Марія Матіос - Апокаліпсис

 

Матіос Марія

Апо­каліпсис


 

У НЕДІЛЮ, до схо­ду сон­ця, після схо­ду сон­ця й за­ходу, до служ­би Бо­жої, під час чи­тан­ня Єван­гелія й після три­разо­вого па­нот­це­вого бла­гос­ло­вен­ня, в Ти­совій Рівні на по­вен го­лос і по­шеп­ки іншої бесіди, ніж про те, що

або зач­неть­ся но­ва вой­на,

або на край упа­де яка інша ка­ра,

а спокій­на го­дина вста­новить­ся лю­дям

хіба що по смерті, –

не бу­ло й не мог­ло бу­ти.

Бо ні в Ти­совій Рівні й ніде інде, ку­ди сту­пала но­га цих світо­вих во­яків і світо­вих ґешеф­тарів із об­кла­дено­го го­рами й обвіяно­го вітра­ми се­ла, що спо­доби­ло собі ім’я най­твердішо­го в світі де­рева — ти­са, ні з твер­ди­ми, ні з м’яки­ми, й ні з яки­ми інши­ми людь­ми ще не трап­ля­лося та­кого ди­ва, щоб здо­рова з ве­чора лю­дина на ра­нок упа­ла в ле­жу, три ро­ки ле­жала сно­пом, та де там ле­жала — три ро­ки спа­ла неп­ро­буд­но, а тут не на Ве­лик­день і не після во­рож­би, а прос­то так, на очах ма­ло не зомлілої невістки, зран­ку, по трь­ох ро­ках не­бут­тя підве­лася собі з пос­телі, роз­ди­вила­ся, не пізна­ючись, по стінах і хоч не над­то твер­до, але та­ки пішла своїми но­гами до по­рога, ніби по­дибуль­ка­ла після нічно­го сну до ви­ход­ку.

Після то­го, що і як далі пе­река­зува­ли охочі пе­река­зува­ти чужі га­раз­ди й біди, в м’якої лю­дини во­лос­ся бра­лося до­гори, а в твер­дої — на очі на­вер­та­лася сіль.

Та прос­ти, Гос­по­ди, їх усіх із ти­ми по­голос­ка­ми, брех­ня­ми й фан­тазіями.

Єди­на прав­да по­ляга­ла в то­му, що Ти­мофій Сан­ду­ляк су­ботнь­ого ран­ку та­ки вер­нувся з то­го світу, де ніко­му бу­ти ще не до­води­лося, звідки жи­вим ніхто ще не вер­тався.

А що Сан­ду­ляк по­бував на то­му світі, в Ти­совій Рівні не ма­ла сумніву навіть ма­ла ди­тина, не те що замшілі пра­вед­ни­ки, виз­нані зна­харі, а та­кож викінчені злодії й обліко­вані ду­рисвіти.

— Ти хто? — Ти­мофій витріщив на невістку Софію ніби­то зас­пані, ніби­то п’яні ба­лухаті очі. Підвівся з ліжка так нес­подіва­но впев­не­но, що сто­роннь­ому, ко­ли б тоді та­кий на­годив­ся в хаті, мог­ло ви­дати­ся: чо­ловік доб­ре й не встиг задріма­ти, а вже нев­ти­хоми­рені хор­ти чи всю­дису­щий го­них­марник-дідь­ко підби­ва­ють й­ого зро­бити дрібну шко­ду в гос­по­дарці.

Софія — са­ме на той мент — ко­чер­гою пха­ла в піч та­си з тістом на хліб. Отож із нес­подіван­ки, навіть ко­ли б са­ма то­го хотіла, не мог­ла впас­ти далі, як на хо­лод­ний припічок. Ко­цюба миттєво ви­пала їй із рук, уда­рив­ши по паль­цях ніг, але пе­реля­кана всмерть Софія то­го навіть не зав­ва­жила. Якусь ко­рот­ку мить бе­зум­но ди­вила­ся на геть го­лого — схо­жого на кістяк — си­вого стар­ця з об­вислою су­хою шкірою, з об­вислим мас­ним во­лос­сям, із дов­гою білою бо­родою. Він мов­чко­ма, але та­ки рішу­че су­нув на неї, ви­рива­ючи на хо­ду з но­са тонкі й про­зорі елас­тичні труб­ки.

Відтак невістка чи то сіла, чи то прик­леїла­ся до підло­ги, про­те за мить схо­пила­ся й ви­летіла в сіни так наг­ло, що зас­тряг­лу, оче­вид­но, в гор­лянці труб­ку ста­рий, та­ки біль­ше схо­жий на ма­ру, ніж на жи­вого чо­ловіка, вис­ми­кував звідти дов­ше, ніж мо­торош­ний жіно­чий крик роз­ти­нав по­рожнє вранішнє подвір’я.

„Лю­ди добрі!!! Кінець світу! Ря­туй­те!!!” — не­само­вито во­лала Софія, ви­маху­ючи білою хус­тинкою, здер­тою з го­лови чи не з во­лос­сям, і ки­дала­ся з од­но­го бо­ку за­город­же­ного обій­стя в інший бік, так, ніби не ма­ла ро­зуму відчи­нити хвіртку на ву­лицю.

… Що бу­ло по то­му, вже ма­ло ко­го ціка­вило.

Ти­сову Рівню, враз сха­рапуд­же­ну ней­мовірною но­виною від мли­на на в’їзді до мли­на на виїзді, після жіно­чого ле­мен­ту й хап­ли­вого за­ламу­ван­ня рук, після мов­чазно­го чо­ловічо­го вти­хоми­рен­ня, ціка­вили ли­ше дві речі.

Пер­ша — що бу­де з Сан­ду­ляка­ми далі. Дру­га сто­сува­лася обізнаніших із давнь­ою й див­ною історією цієї відлюдь­ку­ватої ро­дини, а та­кож тих, ко­го шкреб­ла мов­чазна дум­ка про ка­ру Бо­жу, що наз­до­ганяє лю­дину са­ме тоді, ко­ли лю­дина пе­рес­та­ла ду­мати навіть про мож­ливість цієї ка­ри.

А вже на самісінь­ко­му споді, десь навіть далі, аніж за зав­мерлою зо стра­ху ду­шеч­кою — і в тих, і в тих — ка­лачи­ком згор­тався на­буб­нявілий хро­бак нес­по­кою: а рап­том… а мо­же… і в нас… і з на­ми… щось та­ке… схо­же… прос­ти, Гос­по­ди…

НА ПІСКАХ (так спо­конвіку в Ти­совій Рівні на­зивав­ся дальній — горішній — кут із нез­вично добірни­ми для гірсь­кої місци­ни ґрун­та­ми) ще від часів Фран­ца-Й­оси­фа, але точ­но, що до Пер­шої світо­вої вій­ни, осібно жи­ли самі австрій­ські ко­лоністи. Так, мо­же, хат із де­сять. Бу­ли то здебіль­ша ко­лишні збіднілі міща­ни альпій­ських лан­дшафтів. Крутій­ка-до­ля, по­шуки доб­ра й жа­доба помірних аван­тюр, за­нес­ли їх між чорні й густі лісисті го­ри Бу­кови­ни, що зда­леку обіця­ли мрій­ни­кам неміряні стат­ки, не­вига­даний ду­шев­ний спокій і впо­корені прис­трас­тя­ми сутінки жит­тя.

Між робітних, а над­то — кмітли­вих і ви­нахідли­вих на вся­ку но­виз­ну австріяків та швабів[1] ви­пад­ко­во, чи, мо­же, й ні, на Піски за­теса­лися три єврей­ські ро­дини, що їм не знай­шло­ся вигідно­го місця для осідку в сусіднь­ому з Ти­совою Рівнею містеч­ку — штетлі Виж­ни­ця, в надмірно скуп­ченій єврей­ській ко­лонії вздовж пов­но­водо­го Че­ремо­шу.

А мо­же, Шль­ома Бухбіндер, Аб­рам Маш­та­лер і Ле­он Райх, ко­жен зі своїм постій­но по­пов­ню­ваним ка­галом ста­рих і ма­лих, самі не по­бажа­ли пло­дити власні нес­татки чи й мо­золи­ти очі менш успішним ро­дичам та од­новірцям. Тож об­ра­ли собі ці три ро­дини місце для жит­тя по­далі від люд­них доріг та ть­ми заздрісних очей.

Так чи інак, людсь­ка мішан­ка на Пісках ма­ло чим відрізня­лася від мішан­ки на Ца­рині, ко­ло Млинів чи на Лу­гах, в решті кутків, де тек­ло собі ко­ли ти­хе, ко­ли буй­не жит­тя Ти­сової Рівні.

Од­ра­зу за єврей­ськи­ми го­рода­ми, на клап­ти­ку мас­но­го й рівно­го, як людсь­ка до­лоня, ґрун­ту, осів щой­но од­ру­жений сіль­ський мель­ник Ти­мофій Сан­ду­ляк, що якимсь ди­вом відку­пив у Аб­ра­ма Маш­та­лера (а не нав­па­ки!) сім фальчів[2] землі, де й звів собі бу­динок на дві кімна­ти з сінь­ми по­сере­дині й відкри­тим ґан­ком до до­роги.

По­заду мель­ни­ково­го обій­стя, тро­хи ближ­че до Че­ремо­шу, де на гро­мадсь­ких лу­гах від вес­ни до пізньої осені пас­ла­ся сіль­ська ху­доба, гна­лася в не­бо оси­ка. Тре­пета по-ту­тешнь­ому. Та та­ка ви­сочен­на, що, ко­ли б вилізти на її верх, ка­зали старі лю­ди, звідти мож­на вздріти сніжну ко­рону Чор­но­гори.

Про­те навіть найбільші беш­кетни­ки Ти­сової Рівні — діти — чо­мусь ніко­ли не на­важу­вали­ся об­дерти своїми коліна­ми са­мий верх біло­го, зав­жди трем­ко­го де­рева, ба навіть не на­мага­лися за­чепи­тися за гілля, що зви­сало ма­ло не до землі, — аби по­гой­да­тися над за­паху­щим від ме­дун­ки, де­ревію та ко­нюши­ни па­сови­щем.

Від ранньої вес­ни й аж до пе­ред­зим’я тре­пета нев­томно ло­потіла своїм по­лох­ли­вим лис­том та світи­ла біли­ми — ма­ло не сме­тан­ни­ми — бо­ками навсібіч Пісків, зда­леку вирізня­ючись стрімким го­ном поміж інши­ми, аж ніяк не кар­ли­кови­ми, де­рева­ми ць­ого ба­гато­люд­но­го сіль­сько­го ку­та.

Та вгна­тися за її рос­том жод­но­му де­реву бу­ло не під си­лу.

Ні на Пісках, ні в усій Ти­совій Рівні.

З оцієї ось са­мотньої сіль­ської тре­пети й по­чав­ся пе­репис Сан­ду­ляко­вої — до то­го зви­чай­ної на всі бо­ки — Долі.

ЯКОСЬ ПІД ОСІНЬ хотів бу­ло Ти­мофій зру­бати нижнє — об­висле, як нес­три­жені чо­ловічі ву­са, — гілля тре­пети та зро­бити з нь­ого нас­тил для підло­ги в сто­долі. Вже три­мав за­несе­ну до­гори со­киру, вже на око міряв дов­жи­ну об­чухра­ного ло­мач­чя, як тут ма­ло не з річко­вого ко­лово­роту ви­гуль­кну­ла ху­да, мов скіпка, й бліда, що виз­би­ране мо­локо, Маш­та­леро­ва дру­жина Ес­тер із пе­реки­нутим че­рез ліве пле­че вип­ра­ним шмат­тям.

— Не чіпай й­ого! — спо­чат­ку скрик­ну­ла, а далі мо­вила ти­хо: — Це де­рево прок­ля­те… — Ес­тер го­вори­ла так, ніби ма­ла намір ста­ти під ле­зо со­кири, про­те при ць­ому ди­вила­ся Ти­мофієві прос­то в вічі.

— Де­рево як де­рево… На підло­гу — як­раз, — не­пев­но відповів зніче­ний Ти­мофій. Про­те со­киру опус­тив.

— Ти не знаєш! Ваші лю­ди ка­жуть: це де­рево зле. Ваші лю­ди ка­жуть: ко­ли Й­осип і Марія схо­вали­ся під оси­ку від Іро­да, всі де­рева поз­мовка­ли, од­на лиш оси­ка ше­лестіла своїм лис­том… і ви­каза­ла їх.

— Та­ке ска­жеш… — зни­зав пле­чима Ти­мофій.

— … А ще ка­жуть, що на тре­петі повісив­ся Іуда Іскаріот. Ре­бе ка­зав: „Іш край­от”. Ре­бе ка­зав, це „чо­ловік око­лиць”. Око­лиць… Во­ни, з око­лиць, не ро­зуміють, що діють, ко­ли дієть­ся во­ля Бо­жа… — Ес­тер ніби й не за­ува­жила Ти­мофієво­го знічен­ня. — Тре­пета відтоді зав­жди трем­тить зо стра­ху. І ще ка­жуть, що оси­ку не мож­на бра­ти на будівниц­тво до­му, бо від хво­роб уся ро­дина тремтіти­ме день і ніч, як це де­рево. Оси­ковою па­лицею не мож­на би­ти ані ху­доби­ну, ані лю­дину, щоб во­ни не скру­чува­лися в три по­гибелі. — Ес­тер і са­ма чо­мусь тремтіла так, ніби вся во­на бу­ла з оси­ково­го лис­ту, чи ніби ду­же змер­зла. — Хіба що зро­би з тре­пети ого­рожу нав­ко­ло обо­ри, де но­чує твоя ху­доба. Жод­на відь­ма, ані чор­ти­ця, ані упи­риця, ні інша не­чисть не залізуть уночі до ко­рови й не зіп’ють її мо­локо, ко­ли у дворі є оси­ковий прут.

… Сусідчи­ну ти­ху, але до­волі сміли­ву, роз­мо­ву Ти­мофій пос­лу­хати пос­лу­хав, про­те прис­тупне гілля зру­бав, ляк­ли­ве лис­тя об­чухрав і спа­лив у се­бе пе­ред ха­ти, а з оси­кових чурків зро­бив підло­гу в сто­долі.


Який­сь час по то­му, на са­мого Ан­дрея, у двох най­ближ­чих сусідів од­но­час­но на­роди­лися діти: Ти­мофієва дру­жина Марія вчи­нила Сан­ду­лякові си­на — ру­сяво­го Андрія, а Ес­тер вро­дила Маш­та­лерові чор­нень­ку дівчин­ку, яку чо­мусь наз­ва­ли Ан­дреєю. „А мо­же, і в жидів є та­ке ім’я”, — Ти­мофій про те не пи­тав, про­те в го­лові собі відклав.

А далі бу­ла вій­на. І Сан­ду­ляка, й ба­гать­ох інших із Ти­сової Рівні заб­ра­ли до ціса­рево­го вій­ська.

Мсти­тися за смерть крон­прин­ца.

КО­ЛИ ТИ­МОФІЙ по­вер­нувся з Сербії, Маш­та­леро­ва Ес­тер, об­кла­дена ще дво­ма діть­ми, вже бу­ла вдо­вою. Чер­кесь­кий ко­зачий загін, що сто­яв пос­тоєм у Ти­совій Рівні не так дов­го, як страш­но, ли­шив по собі й згад­ку про гра­бун­ки, й згад­ку про за­бит­тя євреїв. Се­ред за­битих був і Аб­рам Маш­та­лер, що на біду собі й своїй ро­дині на­годив­ся в Хаїмо­ву (Ме­ламе­да) кор­чму по ха­нукальні свічі са­ме на мо­мент пог­ро­му.

А ще чер­ке­си ли­шили кіль­ка че­рева­тих після зґвал­ту­ван­ня рівнянсь­ких мо­лодиць та по­роди­ли чорні прокль­они по­гор­бле­них віком дідів — нав­здогін ку­ряві з-під ко­пит вічно втом­ле­них і вічно го­лод­них на війні ко­ней.

За півто­ра ро­ку після чер­кесів Ти­совою Рівнею під час Бру­силівсь­ко­го про­риву зно­ву про­гар­цю­вав іще один — не менш ди­кий на грабіж — загін ру­саків, який, щоп­равда, ве­лико­го людсь­ко­го пог­ро­му не чи­нив, але на бабів і жінок три­мав нюх не мен­ший, аніж кріс на ос­лабло­го у війні австріяка.

Після наг­лої за­гибелі чо­ловіка Ес­тер дов­го хо­дила в чор­но­му. Як і реш­та од­но­сель­ча­нок — гу­цулок, австрій­ок, німкень, поль­ок і єврей­ок, що їхніх чо­ловіків по­роз­ки­дало по близь­ких і дальніх за­кут­ках землі (і не зна­ти, чи навіки, чи ли­ше на час воєнної хур­то­вини). А далі Ес­тер чо­мусь зав­жди хо­дила се­лом прос­то­воло­са, в не­одмінно­му суп­ро­воді дітей — Ан­дреї, Й­оси­па та Юдіти. Де­яким доб­ро­поряд­ним ґаз­динь­кам це по­дов­жи­ло язи­ки: „А чи, бу­ва, пов­довіла жидівка не стра­тила ро­зум?”

Сан­ду­ляків Андрій­ко, вер­ткий і не­поси­дющий, ве­село драж­нив стар­шу Маш­та­леро­ву дівчин­ку сес­трич­кою, сми­кав за довгі ко­си, зап­ле­тені ту­го, аби при­хова­ти смо­лянисті ку­чері, які ся­гали їй ли­ток. Або нер­во­во, хо­ча й без злості, куй­ов­див ко­рону Ан­дреїних гру­без­них кіс, нав­хрест зак­ла­дених довкіл круг­лень­кої ди­тячої голівки.

На це Ан­дрея так са­мо незмінно по­гор­дли­во би­ла Андрій­ка по мет­ких паль­цях і що­раз од­на­ково неп­ри­яз­но ціди­ла крізь дрібні щер­баті зу­би:

— По­ки твій та­то був на війні, мо­го та­та за­кат­ру­пили чер­ке­си, — зне­важ­ли­во сіпнув­ши пра­вим пле­чем, ішла з-пе­ред Андрій­ко­вих очей і зни­кала в гус­тих ку­щах жас­ми­ну на межі Сан­ду­ляко­вого та Маш­та­леро­вого обій­сть.

Ес­тер після кож­ної сло­вес­ної пе­репал­ки між діть­ми „да­вала доньці шміру” тон­кою ло­зиною — як не по бо­сих но­гах, то по сіднич­ках. Але це не за­важа­ло Ан­дреї що­разу по­чина­ти роз­мо­ву з ма­лим Сан­ду­ляком незмінни­ми — ніби­то навіки зав­че­ними — сло­вами „по­ки твій та­то був на війні…”.

Маш­та­лер­ка із Сан­ду­ляка­ми три­мала­ся як­що й не теп­ло, то, при­най­мні, чем­но й рівно. Як то бу­ває між не близь­ки­ми не за ду­хом, а те­риторіаль­но сусіда­ми.

А та ди­тяча при­язнь Андрія й Ан­дреї, що бу­ла тоді, ко­ли їх ділив ли­ше пар­кан, про­пала, ніби її й не бу­ло ніко­ли.

… В АНДРІЙ­КА вже прорізав­ся пу­шок над верхнь­ою гу­бою, ко­ли од­но­го над­вечір’я Ан­дрея в білій лляній со­рочці із приш­пи­лени­ми до неї ли­пови­ми та жас­ми­нови­ми суцвіття­ми, ди­кими ро­жами та ту­гими голівка­ми де­ревію, із нез­вичним рум’ян­цем на що­ках і див­ним блис­ком в очах упер­ше з часів своєї упер­тої ди­тячої об­ра­зи ста­ла на по­розі сусідсь­кої ха­ти.

— Що тобі, біднят­ко? — Сан­ду­ляко­ва Марія зве­ла вічно смутні свої очі на ку­черя­ву, пиш­ну, як голівка квіту­чого ма­ку, і за­паш­ну з го­лови до ніг, ди­тину — і са­ма собі по­диву­вала, якою нез­вичною кра­сою світи­лося лич­ко дівчин­ки, кот­ра ось-ось — і ста­не дівчи­ною. А мо­же, вже й ста­ла нею.

— Ма­ма Ес­тер про­сила вас усіх при­ходи­ти до нас на Пурім. І ще ка­зала, що мо­жете бра­ти свою до­маш­ню пе­реберію з Ма­лан­ки, бо у нас на всіх одя­гу не вис­та­чить.

— На Пурім?! — Сан­ду­ляко­ва ви­тира­ла мокрі ру­ки об фар­тух і га­ряч­ко­во зга­дува­ла юдей­ські свя­та, щоп­равда, не такі чи­сельні, як у них, пра­вос­лавних.

Та навіть на її ку­ций жіно­чий ро­зум, Пурім ніяк не ви­падав юде­ям по­серед літа. До то­го ж, ць­огорічний Пурім юдеї Ти­сової Рівні вже свят­ку­вали десь тро­хи біль­ше, ніж че­рез місяць після хрис­ти­янсь­ких Різдвя­них свят.

Марія рад­ше бу­ла би по­дума­ла, що Ес­тер зап­ро­шує чо­ловічу час­ти­ну Сан­ду­ляко­вої фамілії на по­миналь­ний Кадіш: „У жидів своїх От­че­нашів, своїх Кадішів3 та­кож ба­гато. Як у пра­вос­лавних — мо­литов для кож­но­го ма­лого і ве­лико­го свят­ця”. Про­те Марія та­кож зна­ла, що юдеї ту­жать за по­мер­лим стро­го сім днів, це в них шіва — ро­дина си­дить на підлозі, а чо­ловіки сім днів не го­лять­ся.

Після то­го ані дев’яти­ни, ані со­роко­вини за вмер­ли­ми юдеї не справ­ля­ють. Хіба що впро­довж оди­над­ця­ти місяців та що­року в й­ор­цайт — ро­кови­ни смерті — чи­та­ють по­миналь­ний Кадіш.

Та в Ти­совій Рівні си­наго­ги не бу­ло. І че­рез те в Маріїній го­лові все сплу­тало­ся вод­но­мить від со­рому за нез­нання юдей­сько­го зви­чаю, а ще біль­ше — від нес­подіва­ного зап­ро­шен­ня Маш­та­лер­чи­ної ди­тини.

МАРІЯ ВПЕР­ШЕ ПО­ЧУЛА юдей­ський Кадіш, ко­ли всі зос­талі в жи­вих євреї Ти­сової Рівні — від мли­на при в’їзді до мли­на на виїзді — прий­шли в дім Маш­та­лер­ки після чер­кесь­ко­го пог­ро­му в Ме­ламе­довій корчмі, щоб відчи­тати по убієнно­му Аб­ра­мові жа­лоб­ну мо­лит­ву. То бу­ли пе­реваж­но зу­божілі сіль­ські юдеї. Ані мобілізо­вані до вій­ська, ані ма­сово вис­лані по­за межі Бу­кови­ни, як га­лицькі юдеї, до відда­лених гу­берній Росії. Не ста­ли во­ни й біжен­ця­ми: та­ким уже й тіка­ти не бу­ло з чим. Хіба що від сво­го віку.

Тоді Марія прий­шла до Маш­та­лер­ки од­ра­зу, як ро­дина вер­ну­лася з єврей­сько­го цвин­та­ря на краю се­ла, де по­хова­ли Аб­ра­ма за кіль­ка го­дин по то­му, як він був за­руба­ний чер­кесь­кою шаб­лю­кою. Най­простішу де­рев’яну тру­ну, з гру­бо те­саних до­щок, до то­го ж різної по­роди, оскіль­ки од­на­кової знай­ти на той час бу­ло важ­ко, наш­видку­руч збив од­но­рукий Мар­ко — тес­ля з іншо­го сіль­сько­го ку­та — Ца­рини. І смішно­го ко­лись Аб­ра­ма Маш­та­лера, який по­верх лап­серда­ка чо­мусь но­сив гу­цуль­ський кеп­та­рик із тон­кої ко­зячої шкіри, ре­тель­но об­ми­ли — той же од­но­рукий Мар­ко і стар­ший син Шль­оми Бухбінде­ра — Єгу­да, бо не мог­ли до­пус­ти­ти вби­ту го­рем Ес­тер до спог­ля­дан­ня чо­ловіко­вого тіла, пе­реру­бано­го ма­ло не над­воє, та й по­хова­ли Аб­ра­ма без пла­чу й го­лосінь, за­гор­нувши пе­ред тим у лля­ний са­ван — тахріхім.

Марія в чор­но­му ста­ла на по­розі Маш­та­леро­вої ха­ти. Ес­тер із трь­ома діть­ми сиділа на підлозі.

Сан­ду­ляч­ка й собі присіла край стіни під вікном. Дов­го ва­гала­ся, чи сидіти мов­чки й мов­чки про­сити сво­го хрис­ти­янсь­ко­го Бо­га за убієнну ду­шу покій­но­го Аб­ра­ма, чи все-та­ки пе­рех­рести­тися.

Лю­ди в хаті сти­ха пе­ремов­ля­лися. Шль­ома Бухбіндер надрізу­вав но­жиця­ми краї їхніх коф­тин, лей­биків і со­рочок. Марія прос­тягну­ла Шль­омі край сво­го кеп­та­рика. Шль­ома важ­ко зітхнув, про­те надріз зро­бив. Але в са­мому ку­тику. Та й то з ви­ворітно­го бо­ку, так, що знак був май­же не­помітний.

Потім Шль­ома чи­тав юдей­ську мо­лит­ву по убієнно­му, од­нак во­на не ма­ла в собі звич­ної для Ти­сової Рівні роз­пу­ки. Далі, зро­зуміли­ми для Марії сло­вами, він ка­зав про віру у Все­вишнь­ого, спо­куту й по­ряту­нок, а ще далі — прос­лавляв святість Бо­га.

Ко­ли Марія зібра­лася до­дому, чор­на від ту­ги Ес­тер ти­хо їй ска­зала:

— Маріє, дя­кую за міцву…

— Хто дя­кує за мер­тво­го, жінко?!.. — ма­ло не скрик­ну­ла Марія.

— Е-е-е, ні… Міцва по-на­шому — це доб­ра спра­ва. Ви зро­били доб­ру спра­ву, Марійо, відвідав­ши на­шу ро­дину в жа­лобі.

Якось, ра­зом ви­бива­ючи де­рев’яни­ми пра­ника­ми ви­золе­не білля на ріці, Ес­тер пос­каржи­лася Сан­ду­лячці, що й вій­на не скінчи­лася, і рік ми­нув по убієнно­му Аб­ра­мові, а не­ма ко­му пос­та­вити на й­ого мо­гилі над­гро­бок. Будь-який во­на не хо­че, а та­кий, як тре­ба, міг зро­бити ли­ше май­стер Ко­ган, що жив у Виж­ниці. Та чи й Ко­гана не за­били?

… ВИЖ­НИЦЬ­КИЙ МАЙ­СТЕР Фейґел Ко­ган слу­хав Сан­ду­ляко­ву не­уваж­но, але й не дов­го:

– І ти ме­не ще дов­го бу­деш про­сила за Аб­ра­ма? Приш­ли ліпше сво­го хлоп­ця, нав­чу різь­би­ти по ка­меню. Бо не­ма ко­му. А мої ру­ки не всти­га­ють ро­бити над­гроб­ки. Мруть лю­дей, лиш по­пи тішать­ся, бо ро­боту ма­ють.

… Один раз і ще раз по­дума­ла Сан­ду­ляч­ка, і че­рез два дні са­ма приїха­ла ко­нем до Ко­гана по­мага­ти. А си­на ли­шила на гос­по­дарці. Хто й­ого знає, як во­но мо­же бу­ти? Чер­ке­си й ру­саки не ли­ше юдей­ських чо­ловіків умерт­вля­ли.

Фейґеле дов­го кру­тив го­ловою, за­чув­ши, що замість чо­ловічих рук й­ому про­пону­ють да­ти різець у ру­ки жіночі, далі мах­нув ру­кою, а потім ска­зав:

— Фейґел не та­кий без­сердеч­ний, що­би жінку вчи­ти пи­сати на ка­мені, по­ки її чо­ловік не прий­шли із тої прок­ля­тої вой­ни. А скіль­ки не прий­де, Бо­же ти мій! — ухо­пив­ся за го­лову обо­ма ру­ками: — Ліпше ди­вися. Тро­хи на ме­не, бо вже ні од­не жіно­че око не ди­вить­ся на ста­рого Фейґеле, або кра­ще ди­вися на камінь. Камінь зав­жди ска­же біль­ше, ніж лю­дина. І ска­же тіль­ко прав­ду.

Та й узяв до рук різець.


… Ко­ли всі ті хи­мерні, чу­дер­нацькі зна­ки, сумлінно й неспішно сте­сані спра­ва наліво, один до од­но­го при­тули­лися під Ко­гано­вим різцем, Марія вслід за Ко­ганом ви­тер­ла ру­кавом со­роч­ки спітніле чо­ло, так, ніби са­ма при­пасо­вува­ла німий жаль за Маш­та­лером у камінь.

— Як там на­писа­но, Фейґеле? — несміли­во за­пита­ла Сан­ду­ляч­ка, ко­ли по­рохи з над­гроб­ка бу­ло здму­хано, а літе­ри су­хою шма­тою ви­тер­то.

— О-о-о, жінко… — Ко­ган скру­чував по­тер­тий тю­тюн у ви­жов­клу га­зету. — Тут є ім’я Аб­ра­ма, тут бук­ва­ми за­писа­но день, ко­ли Аб­ра­ма по­руба­ли, ди­вися, — во­див жов­тим від ку­рива паль­цем по зви­вис­тих зна­ках, — п’ять ти­сяч шістсот сімде­сят п’ято­го ро­ку. Але най­важніше на­писа­но та­ке: „На світі є три ко­рони. Ко­рона То­ри, ко­рона свя­щен­но­го служіння і ко­рона Царс­тва. Але над усіма ни­ми — ко­рона доб­ро­го імені”. Ота­ке тут на­писа­но, жінко. А вже не на­писа­но, але знай собі від ме­не, що ос­танню ко­рону но­сити най­важ­че. Це ка­же тобі ста­рий Фейґеле Ко­ган, який на­гадує жи­вим про мер­твих, а во­ни не зав­жди й­ого чу­ють.

— Я чую, — навіщось зас­по­коїла Марія май­стра, а далі во­ни зла­дува­ли Аб­рамів над­гро­бок на фіру, по­зиче­ну Сан­ду­ляч­кою в сіль­сько­го свя­щени­ка, й жінка взя­лася за віжки: „До ве­чора тре­ба в Ти­сову Рівню. На жидівсь­кий цвин­тар”.

… ОТОЖ, КО­ЛИ РАП­ТО­ВО розквітла Ан­дрея поп­ро­сила Сан­ду­ляків прий­ти до них на Пурім, Марія з нес­подіван­ки все поп­лу­тала й по­дума­ла: Маш­та­лер­ка кли­че на ще один Кадіш, на по­миналь­ну мо­лит­ву, ад­же по­минає Аб­ра­ма що­року, як гу­цули по­мина­ють своїх.

Сан­ду­ляч­ка зна­ла, що во­но, зви­чай­но, не го­дить­ся юде­ям Кадіш відчи­тува­ти з пра­вос­лавни­ми. Та зна­ла й інше: „Ко­ли не­має на Піску де­сяти жидівсь­ких чо­ловіків стар­ше три­над­ця­ти років, як то­го ви­магає юдей­ський зви­чай, то що ро­бити бідній вдо­виці Ес­тер, як не пок­ли­кати­ся на сусідів? Во­на та­ки щоліта по­минає Аб­ра­ма, бо са­ме літня дни­на заб­ра­ла в неї чо­ловіка, а в дітей бать­ка. І Ес­тер це не год­на за­бути до­тепер”.

— Ан­дреє! — ще раз ви­тер­ла ру­ки об вер­хню спідни­цю Сан­ду­ляч­ка. — А ти нічо­го не пе­реп­лу­тала? Ма­ма точ­но кли­че на Пурім? Не на Кадіш[3]?

Дівчин­ка засміяла­ся, аж чор­не, як смо­ла, роз­пле­тене во­лос­ся зат­ру­сило­ся на пле­чах:

— Тітко Маріє! На Пурім, ка­жу ж вам, на Пурім! Беріть пе­реберію, всі свої кос­тю­ми й мас­ки та й ходіть до нас. Пурім — це най­ве­селіше з най­ве­селіших свят. Ка­жу ж вам, це — як ва­ша Ма­лан­ка. Шко­да, що у вас так ма­ло дітей. Жидівські діти найбіль­ше люб­лять Пурім і пурімшпілі.

По­радив­шись із Ти­мофієм, Марія пе­реберію бра­ти не бра­ла — якось не ви­пада­ло хрис­ти­янам ма­лан­ку­вати се­ред літа, але щоб не зас­му­чува­ти Ес­тер із діть­ми, да­ла Андрієві від різдвя­ної ци­гансь­кої ноші ши­роко­го ка­пелю­ха із заг­ну­тими до­вер­ху кри­сами і вти­каним у нь­ого гу­сячим пір’ям та при­шити­ми драт­вою дво­ма круг­ли­ми дзер­каль­ця­ми.

Самі во­ни з Ти­мофієм одяг­ли літні ви­шиті со­роч­ки з трич­верть­ко­вими ру­кава­ми, а Марія на­кину­ла на шию ра­зок іще весіль­них своїх ко­ралів.

По­веселіла Ес­тер із трь­ома діть­ми, одяг­ну­тими по­верх звич­но­го сво­го — що­ден­но­го — одя­гу в мар­леві кос­тю­ми з різно­бар­вних клаптів, по­фар­бо­ваних квітко­вим, бу­зино­вим та бу­ряко­вим со­ком, із квітко­вими ко­рона­ми круг го­лови та шиї, са­ма в сіро­му лей­би­ку, прик­ра­шено­му та­кими ж ки­тиця­ми з цвіту ли­пи й де­ревію, як у стар­шої доч­ки Ан­дреї, зустріла Сан­ду­ляків на по­розі ґан­ку ве­ликою мис­кою три­кут­них пиріжків.

— З ма­ком? — не че­ка­ючи особ­ли­вого зап­ро­шен­ня, Андрій при­гос­тився най­пер­ший.

— З ма­ком. При­гощай­те­ся, про­шу вас. Ці пиріжки на­зива­ють­ся гу­мен­таші. Ву­ха Ама­на. А це, — Ес­тер бра­ла із підне­сено­го Ан­дреєю пле­тено­го ко­шика пе­чиво різної фор­ми, оз­добле­не візе­рун­ка­ми з лісо­вих та са­дових ягід, і кла­ла кож­но­му в ру­ку, — це хліб ра­дості. І не ди­вуй­те­ся, — відчи­нила двері спо­чат­ку в за­хара­щені сіни, а далі — в кімна­ту, приб­ра­ну квіта­ми та зе­лен­ню, як до Трійці, й са­ма вса­дови­ла кож­но­го за стіл, нак­ри­тий не вель­ми ба­гато, про­те гар­но. — Ми з діть­ми сь­огодні свят­куємо ма­лий Пурім. У нас так мож­на: кіль­ка разів свят­ку­вати Пурім.

— Як це? — Андрій без ус­ти­ду ви­бирав пе­чиво з де­рев’яних фор­мо­чок у виг­ляді зай­чиків, зіро­чок, кілець та півміся­ця, повіль­но сма­ку­ючи й­ого з хо­лод­ним — із пог­ре­бу — уз­ва­ром.

— Це так, як­би ми два ра­зи свят­ку­вали Ма­лан­ку? — за­пита­ла й собі Марія.

— Не зовсім, — усміхну­лася Ес­тер.

Бу­ло вид­но, що їй хотіло­ся бу­ти радісною.

— Наші зви­чаї доз­во­ля­ють нам ма­ти й такі свя­та — з особ­ли­вої вдяч­ності ко­мусь за доб­ру спра­ву. Або за те, що хтось відвер­нув від нас не­без­пе­ку. Тоді мож­на справ­ля­ти ма­лий Пурім тоді, ко­ли самі за­хоче­те. Сусідня Виж­ни­ця свят­кує ма­лий Пурім що­року на честь місце­вого бурґомістра, який не дав жидів на смерть чер­ке­сам. — Ес­тер пе­редих­ну­ла і докінчи­ла: — А ми тут із діть­ми та­кож знаємо, ко­му й за що дя­кува­ти…

— Та­ке ска­жете… — впер­ше по­дав го­лос Ти­мофій, донісши до ро­та „ву­хо Ама­на” ли­ше на­поло­вину.

Він зро­зумів: Ес­тер зга­дує над­гро­бок Аб­ра­мові. Той, що й­ого під час вій­ни до­помог­ла зро­бити Марія.

— У Книзі Ес­тер опи­сано, як у давні ча­си в Персії царсь­кий міністр Аман за­жадав зни­щити всіх юдеїв. Але ца­риця Ес­тер та Мор­де­хай роз­га­дали за­дум Ама­на. І юдеї бу­ли вря­товані. То­му на Пурім з радістю поїда­ють „ву­ха Ама­на” і влаш­то­ву­ють пурімшпілі — ве­селощі з пе­рев­дя­ган­ня­ми, жар­та­ми, да­ру­ють од­не од­но­му по­дарун­ки, да­ють ми­лос­ти­ню бідним. — Не­надов­го за­мов­кла. — Але, як­що по­дума­ти, в кож­но­го свій Пурім, пов’яза­ний із кимсь. У нас із діть­ми, — Ес­тер об­ве­ла очи­ма той край сто­лу, за яким сиділи її діти, — пов’яза­ний із ва­ми, мої сусіди. — Докінчи­ла ве­село, але чо­мусь після то­го од­ра­зу й зап­ла­кала, та­ка див­на сь­огодні Маш­та­лер­ка.

За роз­мо­вами, сміхом, час­ту­ван­ня­ми-при­гощан­ня­ми на Ти­сову Рівню з гірсь­ких верхів спов­зав вечір.

Діти ще ба­вили­ся по­за го­рода­ми в лузі.

Жінки пе­реб­ра­лися до Сан­ду­ляків ди­вити­ся на Маріїне шит­тя.

А Ти­мофій сто­яв у кінці са­диби. Ко­лись гар­но приб­ра­ної й зав­жди дог­ля­нутої. Те­пер во­на й­ому ски­дала­ся на си­роту.

Все виг­ля­дало май­же так са­мо, як за Аб­ра­ма. Про­те навіть крізь шпа­ри пар­ка­ну бу­ло вид­но, що на ць­ому обій­сті те­пер найбіль­ше бра­кує чо­ловіка.

Пурім Пурімом, а підпер­тя обо­рогу підрих­ту­вати тре­ба, по­думав Сан­ду­ляк. По­дивив­ся на по­хиле­ний бік повітки з сіном укінці го­роду, на її дран­тиві бо­ки, підперті ко­лами. Пішов у Маш­та­леро­вий дровітень шу­кати со­киру. Весь чо­ловічий інстру­мент — ло­пати, со­кири, ру­бан­ки, пи­ли, мо­лот­ки, цвя­хи — вод­но­раз вишкіри­лися до Ти­мофія над­ломле­ними, при­туп­ле­ними та заіржавіли­ми зуб­ця­ми й ле­зами, скар­жа­чись і радіючи вод­но­час, що на­решті й до них дій­шла чер­га пес­тощів справжньої чо­ловічої ру­ки, справжньої чо­ловічої си­ли.

Ти­мофій пра­цював швид­ко й з охо­тою. Пра­цював і після то­го, як Андрій­ко пок­ли­кав й­ого до­дому. Пра­цював і тоді, ко­ли в й­ого хаті засвітив­ся ка­ганець під сте­лею, а в Маш­та­леровій — стих­ли ди­тячі го­лоси.

З обо­рогу пах­ло свіжо скла­дене сіно.

Із тре­пети зрідка пу­гика­ла со­ва.

І те­пер уже навіть дер­жак со­кири, зігрітий Ти­мофієви­ми ру­ками, зно­ву на­гадав, що час іти домів: на Ти­сову Рівню впа­ла місяч­на ніч.

Він сто­яв, відди­ху­ючись від ро­боти, при­пер­тий спи­ною до сіна, ко­ли з тем­ря­ви ви­гуль­кну­ла Ес­тер. Як то­нень­ка свічеч­ка. У бла­генькій су­кенці, крізь яку ви­пира­ли гострі — не­мов підліткові — клю­чиці, без звич­но­го сво­го лей­би­ка, з за­лиш­ка­ми суцвіть у во­лоссі, з ка­раф­кою тем­но­го ви­на, нак­ри­тою ма­лень­ким ке­лиш­ком. Во­на гой­дну­лася пе­ред Ти­мофієви­ми очи­ма, ніби не­дале­ка від них тре­пета, об­да­ла й­ого якимсь нез­на­ним до­ти повівом, так, ніби її шкіра ви­паро­вува­ла сік лю­бис­тку з ма­терин­кою вкупі.

Місяць сто­яв між ни­ми. Ти­мофій пок­лав со­киру собі під но­ги.

— Знаєш, Ти­мофій, — Ес­тер за­кину­ла го­лову на­зад так, що забіліли її зу­би й пе­рели­лося сріблом чор­не во­лос­ся, — в Тал­муді є при­пис: ви­пити в Пурім стіль­ки ви­на, щоб уже не відрізни­ти прок­лять Ама­нові від бла­гос­ло­вен­ня Мор­де­хаєві. Я так дав­но не пи­ла ви­на… Ти вип’єш зі мною? Ти — за свя­то, я — за твою ро­боту? Я й­ого са­ма ро­била. З порічок.

Не че­ка­ючи відповіді, Ес­тер на­лила в ке­лишок, при­губи­ла й по­дала й­ого Ти­мофієві.

Він ви­пив, на­лив іще й при­губив.

Тоді ви­на ви­пила Ес­тер.

Так пов­то­рило­ся тричі.

Ти­мофій тер­ся спи­ною об сіно обо­рогу, і во­но, кри­шене тер­тям на січку, пах­ло гос­тро, як пах­не свіжа тра­ва з-під ко­си.

З-під су­кен­ки гос­тро пах­ло га­ряче тіло жінки.


Ти­мофієві зда­лося, що на нь­ого од­но­час­но впа­ли прок­ляття й бла­гос­ло­вен­ня всь­ого ць­ого нічно­го за­паш­но­го світу, ко­ли він відки­нув ка­раф­ку з ви­ном на­задь­се­бе й ви­но за­буль­котіло в сіні, змішу­ючи свої гострі, со­лодкі за­пахи з за­пахом в’ялої тра­ви і в’ялої Ес­тер, яку він цілу­вав нас­то­ячи, при­пер­ши до м’яко­го обо­рогу. Цілу­вав і м’яв малі, ніби в дівчин­ки, м’які по­дат­ливі гру­ди, чув, як рубінові ви­на роз­ри­ва­ють й­ого на­роб­ле­не, але здо­рове чо­ловіче тіло… Він зно­ву то гру­бо, то лагідно втис­кав її в оборіг, чу­ючи, як зза­ду ко­ле і кри­шить­ся сіно, а тоді роз­вертав, мов па­ла­ючу скіпку, круг се­бе, бо­ячись за­души­ти в нес­тер­пних від жа­ги обій­мах, аж по­ки й­ого ого­лена га­ряча плоть не тор­кну­лася ого­лено­го — пах­ко­го, що жар, — стег­на Ес­тер.

Після ць­ого врешті та­ки став­ся кінець світу. І від то­го наг­ло­го, не пе­ред­ба­чува­ного й не­мож­ли­вого відчаю єднан­ня не­поєдну­вано­го, на подвір’ї Аб­ра­ма Маш­та­лера, під нічним обо­рогом і хит­рим світлом літнь­ого міся­ця май­же ви­муше­но та­ки поб­ра­тали­ся Аман із Мор­де­хаєм — бо Ес­тер дри­жала в Ти­мофієвих ру­ках, як біла тре­пета за їхніми спи­нами в лузі, а він нас­то­ячи лив у неї своє щед­ре чо­ловіче сім’я, як ллють у відро з кри­ниці во­ду, роз­бриз­ку­ючи її навсібіч, не дба­ючи про краплі, що стіка­ють по дужці й стінках відра на зем­лю.

Це три­вало так ко­рот­ко, так нез­багнен­но ко­рот­ко, май­же миттєво, що Ти­мофій і не втя­мив, як опи­нив­ся пе­ред по­рогом своєї ха­ти, — тве­резий у го­лові й п’яний у тілі; як дов­го сидів під хатнь­ою стіною на лавці; як ма­ло не до півночі те­леніла й­ому на ву­хо Марія про свій жаль до бідної вдо­виці Ес­тер, і зав­че­но й звич­но гла­дила в тем­ряві за­рослі чо­ловікові гру­ди, а Ти­мофій ле­жав із міцно сту­лени­ми очи­ма, й зда­вало­ся й­ому, що то мо­лода га­дина хо­лод­ною шкірою пе­че й­ого ожи­лу шкіру. І він різко й пок­вапли­во пе­ревер­нув Марію на се­бе…

… А НА­ВЕСНІ ЕС­ТЕР вро­дила ди­тину.

Ру­сяву дівчин­ку.

І наз­ва­ла її Ха­ною.

Ха­на — то й Ха­на. Бу­ла вій­на. Чо­ловіків — ко­го ви­били на австрій­сько­му фронті, ко­го спро­вади­ли на той світ ру­саки. Тер­плячі жінки сту­жили­ся за чо­ловічою лас­кою. А у Виж­ниці чо­ловіків, іще при здо­ров’ї й при силі, бу­ло біль­ше, аніж у Ти­совій Рівні.

Отож заздрісні, ті, що при своїх ґаз­дах, рівнянські ба­би швид­ко ви­нес­ли при­суд роз­ба­гатілій на один рот єврейці-вдо­виці: Ес­тер но­сила до Виж­ниці на ба­зар яб­лу­ка й груші. Хтось її там спо­добив. Зро­била­ся ди­тин­ка. При­род­на спра­ва. А що іще один рот… де го­ду­ють­ся троє, ви­годуєть­ся й чет­верте.

Сан­ду­ляки на­зива­ли най­мен­шу Маш­та­лер­чи­ну донь­ку Ан­ною і за­бав­ля­лися з нею, як із рідною: Ес­тер час­тень­ко, за на­поля­ган­ням Марії, за­лиша­ла ди­тину в сусідів, са­ма про­пада­ючи із са­дови­ною та інши­ми сме­тана­ми-мо­лока­ми на виж­ниць­ко­му тор­жку. А Марія — ко­ли че­рез пар­кан пок­ри­кува­ла на стар­ших Маш­та­леро­вих дітваків, що тя­гали не­мов­ля як не в тачці, то тру­сили на ру­ках, не ду­же дба­ючи про й­ого без­пе­ку, а ко­ли й са­ма по­дов­гу гла­дила ру­сяві ку­чері: „Шко­да ма­лень­ко­го жи­деня­ти… Шко­да Ес­тер з її вдо­виною судь­бою… Шко­да дітей, що не зна­ють та­тової лас­ки…”

А поміж тим тро­хи жаліла й се­бе: хотіла, але чо­мусь не мог­ла біль­ше вчи­нити Ти­мофієві ди­тин­ки. Та­кої ж ма­цюць­кої і за­паш­ної, як ру­сява, ніби їхній Андрій­ко, Ха­на — Ан­на.

Так рік за ро­ком у кло­потах ми­нало сусідсь­ке жит­тя.

Ко­ли ве­село, ко­ли слізно тяг­ну­лися дні й у Ти­совій Рівні.

Але Пурім, ані зви­чай­ний, ані ма­лий, Маш­та­лери біль­ше ніко­ли чо­мусь не свят­ку­вали. Чи, мо­же, че­рез те, що старіли, чи че­рез постій­ну хви­лю статків-нес­татків. Отож біль­ше ніко­ли не кли­кали до се­бе й Сан­ду­ляків, хо­ча хвіртка між дво­ма обій­стя­ми бу­ла постій­но відчи­нена.

А зго­дом не до Пуріму ста­ло ні в Виж­ниці, ні в Ти­совій Рівні. Страх і нес­покій по­перемінно ско­вував лю­дей, бо прий­шов і пішов твер­дий на вда­чу мос­ка­лик, прий­шов і пішов звик­лий до муш­три й дис­ципліни ру­мун, зно­ву всту­пив­ши край швид­ко­му до дій мос­ка­леві.

Од­нак ве­лика таємни­ця, що ле­жала поміж дво­ма людь­ми — Ти­мофієм Сан­ду­ляком і Ес­тер Маш­та­лер — за­лиши­лася б навіки таємни­цею, ко­ли б не та колісни­ця, що нес­ла­ся цілим світом і ци­ми го­рами, і не ди­вила­ся під свої ко­леса, пе­реїжджа­ючи ни­ми вин­них і не­вин­них, пов’яза­них між со­бою ко­ли лю­бов’ю, ко­ли не­навис­тю. Так, ніби ті ко­леса не мог­ли відрізни­ти лю­дей від ри­би, яку щод­ня пе­реїжджа­ли кінські підво­ди, пе­рехо­дячи при­току Че­ремо­шу — Білий потік — убрід, бо так ба­гато бу­ло тої ри­би фо­релі в тодішніх го­рах.

Отож ри­би в по­токах і ріках тоді при­бува­ло, а лю­дей мен­ша­ло.

Бо май­же ніко­ли не є нав­па­ки.

… ОД­НА ТИ­СЯЧА ДЕВ’ЯТ­СОТ со­рок п’ято­го ро­ку по­добрілий мос­каль процідив крізь зу­би євре­ям — ко­лишнім ру­мунсь­ким підда­ним — за­бира­тися з совіць­кої те­пер Бу­кови­ни в свою Ру­мунію. Але ро­бити то ско­ро, по­ки він не пе­реду­мав і по­ки він не пе­репи­сав за­кони для чу­жих євреїв.

По­чина­лося ще од­не ве­лике пе­ресе­лен­ня лю­ду, поріділо­го в нет­ривкі ча­си ми­ру і в сповіль­нені ча­си воєн.

Біла, як зби­ране зве­чора мо­локо, Ес­тер, із за­лом­ле­ними в за­мок ху­дими паль­ця­ми, ста­ла на по­розі Сан­ду­ляко­вої ха­ти. Її ве­ликі сірі очі бу­ли повні відчаю і та­мова­них сліз. Наг­ла гри­зота ви­тон­чи­ла й без то­го пісне тіло так, що су­кен­ка з фар­ту­хом висіли на ній, як ганчір’я на го­роднь­ому опу­далі. Бу­ла прос­то­воло­са, без хус­тки, в ґумо­вих ка­лошах на бо­су но­гу, з пос­тарілим ра­зом із нею сірим своїм лей­би­ком на ліво­му плечі.

Ес­тер якусь мить мов­чки пос­то­яла біля две­рей і рап­том сіла прос­то на підло­гу, як сіда­ють юдеї в час жа­лоби.

Вра­жена Марія, що на той час со­вала по­рожні ба­няки під припічком, ви­пус­ти­ла з рук ко­цюбу й підбігла до Маш­та­лер­ки.

Во­на зво­дила без­си­лу жінку на но­ги і з пе­реля­ку кри­чала у про­чинені на ґанок двері:

— Ти­мофі-і-і-і-ю! Чуєте, Ти­мофію, ідіть ско­рень­ко до ха­ти!

Те­пер зів’яла Ес­тер сиділа на пос­телі під стіною й ди­вила­ся на Сан­ду­ляків, а Сан­ду­ляки ди­вили­ся на неї.

— Візьміть Ха­ну до се­бе а хоч би служ­ни­цею, але вря­туй­те не­вин­ну ди­тину, — ска­зала рап­то­во, ніби за­мах­ну­лася со­кирою. І впа­ла пе­ред обо­ма на коліна, тяг­ну­чи ру­ки, як для обіймів. — Во­на доб­ра. Чис­та. І на жидівку не схо­жа. — Ди­вила­ся, не­мов­би пек­ла очи­ма простір між Марією й Ти­мофієм. — Во­на май­же ва­ша… — пла­кала й ви­сяка­лася в поділ су­кен­ки Ес­тер. — У нас не­ма зо­лота, щоб зап­ла­тити вам за та­ку ди­тину. А во­на ніку­ди не хо­че й­ти з Ти­сової Рівні, і ні до ко­го, крім вас. Я мо­жу зап­ла­тити вам ли­ше її чис­то­тою й не­винністю. — Ес­тер го­вори­ла схли­пу­ючи й знов тяг­ну­ла ру­ки до Маріїних колін, на­мага­ючись їх об­ня­ти. — Ми му­симо їха­ти звідси… Ми му­симо ви­рива­ти се­бе з корінням… Ви знаєте, що ро­били з жи­дами в цю вой­ну в Польщі. А як не знаєте всь­ого, то я й роз­ка­зува­ти не роз­ка­жу… кра­ще не зна­ти… мо­же, те­пер у Ру­мунії хо­чуть з на­ми зро­бити те са­ме… а Ха­на… во­на — як ви­лушок із лісо­вого горішка. Спасіть її як свою ди­тину… зо мною во­на не спа­сеть­ся…

… Жит­тя до­час­но ро­било з Ти­мофія ста­рого діда, хо­ча й­ому ще не бу­ло й сімде­сят­ки. Він на очах малів і гор­бився. Го­ворив ма­ло, так, ніби мав за­бут­тя в своїй пам’яті, бо не міг зга­дати інші сло­ва, крім „ро­бити”, „їсти”, „спа­ти”. Шкан­ди­бав, спи­ра­ючись на бук із тре­пети, а ко­ли на ніч ли­шав й­ого під стіною ха­ти, за­бивав у зем­лю так, ніби вби­вав оси­ковий кіл у гру­ди не­види­мого упи­ря.

Марію за кіль­ка років після нет­ри­валої бо­ли гру­дей віднес­ли на цвин­тар.

Пош­любле­ний Андрій жив на іншо­му даль­ньому куті Ти­сової Рівні — на Ца­рині, прий­ма­ком у своєї жінки Софії.

І тіль­ки Ха­на-Ан­на, що з ро­ками де­далі біль­ше ста­вала схо­жою на Андрія, робітна, як і її бать­ко, оси­ротівши ще раз, те­пер мов­ча­ла так са­мо ба­гато, як і бать­ко.

По­ки жи­ла Марія, сусідсь­ка дівчи­на бу­ла та­кою згідли­вою і совісною, що Сан­ду­ляч­ку на­зива­ла ма­мою, і бідній жінці, яка не хотіла здо­гада­тися про прав­ду, чи не по­дава­ла жод­но­го зна­ку, що її знає, язик не по­вер­тався за­боро­нити прий­мачці це ро­бити.

По смерті Марії Ан­на по­чала хо­дити до цер­кви, пе­ред тим вих­рестив­шись у Виж­ниці. Нев­довзі — за зго­дою Ти­мофія — пе­репи­сала­ся на „Сан­ду­ляк”, хо­ча по-бать­кові за­лиша­лася „Ес­терівна”.

У до­кумен­тах сіль­ра­ди Ан­на зна­чила­ся Ти­мофієвою донь­кою.

10 

… А В СО­РОК ВОСЬ­МО­МУ Ан­на-Ха­на — на­поло­вину Маш­та­лер, на­поло­вину Сан­ду­ляк, замість на­решті вже відда­тися за кот­ро­гось ґаз­до­вито­го па­руб­ка, з дво­ма дівча­тами з Пісків пішла до лісу.

А Ти­мофій з тої по­ри впав на коліна.

Прий­дуть сусіди провіда­ти сво­го сусіда,

при­несе та­тові Андрій чи невістка їсти,

а дід — білий, мов лунь,

незмінно стоїть нав­колішки пе­ред об­ра­зом Ма­тері Бо­жої й чи­тає без­звуч­ну мо­лит­ву, ли­ше плям­кає ста­речи­ми гу­бами.

— Що мені лю­ди… Про­шу Бо­га за Ан­ну, — єди­ний раз відповів си­нові на й­ого „Та­ту, вас візь­муть на сміх лю­ди”. А далі не ка­зав біль­ше нічо­го, лиш ціло­ден­но мо­лив­ся.

Уліті — по­за воріть­ми, в ма­люсінькій кап­личці, що склав своїми ос­лабли­ми ру­ками після Маріїної смерті. Взим­ку — в ску­по нагрітій, про­те щед­ро обвішаній об­ра­зами хаті. Так, що де­котрі мо­лодиці з Пісків, які но­сили Ти­мофієві їсти, по­деко­ли не до­ходи­ли два кіло­мет­ри до кап­лички ко­ло цер­кви на служ­бу Бо­жу, а при­пада­ли пе­ред Сан­ду­ляко­вими об­ра­зами в хаті.

Андрій пе­рес­тав хо­дити до та­та після то­го, як Ти­мофій пог­розли­во підняв на си­на сво­го оси­ково­го бу­ка:

— Ти! Здо­ровий бу­гаю! Ти вівцям у кол­гозі бу­буш­ки ра­хуєш, а крішка ди­тини мо­розить кістки у лісі! Чо­го так має бу­ти?!

В ті дні Ти­совою Рівнею хо­дили вер­бу­валь­ни­ки, і Андрій, по­кинув­ши бездітну Софію й не поп­ро­щав­шись із бать­ком, за­вер­бу­вав­ся на шах­ти в Дон­бас, жод­но­го ра­зу не по­дав­ши звідти звістку про се­бе.

А Ти­мофій, го­вори­ли між со­бою лю­ди, дурів на очах. Якось то най­няв фіру до Виж­ниці та й пішов у ко­лиш­ню „Май­стер­ню над­гробків Фейґела Ко­гана”. Там те­пер по­ряд­ку­вав май­стер Ілля Рус­нак, кот­ро­го ще Ко­ган учив різець у ру­ках три­мати, але з буквів своїх юдей­ських нав­чив Іллю кар­бу­вати в ка­мені лиш од­не — „Над усіма ко­рона­ми — ко­рона доб­ро­го імені”; а іншо­го не вчив, бо ка­зав: „І цих слів бу­де за­бага­то, як не да­дуть їх пи­сати на жидівсь­ких мо­гилах, та й не бу­де для ко­го пи­сати, як по­виби­ва­ють ко­лись жидів якісь чер­ке­си чи ру­саки”.

Отож Сан­ду­ляк, який те­пер ма­ло дру­жив із ро­зумом, за­мовив у Рус­на­ка один ве­ликий — камінний — хрест із дво­ма на­писа­ми: „Ти­мофій Сан­ду­ляк син Ва­силя 1880 — 19…”, а ниж­че — „Ан­на Сан­ду­ляк донь­ка Ти­мофія 1926 — 19…”. За­копав хрест по­руч із Маріїною мо­гилою, об­го­родив­ши місце на двох май­бутніх покій­ників, і знов упав на коліна пе­ред об­ра­зами Бо­жими.

… ЯК ЖИ­ЛОСЯ АННІ в криївках та на лісо­вих до­рогах, у Ти­совій Рівні не зна­ли до­ти, по­ки не пе­река­зали по­шеп­ки лю­ди: „З Бур­че­лу, з підірва­ного „стриб­ка­ми” бун­ке­ра, при­вез­ли в Виж­ни­цю, на МґБ ра­нену мо­лоду жидівку. Виг­лядно, що то й не Сан­ду­ляко­ва Ан­на, бо ду­же вже сприт­на бу­ла. Як ла­сиця. Он­де скіль­ки років по­люва­ли на неї, а не годні бу­ли зло­вити. Але з іншо­го бо­ку, де ти тут знай­деш іще дру­гу та­ку твер­ду жидівку, та ще з Ти­сової Рівні, ко­ли тут од­них жидів ви­били до но­ги в час, ко­ли за ру­муном та ма­дяром зо стра­ху ку­рила­ся до­рога, а мос­каль іще не зай­шов, а тим жи­дам, що ли­шили­ся, — відкри­ли до­рогу в Ру­мунію? Чи на жит­тя, чи на смерть, хтоз­на? Жме­ня тих, хто ли­шив­ся, пе­реваж­но в Виж­ниці, при­чаїли­ся ти­хо, як миші за лу­бом, навіть у се­бе вдо­ма, не те, що­би по бун­ке­рах та криївках про­бува­ти міря­тися си­лою з вла­дою”.

А „ра­нена жидівка” бу­ла та­ки з Ти­сової Рівні. Де­котрі лю­ди зна­ли це точ­но, бо скрізь є лю­ди, які зна­ють прав­ду.

Ти­мофій вис­лу­хав не­без­печну бесіду, ма­ло не на паль­цях пе­реда­ну сусідсь­ки­ми — зна­ючи­ми — людь­ми, й мов­чки зай­шов до ха­ти, не за­бив­ши, як звич­но, оси­ково­го бу­ка під стіною в зем­лю.

Зран­ку нас­тупно­го дня й­ого не бу­ло вид­но ніде.

І вдень та­кож.

Пев­но, ро­бив свою що­ден­ну ро­боту: мо­лив­ся за Ан­ну.

Але не по­казав­ся Ти­мофій іще по­через ніч навіть до ви­ход­ку. Сусіди ска­зали ко­му тре­ба.

Ті самі зна­ючі лю­ди пе­река­зали невістці Софії й пе­река­зали в сіль­ра­ду. Ма­ло що мо­же бу­ти з дідом… Мо­же, стра­тив­ся з го­ря?

… Су­хонь­кий, як ви­сох­ла на сонці ба­дили­на, Ти­мофій — у довгій білій со­рочці, що її гу­цули ви­пус­ка­ють по­верх по­лот­ня­них штанів — пор­тя­ниць, нак­ри­тий до по­лови­ни тіла лег­ким вов­ня­ним ук­ри­валом, із скла­дени­ми на гру­дях, як до смерті, ру­ками, мер­тво (ли­ше без свічки) ле­жав на білій по­душці, на­битій тир­сою, в чистій пос­телі під стіною. Гру­ба вос­ко­ва свічка, зсу­кана вдвоє, з гос­трим за­пахом про­полісу і з сірни­ком ко­ло неї, ле­жала на відстані ру­ки від ліжка.

Але Ти­мофій не був мер­твий. Й­ого за­палі ста­речі гру­ди підніма­лися не­час­то, про­те повіль­но, як піднімаєть­ся повіль­но дим із ди­маря над ха­тою у вог­ку зи­мову по­году.

Пред­став­ник сіль­ра­ди по­тор­гав діда за пле­че. Далі за ру­ку. Потім вщип­нув що­ку.

Дід ди­хав так са­мо рівно, але на щип­ки не ре­агу­вав. Як не ре­агу­вав ні на що інше.

Тоді вик­ли­кали рівнянсь­ко­го фель­дше­ра.

Фель­дшер ска­зав: „Ви­лив крові в мо­зок. Ска­жете, ко­ли ум­ре”. І за­чинив за со­бою двері.

По­гомоніли — по­хита­ли го­лова­ми сусіди, розімкну­ли дідові ру­ки, пок­ла­ли вздовж тіла — та й роз­текли­ся собі по­за двері.

Ли­шила­ся з дідом са­ма Софія.

11 

ТИ­МОФІЙ НЕ ВМЕР ні на­зав­тра, ні че­рез тиж­день.

Дід ди­хав і чи то спав, чи вми­рав.

Софія сот­ку разів на день підбіга­ла до пос­телі, ру­кою про­бува­ла свек­ро­ве чо­ло, тоді ко­рот­ко пла­кала, але незмінно пе­рес­те­ляла діда з-під мок­ро­го.

„Або ум­ре зовсім, або ожи­ве”, — по якімсь часі ска­зали в Ти­совій Рівні, що­разу, од­нак, хрес­тя­чись при згадці про Сан­ду­ляка.

Ан­на на МґБ, не зна­ти чим, але роз­по­рола вночі собі жи­лу під гор­лом і зій­шла до ран­ку кров’ю.

Де її по­хова­ли, в Ти­совій Рівні зна­ти не зна­ли. Якась доб­ра ду­ша, пев­но, кот­роїсь ночі, на хресті, вко­пано­му Ти­мофієм біля Маріїної мо­гили, цвя­хом дош­креб­ла дві циф­ри до ро­ку Ан­ни­ної смерті — „…51”.

Ко­ли ми­нуло два тижні, а Ти­мофій і не жив, і не спокій­нив­ся, при­вез­ли док­торів із об­ласті. Діда як мог­ли досліди­ли на місці й утіши­ли невістку:

— Всі ор­га­ни функціону­ють відповідно до віку. А та­кий сон мо­же три­вати дов­го. Як­що справ­дять­ся наші вис­новки, це мо­же ста­ти унікаль­ним ви­пад­ком для ме­дици­ни.

Док­то­ри якось наз­ва­ли той сон, але Софії бу­ло ніяко­во пе­репи­тува­ти про літургію, чи як їй во­но по­чуло­ся, бо Софія зна­ла ли­ше про літургію в цер­ковній справі.

Док­то­ри вста­вили дідові тонкі елас­тичні труб­ки в ніс, зафіксу­вали на ліво­му зап’ясті гол­ку в вені, роз­пи­сали сіль­сько­му фель­дше­рові, яки­ми ліка­ми й ко­ли го­дува­ти діда че­рез труб­ки й ка­тете­ри, проінструк­ту­вали Софію, з’їли хо­лод­цю, зва­рено­го невісткою для та­кого ви­пад­ку — та з тим і зад­ра­ли но­ги в ста­рень­кий „га­зик”.

Раз на кіль­ка місяців приїжджа­ли в Ти­сову Рівню док­то­ри з Виж­ниці або з Чернівців.

Че­рез рік приїхав про­фесор із са­мого Ль­во­ва. Ще че­рез рік при­вез­ли про­фесо­ра з Києва.

І ці бу­ли не­бага­тослівні. А ко­ли го­вори­ли — Софія ма­ле що ро­зуміла, крім слів про ту са­му літургію, якої, втім, не ро­зуміла до­тепер. Не ро­зуміла ні тут, ко­ло діда, ні навіть у церкві, де піп чи­тав служ­бу з книж­ки не на­шими сло­вами. Зна­ла ли­ше од­не: ніко­му, крім єди­ної неї, дід не потрібний. А відда­вати й­ого в дідор­ню[4] во­на би не відда­ла, навіть ко­ли б дід спав ро­ками. Отож дог­ля­дала й­ого, ніби ма­лу ди­тину. Мо­же, вкла­дала ду­шу в діда, як ук­ла­дала би в ди­тин­ку, якої не на­роди­ла Андрієві.

А мо­же, відмо­люва­ла які інші свої гріхи? Хтоз­на…

В такій її що­денній ро­боті ми­нуло три ро­ки.

…ТИ­МОФІЙ САН­ДУ­ЛЯК аж до са­мої смерті про­сидів на лавці під ха­тою із скла­дени­ми у за­мок пе­ред се­бе до­лоня­ми. Чи мо­лив­ся, чи прос­то лиш ду­мав, про те не зна­ла навіть Софія. Ко­ли мов­чки ди­вив­ся в не­бо, а ко­ли го­ворив із невісткою. Але го­ворив ма­ло, та й то ли­ше про те­перішнє. Час­то хи­тав го­ловою, ніби щось за­пере­чував ко­му. А мо­же, то бу­ла оз­на­ка якоїсь й­ого нер­во­вої хво­роби.

Що­тиж­ня про­сив зістарілу й згор­бле­ну Софію й­ти на цвин­тар по­диви­тися, чи не по­зарос­та­ли бур’яна­ми мо­гил­ки Марії і Ан­ни, чи не по­хили­лися хрес­ти, чи не пос­ти­рали­ся на них на­писи, чи поміж Марією і Ан­ною го­тове місце для нь­ого.

Ніхто в селі, навіть най­кмітливіші лю­ди й світові бре­хухи, так і не на­важив­ся ска­зати дідові, що Ан­ни­не місце — по­рожнє.

Що видів на то­му світі, Ти­мофій не роз­ка­зав навіть ба­тюшці на сповіді.

Але мов­чазно­го біло­го діда з оси­ковим бу­ком під стіною охочі до ба­лачок зрідка та­ки зачіпа­ли:

— Вуй­ку, а скіль­ки ви маєте років?

Ти­мофій зни­зував пле­чима, мов­би від зди­вуван­ня, але відповідав так, як ніхто в Ти­совій Рівні:

— А ти, ди­тино, спи­тай ме­не, скіль­ки я вже не маю, а те, що маю, то крішка ся ли­шила. Май­же ніц!

А не мав тоді Ти­мофій Сан­ду­ляк уже вісімде­сят і п’ять років.


 

Тра­вень — сер­пень, 2006,

Київ — Роз­то­ки.

 

Шва­би — прос­то­народ­на наз­ва німців.

Фаль­ча — дав­ня міра. Фаль­ча землі дорівню­вала 89,06 кв. са­женів, са­жень — 1,72 м.

Кадіш — мо­лит­ва жа­лоби.

Дідор­ня (діал.) — дім для лю­дей по­хило­го віку.