Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 34)

Так поволі сотня танула і танула, залишаючи сторожу в тих місцях, де могли пройти половці. По правому, високому березі Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож — і на одній з них, розставшись із Овлуром, залишився сам.

 

 

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

1

На початку лютого 1185 року, зібравши велике військо, Кончак вирушив у похід. Ішов у силі тяжкій. Тисячі вершників, ведучи запасних коней, нав'ючених зброєю та припасами, вкрили засніжений степ.

Позаду, на міцних санях, найбільш досвідчені воїни везли два тугі самострільні луки-катапульти, що натягувалися багатьма воїнами і метали через городські вали "живий вогонь", тобто запалювальні снаряди-шерешири, привезені з далекого Ірану. Разом з катапультами їхав і знавець цієї грізної зброї бусурманин Сулейман. "Живим вогнем" Кончак сподівався залякати русичів, спалити їхні городи, а вали зрівняти з землею, щоб і сліду не зосталося. Бусурманина берегли, як зіницю ока. Його везли в утепленій вовною та верблюдячою шерстю кибитці під охороною цілої сотні воїв, годували добре, задовольняли кожну його забаганку.

Кончак вирушив у цей похід з великими надіями на перемогу. О, тепер він розгромить русичів, де б вони не були — в полі чи за городськими валами, знищить їх чи відкине далеко в ліси і, приєднавши обидва береги Дніпра до Дешт-і-Кипчака, стане ханом ханів, самодержавним володарем усього степу від Волги до Дунаю і від Кубань-ріки та Лукомор'я до витоків Дону та до прип'ятських боліт! Він створить могутню кипчацьку державу, про яку мріяв його дід, великий хан Шарукан, і утвердить її на тисячу літ!..

Він підставив морозному вітрові темне суворе обличчя і пильно вдивляється в обидва крила свого війська, а воно котиться на захід сонця, і немає йому ні кінця ні краю. І немає також зупину гордим помислам і райдужним мріям великого хана. Справді, такої сили кипчаки не збирали ніколи. Хто ж із уруських князів здатен протистояти їй? Ніхто! Він добре знає їх усіх. Ніхто! До того ж їх роз'єднують чвари і свари, яких вони не можуть позбутися ось уже сто років. Князівські чвари і свари — то найперший і наймогутніший його союзник, і їх треба підтримувати, підігрівати, щоб вони не згасли і не дали можливості князям об'єднатися.

— Ярослав — ось хто допоможе мені в цьому! — вголос промовив Кончак, відповідаючи на свої потаємні думки. — Ярослав Чернігівський.

Охоронець, що їхав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до нього і перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою і різко кинув:

— Геть!

Охоронець злякано зіщулився, втягнув голову в плечі і відстав на половину кінського тулуба, щоб не бути на очах у хана і разом з тим не проґавити жодного його слова.

Опівдні передові загони підійшли до Ворскли і з ходу, не зупиняючись, перемахнули по льоду на той бік. І майже одночасно на гіллястому дубі-нелині, що високо здіймався над лісом, спалахнув вогонь, завалував смолистий дим і чорним стовпом піднявся у синє небо.

Кончак люто вдарив кулаком по луці сідла.

— Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввірватися на Посулля! — І, повернувшись до охоронців, кинув: — Погасити негайно! А спостерігачів піймати і привести до мене!

Сотня воїнів, збиваючи копитами снігову пилюку, швидко помчала через Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лісом. Незабаром полум'я згасло, а дим поволі почав розвіюватись.

— Пізно, — процідив крізь зуби Кончак, з'їжджаючи на дзвінкий лід ріки. Назустріч мчав гонець.

— Ну? — зустрів його суворо хан.

— Погасили!

— Сам бачу... А полонені де?

Той знітився. Очі злякано забігали.

— Немає, хане... Уруси втекли, їх було двоє, і вони мали четверо свіжих коней... Наші погналися по сліду.

— Погналися! — передражнив Кончак гінця, ніби той був винен, що уруси втекли, і ледь помітним порухом руки відтрутив його від себе.

Два дні половці рухалися від Ворскли до Хоролу. І весь час Кончак похмуро горбатився в сідлі, ні до кого не заговорюючи, а на звертання відповідаючи односкладне. Важкі думи охмарили його чоло.

Хоча сила у нього була велика, ризикувати він не хотів. Ще вирушаючи з Тора, поклав з ходу захопити Переяслав і обложити Київ. Це при тій умові, коли б напасти пощастило несподівано. Та несподіваності не вийшло. Досі в Переяславі та в Києві б'ють на сполох. Святослав устигне зібрати князів, — у першу чергу закличе брата Ярослава та Ігоря Сіверського, — і зустріне його об'єднаними силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Сіверський з братією... Немало! А ще ж може закликати князів смоленських, волинських, турово-пінських... Ні, допустити цього не можна!

На Хоролі, проти Лубна, він раптом занедужав. Його трясло, поперек ломило. Ноги були як у льоду, а голова — як у вогні.

Він наказав вибрати зручне місце і стати кошем. Сподівався тут перебути хворість. Звідси послав нарочних до Ярослава — просити миру і дружби. Ними передав князю-сріблолюбцю дорогі подарунки — трьох жеребців, шаблю дамаської сталі, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок срібних гривень.

Приманка вагома. Чи клюне?

 

2

Святославові і Рюрикові дружини збиралися в Києві та на його околицях. По рихлому снігу сюди били дорогу кінні стяги і санні валки, що везли припаси для людей і коней, ставали у відведених їм місцях на постій.

Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цілими днями гасав на змокрілому коні від одного стяга до іншого — наводив порядок у війську. Князь Святослав листувався з князями та воєводами, щоб залучити до походу якомога більше сил.

З кожним днем прибували все нові й нові загони. Київ і Київська земля виставили всіх, хто міг і вмів орудувати мечем, луком і списом. Володимир Глібович збирав свою дружину й ополчення в Переяславі. З дня на день очікували чорних клобуків хана Кунтувдея, що мали прийти з Росі. Святослав щодня писав братові Ярославу в Чернігів, щоб той не гаявся. Тривало безперервне і напружене листування Святослава з братом Ярославом.

Дізнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще листа: "Брате, а допоможи мені!" На це Ярослав, одержавши від Кончака багаті подарунки і запевнення, що половці хочуть миру і дружби з чернігівським князем, відповів: "Аз есмь послал к ним мужа своєго Ольстина Олексича, а не могу на свой мужь поїхати!"

Гарячий, як і всі Ольговичі, Святослав вибухнув лайкою:

— Чортів син Ярослав! Він послав до Кончака ковуя[48][48] Ольстина із запевненням, що не братиме участі у поході, а нам тепер пише, що не може йти на Кончака тому, що боїться, як би той не перебив його послів, коли піде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мій єдиний, я послав би свої полки на Чернігів, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з білокам'яних палат чернігівських і пустив би по світу жебраком-ізгоєм!.. Ярославе, Ярославе!

Отже, один з найсильніших руських князів відколовся, поставивши цим під загрозу успіх усього походу.

Святослав написав листа Ігореві: "Брате, я з військом вирушаю в останню неділю місяця лютого на безбожного Кончака, що стоїть за Лубном на Хоролі. А збирай, брате, свої хоробрі дружини та йди на поміч мені! Ждатиму тя під Лубном!" І послав гінцем досвідченого і витривалого гридня Гов'яду.

Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сіверський.

Нарешті прибули чорні клобуки. Вони отаборились понад Либіддю, де на лузі, під снігом, було багато трави для коней, поставили юрти і розіклали вогнища. З котлів на весь Київ запахло вареною кониною.

Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославів двір. Боярин Славута, одягнутий у теплий кожушок, при мечі, провів його в хоромину Святослава.

Кунтувдей приніс із собою густий запах кінського поту і гіркого диму похідних багать. Розстебнувши кожуха і скинувши вовчого малахая, схилив у поклоні круглу лисіючу голову.

— Салам-алейкум, княже!

— Хане, я радий бачити тебе! — підвівся назустріч йому великий князь київський. — Скільки вершників привів?

— А привів я шість тисяч вершників, усі — молодець до молодця, бистрі, як вітер, а сміливі, як степові тури!

Святослав не зміг приховати радості. Широким помахом руки запросив хана до столу, звелів чашникові наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.

— Дякую, хане! Твоя бистра кіннота ой як нам потрібна! Тепер ми можемо вирушати!

— Коли? — спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.

— В останню неділю цього місяця. Могли б виступити й раніше, та ми з Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з'єднатися Ігор Сіверський... А у нас тепер, з твоїм приходом, усе готове!

— Гаразд. Мої вої встигнуть відпочити, — хитнув головою хан і промовисто повів вузьким оком на череп’яну амфору з червоним ромейським вином.

 

3

У четвер, 21 лютого, Святославів гонець, їдучи навпрошки і міняючи у посадників коней, прискакав до Новгорода-Сіверського.

Був сірий туманний ранок. Низькі хмари опустилися мало не до землі і, чіпляючись до дзвіниці соборів, що стояли на горах, і за верховіття дубів, котилися під поривами свіжого вітру із заходу на схід, із землі Полоцької в землю Половецьку.

Гонець застукав важким кованим кільцем у ворота фортеці. Йому відчинили і, незважаючи на ранній час, провели в князівські хороми. Незабаром туди ввійшов князь Ігор.

Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс.

— На Русь Кончак іде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже стоїть на Хоролі. Князі київські зібрали силу немалу і ждатимуть тебе, княже, з дружиною на Сулі...

— А князь Ярослав? — спитав Ігор. — Ти заїздив до нього?

Гов'яда зам'явся.

— Князь Ярослав повів дружбу з Кончаком, одержав подарунки від нього, посланців своїх послав у степ... Та й хворий, каже.

— Отже, він не піде?

— Не піде.

— Як же Святославові? — вигукнув Ігор. — Не дай бог самому їздити на поганих!

— А він не сам, — відповів Гов'яда. — Князь Рюрик, князь Володимир Переяславський, чорні клобуки, ти, княже, з братією! Це сила!

— Погані є всім нам спільний ворог, і їх треба відбивати спільними силами! — сказав Ігор. — Я негайно зберу боярську думу — порадимося, як нам краще йти до Лубна...

За годину до князівської гридниці зібралися новгород-сіверські бояри і ліпші мужі. їх підняли з-за сніданку, а декого й з постелі. Вони всідалися на лави в кожухах, розгладжували — хто костяним гребінцем, а хто й п'ятірнею — чуби та бороди, позіхали, спантеличено переглядалися. Ніхто не знав, для чого їх покликано ні світ ні зоря.

Ігор увійшов до гридниці швидко, рвучко. Рагуїл ледве встигав за ним.

Привітавшись, князь відразу об'явив, чого так рано зібрав боярську думу.

— Кончак у силі тяжкій стоїть на Хоролі, думає, куди йти, — на Київ, на Чернігів чи на Путивль. Святослав і Рюрик закликають нас, бояри, приєднатися до них. Що будемо робити?

Бояри переглянулися, загомоніли. Із тих, хто позіхав, сон як рукою зняло. Війна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долітали чутки, що Кончак збирає сили для великого походу на Русь. Отже, зібрав-таки! І вже стоїть на Хоролі.

Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не дай бог, поверне, триклятий, на Сіверщину — біди не минути! Але нікому не хочеться в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та солодким молозивом — корови ж почали саме телитися! — і брьохати снігами хтозна-куди, аж на край світу, коли, може, той окаянний Кончак поверне в інший бік, і біда омине їх стороною!

Ігор жде. Він добре розуміє настрій своїх мужів. Коли б половці стояли на Сеймі, вони не сиділи б мовчки і не переглядалися б, як свати на заручинах, коли жених дівчині немилий, а відразу б схопилися за мечі. А тут...

— Ну що, Рагуїле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? — Він навмисне назвав вельможних бояр, які держали владу над його дружиною і над чорними людьми, бо до їхніх голосів прислухалися всі. — Що будемо робити? Чого мовчите?

Рагуїл опустив очі, даючи зрозуміти, що говорити він не хоче. Янь з легким усміхом на рум'яних устах дивився то на князя, то на бояр, що сиділи під протилежною стіною. Він наймолодший, його не питають — у нього й гора з плеч. А запитають — скаже. Що йому? До його голосу все одно ніхто не прислухається. Тож хай старші думають!

Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2