Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 57)

Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на протилежний бік галявини, у густий зелений ліс.

Ігор полегшено зітхнув.

— Ми врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас стороною! Тепер по стежці нам ходу нема — будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб не запримітив жоден собака...

 

5

Ця зустріч з Байтоком, що закінчилася для втікачів щасливо, застерегла їх від багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші місця, продиралися крізь непролазні хащі, прибережні очерети та бур'яни, перебродили численні струмки, зарічки, притоки Дінця, купалися в холодних росах, мокли під дощами, обсихали на сонці, — і знову йшли, приглядаючись пильно до всього: чи не видно кочовиків, чи не загрожує їм небезпека?

Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбільшій гущавині з віття, трави чи моху мостили кубло і лягали щільно, один побіля одного, щоб зігрітися. Стомлені, голодні, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як тільки на сході піднімався край неба і розбурхане птаство заводило свої ранкові співи, схоплювалися і, дрижачи від холоду, рушали далі.

І знову йшли невпинно, силоміць продираючись крізь непроглядні хащі верболозів, вільшняків, ліщини та очеретів, зарослих травою, бур'янами, колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом, переплетених дрібнолистою берізкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на собі одяг, розбивали взуття, дряпали до крові обличчя, руки, спотикалися, падали і знову йшли і йшли — все на захід, на захід, до рідної землі.

На п'ятий день, надвечір, перепливли Оскол, а наступного дня — Сальницю. Знайомі місця! Ще зовсім недавно проїздили вони тут на конях, зі зброєю в руках, сповнені надій на перемогу... А нині, зарослі, голодні, пробираються тайкома, як загнані звірі, боячись зустрічі навіть з поодинокими чабанами.

Ігор брів мовчки, понуро. Ні голод, ні спека, ні холод, ні інші злигодні цього важкого шляху не гнітили його так, як спогади про цей нещасливий похід, про страшну поразку, про втрату війська і всієї зброї, про те, що ціле крило Руської землі — Сіверщина — лишилося оголене, без захисту військового.

За Сальницею почав допікати голод. Овлурова торбина спорожніла — їсти було нічого. Всі чалапали цілий день важко, похмуро. Нетерпеливий Янь нишпорив попід кущами — чи не зачервоніє де суниця, чи не визирне

з трави сироїжка? Та пошуки його були марні. І суниці, і сироїжки траплялися нечасто.

Де ж знайти поживу?

— Треба щось уполювати, — сказав Ігор. — Звернемо до Дінця — там, на зарічках та озерах, страх скільки птаства!

Вони звернули вбік і незабаром опинилися на березі озера. З-за густих заростів очерету, куги та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання, гусяче ґелґотання та ячання лебедів.

Ігор зняв з-за плеча лука, дістав стрілу. Його супутники зробили те ж саме. Потім тихо розсунули очерет, виглянули на плесо — і завмерли: перед ними вирував справжній пташиний базар! Поодинці і парами спокійно, гордовито плавали поважні білосніжні лебеді, хлюпосталися, пірнали у воду сірі гуси, шниряли поміж ними вертляві качки...

Янь аж очі пустив під лоба, ковтнув слину. Яке багатство!

Одночасно звелися вгору п'ять луків, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих жил, блискавично вилетіли з очеретів тонкі половецькі стріли — і п'ять ситих птахів, тужливо зойкнувши на все озеро, затріпотіли крильми, болісно склали на воду свої гнучкі шиї.

Наполохане птаство з криком і фуркотом враз піднялося вгору і злякано сипонуло врозтіч.

— Хлопці, у воду! — радісно усміхнувся Ігор. — Дістаньте здобич!

Янь, Ждан і Овлур швидко роздяглися і, пробираючи руками ряску і латаття, побрели на глибину. Притягнули підстрелених птахів на сухе, склали перед князем.

— Ось! — вигукнув Янь, нібито він сам роздобув усю цю дичину. — Скільки м'ясива!

Здобич справді була така, якої ніхто й не сподівався, — три лебеді, гусак і селезень.

Відразу ж заходилися готувати вечерю.

 

6

Одинадцять днів і ночей пробиралися втікачі до города Дінця, що стояв на самому краю Руської землі, на межі з полем Половецьким. Перепливали ріки, продиралися крізь густі зарості чагарників, таємно прокрадалися мимо половецьких стійбищ та пасовищ, відкриті широкі поля переходили вночі, а поляни та галявини переповзали, мов вужі, щоб ніхто не запримітив. Тут вони роздобули коней і харчів. Тут починалася рідна земля, на якій, хоч і була вона спустошена, випалена, сплюндрована, вже не доводилося, мов звірам, ховатися від чужинців.

Чим ближче було до Сейму, тим похмуріше і тривожніше ставало на серці у Ждана. Що його жде дома? Чи уціліла Вербівка? Чи зустріне кого? Чи увидить лише згарища та трупи, як і повсюди?

— Не журися, — втішав його Янь. — Ніколи не бувало так, щоб усіх вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився! І може, то якраз будуть твої!..

Ждан сумно хитав головою, іноді навіть усміхався на ті Яневі слова розради, та з очей не сходив смуток. Якби ж то!

Та ось нарешті Сейм! І з кожним селом, з кожним хутором, що вони проїздили, все менше і менше залишалося в Ждановому серці надії. Ніби тисячі диких турів пронеслися по краю, ніби громом випалило землю і прибило завіями-хвищами — такими були ті села й хутори. Всюди — згарища, пустки, непоховані трупи, біля яких діловито походжали і бридко крякали ситі круки. Ні старого, ні малого. Тільки смерть, тлін і горе витали над зеленим Посем'ям...

Ігор темнів, кусав губи — аж вони йому зчорніли. Ждан стискував кулаки і підганяв коня. І навіть Янь утратив свою звичну веселість та безтурботність і їхав мовчазний, пригнічений, мовби то був і не Янь.

Коли під'їздили до Вербівки, Ждан вирвався вперед. Йому не терпілося швидше глянути на рідне село. А може, лихо обминуло його, обійшло стороною? Даремні сподівання!

Він з'їхав на пагорб і зупинився, занімівши, вражений тим, що відкрилося його зорові. В долині, де колись стояла Вербівка, тепер жодної хатини, жодної повіті, жодної живої душі! Мертво, сморідно, страшно. Тільки срібляться тополі в левадах та зозуля кує на вершечку Їхньої груші. Як на глум! І кому вона там кує ті довгі, щасливі літа?

Він не захотів чекати князя. Не захотів зараз бачити його, говорити з ним, слухати з його уст слова втіхи й розради. То він винен у всьому! Він!.. Вдарив коня — і навпростець, через безлюдні вулиці і спалені дворища, через повалені тини і буйну зелень городів, ніким не прополену, здичавілу, помчав прямо до своєї груші, що одна тут зараз височіла, та ще стіжок сіна, що якимось чудом уцілів на леваді, нагадуючи і про рідних людей, і про збудовану власними руками хатину, і про його короткоплинне щастя.

Під грушею темніла купа золи.

Тут стояла його хатина. Тут мріяв він про майбутнє життя.

Кінь попасом пішов по городу, а він став над тією золою і крізь сльози довго не міг нічого розгледіти. Він не чув, як під'їхали його супутники і зупинилися віддаля. Не чув, як перестала кувати зозуля на вершечку груші і затих вітер у долині. Нічого не чув. Був оглушений тим горем, що несподівано впало на його голову.

Потім витер сльози і роззирнувся пильніше. Посеред пожарища стояла закіптюжена піч, всюди чорніли головешки, сірів попіл, стирчали обвуглені присішки, і тільки посередині щось раптом забіліло.

Він узяв палицю, прогорнув золу — і закричав розпачливо: то білів череп. Чий? Материн? Любавин?

Плечі його здригнулися від ридання. Все! Більше сподіватися ні на що! Найрідніші його люди лежать тут, у цій страшній чорній могилі! Навіщо тепер жити? Навіщо йому цей проклятий жорстокий світ? Чому не загинув на Каялі, як брат Іван, як Будило, як сотні інших воїнів?

Тут його обняла чиясь важка тверда рука. Оглянувся — князь. Брови його заломилися, в очах — сльози. А над вухом затремтів приглушений князів голос:

— Поплач, хлопче, поплач... Стане легше... Але не впадай у відчай... Допоки ми живемо, допоки є сила тримати меча, доти не повинні втрачати надії! Ми ще піднімемося! Піднімемося — і відплатимо за всі ці жахи!.. Як тільки прибуду додому, зразу ж відправлюся до князів у Чернігів, у Київ, у Білгород — просити допомоги, щоб захистити нашу Сіверщину від нових нещасть... Я наступлю ногами на свою гординю, я впаду на коліна перед князівським снемом, аби лиш випросити згоду князів на викуплення моїх воїв з неволі!.. Поплач, поплач!..

Сльози бриніли в Ігоревих очах і в Ігоревій мові. Він уже зараз наступив на свою гординю, він уже зараз плакав. І це було так несподівано й страшно, що Ждан на якийсь час забув про своє горе. Адже князь ніколи не плакав. Навіть уявити було важко, щоб він плакав коли-небудь. А тут — сльози. Очі вщерть наповнилися слізьми, що коливалися, бриніли і ось-ось мали покотитися по змарнілих щоках. І Ждан з подивом почав усвідомлювати, що князь — така ж людина, як і всі, зі своїми людськими слабостями і болями, із надіями і сумнівами.

І він тоді уткнувся Ігореві в груди і голосно заридав.

Вивів їх із заціпеніння Янів голос:

— Там хтось є! Виглядає з-за стогу! Клянусь, там хтось ховається!

Всі глянули в бік левади. Стіг стояв одиноко, як і раніш, і ніхто з-за нього не виглядав.

— Тобі привиділось, — буркнув Рагуїл.

Та Жданове серце вже здригнулося від якоїсь неясної, тривожної надії, і він швидко метнувся по стежці вниз.

Всі поспішили за ним.

Біля стогу зупинилися, прислухалися. Тихо. Ні звуку.

Тоді обережно ступив за один ріг, за другий — і остовпів: майже віч-у-віч зіткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колін Жданка, злякано прищулилася за стогом.

— Любаво! Ти?

— Жданку!

Її змарніле обличчя ще більше зблідло, губи здригнулися, як у ображеної дитини, ноги підкосилися, і вона поволі посунулася по сухому сіні додолу.

— Жданку...

Він підхопив її, міцно притиснув до грудей, відчуваючи, як її сльози зрошують його сорочку.

— Любаво, ладонько моя дорога! — шепотів він їй найніжніші слова, які знав. — Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства смерті! І Жданко з тобою...

— Більше нікого не залишилося, любий... І матуся, і Варя, і Настуня... там... А ми зі Жданком саме прали білизну і встигли втекти через річку в ліс... Довго блукали, поки не зустріли своїх... І повернулися додому, бо подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди...

— Де ж ви живете? Що їсте?

— У стозі вирили нору — там спимо... А харчуємося різним зіллям, ягодами, знайшли на березі чиїсь ятері — ловимо рибу, доглядаємо і доїмо приблудну корову... Так і живемо...

І князь Ігор, і Рагуїл, і Янь, і Овлур мовчки дивилися на них, слухали їхню мову, що велася так безпосередньо, ніби вони не були тут присутні, і скрушно похитували головами. Безперечно, важко було вмирати воям у далекому полі Половецькому, на берегах бистрої Каяли, важко і бранцям у неволі поганській, та не легше, а набагато важче було жонам і дітям їхнім тут, дома, під шаблями половецькими...

Мовчанку знову порушив Янь. Він підійшов до Ждана і поплескав дружньо по плечах.

— От бачиш, я ж казав тобі, що хтось та залишиться з твоїх... Не одне горе зустріло тебе тут, а й радість!

— Дякую, Яню.

Підійшов Ігор.

— Які твої наміри, Ждане? Зостанешся тут чи поїдеш з нами? Якщо зостанешся, то я скажу в Путивлі тисяцькому Вовку, щоб допоміг вам чим зможе...

Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? І як їхати звідси, не поховавши прах матері, родичів та земляків своїх? І куди їхати? В Новгород-Сіверський до князя? Чи в Київ до Самуїла та Славути? Він ще нічого не знав і не міг нічого сказати певного. Знав одно:

доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним — отже, є для кого жити на світі! У нього знову ожила душа, розпростуються крила, а куди полетить — покаже майбутнє.

 

7

За двадцять верст від Новгорода-Сіверського, неподалік від села святого Михайла, трапилася пригода, яка мало не коштувала життя князю Ігорю.

Дорога йшла лісом, по широкій долині. Десь збоку жебонів невидимий у густих заростях струмок. Хоча всю весну і майже півліта стояла суша і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в'янучи, облітало з дерев, тут було прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна дубів, берез, вільхи, ліщини. Увесь ранковий ліс гомонів веселим пташиним співом.

Ніщо не віщувало біди. Вершники їхали швидко: Ігор поспішав, бо хотів надвечір добратися додому, і мчав попереду. До Новгорода-Сіверського залишалося півдня їзди.

Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну мить опинився на землі.

Вепр злякався теж і хутко зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не міг.

— Княже, що?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2