Марія Матіос - Апокаліпсис (сторінка 4)

Ти­мофієві зда­лося, що на нь­ого од­но­час­но впа­ли прок­ляття й бла­гос­ло­вен­ня всь­ого ць­ого нічно­го за­паш­но­го світу, ко­ли він відки­нув ка­раф­ку з ви­ном на­задь­се­бе й ви­но за­буль­котіло в сіні, змішу­ючи свої гострі, со­лодкі за­пахи з за­пахом в’ялої тра­ви і в’ялої Ес­тер, яку він цілу­вав нас­то­ячи, при­пер­ши до м’яко­го обо­рогу. Цілу­вав і м’яв малі, ніби в дівчин­ки, м’які по­дат­ливі гру­ди, чув, як рубінові ви­на роз­ри­ва­ють й­ого на­роб­ле­не, але здо­рове чо­ловіче тіло… Він зно­ву то гру­бо, то лагідно втис­кав її в оборіг, чу­ючи, як зза­ду ко­ле і кри­шить­ся сіно, а тоді роз­вертав, мов па­ла­ючу скіпку, круг се­бе, бо­ячись за­души­ти в нес­тер­пних від жа­ги обій­мах, аж по­ки й­ого ого­лена га­ряча плоть не тор­кну­лася ого­лено­го — пах­ко­го, що жар, — стег­на Ес­тер.

Після ць­ого врешті та­ки став­ся кінець світу. І від то­го наг­ло­го, не пе­ред­ба­чува­ного й не­мож­ли­вого відчаю єднан­ня не­поєдну­вано­го, на подвір’ї Аб­ра­ма Маш­та­лера, під нічним обо­рогом і хит­рим світлом літнь­ого міся­ця май­же ви­муше­но та­ки поб­ра­тали­ся Аман із Мор­де­хаєм — бо Ес­тер дри­жала в Ти­мофієвих ру­ках, як біла тре­пета за їхніми спи­нами в лузі, а він нас­то­ячи лив у неї своє щед­ре чо­ловіче сім’я, як ллють у відро з кри­ниці во­ду, роз­бриз­ку­ючи її навсібіч, не дба­ючи про краплі, що стіка­ють по дужці й стінках відра на зем­лю.

Це три­вало так ко­рот­ко, так нез­багнен­но ко­рот­ко, май­же миттєво, що Ти­мофій і не втя­мив, як опи­нив­ся пе­ред по­рогом своєї ха­ти, — тве­резий у го­лові й п’яний у тілі; як дов­го сидів під хатнь­ою стіною на лавці; як ма­ло не до півночі те­леніла й­ому на ву­хо Марія про свій жаль до бідної вдо­виці Ес­тер, і зав­че­но й звич­но гла­дила в тем­ряві за­рослі чо­ловікові гру­ди, а Ти­мофій ле­жав із міцно сту­лени­ми очи­ма, й зда­вало­ся й­ому, що то мо­лода га­дина хо­лод­ною шкірою пе­че й­ого ожи­лу шкіру. І він різко й пок­вапли­во пе­ревер­нув Марію на се­бе…

… А НА­ВЕСНІ ЕС­ТЕР вро­дила ди­тину.

Ру­сяву дівчин­ку.

І наз­ва­ла її Ха­ною.

Ха­на — то й Ха­на. Бу­ла вій­на. Чо­ловіків — ко­го ви­били на австрій­сько­му фронті, ко­го спро­вади­ли на той світ ру­саки. Тер­плячі жінки сту­жили­ся за чо­ловічою лас­кою. А у Виж­ниці чо­ловіків, іще при здо­ров’ї й при силі, бу­ло біль­ше, аніж у Ти­совій Рівні.

Отож заздрісні, ті, що при своїх ґаз­дах, рівнянські ба­би швид­ко ви­нес­ли при­суд роз­ба­гатілій на один рот єврейці-вдо­виці: Ес­тер но­сила до Виж­ниці на ба­зар яб­лу­ка й груші. Хтось її там спо­добив. Зро­била­ся ди­тин­ка. При­род­на спра­ва. А що іще один рот… де го­ду­ють­ся троє, ви­годуєть­ся й чет­верте.

Сан­ду­ляки на­зива­ли най­мен­шу Маш­та­лер­чи­ну донь­ку Ан­ною і за­бав­ля­лися з нею, як із рідною: Ес­тер час­тень­ко, за на­поля­ган­ням Марії, за­лиша­ла ди­тину в сусідів, са­ма про­пада­ючи із са­дови­ною та інши­ми сме­тана­ми-мо­лока­ми на виж­ниць­ко­му тор­жку. А Марія — ко­ли че­рез пар­кан пок­ри­кува­ла на стар­ших Маш­та­леро­вих дітваків, що тя­гали не­мов­ля як не в тачці, то тру­сили на ру­ках, не ду­же дба­ючи про й­ого без­пе­ку, а ко­ли й са­ма по­дов­гу гла­дила ру­сяві ку­чері: „Шко­да ма­лень­ко­го жи­деня­ти… Шко­да Ес­тер з її вдо­виною судь­бою… Шко­да дітей, що не зна­ють та­тової лас­ки…”

А поміж тим тро­хи жаліла й се­бе: хотіла, але чо­мусь не мог­ла біль­ше вчи­нити Ти­мофієві ди­тин­ки. Та­кої ж ма­цюць­кої і за­паш­ної, як ру­сява, ніби їхній Андрій­ко, Ха­на — Ан­на.

Так рік за ро­ком у кло­потах ми­нало сусідсь­ке жит­тя.

Ко­ли ве­село, ко­ли слізно тяг­ну­лися дні й у Ти­совій Рівні.

Але Пурім, ані зви­чай­ний, ані ма­лий, Маш­та­лери біль­ше ніко­ли чо­мусь не свят­ку­вали. Чи, мо­же, че­рез те, що старіли, чи че­рез постій­ну хви­лю статків-нес­татків. Отож біль­ше ніко­ли не кли­кали до се­бе й Сан­ду­ляків, хо­ча хвіртка між дво­ма обій­стя­ми бу­ла постій­но відчи­нена.

А зго­дом не до Пуріму ста­ло ні в Виж­ниці, ні в Ти­совій Рівні. Страх і нес­покій по­перемінно ско­вував лю­дей, бо прий­шов і пішов твер­дий на вда­чу мос­ка­лик, прий­шов і пішов звик­лий до муш­три й дис­ципліни ру­мун, зно­ву всту­пив­ши край швид­ко­му до дій мос­ка­леві.

Од­нак ве­лика таємни­ця, що ле­жала поміж дво­ма людь­ми — Ти­мофієм Сан­ду­ляком і Ес­тер Маш­та­лер — за­лиши­лася б навіки таємни­цею, ко­ли б не та колісни­ця, що нес­ла­ся цілим світом і ци­ми го­рами, і не ди­вила­ся під свої ко­леса, пе­реїжджа­ючи ни­ми вин­них і не­вин­них, пов’яза­них між со­бою ко­ли лю­бов’ю, ко­ли не­навис­тю. Так, ніби ті ко­леса не мог­ли відрізни­ти лю­дей від ри­би, яку щод­ня пе­реїжджа­ли кінські підво­ди, пе­рехо­дячи при­току Че­ремо­шу — Білий потік — убрід, бо так ба­гато бу­ло тої ри­би фо­релі в тодішніх го­рах.

Отож ри­би в по­токах і ріках тоді при­бува­ло, а лю­дей мен­ша­ло.

Бо май­же ніко­ли не є нав­па­ки.

… ОД­НА ТИ­СЯЧА ДЕВ’ЯТ­СОТ со­рок п’ято­го ро­ку по­добрілий мос­каль процідив крізь зу­би євре­ям — ко­лишнім ру­мунсь­ким підда­ним — за­бира­тися з совіць­кої те­пер Бу­кови­ни в свою Ру­мунію. Але ро­бити то ско­ро, по­ки він не пе­реду­мав і по­ки він не пе­репи­сав за­кони для чу­жих євреїв.

По­чина­лося ще од­не ве­лике пе­ресе­лен­ня лю­ду, поріділо­го в нет­ривкі ча­си ми­ру і в сповіль­нені ча­си воєн.

Біла, як зби­ране зве­чора мо­локо, Ес­тер, із за­лом­ле­ними в за­мок ху­дими паль­ця­ми, ста­ла на по­розі Сан­ду­ляко­вої ха­ти. Її ве­ликі сірі очі бу­ли повні відчаю і та­мова­них сліз. Наг­ла гри­зота ви­тон­чи­ла й без то­го пісне тіло так, що су­кен­ка з фар­ту­хом висіли на ній, як ганчір’я на го­роднь­ому опу­далі. Бу­ла прос­то­воло­са, без хус­тки, в ґумо­вих ка­лошах на бо­су но­гу, з пос­тарілим ра­зом із нею сірим своїм лей­би­ком на ліво­му плечі.

Ес­тер якусь мить мов­чки пос­то­яла біля две­рей і рап­том сіла прос­то на підло­гу, як сіда­ють юдеї в час жа­лоби.

Вра­жена Марія, що на той час со­вала по­рожні ба­няки під припічком, ви­пус­ти­ла з рук ко­цюбу й підбігла до Маш­та­лер­ки.

Во­на зво­дила без­си­лу жінку на но­ги і з пе­реля­ку кри­чала у про­чинені на ґанок двері:

— Ти­мофі-і-і-і-ю! Чуєте, Ти­мофію, ідіть ско­рень­ко до ха­ти!

Те­пер зів’яла Ес­тер сиділа на пос­телі під стіною й ди­вила­ся на Сан­ду­ляків, а Сан­ду­ляки ди­вили­ся на неї.

— Візьміть Ха­ну до се­бе а хоч би служ­ни­цею, але вря­туй­те не­вин­ну ди­тину, — ска­зала рап­то­во, ніби за­мах­ну­лася со­кирою. І впа­ла пе­ред обо­ма на коліна, тяг­ну­чи ру­ки, як для обіймів. — Во­на доб­ра. Чис­та. І на жидівку не схо­жа. — Ди­вила­ся, не­мов­би пек­ла очи­ма простір між Марією й Ти­мофієм. — Во­на май­же ва­ша… — пла­кала й ви­сяка­лася в поділ су­кен­ки Ес­тер. — У нас не­ма зо­лота, щоб зап­ла­тити вам за та­ку ди­тину. А во­на ніку­ди не хо­че й­ти з Ти­сової Рівні, і ні до ко­го, крім вас. Я мо­жу зап­ла­тити вам ли­ше її чис­то­тою й не­винністю. — Ес­тер го­вори­ла схли­пу­ючи й знов тяг­ну­ла ру­ки до Маріїних колін, на­мага­ючись їх об­ня­ти. — Ми му­симо їха­ти звідси… Ми му­симо ви­рива­ти се­бе з корінням… Ви знаєте, що ро­били з жи­дами в цю вой­ну в Польщі. А як не знаєте всь­ого, то я й роз­ка­зува­ти не роз­ка­жу… кра­ще не зна­ти… мо­же, те­пер у Ру­мунії хо­чуть з на­ми зро­бити те са­ме… а Ха­на… во­на — як ви­лушок із лісо­вого горішка. Спасіть її як свою ди­тину… зо мною во­на не спа­сеть­ся…

… Жит­тя до­час­но ро­било з Ти­мофія ста­рого діда, хо­ча й­ому ще не бу­ло й сімде­сят­ки. Він на очах малів і гор­бився. Го­ворив ма­ло, так, ніби мав за­бут­тя в своїй пам’яті, бо не міг зга­дати інші сло­ва, крім „ро­бити”, „їсти”, „спа­ти”. Шкан­ди­бав, спи­ра­ючись на бук із тре­пети, а ко­ли на ніч ли­шав й­ого під стіною ха­ти, за­бивав у зем­лю так, ніби вби­вав оси­ковий кіл у гру­ди не­види­мого упи­ря.

Марію за кіль­ка років після нет­ри­валої бо­ли гру­дей віднес­ли на цвин­тар.

Пош­любле­ний Андрій жив на іншо­му даль­ньому куті Ти­сової Рівні — на Ца­рині, прий­ма­ком у своєї жінки Софії.

І тіль­ки Ха­на-Ан­на, що з ро­ками де­далі біль­ше ста­вала схо­жою на Андрія, робітна, як і її бать­ко, оси­ротівши ще раз, те­пер мов­ча­ла так са­мо ба­гато, як і бать­ко.

По­ки жи­ла Марія, сусідсь­ка дівчи­на бу­ла та­кою згідли­вою і совісною, що Сан­ду­ляч­ку на­зива­ла ма­мою, і бідній жінці, яка не хотіла здо­гада­тися про прав­ду, чи не по­дава­ла жод­но­го зна­ку, що її знає, язик не по­вер­тався за­боро­нити прий­мачці це ро­бити.

По смерті Марії Ан­на по­чала хо­дити до цер­кви, пе­ред тим вих­рестив­шись у Виж­ниці. Нев­довзі — за зго­дою Ти­мофія — пе­репи­сала­ся на „Сан­ду­ляк”, хо­ча по-бать­кові за­лиша­лася „Ес­терівна”.

У до­кумен­тах сіль­ра­ди Ан­на зна­чила­ся Ти­мофієвою донь­кою.

10 

… А В СО­РОК ВОСЬ­МО­МУ Ан­на-Ха­на — на­поло­вину Маш­та­лер, на­поло­вину Сан­ду­ляк, замість на­решті вже відда­тися за кот­ро­гось ґаз­до­вито­го па­руб­ка, з дво­ма дівча­тами з Пісків пішла до лісу.

А Ти­мофій з тої по­ри впав на коліна.

Прий­дуть сусіди провіда­ти сво­го сусіда,

при­несе та­тові Андрій чи невістка їсти,

а дід — білий, мов лунь,

незмінно стоїть нав­колішки пе­ред об­ра­зом Ма­тері Бо­жої й чи­тає без­звуч­ну мо­лит­ву, ли­ше плям­кає ста­речи­ми гу­бами.

— Що мені лю­ди… Про­шу Бо­га за Ан­ну, — єди­ний раз відповів си­нові на й­ого „Та­ту, вас візь­муть на сміх лю­ди”. А далі не ка­зав біль­ше нічо­го, лиш ціло­ден­но мо­лив­ся.

Уліті — по­за воріть­ми, в ма­люсінькій кап­личці, що склав своїми ос­лабли­ми ру­ками після Маріїної смерті. Взим­ку — в ску­по нагрітій, про­те щед­ро обвішаній об­ра­зами хаті. Так, що де­котрі мо­лодиці з Пісків, які но­сили Ти­мофієві їсти, по­деко­ли не до­ходи­ли два кіло­мет­ри до кап­лички ко­ло цер­кви на служ­бу Бо­жу, а при­пада­ли пе­ред Сан­ду­ляко­вими об­ра­зами в хаті.

Андрій пе­рес­тав хо­дити до та­та після то­го, як Ти­мофій пог­розли­во підняв на си­на сво­го оси­ково­го бу­ка:

— Ти! Здо­ровий бу­гаю! Ти вівцям у кол­гозі бу­буш­ки ра­хуєш, а крішка ди­тини мо­розить кістки у лісі! Чо­го так має бу­ти?!

В ті дні Ти­совою Рівнею хо­дили вер­бу­валь­ни­ки, і Андрій, по­кинув­ши бездітну Софію й не поп­ро­щав­шись із бать­ком, за­вер­бу­вав­ся на шах­ти в Дон­бас, жод­но­го ра­зу не по­дав­ши звідти звістку про се­бе.

А Ти­мофій, го­вори­ли між со­бою лю­ди, дурів на очах. Якось то най­няв фіру до Виж­ниці та й пішов у ко­лиш­ню „Май­стер­ню над­гробків Фейґела Ко­гана”. Там те­пер по­ряд­ку­вав май­стер Ілля Рус­нак, кот­ро­го ще Ко­ган учив різець у ру­ках три­мати, але з буквів своїх юдей­ських нав­чив Іллю кар­бу­вати в ка­мені лиш од­не — „Над усіма ко­рона­ми — ко­рона доб­ро­го імені”; а іншо­го не вчив, бо ка­зав: „І цих слів бу­де за­бага­то, як не да­дуть їх пи­сати на жидівсь­ких мо­гилах, та й не бу­де для ко­го пи­сати, як по­виби­ва­ють ко­лись жидів якісь чер­ке­си чи ру­саки”.

Отож Сан­ду­ляк, який те­пер ма­ло дру­жив із ро­зумом, за­мовив у Рус­на­ка один ве­ликий — камінний — хрест із дво­ма на­писа­ми: „Ти­мофій Сан­ду­ляк син Ва­силя 1880 — 19…”, а ниж­че — „Ан­на Сан­ду­ляк донь­ка Ти­мофія 1926 — 19…”. За­копав хрест по­руч із Маріїною мо­гилою, об­го­родив­ши місце на двох май­бутніх покій­ників, і знов упав на коліна пе­ред об­ра­зами Бо­жими.

… ЯК ЖИ­ЛОСЯ АННІ в криївках та на лісо­вих до­рогах, у Ти­совій Рівні не зна­ли до­ти, по­ки не пе­река­зали по­шеп­ки лю­ди: „З Бур­че­лу, з підірва­ного „стриб­ка­ми” бун­ке­ра, при­вез­ли в Виж­ни­цю, на МґБ ра­нену мо­лоду жидівку. Виг­лядно, що то й не Сан­ду­ляко­ва Ан­на, бо ду­же вже сприт­на бу­ла. Як ла­сиця. Он­де скіль­ки років по­люва­ли на неї, а не годні бу­ли зло­вити. Але з іншо­го бо­ку, де ти тут знай­деш іще дру­гу та­ку твер­ду жидівку, та ще з Ти­сової Рівні, ко­ли тут од­них жидів ви­били до но­ги в час, ко­ли за ру­муном та ма­дяром зо стра­ху ку­рила­ся до­рога, а мос­каль іще не зай­шов, а тим жи­дам, що ли­шили­ся, — відкри­ли до­рогу в Ру­мунію? Чи на жит­тя, чи на смерть, хтоз­на? Жме­ня тих, хто ли­шив­ся, пе­реваж­но в Виж­ниці, при­чаїли­ся ти­хо, як миші за лу­бом, навіть у се­бе вдо­ма, не те, що­би по бун­ке­рах та криївках про­бува­ти міря­тися си­лою з вла­дою”.

А „ра­нена жидівка” бу­ла та­ки з Ти­сової Рівні. Де­котрі лю­ди зна­ли це точ­но, бо скрізь є лю­ди, які зна­ють прав­ду.

Ти­мофій вис­лу­хав не­без­печну бесіду, ма­ло не на паль­цях пе­реда­ну сусідсь­ки­ми — зна­ючи­ми — людь­ми, й мов­чки зай­шов до ха­ти, не за­бив­ши, як звич­но, оси­ково­го бу­ка під стіною в зем­лю.

Зран­ку нас­тупно­го дня й­ого не бу­ло вид­но ніде.

І вдень та­кож.

Пев­но, ро­бив свою що­ден­ну ро­боту: мо­лив­ся за Ан­ну.

Але не по­казав­ся Ти­мофій іще по­через ніч навіть до ви­ход­ку. Сусіди ска­зали ко­му тре­ба.

Ті самі зна­ючі лю­ди пе­река­зали невістці Софії й пе­река­зали в сіль­ра­ду. Ма­ло що мо­же бу­ти з дідом… Мо­же, стра­тив­ся з го­ря?

… Су­хонь­кий, як ви­сох­ла на сонці ба­дили­на, Ти­мофій — у довгій білій со­рочці, що її гу­цули ви­пус­ка­ють по­верх по­лот­ня­них штанів — пор­тя­ниць, нак­ри­тий до по­лови­ни тіла лег­ким вов­ня­ним ук­ри­валом, із скла­дени­ми на гру­дях, як до смерті, ру­ками, мер­тво (ли­ше без свічки) ле­жав на білій по­душці, на­битій тир­сою, в чистій пос­телі під стіною. Гру­ба вос­ко­ва свічка, зсу­кана вдвоє, з гос­трим за­пахом про­полісу і з сірни­ком ко­ло неї, ле­жала на відстані ру­ки від ліжка.

Але Ти­мофій не був мер­твий. Й­ого за­палі ста­речі гру­ди підніма­лися не­час­то, про­те повіль­но, як піднімаєть­ся повіль­но дим із ди­маря над ха­тою у вог­ку зи­мову по­году.

Пред­став­ник сіль­ра­ди по­тор­гав діда за пле­че. Далі за ру­ку. Потім вщип­нув що­ку.

Дід ди­хав так са­мо рівно, але на щип­ки не ре­агу­вав. Як не ре­агу­вав ні на що інше.

Тоді вик­ли­кали рівнянсь­ко­го фель­дше­ра.

Фель­дшер ска­зав: „Ви­лив крові в мо­зок. Ска­жете, ко­ли ум­ре”. І за­чинив за со­бою двері.

По­гомоніли — по­хита­ли го­лова­ми сусіди, розімкну­ли дідові ру­ки, пок­ла­ли вздовж тіла — та й роз­текли­ся собі по­за двері.

Ли­шила­ся з дідом са­ма Софія.

11 

ТИ­МОФІЙ НЕ ВМЕР ні на­зав­тра, ні че­рез тиж­день.

Дід ди­хав і чи то спав, чи вми­рав.

Софія сот­ку разів на день підбіга­ла до пос­телі, ру­кою про­бува­ла свек­ро­ве чо­ло, тоді ко­рот­ко пла­кала, але незмінно пе­рес­те­ляла діда з-під мок­ро­го.

„Або ум­ре зовсім, або ожи­ве”, — по якімсь часі ска­зали в Ти­совій Рівні, що­разу, од­нак, хрес­тя­чись при згадці про Сан­ду­ляка.

Ан­на на МґБ, не зна­ти чим, але роз­по­рола вночі собі жи­лу під гор­лом і зій­шла до ран­ку кров’ю.

Де її по­хова­ли, в Ти­совій Рівні зна­ти не зна­ли. Якась доб­ра ду­ша, пев­но, кот­роїсь ночі, на хресті, вко­пано­му Ти­мофієм біля Маріїної мо­гили, цвя­хом дош­креб­ла дві циф­ри до ро­ку Ан­ни­ної смерті — „…51”.

Ко­ли ми­нуло два тижні, а Ти­мофій і не жив, і не спокій­нив­ся, при­вез­ли док­торів із об­ласті. Діда як мог­ли досліди­ли на місці й утіши­ли невістку:

— Всі ор­га­ни функціону­ють відповідно до віку. А та­кий сон мо­же три­вати дов­го. Як­що справ­дять­ся наші вис­новки, це мо­же ста­ти унікаль­ним ви­пад­ком для ме­дици­ни.

Док­то­ри якось наз­ва­ли той сон, але Софії бу­ло ніяко­во пе­репи­тува­ти про літургію, чи як їй во­но по­чуло­ся, бо Софія зна­ла ли­ше про літургію в цер­ковній справі.

Док­то­ри вста­вили дідові тонкі елас­тичні труб­ки в ніс, зафіксу­вали на ліво­му зап’ясті гол­ку в вені, роз­пи­сали сіль­сько­му фель­дше­рові, яки­ми ліка­ми й ко­ли го­дува­ти діда че­рез труб­ки й ка­тете­ри, проінструк­ту­вали Софію, з’їли хо­лод­цю, зва­рено­го невісткою для та­кого ви­пад­ку — та з тим і зад­ра­ли но­ги в ста­рень­кий „га­зик”.

Раз на кіль­ка місяців приїжджа­ли в Ти­сову Рівню док­то­ри з Виж­ниці або з Чернівців.

Че­рез рік приїхав про­фесор із са­мого Ль­во­ва. Ще че­рез рік при­вез­ли про­фесо­ра з Києва.

І ці бу­ли не­бага­тослівні. А ко­ли го­вори­ли — Софія ма­ле що ро­зуміла, крім слів про ту са­му літургію, якої, втім, не ро­зуміла до­тепер. Не ро­зуміла ні тут, ко­ло діда, ні навіть у церкві, де піп чи­тав служ­бу з книж­ки не на­шими сло­вами. Зна­ла ли­ше од­не: ніко­му, крім єди­ної неї, дід не потрібний. А відда­вати й­ого в дідор­ню[4] во­на би не відда­ла, навіть ко­ли б дід спав ро­ками. Отож дог­ля­дала й­ого, ніби ма­лу ди­тину. Мо­же, вкла­дала ду­шу в діда, як ук­ла­дала би в ди­тин­ку, якої не на­роди­ла Андрієві.

А мо­же, відмо­люва­ла які інші свої гріхи? Хтоз­на…

В такій її що­денній ро­боті ми­нуло три ро­ки.

…ТИ­МОФІЙ САН­ДУ­ЛЯК аж до са­мої смерті про­сидів на лавці під ха­тою із скла­дени­ми у за­мок пе­ред се­бе до­лоня­ми. Чи мо­лив­ся, чи прос­то лиш ду­мав, про те не зна­ла навіть Софія. Ко­ли мов­чки ди­вив­ся в не­бо, а ко­ли го­ворив із невісткою. Але го­ворив ма­ло, та й то ли­ше про те­перішнє. Час­то хи­тав го­ловою, ніби щось за­пере­чував ко­му. А мо­же, то бу­ла оз­на­ка якоїсь й­ого нер­во­вої хво­роби.

Що­тиж­ня про­сив зістарілу й згор­бле­ну Софію й­ти на цвин­тар по­диви­тися, чи не по­зарос­та­ли бур’яна­ми мо­гил­ки Марії і Ан­ни, чи не по­хили­лися хрес­ти, чи не пос­ти­рали­ся на них на­писи, чи поміж Марією і Ан­ною го­тове місце для нь­ого.

Ніхто в селі, навіть най­кмітливіші лю­ди й світові бре­хухи, так і не на­важив­ся ска­зати дідові, що Ан­ни­не місце — по­рожнє.

Що видів на то­му світі, Ти­мофій не роз­ка­зав навіть ба­тюшці на сповіді.

Але мов­чазно­го біло­го діда з оси­ковим бу­ком під стіною охочі до ба­лачок зрідка та­ки зачіпа­ли:

— Вуй­ку, а скіль­ки ви маєте років?

Ти­мофій зни­зував пле­чима, мов­би від зди­вуван­ня, але відповідав так, як ніхто в Ти­совій Рівні:

— А ти, ди­тино, спи­тай ме­не, скіль­ки я вже не маю, а те, що маю, то крішка ся ли­шила. Май­же ніц!

А не мав тоді Ти­мофій Сан­ду­ляк уже вісімде­сят і п’ять років.


 

Тра­вень — сер­пень, 2006,

Київ — Роз­то­ки.

 

Шва­би — прос­то­народ­на наз­ва німців.

Фаль­ча — дав­ня міра. Фаль­ча землі дорівню­вала 89,06 кв. са­женів, са­жень — 1,72 м.

Кадіш — мо­лит­ва жа­лоби.

Дідор­ня (діал.) — дім для лю­дей по­хило­го віку.

 

Сторінка 4 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>