Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 33)

Ні Ігор, ні Ярославна жодним словом не порушили цієї напруженої тиші, даючи княжичу можливість самому зважити все і знайти вихід із того становища, в яке він потрапив.

Нарешті Володимир важко зітхнув і тихо проказав:

— Гаразд, я напишу такого листа. Напишу... Хай усім вам буде легко!

 

 

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

1

Відразу після різдва до Вербівки прибув молодий князь Володимир Ігорович з почтом. Його супроводжували боярин Вовк, старий досвідчений воєвода, якому Ігор доручив опікати сина, путивльський соцький, волосний тіун і півсотні гриднів. Усі верхи, в дублених кожухах, хутряних і ялових чоботях, несподівано виїхали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село, занесене снігами, і, не зустрівши жодної живої душі, зупинилися на вигоні, де колись, до нападу половців, стояла дерев'яна церковця, а тепер широко розкинувся пустир.

— Трубіть збір! — наказав князь, трохи здивований тим, що ніхто з мешканців хижок та землянок не помітив прибуття військового загону.

Молодий гридень підніс до рота ріг, щосили затрубив. Сильний протяжний згук сколихнув снігову тишу і луною відгукнувся в бору за Сеймом. І зразу ж із кількох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половці?

— Сюди йдіть! Сюди! — замахав руками тіун, — Не бійтеся! Прибув князь Володимир Ігоревич!

Люди боязливо рушили навпростець, по снігу, і юрбою ставали перед вершниками.

Ждан обідав з матір'ю та Любавою. Хижку він встиг закінчити до холодів, і тепер стало вільніше: був час і коней попорати, і до сусідів заглянути, і спокійно біля столу за мискою юшки посидіти. Любава остаточно видужала, розквітла, погарнішала, і Ждан, уже не ховаючись від матері (бо раніше соромився), зазирав дівчині в вічі, милувався її красою і чекав назначеного Любавою дня, коли зможе назвати її своєю жоною.

Жили сутужно: хліба не пекли, бо ні з чого було. Брат Іван позичив кілька корців проса та ячменю — товкли в ступі і варили кашу. З лози Ждан наплів десятків два верш, рубав лід і заставляв їх в ополонки у рибних місцях, де водилися лини, соми та в'юни, — і з улову, якщо щастило, варили юшку. Окрім того, кожного дня, взявши сильця, лука, списа та рогатину, ходив на лови. Бувало, вертався з порожніми руками, але, бувало, приносив зайця, козулю чи якусь іншу дичину, і тоді в хаті було маленьке свято — ласували свіжиною.

І сподівалися на краще. Восени Ждан, зробивши з міцної дубової гілляки рало, розорав чималий шмат землі і посіяв пшеницю та жито. Посів дружно зійшов, заврунився, закучерявився, обіцяв, якщо буде з весни поліття, обернутися добрим врожаєм. А ще ж була надія і на яровину: на коня виміняли насіння гречки, проса, ячменю, і вона добре покільчилася, і якщо Ярило своїми гарячими променями не висушить ріллю, не зів'ялить паростків, теж дасть урожай. Тоді наступну зиму можна зустрічати без страху...

Ждан зачерпнув з дерев'яної миски-довбанки шмат білої розвареної линини і вже лагодився запустити в неї свої молоді зуби, як тут у хижку ввірвався протяжний звук рога — ту-ту-ту-у!

Ложка на мить застигла в повітрі, потім опустилася назад, у миску. Любава ойкнула:

— Ой, лишенько, що це?

Через невеличке кругле віконце в хижку проникало небагато світла, та все ж було видно, як і мати зблідла. Любава злякано глянула на Ждана, ніби шукаючи у нього захистку. Про їжу миттю забули, хоча були голодні.

Ждан зірвав з кілочка, забитого в стіну, кожуха, натягнув на голову шапку, вискочив надвір. Жінки поспішили за ним.

Різке сяйво сонячного дня після сутінків хижки примусило Ждана зажмуритися, затулити очі рукою. А коли трохи звик до сліпучого світла, то побачив на вигоні загін вершників, а попереду — князя Володимира Путивльського. Хоч було неблизько, він відразу впізнав його Гнідка, гривастого високого красеня з білими смужками на всіх чотирьох ногах, що не так часто буває, і білою зіркою на лобі. Це був подарунок князя Ігоря старшому синові.

Ждан полегшено зітхнув:

— Свої! Не бійтеся!

Вони побрели навпростець по снігу. А підійшовши, стали до гурту.

Князь Володимир відразу впізнав колишнього батькового конюшого.

— Ну, як? Знайшов своїх? Хату збудував?

— Брата знайшов і хижку поставив. Є де зиму перебути, — вклонився Ждан.

— Це добре. Обживайся, я звелів з вербівчан три літа ніякої данини не брати. З тебе теж. А потім — тільки половину.

— Дякую, княже, — знову схилив голову Ждан. Він знав давній звичай — з погорільців та новопоселенців кілька літ данини не беруть. Та все ж було приємно, що молодий князь пам'ятає про це.

Коли вербівчани зібралися, Володимир підвівся на стременах. Його обличчя, на якому ще не висіялася борода, було заклопотане.

— Люди! — гукнув по-юнацькому дзвінко. — Не дивуйтеся, що я не посадника чи соцького прислав до вас, а сам приїхав. Хочу всю свою волость уздріти власними очима, хочу дізнатися, скільки люду живе в ній і скільки воїв може виставити на той випадок, коли доведеться проти половців стати.

— Та невже знову нападуть, окаянні? — запитав хтось із гурту.

— Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить і зуби точить на неї! Нещодавно стало відомо, що взимку хоче він з усім половецьким військом захопити Переяславську і Сіверську землі аж до Сейму, наших людей висікти чи в полон забрати, а саму землю зробити своєю, щоб ставити на ній свої вежі, щоб випасати на ній свої табуни...

— Проклятий душогуб! Кощій Безсмертний! Виродок! — почулися голоси. Володимир підняв руку.

— Ось тому я й прибув до вас. Хочу всіх, хто здатен тримати меча, хто вміє стріляти з лука і вражати ворога списом, закликати до війська. А хто ще не навчився, той мусить навчитися від бувалих воїв!

Ждан виступив наперед.

— Вербівчани всі підуть, княже! Бо тяжко постраждали вони від половців, бо люта туга і жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, зброї і коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкодуємо, аби лиш помститися за свою біду і перекрити ворогові шлях на рідну землю!

— За зброєю та кіньми діло не стане: зброю візьмете у моїх коморах, а коней — з моїх табунів!

— Тоді, як настане час, дай нам знати, і ми прийдемо до Путивля! — твердо пообіцяв Ждан і звернувся до гурту: — Чи так я кажу, земляки?

Вербівчани загули одностайно:

— Так, так! Усі виступимо проти поганих! Не пустимо супостатів на свою землю!

Володимирове обличчя проясніло, розпогодилося: його невеличка волость таки виставить, як він обіцяв батькові, цілий полк у тисячу воїв! Не стільки, як батько чи старий Всеволод, та все ж цілий полк! І йому не соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати попереду під барвистим князівським стягом.

 

2

Десь у ті дні, коли юний князь Володимир Путивльський об'їздив свою волость, київський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею воїв нелегкий шлях з Києва до города Лубна на Сулі.

Одержавши звістку від лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак готує великий зимовий похід на Русь, Святослав спорядив на нічийну землю між Сулою і Ворсклою сторожову сотню.

Виїхавши з Києва рано в середу, валка в суботу ввечері вже в'їхала через перекидний дерев'яний міст у Лубен. Поки вої порали коней і ставали на нічліг, Кузьмище поспішив до свого земляка і друга посадника Мотиги і застукав держаком меча у міцні дубові двері.

В добре натопленій горниці, освітленій восковою свічкою, сиділо двоє: сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак, що обличчям і одягом дуже скидався на половця.

— Вечір добрий, друже! Не впізнаєш? — привітався прибулий.

— Кузьмище! От не ждав! — вигукнув Мотига і, схопившись з лави, кинувся обнімати несподіваного гостя. — Ти сам чи з князем?

— Сам, із сотнею воїв, — стримано відповів Кузьмище, скидаючи кожуха і підозріло глипаючи на незнайомця, що прислухався до їхньої розмови.

— Що ж тебе привело сюди?

— Твоя звістка, друже.

— Про Кончака?

— Угу, — похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при сторонньому розпитує його про те, що не всім потрібно було знати. Не діждавшись від Мотиги пояснення, хто його гість, він запитав прямо: — А це що за хлопець? Не половець часом?

Мотига зареготав.

— Ну й око в тебе! Це справді половець, але незвичайний. Саме він приніс звістку про наміри Кончака. При ньому можна говорити відверто. Його звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо він хрещений половець. І, як я вже сказав, незвичайний!

Повісивши кожуха і баранячу шапку на дубовий кілочок, вбитий у стіну, Кузьмище сів до столу, пильно приглядаючись до зніяковілого молодика.

— Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостеві кухоль медяної сити, підсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлібом.

— Цей хлопець незвичайний тим, що він, хоч і половець, а наш з тобою земляк по матері і навіть близький твій родич, як я дізнався.

Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув і вкинув у рота добрячий кусень хліба і шмат судака.

— Не пригадую такого родича, — закрутив головою, працюючи могутніми щелепами, як жорнами.

— Я теж не відразу признав у ньому земляка, — відповів Мотига, знову наповнюючи кухоль. — І не відразу повірив тому, що він розповів. Спочатку навіть подумав, що це половецький вивідач, і хотів кинути до ями. І тільки тоді, коли він сказав, що його мати переяславка, а він сам християнин, я пильніше приглянувся до нього. "Звідки ж твоя мати?" — спитав я. "З Баруча"[47][47]. Я мало не підскочив на лаві: адже я теж родом з Баруча!..

Кузьмище поперхнувся і витріщив на Овлура чорні очища. Він був такий вражений і здивований останніми словами Мотиги, що перестав жувати.

— То твоя мати справді з Баруча? — перепитав він юнака.

— З Баруча, — відповів той. — Її взяв у полон під час половецького нападу на Переяславщину мій батько Торіат, тоді ще зовсім молодий воїн.

— І давно це було?

— Мені зараз дев'ятнадцять літ, а я в неї один... Отже, десь років двадцять тому...

— Двадцять років!.. Ти чуєш, Мотиго? Це ж якраз тоді, коли Баруч був дотла спалений ханом Туглієм! Я, молодий київський гридень, почувши про таке лихо, стрімголов примчав додому і не застав із своїх нікого — ні батьків, ні сестер...

-          Я своїх теж не застав, — похмуро докинув Мотига.

Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.

— Як же звати твою матір?

— Рутою.

— Що? — вигукнув гридень. — Рутою? Тав усьому Баручі тільки й була одна Рута — моя сестра! То виходить... А батька її як звали, не знаєш? — засумнівався він.

Овлур схвильовано потер долоні.

— А батька її, тобто мого дідуся, звали Йовхимом, а по-вуличному Довгим, бо, казала мати, на їхній вулиці жив ще й Йовхим Короткий.

Кузьмище вперіщив кулаком по столу — аж задвигтіла горниця і сита вихлюпнулася із жбана.

— Побий мене грім і свята богородиця! То виходить, що ти мій сестринець, бо ж Рута — то моя рідна сестра, а Йовхим Довгий — то наш батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на світі? Був я безрідний, мов бездомний пес, а тепер знайшов сестру і племінника.

— Виходить, тепер ти не безрідний, — сказав Мотига.

— Як же ти? — спитав Овлура Кузьмище. — Куди тепер? До матері чи залишишся тут?

— До матері!.. Я було занедужав після нелегкої зимової дороги і оце ледве вичухався. Тепер мені ліпше, і завтра збираюся рушати назад.

— Чому ж завтра? Поїдемо разом післязавтра — все ж безпечніше. Доведу аж до Ворскли, а звідти тобі до матері рукою подати!

— Гаразд, поїдемо, вуйку. Я дуже радий, що зустрівся з тобою...

Ще чотири дні, тепер уже не поспішаючи, мандрував Кузьмище зі своєю сотнею та Овлуром на схід по нічийній землі. Ні села ніде, ні хутора. Лише в затишних місцях, по лісах та в байраках, стояли невеликі хижі-зимівники, в яких Кузьмище залишав по два, по три вої з усім необхідним для життя — сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою. На найвищих деревах вої влаштовували виту — невеличкий поміст, з якого видно було довкіл на багато верст, піднімали туди дерев'яний жбан зі смолою, щоб розвести вогонь і подати сусідній виті знак, що йдуть вороги, і, попрощавшись з товариством, ставали на чати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2