Марія Матіос - Апокаліпсис (сторінка 2)

Який­сь час по то­му, на са­мого Ан­дрея, у двох най­ближ­чих сусідів од­но­час­но на­роди­лися діти: Ти­мофієва дру­жина Марія вчи­нила Сан­ду­лякові си­на — ру­сяво­го Андрія, а Ес­тер вро­дила Маш­та­лерові чор­нень­ку дівчин­ку, яку чо­мусь наз­ва­ли Ан­дреєю. „А мо­же, і в жидів є та­ке ім’я”, — Ти­мофій про те не пи­тав, про­те в го­лові собі відклав.

А далі бу­ла вій­на. І Сан­ду­ляка, й ба­гать­ох інших із Ти­сової Рівні заб­ра­ли до ціса­рево­го вій­ська.

Мсти­тися за смерть крон­прин­ца.

КО­ЛИ ТИ­МОФІЙ по­вер­нувся з Сербії, Маш­та­леро­ва Ес­тер, об­кла­дена ще дво­ма діть­ми, вже бу­ла вдо­вою. Чер­кесь­кий ко­зачий загін, що сто­яв пос­тоєм у Ти­совій Рівні не так дов­го, як страш­но, ли­шив по собі й згад­ку про гра­бун­ки, й згад­ку про за­бит­тя євреїв. Се­ред за­битих був і Аб­рам Маш­та­лер, що на біду собі й своїй ро­дині на­годив­ся в Хаїмо­ву (Ме­ламе­да) кор­чму по ха­нукальні свічі са­ме на мо­мент пог­ро­му.

А ще чер­ке­си ли­шили кіль­ка че­рева­тих після зґвал­ту­ван­ня рівнянсь­ких мо­лодиць та по­роди­ли чорні прокль­они по­гор­бле­них віком дідів — нав­здогін ку­ряві з-під ко­пит вічно втом­ле­них і вічно го­лод­них на війні ко­ней.

За півто­ра ро­ку після чер­кесів Ти­совою Рівнею під час Бру­силівсь­ко­го про­риву зно­ву про­гар­цю­вав іще один — не менш ди­кий на грабіж — загін ру­саків, який, щоп­равда, ве­лико­го людсь­ко­го пог­ро­му не чи­нив, але на бабів і жінок три­мав нюх не мен­ший, аніж кріс на ос­лабло­го у війні австріяка.

Після наг­лої за­гибелі чо­ловіка Ес­тер дов­го хо­дила в чор­но­му. Як і реш­та од­но­сель­ча­нок — гу­цулок, австрій­ок, німкень, поль­ок і єврей­ок, що їхніх чо­ловіків по­роз­ки­дало по близь­ких і дальніх за­кут­ках землі (і не зна­ти, чи навіки, чи ли­ше на час воєнної хур­то­вини). А далі Ес­тер чо­мусь зав­жди хо­дила се­лом прос­то­воло­са, в не­одмінно­му суп­ро­воді дітей — Ан­дреї, Й­оси­па та Юдіти. Де­яким доб­ро­поряд­ним ґаз­динь­кам це по­дов­жи­ло язи­ки: „А чи, бу­ва, пов­довіла жидівка не стра­тила ро­зум?”

Сан­ду­ляків Андрій­ко, вер­ткий і не­поси­дющий, ве­село драж­нив стар­шу Маш­та­леро­ву дівчин­ку сес­трич­кою, сми­кав за довгі ко­си, зап­ле­тені ту­го, аби при­хова­ти смо­лянисті ку­чері, які ся­гали їй ли­ток. Або нер­во­во, хо­ча й без злості, куй­ов­див ко­рону Ан­дреїних гру­без­них кіс, нав­хрест зак­ла­дених довкіл круг­лень­кої ди­тячої голівки.

На це Ан­дрея так са­мо незмінно по­гор­дли­во би­ла Андрій­ка по мет­ких паль­цях і що­раз од­на­ково неп­ри­яз­но ціди­ла крізь дрібні щер­баті зу­би:

— По­ки твій та­то був на війні, мо­го та­та за­кат­ру­пили чер­ке­си, — зне­важ­ли­во сіпнув­ши пра­вим пле­чем, ішла з-пе­ред Андрій­ко­вих очей і зни­кала в гус­тих ку­щах жас­ми­ну на межі Сан­ду­ляко­вого та Маш­та­леро­вого обій­сть.

Ес­тер після кож­ної сло­вес­ної пе­репал­ки між діть­ми „да­вала доньці шміру” тон­кою ло­зиною — як не по бо­сих но­гах, то по сіднич­ках. Але це не за­важа­ло Ан­дреї що­разу по­чина­ти роз­мо­ву з ма­лим Сан­ду­ляком незмінни­ми — ніби­то навіки зав­че­ними — сло­вами „по­ки твій та­то був на війні…”.

Маш­та­лер­ка із Сан­ду­ляка­ми три­мала­ся як­що й не теп­ло, то, при­най­мні, чем­но й рівно. Як то бу­ває між не близь­ки­ми не за ду­хом, а те­риторіаль­но сусіда­ми.

А та ди­тяча при­язнь Андрія й Ан­дреї, що бу­ла тоді, ко­ли їх ділив ли­ше пар­кан, про­пала, ніби її й не бу­ло ніко­ли.

… В АНДРІЙ­КА вже прорізав­ся пу­шок над верхнь­ою гу­бою, ко­ли од­но­го над­вечір’я Ан­дрея в білій лляній со­рочці із приш­пи­лени­ми до неї ли­пови­ми та жас­ми­нови­ми суцвіття­ми, ди­кими ро­жами та ту­гими голівка­ми де­ревію, із нез­вичним рум’ян­цем на що­ках і див­ним блис­ком в очах упер­ше з часів своєї упер­тої ди­тячої об­ра­зи ста­ла на по­розі сусідсь­кої ха­ти.

— Що тобі, біднят­ко? — Сан­ду­ляко­ва Марія зве­ла вічно смутні свої очі на ку­черя­ву, пиш­ну, як голівка квіту­чого ма­ку, і за­паш­ну з го­лови до ніг, ди­тину — і са­ма собі по­диву­вала, якою нез­вичною кра­сою світи­лося лич­ко дівчин­ки, кот­ра ось-ось — і ста­не дівчи­ною. А мо­же, вже й ста­ла нею.

— Ма­ма Ес­тер про­сила вас усіх при­ходи­ти до нас на Пурім. І ще ка­зала, що мо­жете бра­ти свою до­маш­ню пе­реберію з Ма­лан­ки, бо у нас на всіх одя­гу не вис­та­чить.

— На Пурім?! — Сан­ду­ляко­ва ви­тира­ла мокрі ру­ки об фар­тух і га­ряч­ко­во зга­дува­ла юдей­ські свя­та, щоп­равда, не такі чи­сельні, як у них, пра­вос­лавних.

Та навіть на її ку­ций жіно­чий ро­зум, Пурім ніяк не ви­падав юде­ям по­серед літа. До то­го ж, ць­огорічний Пурім юдеї Ти­сової Рівні вже свят­ку­вали десь тро­хи біль­ше, ніж че­рез місяць після хрис­ти­янсь­ких Різдвя­них свят.

Марія рад­ше бу­ла би по­дума­ла, що Ес­тер зап­ро­шує чо­ловічу час­ти­ну Сан­ду­ляко­вої фамілії на по­миналь­ний Кадіш: „У жидів своїх От­че­нашів, своїх Кадішів3 та­кож ба­гато. Як у пра­вос­лавних — мо­литов для кож­но­го ма­лого і ве­лико­го свят­ця”. Про­те Марія та­кож зна­ла, що юдеї ту­жать за по­мер­лим стро­го сім днів, це в них шіва — ро­дина си­дить на підлозі, а чо­ловіки сім днів не го­лять­ся.

Після то­го ані дев’яти­ни, ані со­роко­вини за вмер­ли­ми юдеї не справ­ля­ють. Хіба що впро­довж оди­над­ця­ти місяців та що­року в й­ор­цайт — ро­кови­ни смерті — чи­та­ють по­миналь­ний Кадіш.

Та в Ти­совій Рівні си­наго­ги не бу­ло. І че­рез те в Маріїній го­лові все сплу­тало­ся вод­но­мить від со­рому за нез­нання юдей­сько­го зви­чаю, а ще біль­ше — від нес­подіва­ного зап­ро­шен­ня Маш­та­лер­чи­ної ди­тини.

МАРІЯ ВПЕР­ШЕ ПО­ЧУЛА юдей­ський Кадіш, ко­ли всі зос­талі в жи­вих євреї Ти­сової Рівні — від мли­на при в’їзді до мли­на на виїзді — прий­шли в дім Маш­та­лер­ки після чер­кесь­ко­го пог­ро­му в Ме­ламе­довій корчмі, щоб відчи­тати по убієнно­му Аб­ра­мові жа­лоб­ну мо­лит­ву. То бу­ли пе­реваж­но зу­божілі сіль­ські юдеї. Ані мобілізо­вані до вій­ська, ані ма­сово вис­лані по­за межі Бу­кови­ни, як га­лицькі юдеї, до відда­лених гу­берній Росії. Не ста­ли во­ни й біжен­ця­ми: та­ким уже й тіка­ти не бу­ло з чим. Хіба що від сво­го віку.

Тоді Марія прий­шла до Маш­та­лер­ки од­ра­зу, як ро­дина вер­ну­лася з єврей­сько­го цвин­та­ря на краю се­ла, де по­хова­ли Аб­ра­ма за кіль­ка го­дин по то­му, як він був за­руба­ний чер­кесь­кою шаб­лю­кою. Най­простішу де­рев’яну тру­ну, з гру­бо те­саних до­щок, до то­го ж різної по­роди, оскіль­ки од­на­кової знай­ти на той час бу­ло важ­ко, наш­видку­руч збив од­но­рукий Мар­ко — тес­ля з іншо­го сіль­сько­го ку­та — Ца­рини. І смішно­го ко­лись Аб­ра­ма Маш­та­лера, який по­верх лап­серда­ка чо­мусь но­сив гу­цуль­ський кеп­та­рик із тон­кої ко­зячої шкіри, ре­тель­но об­ми­ли — той же од­но­рукий Мар­ко і стар­ший син Шль­оми Бухбінде­ра — Єгу­да, бо не мог­ли до­пус­ти­ти вби­ту го­рем Ес­тер до спог­ля­дан­ня чо­ловіко­вого тіла, пе­реру­бано­го ма­ло не над­воє, та й по­хова­ли Аб­ра­ма без пла­чу й го­лосінь, за­гор­нувши пе­ред тим у лля­ний са­ван — тахріхім.

Марія в чор­но­му ста­ла на по­розі Маш­та­леро­вої ха­ти. Ес­тер із трь­ома діть­ми сиділа на підлозі.

Сан­ду­ляч­ка й собі присіла край стіни під вікном. Дов­го ва­гала­ся, чи сидіти мов­чки й мов­чки про­сити сво­го хрис­ти­янсь­ко­го Бо­га за убієнну ду­шу покій­но­го Аб­ра­ма, чи все-та­ки пе­рех­рести­тися.

Лю­ди в хаті сти­ха пе­ремов­ля­лися. Шль­ома Бухбіндер надрізу­вав но­жиця­ми краї їхніх коф­тин, лей­биків і со­рочок. Марія прос­тягну­ла Шль­омі край сво­го кеп­та­рика. Шль­ома важ­ко зітхнув, про­те надріз зро­бив. Але в са­мому ку­тику. Та й то з ви­ворітно­го бо­ку, так, що знак був май­же не­помітний.

Потім Шль­ома чи­тав юдей­ську мо­лит­ву по убієнно­му, од­нак во­на не ма­ла в собі звич­ної для Ти­сової Рівні роз­пу­ки. Далі, зро­зуміли­ми для Марії сло­вами, він ка­зав про віру у Все­вишнь­ого, спо­куту й по­ряту­нок, а ще далі — прос­лавляв святість Бо­га.

Ко­ли Марія зібра­лася до­дому, чор­на від ту­ги Ес­тер ти­хо їй ска­зала:

— Маріє, дя­кую за міцву…

— Хто дя­кує за мер­тво­го, жінко?!.. — ма­ло не скрик­ну­ла Марія.

— Е-е-е, ні… Міцва по-на­шому — це доб­ра спра­ва. Ви зро­били доб­ру спра­ву, Марійо, відвідав­ши на­шу ро­дину в жа­лобі.

Якось, ра­зом ви­бива­ючи де­рев’яни­ми пра­ника­ми ви­золе­не білля на ріці, Ес­тер пос­каржи­лася Сан­ду­лячці, що й вій­на не скінчи­лася, і рік ми­нув по убієнно­му Аб­ра­мові, а не­ма ко­му пос­та­вити на й­ого мо­гилі над­гро­бок. Будь-який во­на не хо­че, а та­кий, як тре­ба, міг зро­бити ли­ше май­стер Ко­ган, що жив у Виж­ниці. Та чи й Ко­гана не за­били?

… ВИЖ­НИЦЬ­КИЙ МАЙ­СТЕР Фейґел Ко­ган слу­хав Сан­ду­ляко­ву не­уваж­но, але й не дов­го:

– І ти ме­не ще дов­го бу­деш про­сила за Аб­ра­ма? Приш­ли ліпше сво­го хлоп­ця, нав­чу різь­би­ти по ка­меню. Бо не­ма ко­му. А мої ру­ки не всти­га­ють ро­бити над­гроб­ки. Мруть лю­дей, лиш по­пи тішать­ся, бо ро­боту ма­ють.

… Один раз і ще раз по­дума­ла Сан­ду­ляч­ка, і че­рез два дні са­ма приїха­ла ко­нем до Ко­гана по­мага­ти. А си­на ли­шила на гос­по­дарці. Хто й­ого знає, як во­но мо­же бу­ти? Чер­ке­си й ру­саки не ли­ше юдей­ських чо­ловіків умерт­вля­ли.

Фейґеле дов­го кру­тив го­ловою, за­чув­ши, що замість чо­ловічих рук й­ому про­пону­ють да­ти різець у ру­ки жіночі, далі мах­нув ру­кою, а потім ска­зав:

— Фейґел не та­кий без­сердеч­ний, що­би жінку вчи­ти пи­сати на ка­мені, по­ки її чо­ловік не прий­шли із тої прок­ля­тої вой­ни. А скіль­ки не прий­де, Бо­же ти мій! — ухо­пив­ся за го­лову обо­ма ру­ками: — Ліпше ди­вися. Тро­хи на ме­не, бо вже ні од­не жіно­че око не ди­вить­ся на ста­рого Фейґеле, або кра­ще ди­вися на камінь. Камінь зав­жди ска­же біль­ше, ніж лю­дина. І ска­же тіль­ко прав­ду.

Та й узяв до рук різець.