Марія Матіос - Апокаліпсис (сторінка 3)

… Ко­ли всі ті хи­мерні, чу­дер­нацькі зна­ки, сумлінно й неспішно сте­сані спра­ва наліво, один до од­но­го при­тули­лися під Ко­гано­вим різцем, Марія вслід за Ко­ганом ви­тер­ла ру­кавом со­роч­ки спітніле чо­ло, так, ніби са­ма при­пасо­вува­ла німий жаль за Маш­та­лером у камінь.

— Як там на­писа­но, Фейґеле? — несміли­во за­пита­ла Сан­ду­ляч­ка, ко­ли по­рохи з над­гроб­ка бу­ло здму­хано, а літе­ри су­хою шма­тою ви­тер­то.

— О-о-о, жінко… — Ко­ган скру­чував по­тер­тий тю­тюн у ви­жов­клу га­зету. — Тут є ім’я Аб­ра­ма, тут бук­ва­ми за­писа­но день, ко­ли Аб­ра­ма по­руба­ли, ди­вися, — во­див жов­тим від ку­рива паль­цем по зви­вис­тих зна­ках, — п’ять ти­сяч шістсот сімде­сят п’ято­го ро­ку. Але най­важніше на­писа­но та­ке: „На світі є три ко­рони. Ко­рона То­ри, ко­рона свя­щен­но­го служіння і ко­рона Царс­тва. Але над усіма ни­ми — ко­рона доб­ро­го імені”. Ота­ке тут на­писа­но, жінко. А вже не на­писа­но, але знай собі від ме­не, що ос­танню ко­рону но­сити най­важ­че. Це ка­же тобі ста­рий Фейґеле Ко­ган, який на­гадує жи­вим про мер­твих, а во­ни не зав­жди й­ого чу­ють.

— Я чую, — навіщось зас­по­коїла Марія май­стра, а далі во­ни зла­дува­ли Аб­рамів над­гро­бок на фіру, по­зиче­ну Сан­ду­ляч­кою в сіль­сько­го свя­щени­ка, й жінка взя­лася за віжки: „До ве­чора тре­ба в Ти­сову Рівню. На жидівсь­кий цвин­тар”.

… ОТОЖ, КО­ЛИ РАП­ТО­ВО розквітла Ан­дрея поп­ро­сила Сан­ду­ляків прий­ти до них на Пурім, Марія з нес­подіван­ки все поп­лу­тала й по­дума­ла: Маш­та­лер­ка кли­че на ще один Кадіш, на по­миналь­ну мо­лит­ву, ад­же по­минає Аб­ра­ма що­року, як гу­цули по­мина­ють своїх.

Сан­ду­ляч­ка зна­ла, що во­но, зви­чай­но, не го­дить­ся юде­ям Кадіш відчи­тува­ти з пра­вос­лавни­ми. Та зна­ла й інше: „Ко­ли не­має на Піску де­сяти жидівсь­ких чо­ловіків стар­ше три­над­ця­ти років, як то­го ви­магає юдей­ський зви­чай, то що ро­бити бідній вдо­виці Ес­тер, як не пок­ли­кати­ся на сусідів? Во­на та­ки щоліта по­минає Аб­ра­ма, бо са­ме літня дни­на заб­ра­ла в неї чо­ловіка, а в дітей бать­ка. І Ес­тер це не год­на за­бути до­тепер”.

— Ан­дреє! — ще раз ви­тер­ла ру­ки об вер­хню спідни­цю Сан­ду­ляч­ка. — А ти нічо­го не пе­реп­лу­тала? Ма­ма точ­но кли­че на Пурім? Не на Кадіш[3]?

Дівчин­ка засміяла­ся, аж чор­не, як смо­ла, роз­пле­тене во­лос­ся зат­ру­сило­ся на пле­чах:

— Тітко Маріє! На Пурім, ка­жу ж вам, на Пурім! Беріть пе­реберію, всі свої кос­тю­ми й мас­ки та й ходіть до нас. Пурім — це най­ве­селіше з най­ве­селіших свят. Ка­жу ж вам, це — як ва­ша Ма­лан­ка. Шко­да, що у вас так ма­ло дітей. Жидівські діти найбіль­ше люб­лять Пурім і пурімшпілі.

По­радив­шись із Ти­мофієм, Марія пе­реберію бра­ти не бра­ла — якось не ви­пада­ло хрис­ти­янам ма­лан­ку­вати се­ред літа, але щоб не зас­му­чува­ти Ес­тер із діть­ми, да­ла Андрієві від різдвя­ної ци­гансь­кої ноші ши­роко­го ка­пелю­ха із заг­ну­тими до­вер­ху кри­сами і вти­каним у нь­ого гу­сячим пір’ям та при­шити­ми драт­вою дво­ма круг­ли­ми дзер­каль­ця­ми.

Самі во­ни з Ти­мофієм одяг­ли літні ви­шиті со­роч­ки з трич­верть­ко­вими ру­кава­ми, а Марія на­кину­ла на шию ра­зок іще весіль­них своїх ко­ралів.

По­веселіла Ес­тер із трь­ома діть­ми, одяг­ну­тими по­верх звич­но­го сво­го — що­ден­но­го — одя­гу в мар­леві кос­тю­ми з різно­бар­вних клаптів, по­фар­бо­ваних квітко­вим, бу­зино­вим та бу­ряко­вим со­ком, із квітко­вими ко­рона­ми круг го­лови та шиї, са­ма в сіро­му лей­би­ку, прик­ра­шено­му та­кими ж ки­тиця­ми з цвіту ли­пи й де­ревію, як у стар­шої доч­ки Ан­дреї, зустріла Сан­ду­ляків на по­розі ґан­ку ве­ликою мис­кою три­кут­них пиріжків.

— З ма­ком? — не че­ка­ючи особ­ли­вого зап­ро­шен­ня, Андрій при­гос­тився най­пер­ший.

— З ма­ком. При­гощай­те­ся, про­шу вас. Ці пиріжки на­зива­ють­ся гу­мен­таші. Ву­ха Ама­на. А це, — Ес­тер бра­ла із підне­сено­го Ан­дреєю пле­тено­го ко­шика пе­чиво різної фор­ми, оз­добле­не візе­рун­ка­ми з лісо­вих та са­дових ягід, і кла­ла кож­но­му в ру­ку, — це хліб ра­дості. І не ди­вуй­те­ся, — відчи­нила двері спо­чат­ку в за­хара­щені сіни, а далі — в кімна­ту, приб­ра­ну квіта­ми та зе­лен­ню, як до Трійці, й са­ма вса­дови­ла кож­но­го за стіл, нак­ри­тий не вель­ми ба­гато, про­те гар­но. — Ми з діть­ми сь­огодні свят­куємо ма­лий Пурім. У нас так мож­на: кіль­ка разів свят­ку­вати Пурім.

— Як це? — Андрій без ус­ти­ду ви­бирав пе­чиво з де­рев’яних фор­мо­чок у виг­ляді зай­чиків, зіро­чок, кілець та півміся­ця, повіль­но сма­ку­ючи й­ого з хо­лод­ним — із пог­ре­бу — уз­ва­ром.

— Це так, як­би ми два ра­зи свят­ку­вали Ма­лан­ку? — за­пита­ла й собі Марія.

— Не зовсім, — усміхну­лася Ес­тер.

Бу­ло вид­но, що їй хотіло­ся бу­ти радісною.

— Наші зви­чаї доз­во­ля­ють нам ма­ти й такі свя­та — з особ­ли­вої вдяч­ності ко­мусь за доб­ру спра­ву. Або за те, що хтось відвер­нув від нас не­без­пе­ку. Тоді мож­на справ­ля­ти ма­лий Пурім тоді, ко­ли самі за­хоче­те. Сусідня Виж­ни­ця свят­кує ма­лий Пурім що­року на честь місце­вого бурґомістра, який не дав жидів на смерть чер­ке­сам. — Ес­тер пе­редих­ну­ла і докінчи­ла: — А ми тут із діть­ми та­кож знаємо, ко­му й за що дя­кува­ти…

— Та­ке ска­жете… — впер­ше по­дав го­лос Ти­мофій, донісши до ро­та „ву­хо Ама­на” ли­ше на­поло­вину.

Він зро­зумів: Ес­тер зга­дує над­гро­бок Аб­ра­мові. Той, що й­ого під час вій­ни до­помог­ла зро­бити Марія.

— У Книзі Ес­тер опи­сано, як у давні ча­си в Персії царсь­кий міністр Аман за­жадав зни­щити всіх юдеїв. Але ца­риця Ес­тер та Мор­де­хай роз­га­дали за­дум Ама­на. І юдеї бу­ли вря­товані. То­му на Пурім з радістю поїда­ють „ву­ха Ама­на” і влаш­то­ву­ють пурімшпілі — ве­селощі з пе­рев­дя­ган­ня­ми, жар­та­ми, да­ру­ють од­не од­но­му по­дарун­ки, да­ють ми­лос­ти­ню бідним. — Не­надов­го за­мов­кла. — Але, як­що по­дума­ти, в кож­но­го свій Пурім, пов’яза­ний із кимсь. У нас із діть­ми, — Ес­тер об­ве­ла очи­ма той край сто­лу, за яким сиділи її діти, — пов’яза­ний із ва­ми, мої сусіди. — Докінчи­ла ве­село, але чо­мусь після то­го од­ра­зу й зап­ла­кала, та­ка див­на сь­огодні Маш­та­лер­ка.

За роз­мо­вами, сміхом, час­ту­ван­ня­ми-при­гощан­ня­ми на Ти­сову Рівню з гірсь­ких верхів спов­зав вечір.

Діти ще ба­вили­ся по­за го­рода­ми в лузі.

Жінки пе­реб­ра­лися до Сан­ду­ляків ди­вити­ся на Маріїне шит­тя.

А Ти­мофій сто­яв у кінці са­диби. Ко­лись гар­но приб­ра­ної й зав­жди дог­ля­нутої. Те­пер во­на й­ому ски­дала­ся на си­роту.

Все виг­ля­дало май­же так са­мо, як за Аб­ра­ма. Про­те навіть крізь шпа­ри пар­ка­ну бу­ло вид­но, що на ць­ому обій­сті те­пер найбіль­ше бра­кує чо­ловіка.

Пурім Пурімом, а підпер­тя обо­рогу підрих­ту­вати тре­ба, по­думав Сан­ду­ляк. По­дивив­ся на по­хиле­ний бік повітки з сіном укінці го­роду, на її дран­тиві бо­ки, підперті ко­лами. Пішов у Маш­та­леро­вий дровітень шу­кати со­киру. Весь чо­ловічий інстру­мент — ло­пати, со­кири, ру­бан­ки, пи­ли, мо­лот­ки, цвя­хи — вод­но­раз вишкіри­лися до Ти­мофія над­ломле­ними, при­туп­ле­ними та заіржавіли­ми зуб­ця­ми й ле­зами, скар­жа­чись і радіючи вод­но­час, що на­решті й до них дій­шла чер­га пес­тощів справжньої чо­ловічої ру­ки, справжньої чо­ловічої си­ли.

Ти­мофій пра­цював швид­ко й з охо­тою. Пра­цював і після то­го, як Андрій­ко пок­ли­кав й­ого до­дому. Пра­цював і тоді, ко­ли в й­ого хаті засвітив­ся ка­ганець під сте­лею, а в Маш­та­леровій — стих­ли ди­тячі го­лоси.

З обо­рогу пах­ло свіжо скла­дене сіно.

Із тре­пети зрідка пу­гика­ла со­ва.

І те­пер уже навіть дер­жак со­кири, зігрітий Ти­мофієви­ми ру­ками, зно­ву на­гадав, що час іти домів: на Ти­сову Рівню впа­ла місяч­на ніч.

Він сто­яв, відди­ху­ючись від ро­боти, при­пер­тий спи­ною до сіна, ко­ли з тем­ря­ви ви­гуль­кну­ла Ес­тер. Як то­нень­ка свічеч­ка. У бла­генькій су­кенці, крізь яку ви­пира­ли гострі — не­мов підліткові — клю­чиці, без звич­но­го сво­го лей­би­ка, з за­лиш­ка­ми суцвіть у во­лоссі, з ка­раф­кою тем­но­го ви­на, нак­ри­тою ма­лень­ким ке­лиш­ком. Во­на гой­дну­лася пе­ред Ти­мофієви­ми очи­ма, ніби не­дале­ка від них тре­пета, об­да­ла й­ого якимсь нез­на­ним до­ти повівом, так, ніби її шкіра ви­паро­вува­ла сік лю­бис­тку з ма­терин­кою вкупі.

Місяць сто­яв між ни­ми. Ти­мофій пок­лав со­киру собі під но­ги.

— Знаєш, Ти­мофій, — Ес­тер за­кину­ла го­лову на­зад так, що забіліли її зу­би й пе­рели­лося сріблом чор­не во­лос­ся, — в Тал­муді є при­пис: ви­пити в Пурім стіль­ки ви­на, щоб уже не відрізни­ти прок­лять Ама­нові від бла­гос­ло­вен­ня Мор­де­хаєві. Я так дав­но не пи­ла ви­на… Ти вип’єш зі мною? Ти — за свя­то, я — за твою ро­боту? Я й­ого са­ма ро­била. З порічок.

Не че­ка­ючи відповіді, Ес­тер на­лила в ке­лишок, при­губи­ла й по­дала й­ого Ти­мофієві.

Він ви­пив, на­лив іще й при­губив.

Тоді ви­на ви­пила Ес­тер.

Так пов­то­рило­ся тричі.

Ти­мофій тер­ся спи­ною об сіно обо­рогу, і во­но, кри­шене тер­тям на січку, пах­ло гос­тро, як пах­не свіжа тра­ва з-під ко­си.

З-під су­кен­ки гос­тро пах­ло га­ряче тіло жінки.