Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 39)

— Звичайно, брате, — схилив голову Ігор, зрозумівши, що має на увазі великий князь. — Гостюй стільки, скільки потрібно буде.

Однак на ранок Славуті полегшало, і Святослав, повагавшись, вирушив далі в путь — спочатку у Трубчевськ до Всеволода, а звідти у свої верховенські володіння. І не знав він, що на світанку від Ігоря помчав до Всеволода гонець з попередженням, що їде великий князь київський і щоб Всеволод не обмовився перед ним жодним словом про їхній наступний похід.

 

6

Тиждень Славута не піднімався з постелі. Та хвороба — чи то завдяки дочірньому піклуванню Ярославни, чи травам та нашіптуванню старого Гука, чи природному здоров'ю хворого — у ніч на восьмий день раптово відступила, зійшовши рясним потом. Уранці Славута встав і забажав, щоб йому натопили лазню.

Ігор полегшено зітхнув: Славута видужав! Вмирущий у лазню не проситься...

Разом з тим князеві додалося і тривоги. Як же тепер, коли Славута виходитиме на люди, приховати від нього підготовку до весняного походу? Поки він був прикутий до ліжка, можна було про це не турбуватись. Дружина і ополчення рать за раттю, стяг за стягом вирушали кожного дня до Путивля, де був назначений збір головних сил.

А як же бути тепер? Славута став на ноги і рано чи пізно дізнається про все. Що ж робити?

Ігор поділився своїми турботами з Ярославною, і княгиня, не роздумуючи, порадила:

— Треба не ждати, поки дізнається сам, а чесно і відверто розповісти йому про все! Ігор здивувався.

— Як? Він же, без сумніву, буде проти нашого походу!

— Ну й що? Краще хай буде проти, ніж ти постанеш у його очах нечесним, неправдивим... Безперечно, він буде проти. Я теж проти, і ти це знаєш, бо я боюся за тебе, коханий мій, за сина Володимира, за наших родичів і за всіх воїв. Та що я можу вдіяти? Зупинити тебе? Несила моя... Та й розумію я, що краще зустріти ворога в чистому полі, ніж відбиватися від нього у власному домі... Славута — воїн, і він зрозуміє тебе також!

— Але ж я не сказав про похід Святославові!

— Тоді не йди!

— Ні, ні, я цього не зроблю! — вигукнув Ігор. — Я сам задумав цей похід, домовився з братією, Ярослав досі зібрався, мої теж у дорозі до Путивля, в суботу я й сам вирушаю... Як же тепер не йти? До того ж цей похід обіцяє нам перемогу і славу! Половці не ждуть, що ми вдаримо на них...

— Тоді скажи Славуті всю правду і не муч себе, не край думами серце! Так буде найліпше — відверто, чесно! А йти чи не йти — вирішуєш ти сам, бо ти — князь!

Ігор повеселів, пригорнув княгиню.

— Дорога моя, ти у мене мудра! Справді, найкраще самому розповісти все бояринові — і хай думає, як хоче! Піде зі мною — буду радий, не піде — хай жде Святослава! А я в суботу — в путь!

Ярославна пригорнулася до нього, зазирнула в вічі.

— Княже, я теж з тобою!

— Тобто?.. — Ігор здивовано відсторонив її від себе. — Як — зі мною?

— До Путивля... Хочу провести тебе, хочу побачити сина Володю... А також брата Володимира Ярославича.

— Це ж порубіжний город! Небезпечно!

— Але ж ти там десь поблизу будеш з військом! А вали Путивля не нижчі, ніж у Новгороді-Сіверському! Ще ні разу половці не взяли його! Та й під захистом брата Володимира не страшно буде...

Ігор задумався.

Так, це правда. Розташований на високому шпилі, що панував над широким повноводим Сеймом, Путивль був невеликим, але неприступним городом. Високі вали, зведені понад крутими схилами, глибокий рів, міцна брама — все не гірше, ніж тут, у Новгороді-Сіверському. А якщо додати, що в Путивлі залишиться значно більша залога на чолі з досвідченим у військовій справі князем Володимиром Галицьким, то виходить, що Ярославна з дітьми буд'е там у більшій безпеці, ніж тут.

— Розумнице моя! — поцілував він княгиню в лоба. — Я не проти... Поїдеш разом зі мною до Путивля!

Зі Славутою розмова відбулася наступного дня, після вечері, коли дітей відправили спати, а за столом їх залишилося тільки троє — Ігор, Ярославна та Славута. Відпивши ковток прохолодного березового соку, Ігор відставив келих і, нахилившись через стіл, тихо промовив:

— Славуто, учителю мій дорогий, маю зробити тобі одно признання, хочу відкрити таємницю, яку приховав від брата Святослава...

Здивований боярин підняв на князя очі.

— Кажи, Ігорю.

Князь зам'явся, почував себе трохи ніяково.

— Не дивуйся, Славуто, і вислухай мене з розумінням, так же стримано, як колись давно ти розумно і стримано ставився до моїх дитячих витівок, — почав він здалеку

— Та кажи вже, я все зрозумію, — знизав плечима старий.

— Так от, — рішуче сказав Ігор, — в цю суботу, в день мого покровителя Георгія Побєдоносця, я з братією вирушаю на половців! У нас уже все давно домовлено і все готове до походу. Мої стяги стоять у Путивлі і ждуть на мене!

Коли б у хоромині розверзлася стеля і пролунав грім, це не більше вразило б Славуту, ніж ці тихо вимовлені слова. Він довго сидів мовчки, ніби сказане не доходило до його свідомості, і безтямно дивився на князя. Його бліді після хвороби щоки ще більше зблідли, а в очах поперемінно виростали то подив, то страх, то журба. Здавалося, йому відібрало мову, і Ігор у душі пожалкував, що послухав княгиню і завів цю розмову.

Врешті Славута подолав заціпеніння, яке охопило його, і тихо запитав:

— Ігорю, невже це правда? Я відмовляюся вірити цьому! — А потім простягнув через стіл до князя руки і схвильовано заблагав: — Ігорю, княже мій дорогий, скажи, що ти пожартував, що це твої давноминулі дитячі пустощі, якими ти захотів розвеселити свого старого вчителя!

Ігор на якусь мить розгубився, зніяковів, на його смаглявих щоках спалахнули рум'янці. Але відразу ж вид його посуворішав, чорні брови насупилися, — князь узяв себе в руки.

— Ні, Славуто, це не пустощі, це правда! — сказав твердо. — Похід задумано задовго до приїзду Святослава, полки зібралися — ждуть мого наказу, і я в суботу вирушаю з Новгорода-Сіверського...

— Ось як! — похитав головою Славута. — Якими ж силами?

— Зі мною підуть усі князі сіверські — Всеволод, Святослав Рильський, Володимир Путивльський та Ярослав Чернігівський...

— І Ярослав з вами? — ще більше збентежився Славута.

— Так, і Ярослав.

— Отже, він теж, як і ти, приховав цей задум від Святослава! — вигукнув Славута з осудом і сплеснув з досади руками. — Що ж ви надумали, нерозумні! Що затіяли!.. Напередодні великого, може, найбільшого за півстоліття походу на поганих відколюватися від усіх, робити свій окремий похід! Чому ж не почекати місяць чи півтора і не піти сукупно? Адже спільний похід принесе безсумнівну перемогу! Та ще яку!

Ігор задумався. Безперечно, Славута правий. Але відступати йому не можна, і, коли самому собі признатися, не хоче він цього.

— Ми завдамо короткого удару кочівникам у передпіллі, розвідаємо їхні сили, захопимо полон і швидко відступимо назад! Святослав ще не збере рать, як ми повернемося з перемогою і приєднаємося до нього!

— А якщо без перемоги?

Ігор випрямився, карі очі його блиснули грозою.

— Такого не може бути, учителю! Невже ти гадаєш, що ми зазнаємо поразки? У мене разом з братією буде шість тисяч воїнів! Та Ярослав приведе тисяч п'ять!.. Це ж сила!.. Який з половецьких ханів витримає наш натиск?.. До того ж ми не будемо зариватися... Адже Святослав сам послав Романа Нездиловича з берендеями у степ і не побоявся, що половці потріпають їх!.. Ні, я все передбачив... Ходімо з нами, учителю, — сам переконаєшся, що я правий! А до полку Святослава ми встигнемо. У нас ще буде час і для відпочинку, і для зборів... Раніше як на початку червня він не виступить.

Славута задумався.

Звичайно, Ігор — досвідчений полководець. Він устиг побувати в багатьох походах і битвах, не раз перемагав, не раз і сам був битий. А сміливістю, хоробрістю бог його не обділив, — може, навіть аж занадто гарячий!.. В інший час хай би йшов — потріпати степових розбійників не зашкодило б! Але тепер... Тепер, коли готується один з найбільших походів, що може остаточно приборкати Кончака і забезпечити Русі спокійне життя на багато літ, Ігорів похід з усіх боків видається і ризикованим, і нерозумним.

Кончак не змирився з поразкою. Зі степу доходять вісті, що він знову готується до походу. Тому Святослав і послав Романа Нездиловича в поле розвідати наміри і сили половців, поганятися за родами половецькими, що посунули на нічийні землі між Ворсклою та Хоролом на весняні випаси. Але Святослав виділив воєводі Роману лише невеликий загін берендейської кінноти, а Ігор веде у степ усю силу Сіверщини. І добре, якщо його чекає удача. А якщо ні? Важко передбачити наслідки такого необдуманого вчинку...

— Ні, Ігорю, не поїду я, — сказав Славута. — І тобі не раджу... Дождися Святослава і порадься з ним. Якщо він схвалить твій намір, якщо дозволить...

Ігор спалахнув.

— Схвалить! Дозволить!.. Хіба я не такий же князь, як Святослав? Хіба я не господар у своїй землі? Чому ж маю питати дозволу Святослава?

— Він великий князь! Він отець руським князям!

— Великий князь! Одна назва!

Славута гірко усміхнувся.

— В тім і біда наша, що так стали думати всі князі і відмежовуватися від Києва. Розпалася земля Руська — і невідомо, хто і коли її збере... А погані тим часом не дрімають — намагаються відхопити від неї ласий шмат... І відхоплять коли-небудь, якщо не станемо розумніші... Якщо ви всі, князі, не перестанете люто гризтися за Київський стіл і так же люто не перестанете зневажати його і цуратися, коли досягти його не пощастило...

 

 

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

1

23 квітня 1185 року, у вівторок, у день Георгія Побєдоносця, християнського патрона князя Ігоря, над Новгородом-Сіверським затрубили бойові труби, їхні радісно-закличні мідні голоси полинули з високих валів фортеці далеко навкіл — на посад, що розкинувся на горі, на Поділ та розлогі яруги, де серед гущавини дерев тулилися халупи бондарів, стельмахів, шорників, ковалів, кожум’яків, зброярів, щитників, за Десну — на широкі луги і темні бори, на сріблясті заводі та озера, на весь зелений весняний світ, що милувався собою і своєю красою у потоках ранкового сонячного проміння.

Всі мешканці города і околиць зібралися біля собору Успення божої матері та на дорозі, що вела з фортеці до нього.

Був тихий теплий ранок. Над Подолом кружляли голуби, а у високості, у синьому безхмарному небі, шугали бистрокрилі соколи.

Дзвонили в усі дзвони.

Ворота фортеці були відчинені, міст опущений.

Молодша дружина Ігоря вишикувалася у фортеці, на майдані перед собором святого Миколая, і вельми тучні, застояні за зиму коні нетерпляче переступали з ноги на ногу. Виблискували начищені крицеві шоломи гриднів, колихалися над ними золотисті полотнища князівських корогов та вузькі трикутнички барвистих прапорців, прикріплених до списів, сяяла міддю та бронзою кінська збруя. Багрянцем осінніх гаїв та лісів горіли проти сонця черлені щити.

Перед хоругвою, поклавши на груди широку чорну бороду, сидів на спокійному ситому коні боярин Рагуїл, пбряд з ним, хизуючись дорогим убранням та не менш дорогою зброєю, гарцював на нетерплячому огирі, як завжди, щасливий, усміхнений золотоволосий Янь.

На паперті собору чекав виходу князя з хрестом у руці старенький отець Ісидор.

Нарешті важкі, оковані залізними шпугами двері князівської палати розчинилися, і з них вийшов князь Ігор у похідному військовому обладунку, княгиня Ярославна з дітьми та боярин Славута. Вони перейшли двір і стали перед собором на простелений барвистий килимок. Отець Ісидор відправив короткий напутній молебень, дав князеві і княгині поцілувати хреста. Потім Ігор провів княгиню з дітьми до критого візка, там попрощався зі Славутою.

— Не журися, учителю, повернемося з перемогою!

— Щасливо, щасливо! — Славута поцілував князя і княгиню, підняв руку, благословляючи від'їжджаючих. Та погляд його був сумний, — чи то йому не хотілося залишатися, коли всі вирушають у похід, чи гризло якесь передчуття, якого він не міг ні висловити, ні пояснити.

Ігор скочив у сідло і став попереду дружини.

— В добру путь!

— В добру путь! В добру путь! — відгукнулися ті, хто залишався.

Знову затрубили труби, і дружина рушила.

На горі, перед Успенським собором, на князя чекали два стяги старшої дружини, а на паперті — весь клір на чолі з самим єпископом. Довкола товпилися сотні людей: проводили на війну, бо з кожної сім'ї хтось ішов — чи батько, чи син, чи брат, чи коханий.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2