Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 51)

— Що нам робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака і Кзу та інших ханів! Рятувати землю нашу від спустошення, а люд наш від загибелі!.. Передусім треба захистити беззахисне Посем'я!

— І як же це зробити? Якими силами?

— А ось як... Мої сини Олег і Володимир з двома полками, що йдуть зі мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними піде воєвода Тудор, воїн сміливий і досвідчений... Зробіть там, князі, все, аби захистити ту землю! Не гайте ні хвилини! Там залишилася княгиня Яро-славна з дітьми!..

— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.

— Ти, Ярославе, негайно збирай дружини свої і стань по Острі! Жди з Києва моїх нарочних. Може бути, що половці, охоплені гординею після перемоги над Ігорем, підуть не на Сейм, а на Переяслав або й Київ. Швидше всього на Київ! Тоді ми станемо проти них!

— Добре, — відгукнувся Ярослав.

Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів, у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву... І зразу ж, ще сьогодні, сам відправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема чого думати про похід. Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі на відсіч Кончакові та його ордам!.. Ідіть усі і робіть те, що велить вам ваш обов'язок! Ідіть!

 

3

Любава витягла з жлукта ще гарячі, добре визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері хатини:

— Мамо, я до річки! Поперу білизну!

З хати долинув материн голос:

— Іди, доню... Та будь обережна — не впади в воду, бо кладка ще від батька залишилася — стара і хистка вже!

Вони вже звикли одна одну називати матір'ю і донею, і були раді, що між ними установилися такі приязні, родичівські взаємини.

З дверей вибіг Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що трималися на шлейці, перекинутій через плече, у такій же сорочечці, білявочубий та синьоокий, він скидався на тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.

— І я з вами на річку! — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.

— А бабуся пускає?

— Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька... А я сам поїв! Я вже великий!

Любава усміхнулась і подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив'язалася до цієї, по суті, чужої їй дитини!

— Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у річку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! І ми всі будемо плакати!

— Я не пустуватиму! Я слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по стежині.

Кладка була справді стара, почорніла, хистка і на два чи три пальці покривалася водою. Однак прати на ній було зручно.

Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сіть, та липовий ковшик — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід, стоїть човен без руху — чекає на свого господаря.

Склавши в нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.

Сонце підбивалося все вище й вище. Скоро й обідати пора!.. Та раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що зависла над Сеймом і над левадами, і все навкіл:

— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Прач випав із Любавиних рук. Дівчина глянула на село і завмерла від жаху: з трьох боків його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тікали в поле чи до річки, в левади чи в ліс, одних в'язали, інших убивали, тягнули все, що потрапляло під руку, виганяли з повіток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимів другий. Стовпи диму й вогню шугнули в сине небо... Всюди крики, тупіт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...

Жданко зіщулився, притулився до Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов перелякане пташеня.

— Мені страшно!

Вона теж боялася. Страх скував її серце льодяним панциром, а потерплі ноги мов прикипіли до землі. Щось подібне вона відчула торік у Глібові, коли на нього несподівано напали сіверяни.

Жданків голос вивів її з остовпіння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матір. Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половці нагрянуть і до них!

— Мамо! Варю! Тікайте сюди! У леваду! — гукнула вона щосили.

Та її голос розтанув, загубився у страшному ґвалті, що охопив усеньке село. Тоді вона кинулась бігти — і враз зупинилась. Хіба встигне? Ген на їхнє подвір'я завертає один чужинець, другий, третій... Вриваються в хатину... Чується приглушений скрик, дитячий вереск... О небо! Що там діється!... Невже і мати, і Настуня вже мертві, загинули?

Вона переводить погляд на Іванове обійстя. Звідти долітає несамовитий крик Варі:

— Дітоньки-и!

Половець тягне її за коси, вона пручається. Тоді він б'є її, мов скотину, ногою в живіт, в'яже сирицею руки..

Любава хапає Жданка, хоче занести його за кущі, щоб не бачив того жаху, але хлопчина вже почув материн голос і кричить щосили, пронизливо:

— Мамо-о!

Половці почули той дитячий крик, побачили Любаву і Жданка. Один з них відразу ж метнувся вниз, до річки, швидко зачеберяв своїми викривленими ногами, що зви кли до верхової їзди. На ходу ладнав лука...

Любава із Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили відштовхнулась від берега. На той бік! В очерети! До лісу! Швидше! Швидше! Тільки там можна сховатися від хижих людоловів!

Яка, одначе, широка ріка! Як поволі пливе човен! А половець уже збігає в леваду, піднімає лука, цілиться.

Стріла плюхається в воду зовсім недалеко — за кормою. Половець вищирив зуби, регоче і накладає другу стрілу. Він упевнений, що влучить!

Швидше! Швидше! Вона упирається бовтом у дно — раз, другий! Шумить прозора вода, все ближче зелена стіна очеретів. Чи ж устигне?

Стріла цвьохнула над вухом, опекла плече.

— Тетю Любаво! У тебе кров! — кричить Жданко, показуючи на білий рукав, що почав червоніти.

Та думати про це ніколи. До кущів, до заростей зовсім недалеко — десять кроків, п'ять...

Вона оглядається. Половець усе ще регоче і накладає третю стрілу.

Ну, кінець! Тричі долю не випробовують!

Але тут човен із шелестом розсуває високий очерет і ховається в густих його заростях, а через мить упирається в твердий берег. Любава хапає на руки Жданка і, прозидираючись крізь жовто-зелений верболіз, біжить лісом. Біжить, не відчуваючи болю ні в плечі, ні в босих ногах, що ступають по колючій глиці, натикаються на сухе гілля та пеньки, ні в обличчі, по якому шмагає ялинове віття... Біжить до знемоги... І коли вже відчула, що останні сили залишають її, упала в траву, притиснула до себе маленьке тремтяче тільце хлоп'яти і безсило заридала...

 

4

В той час, як хан Кза із синами Романом та Чугаєм, зятем Костуком та своїми прибічниками плюндрував обидва береги Сейму, поволі наближаючись до Путивля, Кончак, розділивши свої сили на кілька загонів, напосівся на Посулля і винищував ті поодинокі селища й городки, які уціліли від попередніх нападів або зусиллями Володимира Переяславського були відбудовані. Терьтробичі спалили П'ятигірці, Тарголовичі — Лукім'я, Токсобичі дотла сплюндрували Мгар та Луку, Колобичі приступом узяли міцний кснятинський городок, а Єтебичі винищили все, що було живого, між Щеками і Сенчою. І тільки сам Кончак забарився під Лубном. Думав узяти його з ходу, та виявилося, що це міцний горішок — не по зубах, тому покликав на допомогу Токсобичів та Колобичів.

Посадник Мотига стояв на заборолі і дивився вниз, на берег Сули, де спішувалися свіжі половецькі загони. Був він заклопотаний, сумний. За чотири дні облоги і безперервних боїв на валах схуд, змарнів, очі запали, почервоніли від безсоння, борода скошлатилася, а руді вуса підгоріли, коли гасив пожежу, і з двох боків підковою охоплювали міцно стиснутого рота. Причому один кінець їх був довший, а другий, більше присмалений, коротший, і від того обличчя здавалося скривленим, ніби болів зуб чи підпухла щока.

— Що, брате Мотиго, сунуть поганці? Тепера нам непереливки будуть? — прогув у нього над вухом Кузьмищів голос. — Бачу, бачу... Що ж робити?

Кузьмище тихо підійшов і став поруч. Він теж змарнів. Воронячим гніздом стирчав на всі боки чорний чубисько, а таке ж чорне й густе, мов ліс, бородище, як і вуса Мотиги, присмалилося на вогні і позакручувалося поруділими баранчиками.

— А що робити — триматися! — відповів Мотига. — Скільки сил наших стане!.. Іншого виходу в нас немає!

— І я так думаю... От тільки чи довго протримаємося? Уже половина людей або вбита, або поранена... Та ти дивися — вони, здається, відразу підуть на приступ! Га?

Кузьмище показав рукою вниз.

Половці справді заворушилися. Одні погнали коней на луг, а ті, що лишилися, — не менше двох тисяч, — почали здиратися по крутому схилові до валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу.

— А йдуть, кляті! — І Мотига раптом загукав охриплим голосом: — Браття! Пильнуйте! Знову починається!.. На забороло! На забороло!

Він залишився на східному валу — від Сули, а Кузьмище прудко побіг до воріт. Там було найбільш небезпечне місце, бо коли зі всіх боків городище оточували глибокі яри та урвища, біля воріт, від материка, його відділяв лише сухий рів.

У городищі тривожно сурмили труби. З усіх усюд до валу зібралися лубенці. Вони несли луки-самостріли, довгі дерев'яні вила-дворіжки, щоб відштовхувати драбини нападаючих, лозові кошелі з піском та землею, щоб засипати їм очі, розтоплену смолу та окріп... Чоловіки ставали до бійниць, жінки, підлітки й старі подавали їм усе, що потрібно для оборони. Навіть поранені, хто ще почувався на силі, брали списа чи сокиру і ставали в ряди захисників.

Всюди діжки та цебри з водою, щоб гасити пожежі.

Лубен в котрий раз готувався дати відсіч ворогові.

Кузьмище піднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячі половців оточували городище — і понад ровом, і по горі, і по яру, що зразу стрімко падав у кінці рову, і по широкій і глибокій долині, де текла Луб'янка, і попід Нижнім валом побіля Сули... За ровом, на високому горбі, стояв гурт вершників — ханів та ханських охоронців. Серед них горбатилася могутня постать великого хана.

Кончак!

Його Кузьмище впізнав відразу, хоча й минуло кілька років, як разом з князями гнався за ним та за Ігорем від Щекавиці аж до Дніпра. Ох, яка була добра нагода злапати сучого сина! Коли б не випадковий човен, припнутий біля берега, не проливали б нині лубенці свою кров, не всівалася б Переяславська україна трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило!

Сонце опускалося на захід і, визираючи з-за ханських спин, сліпило Кузьмищеві очі. Хитрий гаспид — Кончак!

І тут усе обміркував! І сонце, засліплюючи очі русичам, допомагає йому!

Кузьмище застромив за пояс бойовий топір, взяв до рук важкого довгого списа.

— Ну, братця, стіймо кріпко, бо чи так, чи інак — все одно смерть! Зараз почнеться!

Ніби вгадуючи його думки, Кончак підняв руку і подав знак до наступу.

На приступ ринули тисячі вояків. Вони, мов мурашки, лізли по крутих схилах нагору, пускали стріли з прив'язаними до наконечників палаючими шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Ті, що ринули через рів, несли з собою довгі штурмові драбини.

І над усім лунав протяжний грізний рев — а-а-а!..

В городищі спалахнули пожежі, їх гасили жінки й діти.

По всьому околу городища, де вал здіймався над крутими схилами яруг, половці зуміли піднятися лише до підніжжя валу, а в багатьох місцях взагалі не піднімалися. Бо як же видряпалися по прямовисних глиняних стінах? Вони тільки запускали вгору стріли з палаючою смолою, сподіваючись підгладити сухе дерев'яне забороло, та безперервно кричала щоб нагнати на урусів жаху і щоб ті, перебуваючи в постійному страхові, не мали змоги перекидати підмогу туди, де вона потрібна.

Зате біля городо ської брами зав'язалася люта січа. Хоча степовики не були навчені штурмом брати укріплені городи і неохоче йшли на приступ, вони мали багатократну перевагу в людях і, користуючись цим, все лізли і лізли на заборола, мов сарана.

Кузьмище ледве встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з заборол тих найспритніших, яким пощастило задертися нагору. Він носився по дощатому помосту, як буря, і його громовий голос лунав усюди, де було найважче.

— Тримайтеся, братця! Тримайтеся! — підбадьорював воїв. — Половці видихаються! Уже всі драбини лежать унизу потрощені! А без драбин їм не залізти на вал! Та й вечір незабаром — і ми матимемо передишку!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2