грубки, смачна вечеря та хмільна сита ще більше розморили їх, обличчя запашіли гарячковитим рум'янцем. Уже ні їсти, ні пити, ні розмовляти їм не хотілося. Очі склеплювалися самі. Сон — це все, що зараз для них було наймиліше.

 

4

Святослав не вважав це зібрання загальноруським снемом, бо прибули до Києва, крім Рюрика, лише чотири князі: Ярослав Чернігівський, Володимир Переяславський, Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубчев-ський. Однак урочистості й пишності зібранню не бракувало. Святославова гридниця була прикрашена князівськими хоругвами, одягнуті в барвисте вбрання князівські гуслярі, дудкарі та скоморохи ще до початку снему почали веселити ліпших київських мужів — бояр, багатих купців, дружинників — музикою, піснями та скомороськими жартами-витребеньками.

Ігор з Ярославною та Славутою трохи припізнився і зайшов до гридниці тоді, коли там уже стояли Святослав з Марією Васильківною, Рюрик з Белуківною та прибулі князі.

Святослав широко розкинув руки, струснув сивою чуприною і пішов назустріч гостю.

— Княже, брате мій! — І міцно обняв Ігоря, потім Ярославну. — Який я радий, що ви з княгинею завітали до моєї господи! Який я щасливий, що ти, не пам’ятаючи дріб'язкових образ, прибув сюди, щоб спільно подумати про землю Руську!

Ігор переходив з рук до рук. Його щиро обняли Рюрик і Ярослав, а брат Всеволод згріб у ведмежі обійми і мало кісток не потрощив на радощах.

І ось перед ним Володимир Глібович. Ігор глянув на його юне вродливе обличчя, заглянув у світло-голубі очі — і руки не простягнув, тільки процідив крізь зуби:

— Здрав будь, княже!

Володимир холодно кивнув головою:

— Здрав будь!

Святослав стежив за виразом їхніх облич, за кожним словом. Помітивши, що вони і рук не подають один одному,і не думають розходитися, а стоять, настовбурчившись, мов півні, поспішив до них, щоб не спалахнула сварка, взяв обох попідруки, рушив до князівського столу на підвищенні.

— Дорогі мої синовці[45][45], — сказав лагідно, як батько, що повчає недорослих синів, — є час битися, але є час і миритися. Що було, те загуло, те биллям поросло! Подайте один одному руки, як брати, і хай ніколи чорна тінь незгоди не затьмарить ваших сердець! Від цього виграє і кожен з вас, і вся Русь! Подайте руки, прошу вас!

Не дивлячись один одному в вічі, молоді князі простягнули руки, але потиск їхній був ледь помітний і ніяк не свідчив про примирення.

Святослав запросив усіх до столу. Чашники метнулися наповнювати чари, келихи, роги, поставці.

— Братіє і дружино! — голосно, на всю гридницю, промовив великий князь. — Важкий і тривожний час настав для Руської землі. Заворушився Половецький степ, піднялися кочові племена і напосілися на українні наші землі. Ми було приборкали Коб'яка з його братією, та цього, виявляється, замало. Безбожний окаянний Кончак, якого на ханському снемі обрано великим ханом, задумав знести всю Переяславську землю і прилучити її до землі Половецької...

Святослав замовк, підшукуючи потрібні слова. А гридниця враз зашуміла, по ній прокотився грім обурення. Звістка була дуже важлива і вразила всіх.

— Звідки дізнався про це, княже? — запитав брат Ярослав. — Може, це вигадка? Святослав похитав головою.

— Ні, не вигадка... З Лубна прибув гонець. Посадник Мотига повідомляє: зі степу прискакав молодий половець, що добре говорить по-нашому, бо мати його — наша жінка, переяславка, він докладно розповів про ханський снем, про обрання Кончака верховним ханом, про те, що половці задумали великий зимовий похід проти нас, і навіть про те, що Кончак послав людей за Кавказькі гори, щоб придбати там лук-самостріл, що стріляє "живим вогнем". Щоб застрахати наших воїв...

Всі довго мовчали. Кожному з присутніх було добре відомо, якою смертельною загрозою для Русі були половці протягом останніх ста років, після того як вони могутньою хвилею вихлюпнулись з-за Волги, з земель незвіданих, таємничих, і, витіснивши своїх родовичів-печенігів, затопили неозорі степи між Волгою та Дніпром, а згодом і між Дніпром та Дунаєм.

Все, що сказав великий князь, ніяк не скидалося на вигадку. Не було того року, щоб минув для Русі спокійно, щоб та або інша половецька орда не топтала руські землі. Тепер же, коли половці об'єдналися, треба ждати гіршого.

— Що ж нам робити? Зима довга, а ми не знаємо, коли саме нападе Кончак,-почав розмірковувати уголос Ярослав. — Не тримати ж у Полі цілу зиму об’єднане військо... Що порадить великий князь?

Святослав виділявся серед інших князів не тільки віком, сивою головою, а й дорідністю. Ні щуплуватий брат Ярослав з його кущуватими бровами, маленькими очицями і спокійним, урівноваженим характером, ні жвавий чорночубий Рюрик, ні Ігор та Володимир Переяславський, що були середнього зросту, не могли дорівнятися ні дорідністю, ні силою до великого князя. Один Всеволод, що сидів край стола, мав таку ж велику голову, крупне лице і могутні плечі, як старший від нього майже утроє двоюрідний брат.

Всі повернулися до Святослава. Справді, що порадить великий князь?

Святослав рукою відкинув назад сиву чуприну, трохи відпив з келиха сити і, подумавши якусь хвилину, сказав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2