Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 35)

— Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сіверського аж на Сулу, до Лубна чи на Хорол. Се приїхав к тобі муж від Святослава в четвер, а сам Святослав пише, що йде з Києва в неділю, — то як же можеш, княже, встигнути? З Києва до Лубна бдижче, ніж від нас, а ми не птахи і їздимо на таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зібратися...

Він говорив повільно, з розсудом, і його слова справили на всіх сильне враження. Те, що нікому не хотілося йти в похід, ніхто прямо сказати не смів. Але ж і не потрібно. Хіба ми не хочемо? Ні, ми хочемо допомогти князям київським, але не можемо, бо не встигнемо з'єднатися з ними. Дуже запізно повідомив Святослав про похід, отже, сам винен, хай сам на себе й нарікає. Такий був смисл Жирославової мови.

Ігор тим часом, поки говорив Жирослав і гомоніли, підтримуючи його, бояри, думав. А чи він, князь, сам хоче цього походу? В першу хвилину, коли прибув Гов'яда з листом від Святослава, він згарячу ладен був зразу ж іти. Бо ж така загроза! Він і зараз думає так само. Але десь там, у глибині душі, заворушилося інше почуття: до якого часу він повинен ходити на побігеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири літа — зрілий муж, князь. Не з захудалого роду! З Ольговичів! Пора вже подумати і про своє майбутнє! Не вік же сидіти в окраїнному Новгороді-Сіверському! Є ж Чернігів! Та й Київ теж є! Хіба він гірший за інших? Чи бог розумом та хоробрістю обділив?

Він мучився цією душевною роздвоєністю і не міг пристати до якогось одного берега.

— Зібратися ми можемо за день і вирушимо завтра, — сказав твердо, переконуючи передусім самого себе, що йти треба і що вони встигнуть. — Святослав дійде до Лубна за чотири дні, ми — за шість... Важко буде, але встигнемо! Підемо прямо поперек поля до Сули та понад нею...

— Це справді важко, бояри, — підтримав його тисяцький Рагуїл. — Та коли дуже захотіти, коли треба, то встигнемо з’єднатися з Святославом. Чорних людей не скликатимемо, до князів Всеволода, Володимира Рильського та Володимира Ігоровича Путивльського гінців не слатимемо, а підемо з одною нашою дружиною, тоді встигнемо!

— От бачите! — вигукнув Ігор. — Та й як же нам не піти, коли перед нашими ворітьми стоїть ворог лютий? Коли він може повернути і на нас? І братія жде нашої допомоги!

Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь.

І князь додав твердо:

— Ідіть збирайтеся! Вирушаємо завтра вранці! Наступний ранок видався, як і попередні, сирий, похмурий і разом з тим морозяний. Все вкривалося слизькою ожеледицею. По широкій заплаві Десни котилися сиві зимові тумани, затуляли собою і ріку, і далекі бори за нею, і весь білий світ.

Князівські стяги стояли рівними рядами на широкому майдані перед Успенським собором. Коні нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий сніг. Тужили матері і жони, шмигали поміж вояками дітваки, обозні їздові востаннє оглядали і краще вкладали поклажу на санях. І безперервно лунали дзвони всіх соборів і церков — наповнювали серця і гриднів, і проводжаючих гострим смутком і щемом.

Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Ігор попрощався з Ярославною і дітьми дома, в замку, і тепер шкодував, що не дозволив їм супроводити його сюди, до собору, звідки не один раз відправлялися новгородсіверці у щасливі й нещасливі воєнні походи.

— Пора! — сказав він тисяцькому.

Той подав знак — і зразу ж загриміли бубни, затрубили труби, сколихнулися хоругви. Вої востаннє глянули на рідних, що раптом заголосили на всю околицю, і торкнули острогами коней.

Похід розпочався.

Всі їхали мовчки. Ні пісень, як це звичайно бувало, ні жартів. Ігор теж мовчав. На серці важко, неспокійно. Він поклав ліву руку з поводом на луку сідла, праву засунув за пазуху і так, поринувши в нелегкі думи, їхав аж до свого княжого села — Ігоревого сільця, як називали його в народі. Тут він хотів хоч здалеку глянути на милі його серцю краєвиди, на будівлі — повітки, стайні, клуні, кошари, загони, пивниці й медуші, на високий журавель над колодязем, на свій загородній дім поблизу, в Путивську, але нічого цього не побачив: усе закрив туман. На землю падала мряка і тут же замерзала.

— Який серен[49][49]! — промовив хтось збоку.

Ігор зітхнув і почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустішав. Військо пірнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Коні почали ковзатися, падати, іржати, стяги враз змішалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри і ліпші мужі почали перегукуватися, щоб зберегти стрій і порядок у війську. Під копитами лунко затріщала крига — хтось збився з дороги і потрапив у прогній.

Князь розпорядився попереду стягів і обозів нести запалені смолоскипи. Але це мало допомогло. Уже третій-четвертий ряд смолоскипів не бачив.

З великим трудом, поволі, військо перейшло Десну і широку деснянську заплаву, сподіваючись, що далі, на березі, мряка розсіється, порідшає. Та скільки не йшли, вона не розсіювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тільки молоді вої, а й літні, досвідчені гридні, що за своє життя сходили мало не всю Русь, зараз не знали, як їхати і куди.

Ігор зупинив військо, зібрав бояр. Всі були стурбовані.

— Що будемо робити? Серен покрив усю землю — йти далі ніяк... Коні поріжуть ноги...

— Княже, ми не тільки не дійдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули і розгубимо людей, — сказав боярин Черниш, що вів чоловий полк. — Моя думка така: повертати додому!

— Повертати додому! Додому! — підхопили бояри.

— А ти як думаєш, Рагуїле? — спитав Ігор.

— Йти справді ніяк, — розвів руками тисяцький. — І ніхто не знає, коли і де скінчиться цей небачений серен, княже.

— Тобто повертати додому?

— Так.

— Тоді повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, — сказав Ігор, полегшено зітхнувши.

 

4

Святослав і Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шість тисяч чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пізно ввечері.

Ігоря в Лубні не було.

— Чортів син! — вилаявся Святослав. — Примушує ждати себе!

Славута заперечив:

— Далеко, дорога важка — от і не встиг. Мабуть, заночував у Кснятині.

Та й наступного дня Ігор не з'явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою сказав:

— Ждати не будемо! Завтра на світанку — в путь! До Хоролу! Щоб не проґавити Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай наздоганяє нас!

В п'ятницю, першого березня, як тільки засвітлів край неба, руські полки перейшли по льоду Сулу і рушили прямо на схід. З півдня подихав теплий вітерець — сніг на очах темнів, брався водою. З низьких хмар накрапав дрібний дощик. Їхати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі, не пропустити через Сулу!

Як і на Орелі, Володимир Глібович напросився в навороп[50][50]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожів він уподобав молодого переяславського гридня Івашка і їхав разом з ним далеко попереду.

Це був не перший бойовий Івашків похід, та він не міг приховати страху. Зирив на всі боки: чи не видно половців?

Кузьмище підсміювався:

— Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, ніби вона у тебе вітряк! І як тебе жона відпустила?

Івашко раптом перебив Кузьмища:

— Половці!

Кузьмище поперхнувся і теж злякано завертів головою.

— Де?

— Ген у долині! Ціла валка! — Івашко не зміг стримати усміху.

Кузьмище глянув у той бік, куди показував Івашко. Там справді їхало десятків два підвід і кілька верхівців.

— Та ні, це не половці, — зітхнув полегшено старий гридень. — Це, здається, купецька валка... Авжеж, вона!

Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впізнав купця Самуїла, розкинув руки для обіймів.

— Братику! От щаслива зустріч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не пограбували погані? Кончака не зустрічав з ордою?

Змарнілий, стомлений нелегкою дорогою СамуЇл серйозно відповів:

— Зустрічав.

З Кузьмищевого лиця враз злетіла усмішка.

— Де? Коли?

— Зовсім недалеко — на Хоролі, біля Ведмежої долини. Ми сю ніч почували поблизу його стійбища...

— Стій! Не розповідай далі! — наказав Кузьмище. — їдьмо до князя Володимира Глібовича — хай він послухає!

Вислухавши повідомлення купця, Володимир запитав:

— Скільки ж веде Кончак поганих?

СамуЇл знизав плечима.

— Важко сказати, княже. Багато! І не порахувати! На кілька гін простягнувся кіш — від річки аж до лісу! А коней — тьма-тьмуща!

— Що ще дізнався?

— Кажуть, везе Кончак якогось бусурменина з персіянськими луками-катапультами, що стріляють "живим вогнем", їх натягують п’ятдесят воїнів. Призначені вони для того, щоб спалити наші городи... Платить Кончак бусурменинові золотом і нашими дівчатами-полонянками... Та, я так думаю, дуже боятися "живого вогню" не слід. Головне — раптово напасти! Тоді бусурменин нічого не встигне зробити...

Володимир був стурбований.

— Дякую, Самуїле, за вісті, їдь по моєму сліду — зустрінеш великих князів. Розповіси їм усе — хай наздоганяють мене! А я поспішу до Хоролу, щоб не випустити з ока поганих.

До Ведмежої долини дорогу він знав, тому військо повів навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Сміливий до безумства, честолюбний, він горів бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до підходу великих князів.

Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежій долині сторожа застала тільки пригасаючий жар половецьких багать та свіжий кінський помет.

Володимир з досадою вдарив по луці сідла.

— Утік! З-під самісінького носа втік, клятий! Воєвода Шварн розрадив його:

— Княже, не кажи: втік... Просто змінив стійбище, щоб коням був свіжий корм. Я певен, він десь недалеко, і ми знайдемо його. А тим часом підійдуть великі князі.

— Що ж ти радиш?

— Дати людям і коням перепочинок на обід. А підійдуть князі — разом рушимо услід за поганими. Самим зариватися не слід.

Володимир погодився.

Воїни швидко спішилися. Із дорожніх міхів, приторочених до сідел, насипали в похідні рептушки вівса, дали коням, а самі заходилися гризти житні сухарі — хто з солониною, а хто з в’яленою рибою.

Незабаром прибули князі та Кунтувдей. Після нетривалого перепочинку Святослав розпорядився лаштуватися бойовим строєм. В чоло знову став Володимир, ліве крило зайняв Рюрик, праве — Всеволод Чермний з киянами, легка кіннота Кунтувдея трималася позаду.

Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу поскакала на далеке шелом'я[51][51]. Попереду помчали Кузьмище з Івашком. Ледь помітний, розмитий весняною водою слід вів їх все вперед і вперед.

Дощ перестав, хмари розступилися, і над неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко. Під його теплим промінням ще дужче задзюркотали струмки, на горбах зачорніла земля, в повітрі по-справжньому запахло весною.

Кузьмище їхав по гребеню шеломені, Івашко лівіше від нього, понад схилом, звідки було видно долину. Обидва пильно оглядали далину, але ніде нічого — ні людей, ні коней, ні гостроверхих темних веж.

Так тривало довго. В серця закрадалася тривога — де ж Кончак? Невже повернув назад, у свої придонські степи? Чи рушив якимось тільки йому відомим шляхом на Русь?

Івашко поправив за спиною лука, поклав списа на гри

ву коневі і підвівся на стременах, прикриваючи долонею очі від сонця. І раптом охнув з несподіванки:

— Половці!

За гребенем гори, в широкій долині, поміж лозняком та вільшняком, бродили в пошуках корму незліченні табуни осідланих коней. Попід горою, на узвишші, палали вогнища, темніли вежі на широких санях, вешталися степовики.

Івашко гукнув Кузьмищеві, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до війська, що йшло слідом.

— Княже, половці! Стоять у долині!

Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного, що поспішали на допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника і витягнув меча.

— А потягнемо, братіє! На супостата!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2