Стрімка, смілива атака русичів була для половців і для самого Кончака як грім серед ясного неба. Ніхто не ждав нападу урусів. Коні в пошуках поживи розбрелися ген-ген по широкому лузі. Кожен був зайнятий своїм ділом: хто сьорбав з закіптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею солодкаву варену конину і гріючи перемерзле за багатоденний похід нутро, хто лагодив взуття чи зброю, хто білував коня, готуючи м'ясо до вечері, а інші просто тинялися по стійбищу без всякого заняття. Тому поява русичів, що темною хвилею котилася з гори, на якусь мить приголомшила всіх. Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половці з лементом помчали до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня він — що кречет без крил!..
Охоплені жахом степовики, залишивши напризволяще стійбище з юртами, вежами, котлами, бігли по лузі, падали, лаялися, кричали, хапали коней і тікали на протилежний бік долини.
Кончак з трьома сотнями охоронців спочатку хотів було вчинити опір, але тут з-за горба виринули свіжі київські дружини, і він, завернувши коня, кинувся навтьоки.
Половці тікали, як хто міг: одні верхи, інші чеберяли по грузькому снігу пішки, їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здіймав зброю, топтали кіньми, рубали мечами чи бойовими топірцями.
Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.
Святослав сидів на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога була повна, і старий князь не міг приховати задоволення.
— Хане, — повернувся він до Кунтувдея, — наздожени втікачів! Спіймай мені Кончака! Приведи клятого на аркані! Вся здобич, що потрапить до твоїх рук, твоя!
Хан глянув удалину — ошкірився.
— Дякую за ласку, княже, — і, щось крикнувши почету, як вихор, полетів з гори.
За ним помчали чорні клобуки.
Та найбільшою радістю для князя була звістка, що в полон взято бусурменина з його "живим вогнем".
— Приведіть його сюди! — наказав Святослав. Бусурменина привів сам Володимир. Кузьмище та Івашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на горбі.
Святослав кинув пильний погляд на кремезного чорнобородого чолов'ягу середніх літ, на його величезний тюрбан та золоті персні на пальцях, суворо запитав:
— Як тебе звати?
Той кліпнув випуклими чорними очима, знизав плечима, — мовляв, не зрозумів.
Славута переклав запитання по-половецькому.
— Мене звати Сулейманом, мій шахиншаху[52][52] , — відповів бусурменин.
Сулейман не знав, хто перед ним, але золотий шолом і важке золоте ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, підказали йому, що це верховний правитель урусів. І він схилився в низькому поклоні.
— Це ти, кажуть, привіз "живий вогонь" Кончакові з-за Обезьких гір? — прозвучало нове запитання.
— Я, шахиншаху.
— Покажи!
Той знову вклонився і мовчки підійшов до саней, біля яких стояли Кузьмище і Івашко, зняв повстяне покривало.
Святослав, Володимир та бояри з превеликою цікавістю глянули на ніколи не бачений ними лук-самостріл, що майже нічим не нагадував лука.
— Чим же він стріляє?
— Шереширами, шахиншаху. — І Сулейман взяв із саней довгасту череп'яну трубку з прядивним ґнотом.
— Покажи, як це робиться!
— Мені потрібні десять воїнів для допомоги.
— Я чув, усі п'ятдесят?
— Як завжди, мій повелителю, люди все невідоме і незвичне схильні перебільшувати... Мені потрібно лише десять чоловік, щоб допомогти натягнути тятиву.
Святослав кивнув — підійшло десять гриднів.
Сулейман спочатку зняв шарф, розіслав його на мокрому снігу, став на коліна, помолився, потім поклав одну шереширу у дерев'яний жолоб катапульти і націлив його в поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню і підпалив гніт. Потім ще раз прицілився і смикнув за дерев'яну ручку.
Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.
Ні князі, ні бояри, ні гридні не встигли і оком змигнути, як чорна шерешира блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім дугою плавно опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум'ям.
Вражений Святослав не міг відірвати очей від вогню, що швидко розтікався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.
Бояри і старші гридні перехрестилися.
— Славуто, ти бачиш? — спитав оторопілий князь. — Що б було, коли б Кончак обложив наші городи?
— Згоріли б дотла, — коротко відповів боярин. — Наше щастя, що ми погромили його сьогодні!
— Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а зупинився на Хоролі. Це мені не зрозуміло.
— Спочатку він захворів, хай береже його аллах, мій повелителю, а потім почалася сильна відлига, і великий хан все ждав морозів і кращої дороги, — відповів Сулейман.
— Справді, нам пощастило, — тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: — Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх шереширах?
— То горить нефт[53][53], шахиншаху.
Що це?
То кров землі... У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов із рани, чорна кров землі — нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.
— І багато ти привіз її з собою?
— Десять бочонків, мій повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город — столиця ромеїв! Святослав переглянувся зі Славутою.
— Отже, Кончак мав намір спалити Київ?
— Переяслаф і Куяф, мій повелителю, — уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, і від шахиншаха урусів залежить подальша його доля, отже, потрібно говорити правду.
— О! — тільки й спромігся промовити на це великий князь. — Відтепер, Сулеймане, служитимеш мені, і я платитиму тобі, як платив Кончак, поки мої люди не навчаться користуватися "живим вогнем".
— Дякую за ласку, мій повелителю, — низько вклонився Сулейман.
Зі степу повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під'їхав похмурий, злий.
Ну, що, хане, наздогнав Кончака? — спитав Святослав.
— Де там! Сніг весь узявся водою — тала стопа за Хоролом! А в Кончака свіжі коні, — втік!
— Ну, не сумуй! Здобичі вистачить на всіх, а супроти природи нічого не вдієш. Нам теж треба поспішати додому, бо незабаром ріки розіллються так, що й веснувати доведеться біля Дубна.
...Стомлене військо русичів стало на нічліг. На високих місцях вої ставили похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для князів поставили посеред табору намети, воєводи вислали в усі кінці сторожу. Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь про велику перемогу...
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
1
Чутка про перемогу Святослава Київського та Рюрика Руського над половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом прокотилася по всій Русі. Князі і бояри, духовенство і купці, ремісники і смерди зітхнули вільно, на повні груди: народ радів, що відбито, відвернуто ще одну і, може, найбільшу загрозу, що нависла над Руською землею.
Не радів лише Ігор. Тяжка досада гризла йому серце. Не міг він змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися.
І подумати тільки — що стало на заваді! Ожеледиця, туман! Коли б не вони, його дружина птахом перелетіла б через поле до Лубна і він обагрив би свого меча у битві на Хоролі. І дзвони всіх церков і соборів Русі воздали б нині й йому разом зі всіма хвалу!
Він уже встиг призабути або не хотів згадувати, що в глибині душі був радий їм. Бо то була природна і незалежна ні від кого причина, чому новгород-сіверські вої не зуміли прибути до Лубна, щоб з'єднатися з киянами та переяславцями.
Клятий туман! Відібрав у війська честь, а у нього — славу!.. Тепер усі дзвони Русі дзвонять славу Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він, Ігор, залишивсь осторонь ні з чим! Він! Ігор! Ольгович! Син Святослава, онук Олега!
Як тут не досадувати!
Наприкінці березня Ігор закликав брата Всеволода, синовця Святослава Рильського та сина Володимира в Новгород-Сіверський. Вони прибули в суботу, в передостанній день першого весняного місяця, і після щедрого обіду з Ігоревою сім'єю зачинилися в Ігоревій хоромині.
— Братіє, — сказав Ігор, заглядаючи пильно кожному в вічі. — Ви чули вже про погром Кончака на Хоролі, чули, як Святослав, Рюрик і Володимир Глібович, три мої родичі-недруги, слави зажили. Тільки нас там не було. А ми єсми чи не князі ж? Пойдемо також — і собі хвали добудемо!
Перший озвався брат Всеволод:
— Ах, Ігорю, як це було б славно — погуляти в чистому полі! Розім'яти застояних коней! Потішити себе поєдинком з поганином-половчином!..
Святослав і Володимир вигукнули в один голос:
— І ми підемо! І ми готові!
Ігор і не ждав іншої відповіді від своїх найближчих родичів, бо добре знав їх. Та й жили вони дружно, вирізняючись цим серед інших князів.
— Дякую, братіє, за підтримку. Тепер давайте обміркуємо: коли, куди і якими силами йти?
— Ти вже обміркував, брате, то й кажи, — поклав свою могутню руку на стіл Всеволод, аж стіл, здається, ввігнувся.
— Так, братіє, обміркував я, — послухайте. — Ігор стишив голос. — Виступимо в похід, як добре підсохне степ і завруниться на ньому пашагдля коней. Думаю, що найкращий час для цього — кінець квітня...
— Двадцять третього квітня — день Георгія Побєдоносця, твого християнського патрона, брате, — сказав Всеволод. — От давайте у цей день і виступимо!
— Правильно! — підтримали молоді князі.
— Гаразд, — погодився Ігор. — Думаю, перший-ліпший день для цього годиться, аби щасливий був! Якщо на Георгія буде сухо і зазеленіє степ, виступимо в той день... Візьмемо з собою всі сили, які може виставити Сіверська земля. Залишимо тільки невеликі залоги в Новгороді, Путивлі, Трубчевську, Рильську та Курську.. Про всяк випадок... Та закличемо на поміч князя чернігівського. Я напишу Ярославу, щоб приєднався до нас Його могутні полки будуть великою запомогою нам!.. І останнє — куди йти?
Князі переглянулися.
— Як куди? — перепитав прямодушний Всеволод. — На половців, звичайно!
— Так, на половців. Але куди? І кудою?
— Що ти надумав, Ігорю? Кажи! — нетерпляче вигукнув Всеволод.
— Надумав я ось що, братіє, — почав Ігор. — Прямий, узвичаєний шлях на половців здавна відомий: з Києва — це Залозний шлях, з Чернігова — уздовж Поля на Ромен чи Лубен, а там на Оріль та Самару, з Новгорода-Сіверсь-кого — поперек Поля до Сули і звідти вже теж на Оріль та Самару. Або прямо на дон через Мерло, як ми ходили торік... На цих шляхах половці ставлять бекети і заслони, легко можуть вислідити нас... Тому ми підемо зовсім іншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схід — аж до Осколу, а ти, Всеволоде, з Курська теж попрямуєш туди, там і зустрінемося. А вже звідти повернемо понад Осколом на південь і досягнемо половецьких кочовищ на Дінці, де й погромимо їх! Для них це буде велика несподіванка — наша поява не з заходу, а з півночі!
Молоді князі знову захоплено глянули на старшого з Ольговичів.
— А що!.. Надумав ти добре, Ігорю! — підтримав старшого брата князь Всеволод. — Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо їх — і назад! Нас там, у самому серці Половецької землі, справді ніхто не жде, — і Кончак, і інші хани стерегтимуть Оріль та Самару.
Сторінка 36 з 58 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 > У кінець >>