Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 32)

— Ми з великим князем Рюриком уже кріпко думали, що нам робити. Звичайно, посилати на всю зиму в Поле військо нерозумно. Та й хто витримає таку зимівлю?.. А от держати на Королі, Пслі та Ворсклі в зимівниках таємничих вивідачів можна. Як тільки вони помітять половців, то від вити[46][46] до вити звістка за один день дійде до нас — у Київ, у Переяслав, у Чернігів... А ми, держачи рать напоготові, негайно виступимо і зустрінемо супротивника десь на Сулі, а то й на Хоролі... Чи згодні на це? Чи так я кажу?

Першим відгукнувся Володимир Глібович:

— Я згоден.

— А ти, Ярославе? — Святослав повернувся до брата.

— Іншого виходу у нас немає, — відповів той ухильно.

— Отже, ти згоден піти разом з нами в Поле? — перепитав Святослав.

— Згоден, — нахилив голову Ярослав, і ніхто не міг побачити його очей.

— А ти, Ігорю?

— Сіверські князі підуть! — твердо сказав Ігор. — Всі підуть — і я, і Всеволод, і Святослав Рильський, і Володимир Путивльський...

Рум'яний Святославів вид прояснів.

— От і добре! Вісім князів уже згодні йти в Поле. А тим часом, поки Кончак збиратиме сили, домовимося з іншими князями. Половці об'єднуються для рішучого бою з нами, і Русь не повинна дрімати! Всі разом грудьми станемо на захист рідної землі!

Останні слова великого князя потонули в гучних вигуках:

— Не пустимо поганих на Русь!

— Загородимо їм дорогу своїми щитами!

— Смерть Кончакові!

— Слава князям!

— Хана Коб'яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощія в колодках!

— Усіх ханів приведіть! Хай поглянуть на руську славу, а свою ганьбу!

Ця думка сподобалася всім. Багато голосів підхопили її:

— Ханів сюди! Ханів!

Святослав подав знак гридню Кузьмищу:

Візьми сторожу, приведи Коб'яка з братією! Йому і самому хотілося показати полонених брату Ярославу і двоюрідним братам Ігорю та Всеволоду, які не брали участі в переможному поході.

Кузьмище вклонився:

— Миттю будуть тута, княже!

Однак з'явився він не скоро. Гості встигли випити чимало пива і сити, з'їли половину наїдків, перш ніж він з молодими гриднями ввів Коб'яка і ханів.

Полонених поставили на проході, між столами, неподалік від князів. За час, проведений у неволі, вони змарніли, жовто-сірі від природи, ще більше поблідли й посіріли. Коб'як теж схуд, гострі вилиці кістляво випирали з-під шкіри, вузькі очиці люто косилися на князів та боярство.

Кузьмище поклав йому на шию важку, мов довбешка, руку — пригнув ханову голову в низькому поклоні.

— Кланяйся князям, поганцю! Ще раз і ще! Молоді гридні зробили те ж саме з іншими ханами. Святослав махнув, щоб відпустили, повернувся до Коб'яка:

— Ну що, хане, важко в полоні? Не подобається? Крутиш носом? А скільки ж нашого люду ви тримаєте у себе? А скільки загнали в сиру землю? Думав про це?

Коб'як хитнув головою, як норовистий кінь, коли на нього насіли оводи.

— Прийде час, княже, і ти так стоятимеш переді мною та моїми родовичами, як я нині перед тобою, тоді і дізнаєшся, як бути в полоні!

Всі обурено загули: це була погроза. Але Святослав підняв руку.

— Чому ж не жив з нами, як добрий сусіда? Чого плюндрував нашу землю? Чому знову збирався напасти на нас? Легкої поживи захотілося?

— Ви самі накликали мене сюди... Поряд з тобою, княже, сидить князь Ігор і не дасть збрехати. Це ж він на твоє прохання покликав мене та Кончака разом воювати Рюрика! Хіба не так?

Ігоря пересмикнуло. Святослав спохмурнів. Що було, те було. І зовсім недавно, якихось чотири чи п’ять років тому. Та навіщо про це нагадувати тут?

У Рюрикових і Володимирових очах блиснули насмішкуваті вогники. А київські бояри, ці багатії, незалежні вельможі, що на свій розсуд запрошували до Києва князів і нерідко проганяли їх, відверто засміялися.

— Прикуси язика, рабе! Довгого маєш — вкорочу! — спалахнув Ігор. — Не тобі згадувати минуле! Ліпше думай про день завтрашній — що він тобі принесе. Ось ми дізналися, що Кончак підбиває ханів на велику війну проти нас. Так от, якщо він справді сунеться на нашу землю, то першою полетить твоя башка з пліч!

— Дякую, що сказав. Тепер знатиму, що мене жде. Але ти сам стережись! І думай не про день завтрашній, а про нинішній, — відрізав Коб’як, хижо повівши прищуреним оком по столу. — Бо хто відає, чий вік довший? Хто тут може сказати, до кого першого підійде щербата з косою? Може, до тебе, Ігорю? А може, до князя Святослава?

Коб'як раптом відштовхнув Кузьмища, нахилився над столом, блискавично вирвав застромленого в копчений окіст захалявного ножа і, майже не цілячись, сильно метнув його в Ігоря.

Ніж просвистів, мов стріла, направлений твердою рукою прямо в груди князеві, але Ігор устиг відхилитися. Ніж пролетів побіля його плеча і глибоко ввігнався в живіт молодому чашникові, що стояв позаду.

Чашник упав. Крик болю і жаху пролунав на всю гридницю.

Ігор зблід. Всеволод і Володимир Переяславський намагалися видобути мечі, та, сидячи за столом, у тісноті, не могли цього зробити. А Коб'як, побачивши, що промахнувся і ненависний йому князь сидить живий і неушкоджений, кинувся до нього з розчепіреними пальцями, щоб схопити за горло.

Тут його й наздогнав важкий Кузьмищів меч, в одну мить відділивши ханову голову від тулуба. І впав Коб’як у гридниці Святославовій — без слави, як підлий убивця.

За Ігоревою спиною корчився в передсмертних муках Святославів чашник. У гридниці стояв неймовірний шум і ґвалт. Гості посхоплювалися, вимагали скарати на горло всіх ханів і, зібравши військо, не ждучи нападу Кончака, йти на нього війною.

Святослав сидів поблідлий, розгублений. Йому на допомогу кинувся Славута, нахилився до вуха.

— Княже, не піддавайся почуттям. Гарячі голови вмить порубають полонених, а це на руку Кончакові, бо полегшить йому об'єднання всіх племен половецьких. Та й похід не на часі. До походу треба готуватися...

Порада була слушна, а головне, привела до тями великого князя. Він підвівся, розпорядився допомогти пораненому чашникові, ханів вивести, мертвого Коб’яка винести.

Гамір і пристрасті поволі затихли, вгамувалися. І хоча всі були пригнічені тим, що сталося, однак згадали, що на столах ще багато смачної їжі, що ще не подавав сьогодні свого голосу Славута, а смерть половецького хана — не така вже важлива причина, щоб перервати князівський пир. Згадали це всі і, заповзявшись біля наїдків та напоїв, поволі знову розвеселилися. Забули і про Коб’яка, і про його братію, і про похід, до якого щойно так палко закликали один одного. Хтось перший захотів почути спів Славути, інші підтримали.

— Славуто, заспівай!

Славута не примусив просити себе довго. Кинув руки на струни, пройшовся по них кілька разів, діждався тиші — аж у вухах від неї задзвеніло — і враз високо, протяжно завів:

Ой ти, степ мій, степ,

без кінця, без меж!

Ой чому ти, степ,

ковилом цвітеш?

 

Ковилом шумиш,

кров'ю червониш,

кістю білою

у траві дзвениш?

 

Чом по тобі, степ,

не жита цвітуть,

не жита цвітуть,

а полки ідуть?

 

Чом на тобі, степ,

нема ратая,

скаче лиш орда

розпроклятая?

 

— Що від крові я,

від солоних сліз

галиччю покривсь,

ковилом поріс...

 

Степ, широкий степ,

мій привольний край!..

Що на серці — біль,

на душі — печаль...

Це була нова пісня Славути, складена ним після походу на Оріль. її прості слова, що, здавалося, жили в серці кожного, хто ходив у похід, її розлогий, як безмежний степ, спів, її глибока туга й печаль приголомшили всіх, вразили, ніби громом, видавили з ока не одного суворого воїна пекучу сльозу. Справді, яка лиха година, яка напасть насунулася на рідну землю, на широкі прабатьківські степи!

Супився Святослав, витирав очі Рюрик, хмурився Ігор і Володимир, ридав, не стримуючись, гридень Кузьмище, і сльози текли по його чорній закошлаченій бороді.

— Славуто, сьогочасний Бояне наш! — Святослав поцілував співця у сиву голову. — Незрівнянний наш! Дякуємо тобі!

І гридниця затула, заревла, застогнала сотнями голосів:

— Славуто-о!

 

5

По приїзді в Новгород-Сіверський Ігор запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помітно схвильований і злегка зблідлий, той поспішно ввійшов до хоромини, обняв сестру і зятя і відразу, без зайвих слів, запитав:

— Ну, що? Батька бачили? Як він? Що сказав? .

Ярославна схлипнула, її рівний гарний носик зморщився, шовковисті брови здригнулися.

— Постарів... Схуд... Очі стали тьмяні, заглиблені в себе, ніби дивляться не вперед, а назад, на пройдене життя...

— Ну, це ясно — старість. А старість — не радість... Та не про те мова... Про мене ви з ним балакали? — нетерпляче запитав Володимир.

— Балакали, — відповів Ігор. — Спочатку й слухати не хотів про замирення з тобою, а потім погодився на твоє повернення, якщо даси слово, що порвеш з боярством і не піднімеш руки ні на нього, ні на брата Олега!

— Такого брата у мене немає! — скипів Володимир. — Чого захотів! Визнати братом сина попаді! Ніколи! Який він княжич! Байстрюк!

Ігореве обличчя посуворішало.

— Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку!

— Ну? — Володимир дивився чортом.

— Ти міркуєш не як дорослий муж, а як отрок... Тебе жде золотий Галицький стіл, під рукою незабаром стануть залізні галицькі полки, під якими, коли вони йдуть, здригається земля і води розступаються!.. Князь Ярослав справді дуже постарів. Видно, ті незгоди, що впали важким тягарем на його плечі, укоротять йому віку. А ти не хочеш цього зрозуміти! Дався тобі Олег! Про князівство думай, а не про нього. Та й брат він тобі по батькові, від цього нікуди не дінешся! Серед князівських синів байстрюків не буває! Все одно в них князівська кров!

— Не визнаю я Настасича братом! Ніколи не визнаю!

— Визнаєш! — Ігор почав сердитися. — І напишеш про це батькові! Бо це для тебе єдиний шлях на Галицький стіл! Іншого я не бачу...

— А якщо не напишу?

Ігореве обличчя скам'яніло, очі похмуро блиснули. Він умів бути твердим і суворим.

— Якщо не напишеш, тоді їдь від нас, Володимире! Хоча, видить бог, я цього не хочу, бо люблю тебе як брата!

Ось як! — Володимир ще дужче зблід, по обличчю пробігла гримаса болю. Він повернувся до Євфросинії: — І ти, сестрице, так думаєш, як твій ладо?

Ярославна помертвілими губами прошепотіла:

— Прости мене, братику, але і я так думаю. І прошу тебе — напиши батькові! Помирися з ним! Не довго вже йому стежку топтати по білому світі, тож хай хоч наостанку знайде спокій... Напиши!.. Заради себе і всіх нас!..А ще — не вір боярам! Не вір! Це змії підколодні, підступні!

Вона обняла брата і на грудях у нього заплакала. Володимир обережно відсторонив її, посадив на лаву і сам сів поряд, охопивши голову руками. Довго так сидів непорушний, дивився у куток, і не можна було зрозуміти — думає він що-небудь чи ні, таким безтямним був його погляд.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2