Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 56)

Сторожа перепилася теж. Джигіти дудлили надміру і тепер розважалися, як хто вмів і хотів. Одні пішли бродити по табору, інші, доросліші, гайнули до дівчат, а тих кількох наймолодших, яких старші залишили стерегти полонених, Янь споїв зовсім — усе частував і частував, тим більше що вина і бузи було вдосталь. Потім віддалеки від юрти, на пригірку, затіяв ігрища: в челика, в довгої лози, в половецьке перетягання поясами. Джигіти борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки зовсім не вибилися з сил. А коли стемніло, попадали на землю і миттю поснули. Лише двоє лишилося на чатах, та й вони всілися побіля своїх товаришів і клювали носами доти, аж поки не поснули.

І тоді за Тором пролунав свист. Раз і вдруге.

Овлур дає знати — пора!

Янь шуснув у юрту

— Тікаймо!

Всі перехрестилися.

— Ну, з богом! — промовив князь і, піднявши тильне полотнище намету, перший пірнув у густу темряву безмісячної ночі.

За ним вилізли інші.

Поповзом добралися до очеретів, перебрели на той бік Тору. Овлур чекав їх з кіньми у кущах, біля старої верби.

У стійбищі пригасали вогні, валували собаки, влягався гомін людських голосів.

— За мною! — шепнув Овлур. — У степ вийдемо пішки!

Поминувши верболіз і чагарі, втікачі скочили в сідла і щодуху помчали на північ, до Дінця. Тільки кінський тупіт стривожив степову тишу

Ігор оглянувся назад. На тлі синього неба сколихнулися вежі половецькі, заблимали сторожові вогні, покотилася падуча зоря.

Попереду мчав Овлур. Він добре знав ці місця — горбовисті, безводні, пустинні. Тут жодного стійбища. Праворуч — солончаки та солоні озера, десь ліворуч — Каяла, попереду — Донець. До нього п'ятнадцять — двадцять верстов по необжитому степу, зарослому колючою таволгою, терном, полином, ковилою... Передусім добратися до нього!

Ніч темна, але прямо перед ними дишлом униз висить на небі Великий Віз, а на задній його вісі — Небесне Око, та зірка, довкола якої рухаються всі зірки. І Овлур, і його супутники держать путь прямо на неї.

Опівночі домчали до Дінця. Коні ледве трималися на ногах. Скажена скачка, під час якої їм не дали жодної хвилини перепочинку, підірвала їх. Як тільки ступили в воду, припали до неї, і вже ніяка сила не могла зрушити їх з місця.

Тут же, на водопої, упав Ігорів кінь. Не витримавши перенапруги, обпившись водою, він, скільки не силкувалися і скільки не сіпали його за вуздечку, не зміг піднятися. Потім упав і Овлурів.

— Що ж тепера робити? Ми залишилися без коней, — забідкався Ігор.

— Обійдемося, — відгукнувся Овлур. — На тому, низинному боці — густий темний ліс. На конях навряд чи й продеремось крізь нього, а якщо продеремося, то залишимо після себе такий слід, по якому нас швидко знайдуть. А пішим — усюди дорога! Ми пірнемо в хащ,! і загубимося в них, мов перепеленята в степових бур'янах.

— Що ж робити з кіньми? — спитав Рагуїл.

— Цих двох, що впали, зіпхнемо на бистрину — хай пливуть собі за водою, а решту переправимо на той бік і там відпустимо в ліс. Якщо буде погоня, то їхні сліди на деякий час заплутають переслідувачів, — відповів Овлур. — Ми ж самі пройдемо річкою і виберемося на берег у зручному місці, щоб не залишити слідів...

Тим часом зійшов місяць, залив сріблястим світлом усе довкола: і холодні хвилі, і густі очерети, і рясні верби, і широку піщану косу.

Втікачі заспішили і почали переправу.

 

3

Рано-вранці в стійбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнів, як головешка, очі палали люттю і відчаєм.

Кончак уже знав про його невтішне горе і, міцно обнявши, притиснув до грудей.

— Уй-уй, хане, співчуваю тобі. Але синів повернути не можу. Не в моїх це силах... Кріпись!... Ти воїн і звик до втрат... А час залікує твої рани в серці... Один час!

Кза схлипнув, розчулений несподіваною щирістю великого хана, та зразу ж відсахнувся. Глянув суворо.

— Я приїхав не співчуття шукати, а справедливого відомщення!

— А саме?

— За голову сина я вимагаю голову князя Ігоря!

Кончак витріщив очі.

— Кза! Я розумію, що твоїми вустами говорить велике батьківське горе... Але ж і ти мусиш розуміти, що помста ця безпідставна. Твій син і твій зять загинули як воїни, в бою. Це смерть батирів! І їх Тенгріхан візьме до себе!.. А Ігор — полоненик, і ти хочеш зарізати його, як вівцю!

— А Коб'як? Його вбили в гридниці Святославовій!

— Ну, ти ж знаєш, що він сам винен, — накинувся на князів, як лютий вепр... А Ігор сидить спокійно... Та й поручився я за нього!..          

Вони б сперечалися довго, бо Кза настійливо домагався свого, а Кончак не менш настійливо перечив йому, та в стійбищі раптом зчинився крик, пролунав тупіт багатьох кінських копит.

— Що там? — стривожився Кончак. Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчало на конях кілька молодих джигітів.

— Хане, хане! Князь Ігор утік!

— Та ви часом не п'яні? Як утік? Коли?

— Мабуть, ще вечором, бо постелі холодні, не зім'яті...

Кончак змінився в лиці.

— Прокляття!

Кза злорадно усміхнувся.

— От бачиш! А ти йому вірив! Поручився за нього! Тепер, якщо піймаємо, ти віддаси його мені!

— По конях! — гукнув Кончак. — Ми наздоженемо його!

В погоню кинулися обидва хани — і Кончак, і Кза — зі своїми людьми. Слід узяли відразу — на березі, де був зім'ятий очерет і залишилися відбитки ніг на піску, а на тому боці знайшли кінські сліди. По них і рушили навздогін за втікачами.

— Ми їх наздоженемо! — гукнув Кза, підстрибуючи в сідлі. — Вони далеко не втекли!

— Я теж так гадаю, — відповів Кончак, поглядаючи на сонце. — До обіду вони будуть у наших руках.

Як же здивувалися хани, коли помітили, що сліди вели не на захід, до Ташлика та Сальниці, а на північ — прямо до Дінця.

— Ігор обхитрив нас! — ревнув розлючений Кза. — Полетів сокіл до свого гнізда не степом, а перебрався на той бік Дінця — в ліси! Хіба ми його там знайдемо?

На Дінці слід Ігоря та його супутників раптом загубився. Лише троє коней вийшло на протилежний берег. А де ж інші двоє? Де втікачі?

Кза від люті позеленів.

— Шукайте! — кинувся на людей. — Не полетіли ж вони птахами понад лісом! Повинні бути сліди. Байток, бери людей — шукай!

З десятком джигітів старий Байток миттю зник у лісі. Та незабаром повернувся ні з чим: коней, правда, знайшов — вони паслися неподалік від берега, на галявині, — та людських слідів ніде не видно.

— Ей-вах! — схопився за голову Кза. — Прокляття! Князь Ігор і тут обхитрив нас! Що будемо робити?

— Я повертаюся додому, — відповів Кончак. — Не личить великому ханові винюхувати сліди втікачів! Я повертаю коня назад!

Кза ударив камчею по луці сідла, у відчаї підняв перед собою руки.

— О горе мені! Я теж не маю часу бродити по цих заростях, бо жде мене мій син Чугай, щоб я провів його у царство тіней! Але клянусь пам'яттю предків, я піймаю Ігоря! Байток, доручаю тобі це зробити... Відбери скільки треба спритних джигітів і наздожени втікачів! З-під землі відкопай, а приведи мені на аркані князя Ігоря!

Байток поморщився, але покірно схилив сиву голову.

— Я візьму двадцять джигітів, хане... У Ігоря один шлях — на захід сонця. Та не одна стежка: і по цьому березі, і по тому, і понад самою річкою, і поодаль від неї — лісами та галявинами. А яку з них обрав уруський князь — лише він знає... Нам треба всюди порискати, пошукати... Тому я розділю своїх людей на кілька невеликих загонів — який-небудь та натрапить на Ігорів слід... А я з сином та онуками поїду понад Дінцем. Чомусь мені здається, що втікачі триматимуться його берегів...

Хан Кза схвально кивнув головою.

 

4

Майже півверсти втікачі чалапали по коліна, а подекуди й по пояс у воді. Попереду — Овлур, позаду — Ждан. Одяг і зброю несли на плечах. А коли почало глибшати, по мокрому стовбурищу підритої повінню верби, що схилилася в річку, вибралися на берег, одягайся і, не гаючись, один за одним рушили по звіриній стежці в дикі хащі лісу.

Там було тепло і сиро. Довкола стояли густі кущі, над ними вивищувалися могутні верби та осокори. Крізь їхнє лапате гілля де-не-де пробивалися тонкі, мов списи, промені місячного світла.

Йшли мовчки, бо навіть тріск сухої галузки під ногами лякав — чи ніхто не почує? Тоді ще напруженіше дослухалися, — ні, не чути нікого. Тільки десь далеко заухкає сова, зашипить над головою сич та важка рибина скинеться на плесі. І знову тиша...

Стежку ледь видно: петляє в гущавині, незмірно подовжуючи путь. Та Овлур ні на крок не збочує з неї, щоб не заблудитися в цьому нічному пралісі.

Ранок зустрів їх сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани — на радість: приховують від стороннього ока. Роси — зрадливі: пройдеш по них — і залишається після тебе широкий, добре помітний слід. До того ж від роси всі мокрі по самі вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить. Усі закоцюбли, посиніли. На обличчях повиступали сироти.

— Оц-це красені, х-хай йому г-грець! — зацокотів зубами Янь, не втримавшись, щоб не покепкувати. — Н-на-че к-кури після д-дощу!

Коли сонце підбилося вище, зігрілися, обсохли. Зате стомилися, зголодніли — заледве переставляли ноги. А Рагуїл зовсім пристав — плентався позаду.

— Овлуре, ти б розсупонив свою торбину! — не витримав Янь. — Їсти хочеться, аж душа болить! Його підтримав Ігор.

— А й справді, пора перепочити.

Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити після себе слідів, повернув убік від стежки, до великого лапатого куща верболозу, що ріс посеред галявини, і шуснув під його віття.

— Сюди!

Тут було сонячно, тепло і тихо. Лише гув волохатий джміль, перелітаючи з квітки на квітку, та десь тонко цівінькала синиця:

— Цівінь! Цівінь!

Всі миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дістав кожному по шматку цупкої в'яленої яловичини, і всі мовчки накинулися на смачне солонувате м'ясо.

А потім один по одному поснули — прямо на сонці. Спали до самого вечора.

Прокинулися від недалекого кінського тупоту. Янь скочив на ноги, та Ігор устиг схопити його за рукав.

— Тс-с-с! Без шуму! Щоб і листочок не сколихнувся!

Вони обережно розсунули віття.

З лісу на галявину виїхало п'ятеро вершників. Зупинилися, розглядаючи все довкола.

— Це люди хана Кзи, — шепнув Овлур. — Я знаю їх... Старий — то батир Байток, позаду — його виводок: син та внуки. Без сумніву, їдуть по нашому сліду...

— Що ж робити? — спитав Янь.

Якщо повернуть у наш бік, будемо стріляти!   відповів Ігор. — Їх п'ятеро — і нас п'ятеро... Я беру на себе переднього... Та цільтеся добре, щоб жодного не випустити живцем!

Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і покладені на тугі тятиви луків. Один порух — і полетять у груди переслідувачам.

Та Ігор застережливо підняв палець.

— Не стріляти поки що!

Половці тим часом збилися в гурт і про щось тихо сперечалися, збуджено розмахували руками. На жаль, жодне слово не долітало до слуху втікачів. Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав обшукати навколишні кущі, а його син та онуки пропонували їхати далі.

Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у відкритий бій Ігореві не хотілося. Хоча сили обох сторін рівні, загальна перевага на боці переслідувачів, — вони знаходилися на своїй землі і до них кожної хвилини могла прибути підмога. А хто ж допоможе русичам? До того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всіх.

Ігор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на галявині, зараз вирішується їхня доля. Рушать половці далі — вони врятовані, кинуться нишпорити по кущах — хтозна, чим це закінчиться для втікачів.

Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:

— Вперед!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2