Заїхавши на гору, переяславці широкою хвилею ринули вниз. Слідом за ними рушили дружини інших князів. Володимир мчав попереду. Меч розтинав запашне, напоєне весняною вологою повітря, очі князеві сяяли, миготів на сонці його золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив'язаний на щастя княгинею Забавою, розвівався за плечима, як стяг. Позад нього гримів гул копит.

Стрімка, смілива атака русичів була для половців і для самого Кончака як грім серед ясного неба. Ніхто не ждав нападу урусів. Коні в пошуках поживи розбрелися ген-ген по широкому лузі. Кожен був зайнятий своїм ділом: хто сьорбав з закіптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею солодкаву варену конину і гріючи перемерзле за багатоденний похід нутро, хто лагодив взуття чи зброю, хто білував коня, готуючи м'ясо до вечері, а інші просто тинялися по стійбищу без всякого заняття. Тому поява русичів, що темною хвилею котилася з гори, на якусь мить приголомшила всіх. Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половці з лементом помчали до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня він — що кречет без крил!..

Охоплені жахом степовики, залишивши напризволяще стійбище з юртами, вежами, котлами, бігли по лузі, падали, лаялися, кричали, хапали коней і тікали на протилежний бік долини.

Кончак з трьома сотнями охоронців спочатку хотів було вчинити опір, але тут з-за горба виринули свіжі київські дружини, і він, завернувши коня, кинувся навтьоки.

Половці тікали, як хто міг: одні верхи, інші чеберяли по грузькому снігу пішки, їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здіймав зброю, топтали кіньми, рубали мечами чи бойовими топірцями.

Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.

Святослав сидів на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога була повна, і старий князь не міг приховати задоволення.

— Хане, — повернувся він до Кунтувдея, — наздожени втікачів! Спіймай мені Кончака! Приведи клятого на аркані! Вся здобич, що потрапить до твоїх рук, твоя!

Хан глянув удалину — ошкірився.

— Дякую за ласку, княже, — і, щось крикнувши почету, як вихор, полетів з гори.

За ним помчали чорні клобуки.

Та найбільшою радістю для князя була звістка, що в полон взято бусурменина з його "живим вогнем".

— Приведіть його сюди! — наказав Святослав. Бусурменина привів сам Володимир. Кузьмище та Івашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на горбі.

Святослав кинув пильний погляд на кремезного чорнобородого чолов'ягу середніх літ, на його величезний тюрбан та золоті персні на пальцях, суворо запитав:

— Як тебе звати?

Той кліпнув випуклими чорними очима, знизав плечима, — мовляв, не зрозумів.

Славута переклав запитання по-половецькому.

— Мене звати Сулейманом, мій шахиншаху^[52][52] , — відповів бусурменин.

Сулейман не знав, хто перед ним, але золотий шолом і важке золоте ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, підказали йому, що це верховний правитель урусів. І він схилився в низькому поклоні.

— Це ти, кажуть, привіз "живий вогонь" Кончакові з-за Обезьких гір? — прозвучало нове запитання.

— Я, шахиншаху.

— Покажи!

Той знову вклонився і мовчки підійшов до саней, біля яких стояли Кузьмище і Івашко, зняв повстяне покривало.

Святослав, Володимир та бояри з превеликою цікавістю глянули на ніколи не бачений ними лук-самостріл, що майже нічим не нагадував лука.

— Чим же він стріляє?

— Шереширами, шахиншаху. — І Сулейман взяв із саней довгасту череп'яну трубку з прядивним ґнотом.

— Покажи, як це робиться!

— Мені потрібні десять воїнів для допомоги.

— Я чув, усі п'ятдесят?

— Як завжди, мій повелителю, люди все невідоме і незвичне схильні перебільшувати... Мені потрібно лише десять чоловік, щоб допомогти натягнути тятиву.

Святослав кивнув — підійшло десять гриднів.

Сулейман спочатку зняв шарф, розіслав його на мокрому снігу, став на коліна, помолився, потім поклав одну шереширу у дерев'яний жолоб катапульти і націлив його в поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню і підпалив гніт. Потім ще раз прицілився і смикнув за дерев'яну ручку.

Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.

Ні князі, ні бояри, ні гридні не встигли і оком змигнути, як чорна шерешира блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім дугою плавно опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум'ям.

Вражений Святослав не міг відірвати очей від вогню, що швидко розтікався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.

Бояри і старші гридні перехрестилися.

— Славуто, ти бачиш? — спитав оторопілий князь. — Що б було, коли б Кончак обложив наші городи?

— Згоріли б дотла, — коротко відповів боярин. — Наше щастя, що ми погромили його сьогодні!

— Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а зупинився на Хоролі. Це мені не зрозуміло.

— Спочатку він захворів, хай береже його аллах, мій повелителю, а потім почалася сильна відлига, і великий хан все ждав морозів і кращої дороги, — відповів Сулейман.

— Справді, нам пощастило, — тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: — Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх шереширах?

— То горить нефт^[53][53], шахиншаху.

Що це?

То кров землі... У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов із рани, чорна кров землі — нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.

— І багато ти привіз її з собою?

— Десять бочонків, мій повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город — столиця ромеїв! Святослав переглянувся зі Славутою.

— Отже, Кончак мав намір спалити Київ?

— Переяслаф і Куяф, мій повелителю, — уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, і від шахиншаха урусів залежить подальша його доля, отже, потрібно говорити правду.

— О! — тільки й спромігся промовити на це великий князь. — Відтепер, Сулеймане, служитимеш мені, і я платитиму тобі, як платив Кончак, поки мої люди не навчаться користуватися "живим вогнем".

— Дякую за ласку, мій повелителю, — низько вклонився Сулейман.

Зі степу повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під'їхав похмурий, злий.

Ну, що, хане, наздогнав Кончака? — спитав Святослав.

— Де там! Сніг весь узявся водою — тала стопа за Хоролом! А в Кончака свіжі коні, — втік!

— Ну, не сумуй! Здобичі вистачить на всіх, а супроти природи нічого не вдієш. Нам теж треба поспішати додому, бо незабаром ріки розіллються так, що й веснувати доведеться біля Дубна.

...Стомлене військо русичів стало на нічліг. На високих місцях вої ставили похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для князів поставили посеред табору намети, воєводи вислали в усі кінці сторожу. Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь про велику перемогу...

 

 

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

1

Чутка про перемогу Святослава Київського та Рюрика Руського над половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом прокотилася по всій Русі. Князі і бояри, духовенство і купці, ремісники і смерди зітхнули вільно, на повні груди: народ радів, що відбито, відвернуто ще одну і, може, найбільшу загрозу, що нависла над Руською землею.

Не радів лише Ігор. Тяжка досада гризла йому серце. Не міг він змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися.

І подумати тільки — що стало на заваді! Ожеледиця, туман! Коли б не вони, його дружина птахом перелетіла б через поле до Лубна і він обагрив би свого меча у битві на Хоролі. І дзвони всіх церков і соборів Русі воздали б нині й йому разом зі всіма хвалу!

Він уже встиг призабути або не хотів згадувати, що в глибині душі був радий їм. Бо то була природна і незалежна ні від кого причина, чому новгород-сіверські вої не зуміли прибути до Лубна, щоб з'єднатися з киянами та переяславцями.

Клятий туман! Відібрав у війська честь, а у нього — славу!.. Тепер усі дзвони Русі дзвонять славу Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він, Ігор, залишивсь осторонь ні з чим! Він! Ігор! Ольгович! Син Святослава, онук Олега!

Як тут не досадувати!

Наприкінці березня Ігор закликав брата Всеволода, синовця Святослава Рильського та сина Володимира в Новгород-Сіверський. Вони прибули в суботу, в передостанній день першого весняного місяця, і після щедрого обіду з Ігоревою сім'єю зачинилися в Ігоревій хоромині.

— Братіє, — сказав Ігор, заглядаючи пильно кожному в вічі. — Ви чули вже про погром Кончака на Хоролі, чули, як Святослав, Рюрик і Володимир Глібович, три мої родичі-недруги, слави зажили. Тільки нас там не було. А ми єсми чи не князі ж? Пойдемо також — і собі хвали добудемо!

Перший озвався брат Всеволод:

— Ах, Ігорю, як це було б славно — погуляти в чистому полі! Розім'яти застояних коней! Потішити себе поєдинком з поганином-половчином!..

Святослав і Володимир вигукнули в один голос:

— І ми підемо! І ми готові!

Ігор і не ждав іншої відповіді від своїх найближчих родичів, бо добре знав їх. Та й жили вони дружно, вирізняючись цим серед інших князів.

— Дякую, братіє, за підтримку. Тепер давайте обміркуємо: коли, куди і якими силами йти?

— Ти вже обміркував, брате, то й кажи, — поклав свою могутню руку на стіл Всеволод, аж стіл, здається, ввігнувся.

— Так, братіє, обміркував я, — послухайте. — Ігор стишив голос. — Виступимо в похід, як добре підсохне степ і завруниться на ньому пашагдля коней. Думаю, що найкращий час для цього — кінець квітня...

— Двадцять третього квітня — день Георгія Побєдоносця, твого християнського патрона, брате, — сказав Всеволод. — От давайте у цей день і виступимо!

— Правильно! — підтримали молоді князі.

— Гаразд, — погодився Ігор. — Думаю, перший-ліпший день для цього годиться, аби щасливий був! Якщо на Георгія буде сухо і зазеленіє степ, виступимо в той день... Візьмемо з собою всі сили, які може виставити Сіверська земля. Залишимо тільки невеликі залоги в Новгороді, Путивлі, Трубчевську, Рильську та Курську.. Про всяк випадок... Та закличемо на поміч князя чернігівського. Я напишу Ярославу, щоб приєднався до нас Його могутні полки будуть великою запомогою нам!.. І останнє — куди йти?

Князі переглянулися.

— Як куди? — перепитав прямодушний Всеволод. — На половців, звичайно!

— Так, на половців. Але куди? І кудою?

— Що ти надумав, Ігорю? Кажи! — нетерпляче вигукнув Всеволод.

— Надумав я ось що, братіє, — почав Ігор. — Прямий, узвичаєний шлях на половців здавна відомий: з Києва — це Залозний шлях, з Чернігова — уздовж Поля на Ромен чи Лубен, а там на Оріль та Самару, з Новгорода-Сіверсь-кого — поперек Поля до Сули і звідти вже теж на Оріль та Самару. Або прямо на дон через Мерло, як ми ходили торік... На цих шляхах половці ставлять бекети і заслони, легко можуть вислідити нас... Тому ми підемо зовсім іншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схід — аж до Осколу, а ти, Всеволоде, з Курська теж попрямуєш туди, там і зустрінемося. А вже звідти повернемо понад Осколом на південь і досягнемо половецьких кочовищ на Дінці, де й погромимо їх! Для них це буде велика несподіванка — наша поява не з заходу, а з півночі!

Молоді князі знову захоплено глянули на старшого з Ольговичів.

— А що!.. Надумав ти добре, Ігорю! — підтримав старшого брата князь Всеволод. — Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо їх — і назад! Нас там, у самому серці Половецької землі, справді ніхто не жде, — і Кончак, і інші хани стерегтимуть Оріль та Самару.