Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 9)

— Нині, браття, не ходіть! — з притиском сказав Ярослав. — Який зимою похід? Одні муки! Сніги, морози, безкормиця для коней... На носі — весна. Розтане — буде ще гірше... Давайте виждемо час і, якщо дасть бог, влітку підемо. Зберемо ще більшу силу, погромимо половців і заженемо Кончака за Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака... Залишилося ж зовсім небагато ждати — березень, квітень, травень... Зате підготуємося як слід!.. Та й недужий я зараз...

— У нас уж все готове, княже, — чого ждати? Ніби для нас первина робити зимові походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютіші морози, в снігопади. І безкормиці не боявся! — вигукнув Рюрик.

За столом запанувала тиша. Ярослав не поспішав відповідати Рюрикові на його справедливі слова, кривив губу.

Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потім тихо почав:

— Княже Ярославе, якщо між братією не буде злагоди, то ні сьогодні, ні завтра не підемо ми на половців і не заженемо їх за Дон чи в Обези. Всі біди землі нашої — від гордині князівської, від того, що князі про мале "се велике" почали мовити і, маючи волость, накидати оком на чуже — се моє і те моє теж!.. Ні, братіє, так не годиться! Котори та усобиці — то загибель землі нашої! Погані дивляться, що між князями немає миру, і без страху нападають на наші села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають...

— Брате, я не зачинаю усобиць, я тільки кажу, що не хочу йти зараз у похід, — стримано заперечив Ярослав. — Не хочу мордувати ні воїв, ні себе...

— Коли б тільки це, Ярославе, — перебив його Святослав. — Коли б тільки це... Та боюся, що причина в чомусь іншому... От тільки не розумію в чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замінив його тобі і при цьому не раз повчав, що не книжна премудрість прикрашає князя, а його бажання служити землі своїй, уміння смиряти свою гординю перед старшим князем — батьком чи братом, вуйком чи стриєм, що посідають великокнязівський стіл. Смирення молодших зміцнює Руську землю, зарозумілість руйнує її. Пощо руйнуєш братню злагоду і любов? Ми з князем Рюриком нарешті дійшли згоди — і настав мир на Руській землі, а ти хочеш його при корені зрубати. Негоже так чинити, княже!

Ярослав почервонів, на лобі у нього виступив піт. Комусь іншому відповів би різко, сердито, ні від кого не потерпів би подібних слів. Та Святославові, який у дитинстві замінив йому рано померлого батька, не смів сказати різкого слова. Хитрувати міг, лицемірити міг, а прямо, відверто сказати не смів. Тому заперечив тихо:

— Брате, все, що ти мовиш, то істинна правда. З одним не можу погодитися — що я сію зерно незгоди між братією. Не йти в похід — це ще не означає, що я розпочинаю усобицю. Ні, я просто не готовий до походу. І військо моє не готове, і сам я погано себе почуваю. Хіба можна за це осуджувати?

Всі надовго замовкли. За столом запала гнітюча тиша. Святослав відчував, що Ярослав нещирий, що причина відмови у чомусь іншому, а не в недузі. Та не хотів він затівати на людях сварку з братом. Князі Всеволод Чермний і Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не сміли нічого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стіл і нічим не виявляли своїх почуттів. А воєводи Андрій, Роман і Тудор, дотримуючись неписаного закону, що менші говорять тільки тоді, коли їх питають, взагалі за вечір не проронили жодного слова.

Врешті знову заговорив Рюрик. Заява його була для всіх як грім серед ясного неба.

— Якщо князь Ярослав не йде, то я теж не йду! Оборона Руської землі — наш спільний обов'язок, а не тільки мій чи Святославів!

Хтось крякнув. Святослав розвів руками. Не вистачало, щоб князі, ще не вирушивши в похід, пересварилися. Що ж тоді сказати війську? Як пояснити, що одні князі йдуть у поле, а інші вертаються додому? Відмінити похід? Але ж сіверські князі досі простують до Сули. Що ж вони скажуть, коли нікого там не застануть? Та й Володимир Глібович уже зібрався і чекає сигналу... Ох, як усе негарно складається!

— Братіє, бачу, поспішив я з походом, — почав він з болем у голосі. — Не домовився заздалегідь, не попередив... Хотів швидше, щоб до весняного бездоріжжя повернутися назад... В цьому моя вина... Що ж нам тепер робити? Припинити похід? Але ж віз покотився з гори — не легко його зупинити... Тому ось що я намислив: якщо князі Ярослав і Рюрик не йдуть у похід, то й мені негоже це робити. Я теж повертаюся додому... Однак військо піде в поле! Замість себе я настановляю князя Ігоря як найстаршого і найбільш смисленого. А до зустрічі з ним полки поведе мій син князь Всеволод... Мета походу та ж сама — перейти Ворсклу, знайти половецькі кочів'я і погромити їх! Бажано зустрітися з самим Кончаком... Ти не перечиш, княже Рюрику?

— Ні, не перечу... Свій полк я вручаю князю Володимиру Глібовичу. А до зустрічі з ним поведе його воєвода Андрій.

Святослав полегшено зітхнув. Здається, пощастило виплутатися із безглуздого становища, в яке завів усіх своїм лукавством брат Ярослав.

— Тоді досить розмов. Віддайте полкам наказ виступати завтра зі сходом сонця!

 

 

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Дві раті — київська і сіверська — зустрілися у неділю вранці біля Лохвиці на Сулі. У полках — ні веселих розмов, ні сміху, ні гамору, як це звичайно буває, коли кінчається важкий перехід. Вої похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укріплені городки взяті приступом і спалені, навколишні села лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ довкола почорніли від диму і попелу. Ні людини живої, ні худоби, лиш де-не-де поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля замерзлих трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому небі.

Страшні спустошення викликали в серцях воїв ненависть, а ненависть поривала до відплати, до зустрічі з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою ділить здобич та полон.

Особливо лютував князь Володимир Глібович. Це ж була його земля — Переяславська україна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в руїнах, дихала пусткою і тліном. Було від чого впадати в шаленство! Він зчорнів на лиці, схуд, тільки очі горіли сухим блискучим вогнем!

Дізнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об'єднаними силами, Ігор тут же наказав ставати на денний спочинок. Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславці:

— Який зараз може бути відпочинок! Наздоганяймо Кончака!

— Погляньте, що натворив окаянний!

— Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону підемо — розоримо гнізда степових стерв'ятників!

— Кончак сплюндрував Переяславську україну, а ми віддячимо йому тим же — спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нині досить! — кричав нарівні з простими воїнами Володимир Глібович.

Його підтримали князі Всеволод Чермний, Всеволод Трубчевський, Володимир Рильський і хан Кунтувдей.

— Ось-ось почнуться весняні відлиги — ми повинні поспішати, а то повернемося ні з чим, — сказав Всеволод Чермний.

Військо було, безперечно, стомлене. Та й за всіма писаними і неписаними ратними законами на п'ять-шість днів походу належало давати день відпочинку. Ігор знав це краще, ніж будь-хто тут інший, бо з п'ятнадцяти років брав постійно участь у багатьох війнах, нападах і походах. Але знав він і те, що весняні повені не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалі можливо, що потрібно поспішати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу війська йди далі, зовсім не наполягав на своєму.

— Братіє і дружино! — сказав він. — Се бог уклав слова свої в уста ваші — тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрібно буде, і за Ворсклу! Знайдемо Кончака або інших ханів і відплатимо за все, що вчинили супостати на нашій землі!

Його слова були зустрінуті гучними схвальними вигуками. Всі почали після короткого спочинку лаштуватися до походу.

Ще два дні об'єднана рать верстала шлях до Псла, увечері перейшла його по льоду і, переночувавши в долині, біля лісу, вранці рушила до Ворскли.

Простір між Сулою і Ворсклою з давніх-давен за мовчазною згодою Русі і половців вважався нічийним. Сюди влітку йшли на промисли — бити звіра, ловити рибу — руські бродники, тут нерідко випасали свої табуни та череди і половці. За Ворсклою починалася Половецька земля — потрібно було пильнувати. Ігор послав далеко вперед сторожових воїнів-розвідників, виставив посилену сторожу перед своїм, головним, полком, наказав, щоб дружинники і вої узяли зброю, яку до цього везли на санях.

На правому крилі у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину раті займали чорні клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолі з воєводами Андрієм і Романом, замикало довгу, на кілька поприщ, похідну колону військо Володимира Глібовича.

Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення і його бояри, дружинники та вої.

— Плентаємося три дні в хвості! Так і в ділі не побуваємо! — бурчав боярин Шварн, їдучи по праву руку від князя.

— Ігор хитрий! Поставив свій полк у голову! Стрінемо половців — він перший похапає здобич, а нам — що з носа спаде! — підтримав його муж Польгуй і кинув зліва косий погляд на князя. — Найбільше постраждала від половців Переяславська земля, а користь від походу матимуть інші! Хіба це справедливо?

Під'їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову.

Князь помітив його, спитав:

— Що кажуть Рюрикові вої? Теж рвуться наперед, як і ліпші мужі?

— Княже, вої думають так само. Про нас забули. Князь Ігор дбає лише про себе та своїх родичів. Був би з нами князь Рюрик — не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолі раті — двоюрідного брата свого! А ми — пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..

— Я поїду до нього, — сказав Володимир. — Я скажу йому! Рюрикової раті тут більше, ніж Святославової!

Він приострожив коня і помчав наперед. До Ігоря під'їхав після швидкої їзди розчервонілий, збуджений. Досада гризла серце.

— Що трапилося, княже? — спитав Ігор стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. — Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, і кожної хвилини слід чекати зустрічі з ворогом!

— Саме тому я й приїхав до тебе, княже! — з притиском сказав Володимир. — Поговорити хочу!

Ігор уважко глянув на нього і помітив, як у Володимира від збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмів стримувати почуттів, а може, не хотів. Отже, розмова, видно, мала бути різкою, неприємною. Ігор здогадався чому.

Він кивнув бояринові Рагуїлу, Яню та ліпшому мужеві Федорові Уму, з якими їхав поряд, щоб ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:

— Кажи, княже, що трапилося?

— Ніби сам не відаєш, Ігорю! Несправедливість чиниш!

— Се новина для мене! Яку?

— Свій полк поставив у голові, а мій залишив позаду. А по закону мій мав бути попереду!

— Чому?

— Бо Кончак на мою землю напав, мої волості попалив, пограбував, моїх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди — аж до Переяслава! Люд збіднів, майже всі стали жебраками: коня нема, вола нема, збіжжя, щоб весною кинути в ріллю, теж нема. Все забрали кляті! Ось чому мої вої ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичі! Бо всім відомо, що ліпший кусень дістається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбір шапок, той хіба що блюдо вилиже!

— Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!

— Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете ви, сіверяни!

— Дурницю мовиш, Володимире!

— Княже! — спалахнув Володимир Глібович і зблід.

— Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити — в голові, на правому крилі, на лівому чи позаду...

— Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе! А по якому праву? Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?

— Може, й так, але тоді мене тут не було б!

— Чому?

— Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною! Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.

Володимир зблід ще дужче.

— Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до Дніпра, ніби останній боягуз!

Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз'ятрило стару рану іце більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі блиснули люттю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2