Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 47)

Половець нарешті зрозумів його, опустив лука і схопився за довгий аркан, що висів при боці. Не встиг Ігор зіскочити з Воронця, як тонка петля зашморгнулася довкола тіла, вирвала з сідла і жбурнула в потолочений бур'ян.

Все! Кінець! Смерть!

З рани на руці знову хлинула кров, в очах потемніло. Потім він відчув, як на плече лягла чиясь важка рука, підвела, поставила на ноги. Як із туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими бровами, що зрослися над переніссям. Вузькі хижі очі блищали радісно-здивовано.

— Кинязь Ігор?

— Ти хто? — спитав Ігор, ще не зовсім усвідомлюючи того, що з ним сталося.

— Я Чилбук із роду Тарголовичів... Тепер ти мій полонений, кинязю! — І половець вправно захалявним ножем відрізав від пояса прикрашеного сріблом і самоцвітами князівського меча. — Їдь зі мною. Ти вже відвоювався!

Ігоря оточили Чилбукові родичі, щось радісно заґелґотали, мов гуси, і помчали з поля бою до ліска, що виднівся вдалині, намагаючись якомога швидше вивернутися з-під темної лави своїх одноплемінників, які клином заганялися в розірвану оборону русичів — на місце ковуїв.

З руського стану їм навперейми вимчав вершник. До Ігоря долетів його розпачливий крик:

— Княже, княже!

Чилбук підняв лука, хижо вискалив зуби. Ні, він нікому не віддасть князя — таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить — і стріла прониже груди необачному!

Ще мить...

Та тут пролунав Ігорів голос:

— Не стріляй! Це мій лікар! Славута! Чилбук опустив лука.

— Він хоче здатися мені в полон?

— Він поспішає, щоб лікувати мене!

Славута наблизився, зі слізьми в очах обняв князя.

— Ігорю, ти ще раз поранений? Ні? Слава богу! А пов'язка знову закров'янилася, почала сповзати... Ось я накладу тобі нову!..

Чилбук відвів Ігоря у безпечне місце, на вершину горба, звідки було видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново перев'язав князеві руку.

Сюди ж Чилбукові люди привели Яня, Ждана і Михалка Гюрговича, приставили до них сторожу.

Всі були в розпачі, пригнічені. Янь кусав губи і плакав, мов дитина. Ждан зчорнів на лиці, міцно зціпив зуби, а князь Ігор смертельно зблід і палаючим поглядом дивився туди, де знемагали, де сходили кров'ю його полки.

Після втечі ковуїв половці швидко розітнули руське військо навпіл. Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи надію добити його там. А Володимира, Святослава і Рагуїла, воїни яких зовсім знемогли від спеки, спраги та втоми, почали припирати до крутих берегів Каяли. Біля озера гинули під шаблями оточені ковуї. Недалеко ж вони втекли! Дві чи три сотні кинулися вплав, сподіваючись досягти протилежного берега, та стомлені, ледь живі коні, напившись без міри води, швидко потонули, затягуючи за собою на дно і вершників.

— Боже, що робиться! — прошепотів Ігор. — Усе пропало! Все загинуло!

Половці справді обсіли русичів, мов сарана, і розстрілювали з луків. Вої падали, устилали землю трупом. Ті, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу воду, та напитися не могли — річка в'юнилася в глибокій ущелині. Окремих сміливців, які спускалися вниз, вражали стріли кочовиків, що стояли на протилежному боці.

До обідні з цими полками було покінчено. Полонених половці в'язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття.

Тримався ще Всеволод зі своїми трубчівцями та курянами. Ігореві добре було видно, як він прорубався крізь половецький заслін до Каяли, перейшов її, кинувся до озера, що голубіло вдалині, і там, ідучи понад берегом, відбивався від ворога. Частина його воїв пустилася, як і ковуї, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини — потопилися в ньому разом з кіньми.

Довго виблискував проти сонця Всеволодів шолом. Ігор бачив, з якою запеклістю відбивався його єдиний улюблений брат від степовиків, як він шаленів у бою, рубаючи ворогів своїм важким двосічним мечем, як танула горстка його відчайдушних витязів, і з жахом зрозумів, що й Всеволода не мине зла доля.

Ось переламався в його руці меч. Хтось подав йому списа, і молодий князь прохромив ним груди нападникові, що заніс над його головою шаблю...

— Брате мій, хоробрий буй-туре Всеволоде! — вигукнув Ігор. — Прости мене, що завів тебе сюди на погибель... Боже, дай мені смерті, щоб не бачити, як упаде мій брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грішник! Тепер споминаю я гріхи свої перед господом богом моїм, — як багато убивств заподіяв я і крові пролив у землі християнській! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глібов біля Переяслава! Тоді немало завдав я горя, розлучаючи батьків з дітьми своїми, брата з братом, друга з другом, жінок з чоловіками, дочок з матерями, подруг з подругами своїми! І все тоді полоном і горем було покрито! Живі мертвим заздрили, а мертві радувалися, що в вогні, як святі мученики, спокус життєвих позбулися! Старих повбивали, юнакам же люті, без жалю, рани завдавали, мужів сікли, жінок оскверняли! І те все зробив я!.. Не пристало мені тепер жити!.. І се нині виджу кару від господа бога мого!.. Де нині улюблений брат мій? Де нині брата мого син? Де чадо моє? Де бояри думаючі? Де мужі хоробрі? Де полк мій? Де коні і зброя многоцінна?.. Чи не через все те віддав господь мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав мені господь за беззаконня моє і за злість мою! І впали сьогодні гріхи мої на голову мою!..

Він ударив себе здоровою рукою в груди і, щоб ніхто не помітив сліз в його очах, опустив голову. А коли підняв, то вже не видно було ні брата Всеволода, ні його славних витязів, ні черлених щитів, ні барвистих руських стягів...

Затих над Половецьким полем гомін бою, що тривав без перерви суботу, ніч на неділю і неділю до півдня. Затих брязкіт мечів, і гуркіт щитів, і тріск списів, і тупіт кінських копит. Чулися тільки радісні вигуки переможців, стогони вмираючих сіверян та каркання воронів, що зліталися на покорм.

— Навіщо я залишився жити? — прошепотів Ігор. — Чому мене не вразила гостра шабля чи половецька стріла?..

Під'їхав з ханами Кончак. Сидів на коні прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радість. Радість перемоги!

— От ми й зустрілися, Ігорю! І я не заздрю тобі! — сказав бундючно. — Ти хотів завоювати Половецький степ, а став невільником, рабом простого кочівника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш?

Ігор мовчав. Очі його погасли, щоки поблідли.

Кончак повернувся до ханів.

— А хто полонив князя Всеволода?

— Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, — відповів хтось.

— А князя Володимира?

— Копті з роду Улащевичів!

— А Святослава Ольговича?

— Єлдечюк з роду Бурчевичів!

— Отже, всі князі в наших руках! Що ж будемо робити з ними, хани? Скараємо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп?

— Викуп! Викуп! — закричали хани. — Та такий, щоб Русь застогнала! Щоб князі запродали не тільки табуни свої, не тільки поля й ліси свої, не тільки смердів і холопів своїх, а й дітей та жон своїх!

— Ти чуєш, Ігорю? — знову повернувся до новгород-сіверського князя Кончак. — Ми даруємо тобі, і всім князям, і воєводам, і боярам, і твоїм дружинникам, і воям життя! Але за життя треба платити!

Ігор підняв голову

— Скільки? Передусім — за воїв!

— За воїв? Тут просто: у вас, на Русі, багато наших людей, у нас — ваших. Тож обміняємо воя за воя!..

— А за бояр, воєвод?

— По сто та по двісті гривень — хто чого коштує!

— А за князів?

— По тисячі гривень!

— А за мене?

Кончак завагався

— Дві тисячі гривень! — вигукнув хан Кза

— Дві тисячі! Дві тисячі! — підтримали його інші хани.

Ігор скривив у гіркій усмішці рота.

— Все моє князівство не нашкребе стільки!

— Нашкребе! Дістане! Або згинеш у неволі! Як хан Коб'як у Києві! — зі злістю кинув Кза.

— Мене взяв у полон ваш муж по імені Чилбук. Що ж він скаже? Якого він викупу хоче? — спитав Ігор.

— Чилбукові буде за це винагорода, а в полоні ти у мене, Ігорю! — пояснив Кончак.

Бачачи, що його здобич вислизає з рук, Чилбук випхався з натовпу наперед, слізно заблагав:

— Але ж, великий хане... Великий хане... Справді...

Кончак перебив його.

— Я беру князя Ігоря на поруки, Чилбуку! Він поранений і потребує лікування та догляду, якого ти не можеш йому дати. А князь, як бачиш, коштує дорого! Він житиме у мене, бо належить не одному тобі, а всьому племені половецькому! А навзамін одержиш удвічі більше, ніж одержить нині перший-ліпший наш воїн! Тсє! Тсє!

Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком і відійшов убік. Не сперечатися ж з самим Кончаком!

Кончак дав знак, і хани почали роз'їжджатися. Кожен зі здобиччю потягнув у свої стійбища, до своїх веж.

 

6

Додому, на Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном і здобиччю. Ігореві дозволив узяти з собою кого побажає і приставив до нього сторожу. Князь побажав, щоб біля нього були Славута, Янь і Ждан.

Сонце схилялося до заходу. Курява, що протягом двох днів висіла над степом, вляглася, розсіялася, і зорові вершників відкрилося жахливе видовище.

Скільки сягав погляд, у столоченому бур'яні лежали, мов снопи, вбиті і вмираючі. Поміж ними бродили поодинокі степовики, підбираючи те, що ще залишалося і мало хоч яку-небу дь вартість.

— Боже, боже! Тут цілий полк! Дві або три тисячі! — з болем вигукнув Ігор. — Погляньте, які витязі! Які сміливці! Це ж я завів вас сюди на загибель, браття мої!

Ось, розкинувши руки, зі стрілою в грудях лежить і дивиться розплющеними очима в голубе небо безвусий юнак. Лице біле, кучері русяві, а темні брови навіки застигли на мертвому чолі.

Красень!

Чий же то син? Чиє материнське серце обіллється кровлю в далекій Сіверській землі, коли туди прийде звістка про нечуване побоїще? І старий батько заціпеніє від горя, і кохана дівчина затужить-заголосить над блакитним Сеймом чи над чарівницею Десною, і сестриці заквилять, мов чаєнята, на порозі рідної хатини! Але ти, витязю, вже не почуєш їх...

А ось, либонь, смерд — плоскінна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур'яні спокійно, мов живий. І коли б не стріла в грудях, можна було б подумати, що приліг спочити після важкої цілоденної праці біля рала...

Хто ти? Звідки? Щось знайоме ввижається в обличчі твоєму!

Ждан торкнув князя за руку.

     — Це ж коваль Будило, княже! Пам'ятаєш? Заступив тебе собою!

Ігор збентежився. Як не пам'ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся своїм предковічним прабатьківським богам — Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам і лісам, рікам і озерам, дубам і березам! І за це сидів на цепу у князівській темниці! А нині віддав за князя життя своє!

І перед ним ти винен! І перед ним ти в неоплаченому боргу!

Ігор їхав мовчки. Стогони, що долітали з усіх боків, гнітили його, розривали серце. Він ладен був затулити вуха й очі, щоб нічого не чути й не бачити.

Нараз Ждан кинувся вбік, скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його грудей:

— Брате! Братику Йване!

Від того крику всі зупинилися. Кончак зупинився теж.

Іван лежав горілиць і був ще живий. В його животі стриміла стріла, а поряд з ним темніла вузенька стрічка закипілої крові.

Почувши крик, він розплющив очі, ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впізнавав, потім перевів погляд на князя, на половців, на Кончака. Нарешті розціпив сухі, вкриті смертельною смагою вуста, тихо промовив:

— Ждане, ти? Я так тебе кликав, брате мій! І ти прийшов!

— Я тут, Іванку! Я допоможу тобі! Я зараз... Іван заперечливо похитав головою.

— Мені вже ніщо не допоможе... Хіба не бачиш? — і поглядом показав на стрілу. — Не в ногу, не в руку, навіть не в груди, а в живіт, — а це завжди смерть... Послухай... Якщо ти повернешся додому...

— Я в полоні...

— З полону повертаються... Тож якщо повернешся додому, доглянь моїх сиріток... Допомагай їм, поки виростуть... І матері... Матері не кидай...

— Все зроблю, як кажеш!

— От і добре... А тепер ще одне прохання... Уволь мою волю — добий мене!.. Щоб не мучився... Добий!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2