Марія Матіос - Солодка Даруся

 

Матіос Марія

Солодка Даруся
 

 

 

Драма на три життя

 


ДАРУСЯ
ДРАМА ЩОДЕННА

 

 

    - Ви, Марійо, у ко­го ге­оргіни1 бра­ли, що такі ду­же ве­селі та пишні? - пи­тає Ва­сю­та по­че­рез пар­кан сусідку. - Я свої як не пиль­ну­ва­ла, а та­ки якась бо­ла їх ско­си­ла. Скру­ти­ли­ся, як рав­ли­ки, та й по всьому. Чи то в ру­ки які не­добрі да­ла, чи Вар­ва­ра вночі ви­ми­ка­ла, не мені вам, Марійо, ка­за­ти, що то за відьма. Та Бож­ка йо­го знає, що з моїми квітка­ми прик­лю­чи­ло­ся? Про­па­ли - та й по всьому. А оцей бур 'ян ні до чо­го. Я люб­лю, аби бу­ли ве­ликі і пишні квіти, а не якесь дрібниз­ни­че, - ви­ки­дає обе­ре­мок айстр на стеж­ку.

    - Агій на та­ке чу­до! Усі до­пи­ту­ють­ся, у ко­го взя­ла та в ко­го… ще нав­ро­чать мені вро­жай, - не роз­ги­на­ючись від гряд­ки, відповідає - ніби­то сер­дить­ся - Марія. - А то мені со­лод­ка Да­ру­ся да­ла. І лілії, і оцю ру­жу. Са­ма при­нес­ла на­весні.

    - Ще до то­го, як їй знов ли­хо ста­ло?

    - Та ні, вже по то­му. Во­на, си­ро­та, но­си­ла ви­ко­па­не коріння по се­лу, як ди­ти­ну. За­гор­ну­ла в ков­д­ру, якою са­ма вкри­ваєть­ся, при­тис­ну­ла до гру­дей та й гріє, а при­нес­ла - роз­по­ви­ває, ну чис­то тобі, як ди­ти­ну. Я вам ска­жу, Ва­сю­то, так ме­не сер­це тоді за­боліло, що вже й сва­ри­ти­ся із своїм Слав­ком пе­ре­ду­ма­ла, а він усе ж не каліка… шляк би го був тра­фив ще в моїй ут­робі, як мені дні ко­ро­тає тою горілкою, згорів би був, дай Бо­же…

    А най мій язик чи­ря­ки об­сип­лять, яке дур­не ска­за­ла!

    …А Солодка Да­ру­ся си­дить у квітни­ку між ай­с­т­ра­ми, у трьох кро­ках від Марії з Ва­си­ли­ною, заплітає-роз­плітає дав­но поріділу си­ву ко­су, слу­хає нез­лоб­ну роз­мо­ву про се­бе, і лиш ти­хо усміхаєть­ся.

    Вони та­ки не ма­ють смаль­цю в го­лові а Бо­га в че­реві, її сусіди, бо ду­ма­ють, що во­на дур­на. А Да­ру­ся не дур­на - во­на со­лод­ка.

    Ну, то й що, що коріння жор­жин за­гор­та­ла в ков­д­ру? То бу­ло як­раз тоді, ко­ли сніг зійшов, а мо­ро­зи іще не по­пус­ти­ли. Да­ру­ся роз­да­ва­ла по се­лу квіти, бо так ба­га­то їх ви­ко­па­ла во­се­ни, що більше, ніж ба­ра­буль у пив­ниці бу­ло. Ото й по­нес­ла до хатів, ко­ло кот­рих ніко­ли не цвіли квіти. Чи бу­ла би нес­ла го­ле коріння в та­ку студінь? Ва­сю­та чо­мусь не но­сить сво­го ону­ка в са­док у од­них шта­не­ня­тах, а лиш за­гор­тає в ко­цик, а вже тоді бе­ре на ру­ки та й ко­ли­ше крізь се­ло. То ж та­ка са­ма ди­ти­на, як жи­ва квітка.

    Даруся си­дить на теплій, іще май­же літній землі, гла­дить ве­селі голівки айстр, ку­йов­дить до­ло­нею за­пашні ку­чері, го­во­рить до них, роз­ка­зує, що хо­че, сміється - і що ж тут та­ко­го дур­но­го?

    Чому во­на дур­на, ко­ли во­на все ро­зуміє, знає, що і як на­зи­ваєть­ся, який сьогодні день, скільки яб­лунь вро­ди­ло в Маріїнім са­ду, скільки від Різдва до Різдва лю­дей у селі ро­ди­ло­ся, а скільки вмер­ло?! В сільраді за та­ким ро­зу­мом у книж­ку див­лять­ся, а Да­ру­ся все у своїй го­лові три­має. З кур­ми во­на го­во­рить кра­ще, ніж із людь­ми. Де­ре­ва її ро­зуміють, пси не зай­ма­ють, а лю­ди - ні. Не мо­жуть лю­ди ли­ши­ти Да­ру­сю на са­му се­бе.

    Але з людь­ми во­на не хо­че го­во­ри­ти, бо тоді во­ни мо­жуть да­ти їй кон­фе­ту.

    Та що про це ду­ма­ти, як не­ма про що. Лю­ди в селі ча­сом роб­лять та­ке, що навіть Да­ру­ся ха­паєть­ся за го­ло­ву, але їх дур­ни­ми чо­мусь ніхто не на­зи­ває, а про неї, що го­во­рить з де­ре­ва­ми і квіта­ми, і жи­ве собі, як хо­че, хоч і шко­ди не ро­бить ніко­му, ду­ма­ють, як про дур­ну.

    А як­що во­на та­ки дур­на, хоч і не є ви­ди­ма каліка?

    …Федьо осідлав був сво­го ба­ра­на і повіз на нім си­на до шко­ли, і ніхто не ска­зав, що Федьо дур­ний, хоч до си­на відтоді так і при­лип­ло прізвись­ко «ба­ран».

    А Сте­пан приїхав з міста на хра­мо­ве свя­то та й привіз блис­ку­чу круг­лу шай­бу яко­гось ду­же ве­ли­ко­го розміру. Ко­ло клу­бу хлопці гра­ли на спор, то Сте­пан пос­по­рив, що за пляш­ку пи­ва на­тяг­не залізну шай­бу на сво­го дур­ня і че­рез півго­ди­ни стяг­не, і нічо­го дур­неві не бу­де. А ду­рень із Сте­па­но­вих штанів Сте­па­на не пос­лу­хав, спух, ма­ло не тріснув у різьбі з шай­бою. Так що Дмит­ро-га­зоз­ва­рю­валь­ник роз­пи­лю­вав шай­бу на Сте­па­новій сра­моті яко­юсь пил­кою. Та так дов­го, що са­мо­му ру­ки тряс­ли­ся, аби не по­ра­ни­ти Сте­па­но­ве ха­зяй­с­т­во, бо той мав ско­ро же­ни­ти­ся. Посміяли­ся в селі, побідка­ли­ся - та наз­ва­ти Сте­па­на дур­ним за­бу­ли.

    Вони в селі собі ду­ма­ють, що Да­ру­ся не ро­зуміє, що, аби не ка­за­ти дур­на, во­ни їй ка­жуть со­лод­ка.

    Маріїн син Слав­ко якось-то на­пив­ся так, що виніс із стайні підсвин­ка, дав йо­му три­над­цять ножів у гру­ди, ки­нув у став ко­ло ха­ти і за­бо­ро­нив до­машнім близь­ко підсту­па­ти­ся до во­ди. «Най пла­ває гад прок­ля­тий! -кри­чав п'яний Слав­ко на всю ок­ру­гу. - А хто зро­бить не по-моєму, сам бу­де у ста­ву жабів ло­ви­ти!». Два дні пла­ва­ло по­ро­ся у воді, а літо сто­яло спеч­не, пішов сморід, та ніхто із Слав­ко­вих до­машніх не згля­нув­ся над умер­т­в­ле­ною душ­кою, бо­ячись п'яно­го вар'ятсько­го ха­рак­те­ру гос­по­да­ря.

    А Да­ру­ся ви­ди­ви­ла­ся, ко­ли вся че­лядь з Маріїної ха­ти по­роз­хо­ди­ла­ся хто ку­ди, взя­ла ви­ла, знай­ш­ла у Слав­ковій сто­долі но­ву пе­тель­ку для ко­ро­ви, при­нес­ла від ріки камінь, діста­ла ви­ла­ми по­ро­ся до бе­ре­га, обв'яза­ла круг нього камінь, пе­рех­рес­ти­ла - лиш за­буль­котіло до дна не­вин­но убієнне.

    Увечері Слав­ко бу­шу­вав на подвір'ї і ри­кав, як бу­гай, че­рез пар­кан до Да­русі, шкіря­чи зог­нилі зу­би:

    - Дурна!!! Дур­на, а цюці не хо­чеш? На тобі цю­цю! На цю­цю! - і ки­нув жме­ню бар­ба­ри­сок під самі хатні двері.

    Був би ліпше не на­га­ду­вав про цю­цю. У селі ніхто ро­зум­ний не на­га­дує і не дає Да­русі кон­фет: знає, що від со­лод­ко­го бо­лить її го­ло­ва і блює во­на ду­же. Так ду­же, що на ра­нок не ли­шаєть­ся ані різоч­ки жит­тя. І му­сить во­на відхо­ди­ти тиж­день, ніби вер­та­ти­ся з то­го світу.

    Сталося так і після Слав­ко­вих слів.

    Даруся два дні не ви­хо­ди­ла з ха­ти - так її боліла го­ло­ва, що не мог­ла ди­ви­ти­ся навіть у сте­лю, лиш обв'язу­ва­ла­ся хус­т­ка­ми, нак­ри­ва­ла­ся по­душ­кою і відвер­та­ла­ся до стіни. Не їла, не пи­ла, до ви­ход­ка не вста­ва­ла - лиш че­ка­ла, ко­ли тріснуть залізні об­ручі, що стис­ли го­ло­ву, ніби хотіли зовсім її роз­т­ро­щи­ти.

    Марія па­ру разів за­зи­ра­ла до Да­русі. Мов­ч­ки кла­ла на стіл півлітер­ку мо­ло­ка, тоді роз­ви­ва­ла Да­ру­си­ну го­ло­ву і мас­ти­ла бор­су­ко­вим са­лом. Звер­ху кла­ла ка­пус­тя­ний лис­ток, на лис­ток - жму­тик не­па­ре­ної вов­ни і зно­ву зав'язу­ва­ла білень­кою хус­точ­кою.

    Даруся, зів'яла, геть зовсім без­си­ла, змаліла, як ди­тин­ка, мов­ч­ки да­ва­ла се­бе обер­та­ти, а потім сіда­ла, три­ма­ючи го­ло­ву в колінах, по­ки Марія хо­лод­ни­ми ру­ка­ми мас­ти­ла їй тім'я. Не ма­ла си­ли ска­за­ти ані сло­веч­ка. Го­ло­ву зно­си­ло ку­дись так да­ле­ко, що во­на чим­дуж­че три­ма­ла її обо­ма ру­ка­ми, ніби бо­ро­ни­ла­ся від злодія. Як­би той злодій був та­кий доб­рий, та зак­ли­кав яко­гось різни­ка, а хоч би Се­ме­на, що ріже по лю­дях свині, та щоб Се­мен вирізав біль з Да­ру­си­ної го­ло­ви, то бу­ла б ра­да і, мо­же, на­решті за­го­во­ри­ла.

    Але злодія не вид­ко, ли­ше шу­гає гос­т­рий нес­тер­п­ний ніж попід тім'я - і Да­ру­ся з відчаю вже, цієї хви­ли­ни, да­ла б го­ло­ву на відтин. Не­ма її си­ли терпіти той без­ко­неч­ний біль. Не­ма си­ли навіть слу­ха­ти, як ти­хо пла­че Марія за сто­лом і шмор­гає но­сом. Кра­ще ішла б собі до сво­го Слав­ка або до ко­го хо­че, лиш би не мор­ду­ва­ла її схли­па­ми. Маріїні схли­пи зда­ють­ся уда­ра­ми мо­ло­та в ци­га­новій кузні. І Да­ру­ся дуж­че втис­каєть­ся у стіну, ба­жа­ючи ли­ше тиші і спо­кою.

    Так бу­ло кож­но­го ра­зу, як зва­лю­вав біль. Марія, тро­хи поп­ла­кав­ши і по­вор­котівши під ніс не­чут­ни­ми сло­ва­ми, йшла собі далі. А Да­ру­ся ли­ша­ла­ся з розірва­ною від бо­лю го­ло­вою у по­рожній хаті до­ти, по­ки щось не вда­ря­ло їй но­жем у сер­це - і тоді вста­ва­ла і йшла, ку­ди очі ди­ви­ли­ся.

    …І на цей раз но­ги самі при­нес­ли до ріки. Да­ру­ся зай­ш­ла у во­ду по коліна - і вчу­ла, як їй зра­зу стає лег­ше. Хо­лод­на во­да плив­ла крізь неї десь аж за край не­ба, а Да­ру­ся із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма хи­та­ла­ся з бо­ку в бік, чу­ючи, як роз­п­рав­ля­ють­ся об­ручі, що дві до­би стис­ка­ли го­ло­ву. Десь там, гли­бо­ко все­ре­дині, во­ни потріску­ва­ли так го­лос­но, що, зда­ва­ло­ся, іскри си­па­ли­ся в ріку, але Да­ру­ся не роз­п­лю­щу­ва­ла очей, зна­ючи, що, як тільки відкриє їх, - об­ручі знов зви­ють гніздо в бідній її голівці, як гад­дя на Здви­жен­ня зви­ває в землі свої куб­ла на зи­му.

    Коли Да­ру­сю бо­лить го­ло­ва, во­на му­сить іти до ріки і лізти до по­яса у во­ду. Інак­ше біль роз­ш­ма­тує її на дрібні ка­вал­ки. Доб­ре, як­що літо і во­да теп­ла. Тоді ніхто не бо­ро­нить ста­ва­ти у во­ду. Як па­дуть хо­ло­ди, за­хо­дить у во­ду лиш до колін. І чим хо­лодніша во­да, тим швид­ше біль відпус­кає Да­ру­сю.


    Перший раз, ко­ли після кілька­ден­них на­падів бо­лю щось ска­за­ло Да­русі, що тре­ба шу­ка­ти хо­лод­ної во­ди, во­на спо­чат­ку дов­го ди­ви­ла­ся у кри­ни­цю на своєму подвір'ї. Але до во­ди бу­ло да­ле­ко, а дов­гої дра­би­ни Да­ру­ся не ма­ла. Та, що ве­ла в кур­ник, дав­но зог­ни­ла і до дна не діста­не. І тоді Да­ру­ся, обо­ма ру­ка­ми три­ма­ючи го­ло­ву так, ніби та ось-ось має по­ко­ти­ти­ся із в'язів, по­хи­та­ла­ся до ріки, ля­ка­ючи п'яною хо­дою сільських жінок у гряд­ках і го­ро­дах. По­ки бо­си­ми но­га­ми спрок­во­ла за­хо­ди­ла у во­ду, збігло­ся ма­ло не по­ло­ви­ну її ку­та.

    - Матір Бо­жа, та во­на прий­ш­ла то­пи­ти­ся! В'яжіть її, Марійо, во­на лиш вас до се­бе підпус­тить! - кри­ча­ла з бе­ре­га Вар­ва­ра-злодійка до Да­ру­си­ної сусідки, роз­ма­ху­ючи скру­че­ним шну­ром від білиз­ни.

    Марія дов­го ди­ви­ла­ся, як Да­ру­ся із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма хи­ли­таєть­ся з бо­ку на бік, зай­шов­ши по гру­ди у льодя­ну во­ду, і на­решті ти­хо ска­за­ла:

    - Лишімо її, мо­ло­диці… Во­на нічо­го собі не за­подіє. Як Бог дасть, так бу­де. І не тре­ба її в'яза­ти, Вар­ва­ро. Кра­ще підв'яжіть собі язик тим шну­ром… Роз­ходіть­ся по ха­тах, жінки, а я тут тро­хи по­сид­жу ко­ло со­лод­кої Да­русі та й собі піду до сво­го дур­но­го…

 

***

 

    ВІДТОДІ ніхто більше не суп­ро­вод­жує Да­ру­сю до ріки. Во­на б ту­ди і не хо­ди­ла, хіба що лиш по­лос­ка­ти пран­ня. Але пран­ня пран­ням, а го­ло­ва - важніше. Отож, як тільки після на­падів бо­лю щось її зга­ня­ло з ліжка, йшла до ріки, і ніхто не три­мав більше за ру­ки, хіба жінки ди­ви­ли­ся услід, прик­лав­ши до­лоні даш­ком до чо­ла, та хтось із шкільників посміював­ся ти­хо: «Ади, со­лод­ка Да­ру­ся знов ку­па­ти­ся йде». За що не раз діста­вав по­ти­лич­ни­ка від іншо­го шкільни­ка, тро­хи ро­зумнішо­го від се­бе.

    Добре, по­ки ріка не за­мер­зає. А пер­ший раз, як Да­ру­ся ста­ла на лід, а він не про­ва­лю­вав­ся, хотіла про­би­ти йо­го го­ло­вою, бо му­си­ла зай­ти у кри­жа­ну во­ду, навіть ко­ли б це кош­ту­ва­ло їй жит­тя. Во­на ста­ла на коліна, уда­ри­ла чо­лом раз-дру­гий до льоду - і ти­хо зас­ка­ву­ча­ла: лід був твер­дий і не підда­вав­ся. Да­ру­ся туп­цю­ва­ла бо­си­ми но­га­ми по мерзлій підлозі ріки, ос­лаб­ли­ми від кілька­до­бо­во­го ле­жан­ня но­га­ми гам­се­ли­ла кри­гу, ніби міси­ла гли­ну, і ло­ми­ла ру­ки з відчаю.

    Аж тут звідкись, ніби йшов за нею на­зирці, явив­ся Маріїн Слав­ко. І Да­ру­сю зра­зу пе­рес­та­ла боліти го­ло­ва: Слав­ко був тве­ре­зий. їй зда­ва­ло­ся, що во­на зро­ду - хіба що ли­ше в ди­тинстві - не виділа Слав­ка тве­ре­зим, а те­пер він рівнень­ко йшов до неї на се­ре­ди­ну ріки з трем­тя­чою прос­тяг­ну­тою ру­кою. Зав­ж­ди із пов­ним ро­том слів, Слав­ко на цей раз мов­чав як німий.

    І Да­ру­ся та­кож прос­тяг­ла йо­му ру­ку.

    Так во­ни і йшли бе­ре­гом, з ви­тяг­ну­ти­ми од­не до од­но­го ру­ка­ми, ніби ве­ли­ся до шлю­бу або на на­ли­гачі. Слав­ко не про­мо­вив не те що кри­во­го - жод­но­го сло­ва, і Да­ру­ся слух­ня­но ішла за ним, не чу­ючи зи­мо­вої хо­лод­нечі.

    Славко привів Да­ру­сю до сільської теп­лич­ки. Не­ве­ли­ке, май­же круг­ле озер­це із жме­нею фон­тан­чиків, що не втом­лю­ва­ли­ся би­ти з-під землі, хо­ва­ло­ся за час­то­ко­лом при­бе­реж­них об­летілих верб. Чис­та во­да пуль­су­ва­ла пе­ред Да­ру­си­ни­ми очи­ма, і во­на, без­со­ром­но за­ко­тив­ши до пу­па спідни­цю, сту­пи­ла у ряс­не буль­котіння.

    Коли вий­ш­ла на бе­рег, Слав­ка ніде не бу­ло. Але во­на і са­ма зна­ла до­ро­гу до­до­му.

 

***

 

    …ОСЬ І ТЕ­ПЕР стоїть Да­ру­ся у хо­лодній ку­пелі осені - і бо­реть­ся із цвя­ха­ми, за­би­ти­ми в го­ло­ву чиїмось важ­ким, без­сер­деч­ним мо­ло­том. Та ми­нає якийсь час - чор­не залізо бо­лю ос­та­точ­но осідає на дно ріки, і тоді Да­ру­ся, підсте­лив­ши од­ну хус­т­ку з го­ло­ви, сідає на камінь. Її босі но­ги і далі - до кісто­чок - по­ло­ще чис­тень­ка про­зо­ра во­дич­ка. Во­на чує, як їй на­решті лег­шає. Шум ріки ос­та­точ­но зас­по­коює Да­ру­сю - і во­на зно­ву вер­таєть­ся до сво­го без­ко­неч­но­го ду­ман­ня.

    Вона не вміє не ду­ма­ти. Мо­же, то­му, що ні з ким не го­во­рить ні сло­ва, а во­на ж не є німа, то­му во­на ду­має без­пе­рер­в­но. Отак про все на світі ду­має - і від то­го її зав­ж­ди бо­лить го­ло­ва.

    …Даруся ди­вуєть­ся, чо­му ніхто не в'яже Слав­ка, ко­ли він на­пи­ваєть­ся і де­бо­ши­рить на пів-се­ла. На Ве­лик­день він так наб­рав­ся, що хотів підпа­ли­ти сто­до­лу, а потім синє по­лум'я пішло йо­му з ро­та.

    Марія - не­пок­ри­та го­ло­ва - біга­ла по сусідах з кри­ком і пла­чем: «Лю­де добрі, ря­туй­те! Хрис­тос вос­к­рес! Слав­ко ги­не!»

    Микола - лісник, не вста­ючи з-за ве­ли­код­но­го сто­лу, спокійно ска­зав роз­пат­ланій Марії, що сто­яла бе­зум­на на по­розі:

    - Марійо, вис­цяй­те­ся йо­му в рот, зра­зу по­пус­тить. Або роз­ведіть ко­няків з во­дою та й влий­те у рот конєчя, як не бу­де чим вис­ця­ти­ся… Ота­мо на стежці ко­ло Со­ко­ла кол­госпні коні насліди­ли, а конєки зібра­ти ніхто не зібрав.

    Бідна то­та Марія… Отак, як бу­ла у ве­ли­кодній спідниці, за­го­ли­ла­ся по­се­ред подвір'я і вис­ця­ла­ся у синє по­лум'я із си­но­во­го ро­та. А Слав­ка, по­ва­ле­но­го на зем­лю, не­на­че кну­ра до зарізу, три­мав йо­го та­то із яки­мось приїжд­жим гос­тем.

    Дарусі ста­ло шко­да Слав­ка, що міг від горілки згоріти ні за ца­по­ву ду­шу, і во­на уве­чері віднес­ла ос­таннє чер­во­не яб­луч­ко із своєї пив­ниці і мов­ч­ки по­да­ла Марії. На що Маріїн чо­ловік зітхнув:

    - Люди з пи­сан­ка­ми до на­ро­маль­них лю­дей хо­дять, а со­лод­ка Да­ру­ся ос­таннє яб­лу­ко при­нес­ла чор­но­му п'яниці.

    Марія сиділа на стільці ко­ло ліжка, у Слав­ко­вих го­ло­вах, що хар­котів з-під на­ки­ну­тої на нього ку­фай­ки, і три­ма­ла го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми так са­мо, як три­має її Да­ру­ся, ко­ли на неї на­па­дає біль, і хи­ли­та­ла­ся точ­но так са­мо, як би її го­ло­ву роз­ри­ва­ли іржаві об­ручі.

    І хто з них те­пер дур­ний, чи Марія, чи її син, чи обид­воє зра­зу, Да­ру­ся нап­рав­ду не знає.

    Через те йде собі до ріки, сідає на бе­резі прос­то на зе­ле­ну тра­вич­ку, що вже про­сить­ся до со­неч­ка, і ди­вить­ся на во­ду. її сьогодні го­ло­ва не бо­лить. Сьогодні Ве­лик­день і во­на вбу­ла­ся у ду­же давні, але все іще ве­ли­кодні че­ре­ви­ки. А зав­т­ра Да­ру­ся їх ски­не до дру­го­го Ве­ли­код­ня та й уже хо­ди­ти­ме на бо­су но­гу до­ти, по­ки не за­мер­з­не ріка. А як за­мер­з­не - ви­тяг­не та­тові ва­лян­ки.

    Коли во­на хо­дить бо­са, біль її му­чить мен­ше. Во­на ча­сом навіть ко­пає по­се­ред го­ро­ду яму на гли­би­ну до своїх крижів, спус­каєть­ся в неї, вгор­таєть­ся чор­ним жи­вим пок­ри­ва­лом, що лос­ко­че тіло пе­ре­ру­ба­ни­ми корінця­ми, чер­ва­ми і зотлілим лис­тям, - і так го­ди­на­ми чи то стоїть, чи си­дить у живій землі. Зем­ля ви­тя­гує біль і дає їй со­ки. Во­ни підніма­ють­ся тілом до са­мо­го тім'я, як по стов­бу­ру де­ре­ва, і Да­ру­ся зно­ву чує в собі си­лу, заб­ра­ну з го­ло­ви роз­пе­че­ним залізом бо­лю, ко­ли во­но ви­ла­зить, здаєть­ся, навіть крізь ву­ха і шкіру.

    То во­на собі й ду­має: хіба го­дить­ся з неї сміяти­ся, що ча­сом днює напівза­ко­па­на в зем­лю, як­що в селі та­ким же шти­бом ря­ту­ва­ли ко­лись Та­рас­ка, ко­ли йо­го би­ла елек­т­ри­ка? За­ко­па­ли по са­му шию, і зем­ля ви­тя­га­ла смерть із нього. І ніхто не сміявся ані з Та­рас­ко­во­го та­та, ані з йо­го братів, які кла­ли йо­го у ви­ко­па­ну яму, як у цвин­тар­ну мо­ги­лу.

    І на­що се­ло ро­ка­ми сміється з не­щас­ної Да­русі? Та­рас­ка один раз би­ла елек­т­ри­ка. А її б'є біль у го­ло­ву май­же щод­ни­ни. Що, їй че­ка­ти на чи­юсь сто­рон­сь­ку поміч? Во­ни самі собі по­мог­ти не мо­жуть, хіба їм до неї? Во­ни ма­ли би бу­ти раді за Да­ру­сю, що кло­по­ту їм не при­но­сить. Але вже… хай кру­тять паль­ця­ми ко­ло скронь. Все од­но, то ли­ше дурні кру­тять. Аби лиш про кон­фе­ти не на­га­ду­ва­ли.

 

***

 

    ЛЮДИ не ро­зуміють, що Да­ру­ся ря­тує се­бе, як мо­же. Ко­ли во­дою, ко­ли зем­лею, ко­ли тра­ва­ми. Бо по­над усе їй хо­четь­ся жи­ти на цьому світі, та­ко­му ве­се­ло­му, та­ко­му коль­оро­во­му і за­паш­но­му. Ко­ли во­на здо­ро­ва - на­до­лу­жує той час, як зви­ваєть­ся від бо­лю. Во­на не хо­че зга­ду­ва­ти про нього, бо та­ка вже збо­ле­на, що не знає, як іще хо­дить своїми но­га­ми.

    Але Да­ру­ся ні на що не нарікає. Бе­ре вицвілий клу­бо­чок коль­оро­вих вов­ня­них ни­ток, кілька шматків скла­де­ної учет­ве­ро позлітки, стрічки із весільно­го вінка Маріїної донь­ки Ан­ни, та й іде у свій зо­ло­тий са­до­чок, сад­же­ний іще та­то­ви­ми ру­ка­ми, між груш­ки і яблінки. Яб­луні вже не мо­жуть доб­ре ро­ди­ти. Старі. Але ще десь світить­ся плід між рідень­ким зо­ло­том лис­ту. А гру­ша геть роз­сох­ла­ся. Уже й лис­ту на ній стільки, скільки на лисій Пітри­ковій го­лові во­лос­ся.


    Даруся лізе у гру­шу і по­чи­нає пе­рев'язу­ва­ти позліткою її сум­не гілля. Чо­му де­ре­во має су­му­ва­ти, ко­ли пригріває осіннє со­неч­ко, ко­ли Да­ру­сю не шу­гає біль у мо­зок? Да­ру­ся в неділю зав­ж­ди зо­дя­гає ма­ми­ну ви­ши­ту со­роч­ку. А що, груш­ка не мо­же сьогодні ма­ти со­ро­чеч­ку, ви­ши­ту Да­ру­си­ни­ми ру­ка­ми? Позлітка блис­тить на сонці, вітер ко­ли­ше коль­орові нит­ки на ру­до­му листі - і Да­ру­ся хо­че співа­ти. Але хтось мо­же вчу­ти. Співан­ка та­кож шко­ду при­но­сить. Іван­на з Ва­си­лем доспіва­ли­ся про чер­во­ну ка­ли­ну та­кої, що у Сибір їх відвез­ли і до­те­пер там три­ма­ють. А мо­же, вже й не три­ма­ють, бо не­ма ко­го?!

    Даруся все чує і все знає, ли­ше ні з ким не го­во­рить. Во­ни ду­ма­ють, що во­на німа. А во­на не німа. Да­ру­ся прос­то не хо­че го­во­ри­ти. Сло­ва мо­жуть ро­би­ти шко­ду. Во­на не знає, звідки це пам'ятає, але це прав­да. Ще тро­хи - і Да­ру­ся зга­дає, хто їй ка­зав, що будь-яка бесіда мо­же ро­би­ти шко­ду.

    Що з то­го, що во­на не го­во­рить? Німа Катрінка та­кож лиш на ми­гах по­ка­зує, і ніхто її дур­ною не на­зи­ває. А Да­ру­ся і язик не проґлиґну­ла, а все од­но ка­жуть за неї неп­рав­ду. Во­на не со­лод­ка, але й не дур­на. Та Бог їх бе­ри, дурні людські язи­ки.

    Даруся пам'ятає, як іще геть зовсім ма­лою, ще до то­го, як дізна­ла­ся смак кон­фет, во­ни з сусідським Слав­ком кру­ти­ли паль­цем ко­ло чо­ла, ко­ли ву­ли­цею йшла дур­на Па­рас­ка, і во­ни, дітва­ки, собі ду­ма­ли, що во­на нап­рав­ду бу­ла дур­ною, бо так усі в селі ка­за­ли; бо Па­рас­ка вго­лос го­во­ри­ла са­ма до се­бе, ма­ха­ла ру­ка­ми і все ко­мусь гро­зи­ла ве­ли­ким гру­бим пру­том. Па­рас­ка ціли­ми дня­ми хо­ди­ла поміж хатів, нічо­го не про­ся­чи, ніко­го не зачіпа­ючи, лиш гру­бий прут роз­гой­ду­вав­ся в її ру­ках, як сільський вітряк, і Да­ру­ся якось за­пи­та­ла та­та, як то дур­ну Па­рас­ку не бо­лять ру­ки від пру­та, а но­ги від хо­ду.

    Тато взяв тоді сво­го бу­ка, прип­ря­та­но­го на всяк ви­па­док у хо­ро­мах, і дав Да­русі та­ко­го шміру по сраці, що во­на півдня відсид­жу­ва­ла­ся у ба­ра­бу­линні по­за стай­нею.

    - За що ви ме­не би­ли, та­ту? - за­пи­та­ла Да­ру­ся уве­чері, ко­ли очі ви­сох­ли від сліз, а гу­зи­чи­на пе­рес­та­ла пек­ти. -Усі ка­жуть, що Па­рас­ка дур­на. А ми із Слав­ком не ка­за­ли, лиш по­ка­зу­ва­ли, що во­на сла­ба на го­ло­ву.

    - Слабі на го­ло­ву - то Божі лю­ди. - Ото і все, що ска­зав тоді та­то.

    - А ми що, не всі Божі? - роз­ча­ро­ва­но за­пи­та­ла Да­ру­ся. - Ма­ма та­кож ча­сом бу­ває сла­ба на го­ло­ву, але ви, та­ту, ніко­ли не ка­за­ли, що ма­ма - Бо­жа лю­ди­на.

    І тоді та­то чи не впер­ше пог­ла­див Да­ру­сю по го­лові:

    - Дарусю, на­шу ма­му ча­сом бо­лить го­ло­ва, бо во­на па­да­ла з дам­би. Але во­на не є сла­ба на го­ло­ву. А Па­рас­ка - тро­хи не спов­на ро­зу­му. І то­му во­на Бо­жа лю­ди­на, бо лиш во­на собі вільно мо­же го­во­ри­ти з Бо­гом. А ми всі реш­ту не такі, як Па­рас­ка. І, дай Бо­же, що­би ти, со­лод­ка моя ди­тин­ко, ніко­ли не бу­ла та­кою Бо­жою лю­ди­ною, як Па­рас­ка.

    - То ви, та­ту, не хотіли би, щоб ва­ша Да­ру­ся з Бо­гом го­во­ри­ла?

    - Чудо ти моє со­лод­ке… - та­то поцілу­вав Да­ру­сю у тім'ячко. - Ви­ка­жи «отче­наш» і йди ля­гай спа­ти. Це най­к­ра­ща роз­мо­ва з Бо­гом:

    - Тату, а ксьондз з Бо­гом ко­ли го­во­рить: ко­ли у церкві мо­лит­ву ка­же, чи ко­ли ніхто не чує? - не відстає Да­ру­ся.

    ВОНА і за ксьон­д­за ко­лись діста­ла від та­та доб­рої пет­руш­ки. А все че­рез Маріїно­го Слав­ка. Дітьми во­ни лиш із Слав­ком ба­ви­ли­ся. Слав­ка зав­ж­ди но­си­ло, мов кро­та по го­ро­ду, а Да­ру­ся навіть ма­лою бу­ла сте­пен­на, роз­важ­ли­ва, не­на­че ста­ра жінка.

    Та бу­ва­ло, що Слав­ко підби­вав і її на дур­не діло. Так ста­ло­ся і то­го ра­зу. Во­ни гра­ли­ся в хо­ван­ки на Маріїно­му подвір'ї, поміж кількох стогів сіна, прос­то­ро­го дровітня, сто­до­ли, вко­па­ної у горб пив­ниці і за­паш­ної зав­ж­ди олійні.

    Якийсь сто­рон­сь­кий чо­ловік, у зе­ле­но­му ка­пе­люсі і з па­лич­кою-топірцем, спер­шись на пар­кан, дов­го спос­терігав за га­лас­ли­вим біган­ням по оборі Слав­ка із Да­ру­сею, по­ки, зреш­тою, не звер­нув­ся ша­ноб­ли­во. Да­ру­ся пам'ятає, як він кра­си­во і повільно ски­дав пе­ред ни­ми ка­пе­лю­ха:

    - Слава Йсу!

    - Навіки сла­ва Бо­гу! - од­но­час­не зідповіли гос­теві з-по­за пар­ка­на.

    - Чиї ви бу­де­те, дітво? Яко­го ґазди? - поціка­вив­ся чо­ловік.

    - Хто чий, - зме­ти­ку­вав Слав­ко. - Я - Маріїн, во­на - Да­ру­ся. А що ви хотіли, вуй­ку?

    - Чи не знаєте ви, дітво, де тут у вас жи­ве ксьондз?

    - Ксьондз? - пе­ре­пи­та­ла, по­ду­мав­ши Да­ру­ся. -А кот­рий?

    - А у вас що, два ксьон­д­зи? - засміяв­ся чо­ловік.

    - А на­що вам ксьондз? - Слав­ко пе­ре­хи­лив­ся че­рез пар­кан, і на за­пи­тан­ня відповів за­пи­тан­ням.

    - Дитину хо­чу схрес­ти­ти. Я з то­го бо­ку ріки, а у нас ксьондз один на три па­рафії. А Ваш, ка­жуть, ду­же доб­рий.

    - Вам то­го ксьон­д­за тре­ба, що з бо­ро­дою, і в мантії? Той, що ви­со­кий чор­ний ка­пе­люх но­сить? - до­пи­ту­вав­ся Слав­ко.

    - Той-той…

    - То беріть ота­ко-о-о до­го­ри, а на отій обочі, на гор­бу під сли­ва­ми, жи­ве ксьондз.

    - Славку, ксьондз жи­ве вдо­лині, за цер­к­вою, -Да­ру­ся тор­га­ла за ру­кав сусідсько­го хлоп­чи­ка, але нез­на­йо­мець з топірцем уже не чув то­го, зник­нув­ши за пе­ре­ла­зом по той бік ву­лиці. - А під сли­ва­ми жи­ве Ва­силь.

 

***

 

    …УЖЕ як гу­ляв уве­чері та­то­вий та­сок по Да­ру­синій спідни­чині та по но­гах, во­на до­те­пер чує. Ма­ло то­го, що всти­ду наб­рав­ся сто­рон­сь­кий чо­ловік, привітав­шись із Ва­си­лем-тес­лею «Сла­ва Йсу, Бог на поміч, ксьон­д­зе!», то ще ним же ма­ло не був би­тий. Бо тес­лю у селі по­за очі про­зи­ва­ли ксьон­д­зом за йо­го недільну оде­жу, в якій він незмінно хо­див до цер­к­ви: дов­ге паль­то, схо­же на ксьон­д­зо­ву мантію, і чор­ний ка­пе­люх. А вже ко­ли гість, вип­рав­до­ву­ючись, по­яс­нив, звідки йо­го спра­ви­ли на обіч під сли­ви, то й Ва­силь-тес­ля не за­ба­рив­ся у них удо­ма під вечір:

    - Ґаздику ґреч­ний, я знав, що ви ґазда, але ніко­ли би не по­ду­мав, що ви так фаль­ши­во ди­ти­ну свою вчи­те! Всти­да­ли би ся! Всти­ла­ли! - і плю­нув собі під но­ги.

    Даруся ду­же доб­ре до­те­пер пам'ятає, як та­то зго­дом по­яс­ню­вав їй, що не кож­на лю­ди­на є та­кою, як про неї ка­жуть по­за­очі.

    - Люди ча­сом люб­лять посмішку­ва­ти­ся з іншо­го, то й призвішку­ють­ся. А во­но не зав­ж­ди від зло­би бу­ває. І не зав­ж­ди прав­да.

    - А це встид­но, ко­ли тобі призвішку­ють­ся? - тоді хотіла зна­ти усе, ніби хто на­шеп­тав, чи по­пе­ре­див про влас­не май­бутнє.

    - Не встид­но, ди­ти­но, як­що ти не злодій і не бре­хун…

 

***

 

    ДАРУСЯ ПЛА­ЧЕ, пок­лав­ши не­пок­ри­ту го­ло­ву в са­мот­ню чер­во­ну ай­с­т­ру, що заб­лу­ди­ла між синіх та білих своїх по­сес­тер. Грим­лять сусідські ба­ня­ки по обид­ва бо­ки від Да­ру­си­ної гос­по­дар­ки. Марія, чу­ти, ва­рить сли­во­ве по­вид­ло, бо пах­не аж сю­ди, в ай­с­т­ри, та й оси пос­ки­да­ли­ся ро­ями з груш-ди­чок до Маріїної воз­ниці. А Ва­сю­та де­ре пір'я - по­душ­ки бу­де ро­би­ти внучці, на­весні весілля.

    Марія зав­ж­ди ка­же на­пе­ред:

    - Дарусю, зав­т­ра бу­ду по­вид­ло ва­ри­ти.

    А на ра­нок ди­вить­ся по­че­рез пар­кан: як­що Да­ру­ся об­хо­дить го­род, то мож­на у воз­ниці клас­ти во­гонь.

    Марія чуд­на, сподіваєть­ся, що Да­ру­ся не ро­зуміє, чо­му во­на ка­же на­пе­ред про по­вид­ло. А Да­ру­ся знає: Марія ду­має, що її по­вид­ло со­лод­ке. Ніяке во­но не со­лод­ке - тер­п­ке, язик і яс­на по­щи­пує. І ніщо на світі не є со­лод­ким, окрім кон­фет. Та Да­ру­ся навіть з Марією не хо­че про це го­во­ри­ти.

    Поки про кон­фе­ти Да­ру­ся ду­має в своїй го­лові са­ма, без ніко­го чу­жо­го, го­ло­ва не бо­лить її ніко­ли, а як лиш хто на­га­дає вго­лос - тоді че­реп зно­сить, на­че ту­пою со­ки­рою: цюк та цюк, лиш кістки дов­бає, а зітну­ти не мо­же.

    Хай би собі лю­ди їли кон­фе­ти, скільки хотіли, аби лиш Да­ру­ся про це не чу­ла. Тоді її й го­ло­ва не боліла б.

    А Маріїне по­вид­ло Да­ру­ся їсть узимі. Бе­ре хліб або ку­ле­шу, ми­соч­ку по­вид­ла, гор­нят­ко ок­ро­пу - і їсть собі хоч до по­луд­ня, а хоч до ве­чері, а хоч і се­ред ночі мо­же вста­ти та й за­чер­п­ну­ти лож­ку - дві. А ко­ли їсть, то зав­ж­ди ду­має: по­нес­ла би та­тові по­вид­ла, та він ніко­ли чо­мусь про по­вид­ло не про­сить. А без та­то­во­го сло­ва Да­ру­ся не зва­жуєть­ся. Во­на знає, що він лю­бить.

    Даруся пла­че, бо дав­но не бу­ла в та­та. То тре­ба вип­ла­ка­ти­ся на­пе­ред, при ньому - не мож­на. Мо­же, він на неї і сер­дить­ся, але ще не бу­ло та­ко­го ра­зу, щоб во­на йшла до та­та з по­рожніми ру­ка­ми.


    А не йшла, бо не ма­ла з чим. Яб­лук від вес­ни не має. Торішні ба­ра­булі скінчи­ли­ся, а на сьогорічні в Да­русі нев­ро­жай, такі дрібні, як ліскові горіхи. Віддасть Маріїним сви­ням. Ква­ше­на ка­пус­та на та­то­вий жо­лу­док не ду­же доб­ра. Затірку без мо­ло­ка нес­ти та­кож не го­дить­ся.

    А по­ки ми­ну­ло­го ра­зу зби­ла ку­ла­чок ма­сель­ця з Маріїно­го мо­ло­ка, ми­ну­ло зо два місяці, а мо­же, цілих три. Марія при­не­се півлітер­ку раз на два-три дні, а Да­ру­ся йо­го не п'є - ли­шає на сме­тан­ку. Збе­ре раз-дру­гий - і мо­ло­ко в бідон­чик та в пив­ни­цю. Знов че­кає на півлітер­ку. А по­то­му з кис­ло­го мо­лоч­ка сир­ця зро­бить. І лиш тоді піде до та­та.

    Коли до­ди­ви­ла­ся, що мо­ло­ка зовсім ма­ло, бо Маріїна ко­ро­ва по­ча­ла відби­ва­ти, пішла до Пав­ла на день­ку гро­ма­ди­ти. Жінки ма­ха­ли ру­ка­ми, за­би­ра­ли граблі, ка­за­ли во­ди гро­маділь­ни­кам від ко­ри­та но­си­ти, та во­на не ви­пус­ти­ла граблів із рук до са­мо­го підвечірку, по­ки не по­чу­ла, як то­нень­кий свер­д­лик по­чав свер­д­ли­ти го­ло­ву… Лиш тоді пок­ла­ла граблі під бу­ка і пішла до ко­ри­та. Ли­ла і ли­ла на се­бе мо­роз­ну во­ду відра­ми, що не ли­ши­ла су­хої нит­ки, і свер­д­ли­ки та­ки вти­ши­ли­ся.

    А Пав­ли­ха да­ла тоді трош­ки брин­зи, жмень­ку си­ру і відро ба­ра­буль. На ціле весілля ста­ло би то­го доб­ра.

 

***

 

    ДАРУСЯ ЗАВ­Ж­ДИ зби­ра­ла­ся до та­та з са­мо­го ра­неч­ку.

    Довго вми­ва­ла­ся.

    Ще дов­ше че­са­ла­ся.

    Виклала ко­ро­ною ко­су.

    Зав'язалася дво­ма хус­т­ка­ми: білою і чор­ною.

    Вбралася теп­ло. Звер­ху на вов­ня­ну ка­ца­вей­ку на­ки­ну­ла по­ло­вин­ку тер­то­го-пе­ре­тер­то­го, дав­но вицвіло­го ліжни­ка.

    І так сиділа під стіною на лавці май­же цілий день.

    - Солодка Да­ру­ся до та­та сьогодні зібра­ла­ся, -по­чу­ла з ву­лиці чийсь го­лос і навіть не хотіла впізна­ти йо­го.

    - Видко, мо­ло­ка нап­ря­та­ла, си-и-иро­та, - відповів інший, та­кож непізна­ний го­лос.

    Коли Да­ру­ся зби­ра­ла­ся до та­та, во­на ма­ло що ро­зуміла. Ні, не так - ро­зуміти во­на ро­зуміла, але ви­ду не по­да­ва­ла. Раз навіть Марію не впізна­ла, ко­ли та пок­ла­ла на лав­ку ко­ло неї ми­соч­ку з кілько­ма яй­ця­ми.

    Нащо їй те­пер впізна­ва­ти Марію, ко­ли Да­ру­ся яй­ця до та­та не но­сить? Він на яй­ця не ди­вив­ся з тої по­ри, як на Ве­лик­день сон­ця дістав, з'ївши од­ра­зу п'ять пи­са­нок.

    Сидить Да­ру­ся під ха­тою і зби­раєть­ся з дум­ка­ми. Му­сить склас­ти у своїй го­лові до по­ряд­ку те, що має сьогодні ска­за­ти та­тові. Да­ру­ся роз­ка­зує йо­му все, про все пи­тає, але най­дов­ше слу­хає глу­ху повільну та­то­ву бесіду. Лиш ніко­ли при ньому не пла­че. Та­то Да­ру­си­но­го пла­чу не приз­нає. І во­на йо­го сер­ди­ти не сер­дить.

    Коли сон­це па­де до­ни­зу, але ще не сідає, Да­ру­ся бе­ре ве­ли­кодній ко­шик, вис­те­лює дно по­ло­ви­ною ви­ши­то­го руш­ни­ка із Матір'ю Бо­жою, кла­де ту­ди за­гор­ну­тий у мар­леч­ку сир, мас­ло, літро­ву бан­ку з мо­ло­ком, тро­хи, але не­ба­га­то хлібця, клап­тик наж­дач­но­го па­пе­ру, нак­ри­ває дру­гою по­ло­ви­ною руш­ни­ка, бе­ре ко­шик на ру­ку, зак­ри­ває хвіртку на клям­ку і ви­хо­дить на се­ре­ди­ну ву­лиці.

    До та­та Да­ру­ся йде тільки се­ре­ди­ною ву­лиці, їдуть ма­ши­ни, йдуть фіри, тяг­нуть­ся лю­ди - Да­ру­ся знає своє: во­на по до­розі до та­та - княж­на. Мо­лоді поспіша­ють до шлю­бу, мер­ця не­суть на цвин­тар - ні на крок не ус­ту­па­ють­ся з се­ре­ди­ни до­ро­ги, і ніхто не пе­ре­чить то­му зви­чаєві. То чо­му Да­русі не­воль­но ро­би­ти так са­мо?

    Вона навіть ко­лись пи­та­ла та­та, чо­му кож­на мо­ло­да йде до шлю­бу так, ніби вся ву­ли­ця - лиш її од­ної.

    «Бо до шлю­бу во­на - княж­на», - відповів та­то.

    «А після шлю­бу?» - пи­та­ла Да­ру­ся.

    Тато чо­мусь зітхнув: «Не­щас­на жінка».

    Поки Да­ру­ся не бу­де не­щас­ною, во­на зав­ж­ди до та­та йти­ме, як княж­на. І ніхто їй не роз­каз.

    Правда, це бу­ває не­гус­то, що Да­ру­ся хо­дить по селі княж­ною. Хоч во­на й не ліни­ва, але на­доїдли­вою бу­ти не сміє. Хай та­то кра­ще пи­тає, чо­го її так дов­го не бу­ло, ніж має кри­ви­ти­ся, що донь­ка хо­дить, як фіра без диш­ла.

    Іде Да­ру­ся се­ре­ди­ною ву­лиці - і обіч неї, як весільні друж­би, по­важ­но тря­суть­ся сільські пси, ті, кот­рих гос­по­дарі не при­си­лю­ють до ха­ла­бу­ди. До­ки зай­де до та­та, збе­реть­ся їх зо два де­сят­ки. Ідуть - не бре­шуть, лиш мо­ти­ля­ють хвос­та­ми, ніби облізли­ми весільни­ми де­рев­ця­ми, та язи­ки ви­со­лоп­лю­ють, та шкірять­ся біли­ми зу­ба­ми.

    Але це той раз, ко­ли Да­ру­сю ніхто не мо­же за­доб­ри­ти - навіть со­ба­ки. Щоб во­на тоді їм ки­ну­ла кус­ник ку­леш­ки - бо­ронь Бо­же, їй би ру­ки відсох­ли і но­ги би відібра­ло, ко­ли б во­на, княж­на, ду­ма­ла те­пер іще про ко­гось, окрім та­та. Отож ідуть -зай­ма­ючи всю ву­ли­цю, від шан­ця до шан­ця, і ніби­то й му­зи­ка не грає, а во­ни йдуть якось ве­се­ло, жи­во, ди­ви­ти­ся на них іншим ра­зом хо­четь­ся більше, ніж на гурт лю­дей.

    Пливе со­лод­ка Да­ру­ся у суп­ро­воді со­бак зав­ж­ди без­люд­ною сільською ву­ли­цею, а по­за­ду ча­сом фир­кає кілька мо­торів, що так і не на­ва­жу­ють­ся об­га­ня­ти цю див­ну про­цесію, як не об­га­ня­ють зна­ючі шо­фе­ри ані по­хо­рон, ані весілля.

    Ось уже й клуб. А щоб провіда­ти та­та, ко­ло клу­бу тре­ба звер­ну­ти по­за Йор­чи­ху, ка­жуть у селі. В оцій ось хаті пра­во­руч те­перішнь­ого сільсько­го клу­бу жи­ла ко­лись жінка. Чи то іще за Австрії, чи за Ру­мунії. Йор­чи­хою зва­ла­ся, бо чо­ловік у неї був Йор­ко. Ма­ле хто пам'ятає, ко­ли ті Йор­ки самі спокійни­ли­ся, чи хто їм поміг по­дя­ку­ва­ти цьому світові. Дав­но чужі лю­ди по­бу­ду­ва­ли на місці Йор­ко­вої ха­ти цілі хо­ро­ми, на­ро­ди­ли і пош­ко­лу­ва­ли діто­чок, та й ґазду­ють собі як уміють, а до місця, яко­го в селі ніко­му не об­ми­ну­ти, так і при­пе­ча­та­ло­ся: по­за Йор­чи­хою…

    - Ви, Одокіпко, на­що ці руш­ни­ки ку­пуєте?

    - Як на­що?! По­за Йор­чи­ху го­ту­юся.

    - Та ще ра­но вам, бійте­ся Бо­га!

    - Ніколи не­ра­но ду­ма­ти про зав­т­ра. Бо­яти­ся Бо­га за щось дру­ге тре­ба, а не за це. Так що й вам ра­дю: ку­пуй­те руш­ни­ки, по­ки є, бо мо­же не бу­ти…

    - Чуєте, Ма­русь­ко, щось та­ке ся ро­бить з на­ши­ми людь­ми у це­му світі, що га­раз­ду нізвідки не вид­ко і кінця-краю їхньому ду­рен­с­т­ву та­кож не вид­ко.

    - Най лю­де густіше, кум­ко, хо­дять по­за Йор­чи­ху - звідти усе так доб­ре вид­ко, що а-а-але де тобі!.. Кра­ще, як із Чор­но­го­ри.

    Але лю­ди не ду­же квап­лять­ся прос­то так хо­ди­ти по­за Йор­чи­ху. Мо­же, та­кож не ду­же ма­ють з чим, як ото не ма­ла Да­ру­ся. Мо­же, не ма­ють ко­ли. А Да­ру­ся вже має.

    Коло клу­бу во­на бе­ре різко вліво, пе­ре­хо­дить ши­ро­кий де­рев'яний місто­чок і на­решті стає пе­ред бра­мою. Бра­ма тут зав­ж­ди зам­к­не­на на де­рев'яний па­ти­чок. Да­ру­ся кла­де ко­шик на зем­лю, ви­тя­гує па­ти­чок, за­ти­кає йо­го в зем­лю, відкри­ває навстіж од­ну по­ло­ви­ну бра­ми і тоді ози­раєть­ся. Со­ба­ки, по­опус­кав­ши пис­ки, сто­ять півко­лом біля Да­русі, ніби сто­ро­жу­ють. Во­на дов­го ди­вить­ся на них, гла­дить кож­ну по го­лові, на­хи­ляєть­ся, на­чеб­то щось на­ка­зує, бе­ре на ру­ку ко­шик і сту­пає за бра­му.

    Утішені со­ба­ки тісним ко­лом всіда­ють­ся біля про­чи­не­ної бра­ми, зірко по­зи­ра­ючи навсібіч, аж по­ки Да­ру­ся не зни­кає між де­ре­ва­ми і квіта­ми. Со­ба­ки не тільки зав­ж­ди че­ка­ють отут Да­ру­сю, навіть ко­ли б во­на вер­та­ла­ся від бать­ка по­ночі, але й по­да­ють знак усім іншим: ко­ли за бра­мою Да­ру­ся, хо­ди­ти ту­ди не ра­ди­мо.

    Не од­на ду­ша не раз дає но­гам по­ля, ко­ли біля Йор­чи­хи ча­ту­ють пси.

 

***

 

    НИЗЕНЬКІ ворітця біля та­то­вої хат­ки при­чи­нені, і Да­ру­ся за­хо­дить ти­хо, ніби боїть­ся спо­ло­ши­ти гос­по­да­ря. Як і ми­ну­ло­го ра­зу, та­та ніде не вид­ко. Їй лиш чу­ти йо­го го­лос. Він ніби про­ри­ваєть­ся десь із підзе­мел­ля - і прос­тує так ти­хо, ледь чут­но, що во­на відра­зу сідає на зем­лю, у ви­со­ку не­ко­ше­ну тра­ву біля самісінько­го та­то­во­го по­ро­га, де на неї од­ра­зу на­ки­даєть­ся ме­туш­ли­ва му­раш­ва. Їй ро­бить­ся якось чуд­но, див­но, навіть со­лод­ко. Так. Во­на чує чи то со­лодкість, чи млість у гру­дях - але, о чу­до! - від тої со­лод­кості в го­лові та­кож стає лег­ко.

    Дарусі здаєть­ся, що бідна ду­ша на якийсь час за­ли­ши­ла її і по­летіла на та­то­вий го­лос. Ли­ши­ло­ся од­не тіло, ніби­то й не Да­ру­си­не, не збо­ле­не і не зчорніле, а чиєсь чу­же, нез­на­не хо­лод­не тіло, по яко­му ве­се­ло сну­ють му­раш­ки. Во­на си­дить, зав­мер­ла, май­же не ди­ха­ючи, із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма, ніби боїть­ся, що ось-ось ду­ша вер­неть­ся на­зад в її тіло, але вже без та­то­во­го го­ло­су.


    А го­лос пли­ве звіду­сю­ди, як при­західне сон­це, -лагідне, не­докірли­ве, тер­п­ля­че. І Да­ру­ся схи­ляє та­ку яс­ну те­пер, покірну го­ло­ву, са­ма не зна­ючи пе­ред ким: чи пе­ред со­неч­ком, чи отим го­ло­сом, що пе­ле­нає з ніг до го­ло­ви, ніби хо­че зігріти, чи на­лю­би­ти, чи на­жаліти…

    Нарешті на­люб­ле­на по­волі зни­ка­ючим та­то­вим го­ло­сом, із по­вер­ну­тою у тіло ду­шею, Да­ру­ся ліни­во роз­п­лю­щує очі, підво­дить­ся із землі і аж тоді роз­зи­раєть­ся довкіл.

    Як во­на дав­но тут не бу­ла! Як без­в­с­тид­но за­пус­ти­ла та­то­ву осе­лю! Над­ла­мані вітром, жовтіючі пас­ма гус­тої тра­ви ки­ва­ють голівка­ми: дав­но, ой дав­но, до­ню…

    Даруся об­ри­ває по­жух­лу тра­вич­ку, ви­но­сить її за ворітця залізної ого­рожі із сліда­ми не так дав­ньої фар­би, як уже більше - іржі. Бе­ре наж­дак, зчи­щає ру­дий на­кип, об­ти­рає ганчіркою залізне прут­тя. Тоді іде до та­та у го­ло­ви. При­хи­ляєть­ся до верхівки хрес­та - і зно­ву дов­го стоїть, зав­мер­ла, лиш раз по раз хи­тає го­ло­вою, ніби­то на знак зго­ди на го­лос, лиш їй чут­ний і зро­зумілий. Во­на роз­во­дить ру­ка­ми, обнімає хрест, і знов на­дов­го при­рос­тає до нього.

    Тоді зду­ває з хрес­та по­ро­хи, об­ти­рає йо­го мар­леч­кою, по черзі тор­гає усі чо­ти­ри стовпці ого­рожі і на­решті сідає в но­гах дав­но осілої, май­же рівної із зем­лею мо­гил­ки.

    Даруся повільно прик­ла­дає ву­хо до землі - але за якусь мить рап­то­во схоп­люєть­ся. Ме­туш­ли­во шу­кає дов­ко­ла, потім б'є се­бе до­ло­нею в чо­ло, ски­дає із пле­чей по­тер­ту по­ло­вин­ку ліжни­ка і нак­ри­ває нею нижній краєчок мо­гил­ки, ніби вкри­ває мерзлі та­тові но­ги. Хіба йо­му, та­ко­му пе­ре­мер­з­ло­му, та­ко­му пе­рет­руд­же­но­му на своєму віку, зігріти­ся ли­ше тра­вою чи зем­лею?

    Коли Да­ру­ся за­хо­дить по по­яс у во­ду чи стає у ви­ко­па­ну по крижі яму - во­на не шу­кає теп­ла, во­на шу­кає ря­тун­ку на свою го­ло­ву. За­хо­дить у во­ду чи в зем­лю не­на­дов­го - лиш до­ти, по­ки во­гонь не по­ки­дає тім'я. Але як­би во­на отак про­ле­жа­ла в хо­лодній землі ро­ки, як та­то, му­си­ла би шу­ка­ти теп­ла.

    Ось і за­раз та­то­вий го­лос ска­зав, що йо­му та­ки хо­лод­но, то во­на йо­го трош­ки зігріє. Отак пог­ла­дить крізь хо­лод­ну глин­ку худі йо­го гру­ди, пе­ре­бе­ре хо­лодні пальці, за­че­ше во­лос­ся. А тоді дасть уже й по­ба­юва­ти. Бо навіть най­людніший храм у селі не є та­кий ве­се­лий, як Да­ру­син бай отут із та­том.

    Добре, що сьогодні є з чим ба­юва­ти! Да­ру­ся вик­ла­дає з ко­ши­ка при­па­се­не доб­ро дов­к­руг хрес­та, роз­гор­тає з мар­леч­ки сир, мас­ло, відщи­пує пу­чеч­ком по ма­ленькій дрібочці, ки­дає в рот. Дов­го пе­ре­жо­вує. А тоді схи­ляєть­ся близь­ко до хрес­та і ніби щось нашіптує в йо­го чор­ну верхівку, мов­би у люд­сь­ке ву­хо. Гу­би во­ру­шать­ся так ви­раз­но, що, ко­ли б до неї на­хи­ли­ти­ся, мож­на б розбірли­во по­чу­ти сло­ва.

    Даруся шеп­че дов­го, га­ря­че, пал­ко, лиш ко­ли-не-ко­ли відри­ваєть­ся від хрес­та, ози­ра­ючись нав­к­руг, об­ша­рює пог­ля­дом усе дов­ко­ла, і зно­ву при­па­дає до землі, і шеп­че швид­ко, ніби боїть­ся, що хтось по­чує її страш­ну мо­ву.

    Вона ніко­ли не па­лить тут свічку. Бо свічка го­рить-го­рить та й ви­па­лює все, що є довкіл люд­сь­ко­го. Во­гонь свічки ви­га­няє не тільки злий дух, але й дух лю­ди­ни, яка не зав­ж­ди бу­ла мер­т­вою. А як зни­кає дух - тоді за вмер­лою лю­ди­ною ту­жиш все мен­ше і мен­ше, по­ки не пе­рес­таєш ту­жи­ти зовсім.

    Тому Да­ру­ся не лю­бить лю­дей, які світять на мо­ги­лах свічки. Во­ни швид­ше хо­чуть поз­бу­ти­ся бо­лю, що ди­хає з-під сум­ної мо­гиль­ної гли­ни. Лю­ди втіка­ють від ту­ги, яка за­хо­дить заш­по­ра­ми в ду­шу, як тільки очі ви­хоп­лю­ють хрест. Лю­ди не люб­лять ту­жи­ти. Во­ни вза­галі нічо­го не люб­лять.

    А Да­ру­ся не хо­че не ту­жи­ти за та­том. Бо для неї тут не ту­га - тут, ко­ло та­та, лиш стільки її справ­ж­нь­ого жит­тя. Усе ли­хе ми­ну­ло­ся, поблідло, втра­ти­ло ясність, а ту­га за чи­мось да­ле­ким ли­ши­ла­ся в Да­ру­синій го­лові та­кою гос­т­рою, що від то­го во­на бо­лить її. І як­що не роз­ра­дить та­то - то вже ніхто не по­мо­же Да­русі. Ото во­на й не па­лить свічку: боїть­ся, що прий­де сю­ди кот­ро­гось ра­зу - а го­лос, який зав­ж­ди пли­ве звіду­сю­ди, як сон­це, що й не знаєш звідки, більше не зус­тріне її. Що во­на тоді ро­би­ла б?

    Нема ба­ра­буль, ли­шаєть­ся жмень­ка му­кич­ки, дов­го ні з чо­го зби­ти та­тові ма­сель­ця - все мож­на пе­ре­терпіти. Навіть дов­гий не-прихід сю­ди. Усе мож­на. Але що­ра­зу, ко­ли Да­ру­ся наб­ли­жаєть­ся до мо­гил­ки, ду­ша її та­кож згор­таєть­ся рав­ли­ком від стра­ху, що її за­раз зус­тріне мер­т­ва - без та­то­во­го го­ло­су - ти­ша. Як­що не бу­де йо­го го­ло­су - не ста­не і її. Без го­ло­су на­що їй жи­ти?

    Ніхто, жод­на ду­ша у світі не знає, що Да­русі лиш тут розв'язу­ють­ся ус­та. Іноді во­на ду­має, що й са­ма не знає про це.

    Коли во­на впер­ше спро­бу­ва­ла за­го­во­ри­ти з та­том, стра­шен­но пе­ре­ля­ка­ла­ся влас­но­го го­ло­су. Тоді їй зда­ло­ся, що йо­го по­чув і увесь світ, а ще гірше - все се­ло, та­ким він був звуч­ним, го­лос­ним. Да­ру­ся твер­до зна­ла, що ска­за­ла ли­ше од­не сло­во: «Та­ту…», а го­лос сам ішов собі з гор­ла, ніби й не про­па­дав ніко­ли, і вит­во­рю­вав якісь дивні чу­де­са, драж­нив­ся, грав­ся, і розтікав­ся, і утікав поміж де­ре­ва і мо­ги­ли, і зно­ву вер­тав­ся, срібний, до неї - аж во­на хотіла ло­ви­ти йо­го ру­ка­ми, щоб схо­ва­ти в па­зусі, чи в ки­шені, чи будь-де інде, звідки йо­го мож­на бу­де бра­ти, але так, щоб про це ніхто у світі не знав.

    Настрашена, во­на дов­го ози­ра­ла­ся, ніби шу­ка­ла істин­но­го гос­по­да­ря го­ло­су, хо­ди­ла між сусідніми скле­па­ми, за­зи­ра­ла під пли­ти, об­ма­цу­ва­ла де­ре­ва. На цвин­тарі па­ну­ва­ла якась особ­ли­ва ти­ша, лиш оте її «та­ту» все іще вібру­ва­ло в кро­нах, у траві, горлі. І во­на пов­то­ри­ла: «Та­ту…» - ти­хо, са­ми­ми гу­ба­ми, за­га­ня­ючи зву­ки в гор­ло, у най­г­либ­ший за­ку­ток сво­го нут­ра. А тоді по­чу­ла та­то­ву відповідь. Так близь­ко, по­руч, ніби він сидів отут, ко­ло неї, і во­на чу­ла йо­го теп­ло.

    Вона ніко­ли не вміла радіти, але то­го­час якась си­ла підня­ла Да­ру­сю на но­ги і зак­руж­ля­ла поміж мо­ги­ла­ми, по­хи­ле­ни­ми хрес­та­ми, аж нап­ну­ла­ся спідни­ця…

    - … Чуєте, Марійо, ро­ка­ми ніко­му це не ка­за­ла, а те­пер вам ска­жу, бо мо­жуть ме­не ско­ро віднес­ти по­за Йор­чи­ху, то так з гріхом і ли­шу­ся… Якось то вже бу­де з па­ра років, не­су мо­ло­ко до невістки, тої пся­чої кістки, най шляк її тра­фить, як во­на ди­ти­ну по-нех­люй­сь­ки об­хо­ди­ла, не­ма­ла би прип­ло­ду більше ніко­ли… Іду вздовж цвин­та­ря, а вже ве­чоріє, а я зро­ду бо­яла­ся цвин­тарів, іду бор­зень­ко, під но­ги див­лю­ся та от­че­наш нап­ров­сяк ка­жу. Аж чую - від Дов­бу­ше­вої мо­ги­ли, а ви знаєте, во­на як­раз у са­мо­му ку­ти­ко­ви, при самій до­розі, не­чис­та си­ла го­во­рить, люд­сь­ким го­ло­сом го­во­рить, та страш­ним та­ким, та гру­бим, та­ким, як би ведмідь крізь ма­ли­ни дер­ся.

    Слухайте, жінко доб­ра, я, як ішла, - так і зва­ли­ла­ся на стеж­ку, си­ла ме­не ли­ши­ла, ні вста­ти, ні крик­ну­ти… та й то ще не все… А поміж: мо­ги­ла­ми, аби так здо­ро­ва бу­ла, гу­ляє ма­ра у людській по­добі. Бігме Бо­же, ніби­то на весіллю «гу­цул­ку» гу­ляє, кру­тить­ся, ру­ки три­має ши­ро­ко, спідни­ця до­го­ри підфітькуєть­ся. А го­лос, Бо­же ми­ло­сер­д­ний, та­кий, як­би з пив­ниці ви­ри­вав­ся. Та все «та­ту» ка­же, «та­ту»… Я вже ду­ма­ла, що ро­зум ме­не по­ки­дає навіки, то як по­ча­ла пок­ло­ни би­ти, та хрес­ти­ти­ся, та хрес­ти­ти­ся… Аж тут з цвин­тар­ної бра­ми ви­хо­дить со­лод­ка Да­ру­ся і та­ка якась чуд­на та див­на, і та­ка по­хо­жа на оту ма­ру, що я, ка­жу вам прав­ду, Марійо, уже й не зро­зуміла ні дві-ні три: хто з нас дур­ний, а хто ро­зум­ний. Як­би не зна­ла, що во­на не вміє го­во­ри­ти, то согріши­ла би на неї, Марійо… най Бог мені прос­тить прегрішеніє моє.

    - А все від то­го, Вар­вар­ко лю­ба, що ви не сповіда­ли­ся це­го­ро­ку… та й на невістку гріши­те… Ото Бог вам по­си­лає зна­ки.

    - Ая-ая, Марійо… що не сповіда­ла­ся - то не сповіда­ла­ся, так мені ся по­лу­чи­ло…

    - А со­лод­ка Да­ру­ся уже хіба що по­за Йор­чи­хою за­го­во­рить. Гріх на каліку гріши­ти, Вар­вар­ко срібна…

 

***

 

    …ВОНА ТАК ста­ран­но при­хо­ву­ва­ла, що вміє го­во­ри­ти, що ча­сом са­ма не віри­ла у про­ти­леж­не. За­ми­ка­ла двері, завішу­ва­ла вікна, дво­ма паль­ця­ми ви­тя­гу­ва­ла язик, бра­ла дзер­ка­ло і ди­ви­ла­ся-ди­ви­ла­ся, ніби че­ка­ла, що сло­ва самі підуть з гор­ла пішки. Язик був дов­гий, чер­во­ний. Да­ру­ся сіпа­ла ту­ди-сю­ди - ні зву­ка. Якось се­ред ночі си­лою про­бу­ва­ла го­во­ри­ти. Щи­па­ла се­бе за шкіру. Шкіра боліла. На ній ли­шав­ся си­нець. А мо­ва не вер­та­ла­ся. Навіть «гу­ка­ти» як ко­лис­ко­ва ди­ти­на не мог­ла. Тоді во­на своєю сла­бою го­ло­вою зро­зуміла, що мо­ва їй вер­та­ла у рот лиш тоді, як во­на провіду­ва­ла та­та.

    Та во­на бо­яла­ся хо­ди­ти до та­та час­то. А рап­том хтось вислідить?! До­не­се, що во­на і не німа, і не дур­на, і не со­лод­ка?! Для Да­русі це страшніше, ніж на­па­ди бо­лю. Хай дур­на її дов­б­ня бо­лить, роз­ко­люєть­ся, але мо­ву не вер­тає ніза­що. Во­на не вміє жи­ти між людь­ми із своєю мо­вою. Лю­ди самі її й віду­чи­ли го­во­ри­ти. То хай тер­п­лять німо­ту. Во­на ж тер­пить їхнє ду­рен­с­т­во?


    А тут, на цвин­тарі, та­то ро­зумів Да­ру­сю і роз­ка­зу­вав їй, роз­ка­зу­вав. Як жи­ти, терпіти, не зга­ду­ва­ти, пе­ред людь­ми не со­ро­ми­ти­ся, про­ща­ти нав­мис­не і не­нав­мис­не зло. Во­на тут усе ро­зуміла. Геть чис­то все, до най­мен­шої дрібнич­ки, а вер­та­ла домів - і все розліта­ло­ся, ніби ви­сох­ла сос­но­ва ши­шеч­ка, - і ве­ли­кий чор­ний сум зно­ву по­би­рав її го­ло­ву. І тоді во­на сумніва­ла­ся: а мо­же, й справді дур­на. Не со­лод­ка, а лиш дур­на?…

    Бо як тільки вер­та­ла до­до­му, та­то при­хо­див у сни і му­чив Да­ру­сю не­са­мо­ви­то. Цілу ніч сто­яв на две­рях, не пе­рес­ту­па­ючи по­ро­гу, чор­ний, не­го­ле­ний, об­дер­тий, з прос­тяг­ну­тою ру­кою і про­сив мо­ло­ка. Во­на хотіла ка­за­ти, що все мо­ло­ко, всю сме­та­ну, і сир, і мас­ло, яке пря­та­ла міся­ця­ми, во­на відда­ла йо­му вчо­ра, - але язик був німий, лиш ру­ки літа­ли над ліжком у відчаї, як во­ро­ни, так що на ра­нок са­ма не ро­зуміла, хто їй так пе­ре­ко­лош­ма­тив постіль.

    Розбита, із за­па­ле­ни­ми очи­ма, Да­ру­ся на ра­нок біга­ла від ха­ти до ха­ти, но­си­ла по­рожнє гор­нят­ко із сліда­ми мо­ло­ка на денці, по­ка­зу­ючи йо­го пе­ред очі ґазди­ням.

    - Почалося… - хрес­ти­ла­ся мов­ч­ки Марія, до якої Да­ру­ся зав­ж­ди при­хо­ди­ла пер­шою.

    - Треба бу­ло ду­ма­ти… - вар­ня­кав Слав­ко, як­що був удо­ма. А ко­ли був удо­ма - то зав­ж­ди п'яний.

    - Заткайся, зат­ка­ла би тя ли­ха го­ди­на! Не ви­диш, ле­дя жи­ва хо­дить…

 

***

 

    ВОНА ВСЕ те чу­ла і все ро­зуміла. Але як їй ска­за­ти, що во­на не­вин­на? Що, зак­ли­ка­ти їх усіх на цвин­тар і ска­за­ти?! Та Да­ру­ся знає: окрім як з та­том, во­на вже ні з ким у житті не за­го­во­рить. І навіть не вис­повідаєть­ся пе­ред тим, як бу­де зби­ра­ти­ся по­за Йор­чи­ху.

    …Несла мо­ло­ко, кис­ляк, сме­та­ну, сир - усе зси­па­не і зби­те в од­ну трилітро­ву бан­ку - кла­ла ко­ло хрес­та і ди­ву­ва­ла­ся нес­ка­зан­но: від учо­рашніх її по­поїдків справді ма­ле що ли­ши­ло­ся. Та­то та­ки ли­шав­ся го­лод­ний.

    Коли се­ред ночі її бу­ди­ла прос­тяг­ну­та та­то­ва ру­ка, зна­ла, що че­рез день-два поч­не боліти го­ло­ва. Бра­ла чис­тенькі хус­точ­ки, ба­ноч­ку із бор­су­ко­вим са­лом, сірник і свічку - і кла­ла на лав­ку ко­ло ліжка. Іще хо­ди­ла дов­к­руг го­ро­ду, іще сікла тра­вич­ки оди­нокій своїй курці, а вже чу­ла, як тонкі жа­лючі п'явки впи­ва­ють­ся в тім'я, ніби прос­вер­д­лю­ють йо­го. І що­ра­зу во­на ду­ма­ла, що то, мо­же, прий­ш­ла і її по­ра…

    На ра­нок Марія зна­хо­ди­ла Да­ру­сю із впо­ви­тою п'ятьма хус­т­ка­ми го­ло­вою, відвер­не­ною до стіни, із зем­лис­тим об­лич­чям, про яке годі бу­ло ска­за­ти, чи то об­лич­чя мер­ця, чи жи­вої лю­ди­ни…


 

ІВАН ЦВИЧОК
 

ДРАМА ПОПЕРЕДНЯ

 

    - Марійо, ска­жу вам од­но: як не­ма щас­тя змал­ку…

    - Це ви про що, Вар­вар­ко?

    - Про що… Про ко­го! Про со­лод­ку Да­ру­сю і про Іва­на Цвйчка. По­дивіть­ся ли­шень на цих двох не­щас­них, - ки­ває по­че­рез пар­кан у сусідський двір. - Хай Бог ми­лує від та­ко­го го­ря… Го­ло­ву до го­ло­ви при­ту­ли­ли та й німу­ють обоє, і на на­ро­маль­них лю­дей не зва­жа­ють…

    - Хтозна, Вар­вар­ко лю­ба, які во­ни те­пер: щас­ливі чи не­щасні… хтоз­на… Мо­же, в то­му щось є, що си­дять собі отак - і світ їх не об­хо­дить…

    - Та чи ви й собі здуріли, Марійо, та­ке ка­жу­чи?! Хіба на­ро­маль­на лю­ди­на бу­де ота­ко сидіти по­се­ред біло­го дня і слу­ха­ти, як дур­ний у дрим­бу грає?

    - Може, й здуріла. Хто знає, ко­ли лю­ди­на дуріє… Але пе­ре­беріть пам'ять - і зга­дай­те собі, ко­ли ви отак сиділи із своїм гос­по­да­рем - го­ло­ва в го­ло­ву, - а він вам у дрим­бу, а не на нер­вах, грав?!

    - Таке пи­таєте!.. Гос­по­дар не для то­го, що­би у дрим­бу жінці гра­ти.

    - Як ска­за­ти, Вар­вар­ко лю­ба…

    - Я вид­жу, Марійо, ви ко­ло цих двох і собі якась як прич­ме­ле­на ста­ли. Во­но й не див­но: сусідство…

 

***

 

    …ПРИСТАВ був до со­лод­кої Да­русі жи­ти Іван Цви­чок - чуд­ний та дур­ну­ва­тий, як вва­жа­ли в селі, чо­ловік - зай­да.

    Ніхто у Че­ре­мошнім не знав з певністю, ко­ли й де Йва­нові пуп ру­ба­ли, де хрес­ти­ли, хто йо­го ма­ма-та­то, і чи має він бо­дай би який дім-двір, чи кіл біля дво­ру. Зда­ва­ло­ся, він був од­но­час­но зав­ж­ди і скрізь.

    Мало хто ко­ли чує, як Цви­чок го­во­рить, але вже як ска­же… то кра­ще й не зачіпа­ти. Кра­ще йо­го дрим­бу слу­ха­ти, та ду­ма­ти про щось своє, чо­го вго­лос на ска­жеш.

    Їде ав­то­бус на Виж­ни­цю: Іван си­дить на зад­нь­ому сидінні при са­мо­му вікні - у дрим­бу грає. Дех­то з па­са­жирів, мо­же, би й сва­рив­ся з сусідом за неґреч­ний рух чи не­нав­мис­ну штов­ха­ни­ну - але гля­не на Йва­на, стис­не пле­чи­ма, та й при­ку­сить язик.

    А Іван ди­вить­ся у вікно, паль­цем біля губів пе­ре­би­рає - і та­ку якусь ме­лодію ви­до­бу­ває з дрим­би, що в ав­то­бусі по­волі тих­не, як при покійни­кові. Лиш водій спе­ре­ду крик­не: «Сам би тобі, Йван­ку, доп­ла­чу­вав, абись ли­ше кож­дий день їхав зо мною та на­род ути­хо­ми­рю­вав, бо нас­лу­хаєшся іншим ра­зом та­ко­го, що й жи­ти не за­хо­четь­ся. А так собі слу­хаю дрим­бу - і ве­се­ло мені, ніби до ма­ми їду».

    Цього ж дня ру­шає ав­то­бус на Косів - а Іван уже тут як тут. Прип­реть­ся спи­ною до задніх две­рей - та й у дрим­бу не пе­рес­тає гра­ти. Лю­ди їдуть усякі: дех­то та­кий ве­се­лий, як цвин­тар опівночі. Про­те слу­хає Йва­на - й мов­чить, бо Цви­чок дур­ний-дур­ний, а та­ке мо­же ска­за­ти, що хоч по­се­ред до­ро­ги ви­лазь із ав­то­бу­са. Якось то був так спас­ку­див тюдівську мо­ло­ди­цю, що бідан­ка до Кутів хо­дить пішки, аби лиш на Цвич­ка не втра­пи­ти.

    А бу­ло то так. Іван грав собі у дрим­бу в ав­то­бусі, а мо­ло­ди­ця щось йо­му кри­ве ска­за­ла, відей, за­пи­та­ла, чи не хо­лод­но йо­му са­мо­му на ав­тос­танціях спа­ти.

    Іван про­мов­чав.

    А мо­ло­ди­ця далі посмішкуєть­ся над ним, та ще об­зи­раєть­ся, чи му­жесь­кий рід її слу­хає.

    Поклав Іван дрим­бу в ки­ше­ню, об­тер гу­би і за­пи­тав на цілий ав­то­бус, ніби за­то­рох­котів ку­ле­ме­том:

    - А чи тобі, нен­зо лєста і кур­во ос­тат­на, мозіль не зро­бив­ся на отій твоїй по­мор­щеній штуці після весілля у Ріжні тої неділі, ко­ли підфітьку­ва­ла но­га­ми на сіні ко­ло цим­баліста, аж сме­ре­ки ся жму­ри­ли з ус­ти­ду, не то, що лю­де?

    Та й далі узяв собі дрим­бу в гу­би.

    …Ніхто не знав, та й не до­пи­ту­вав ніко­ли, Іва­но­во­го прізви­ща, ли­ше відко­ли світ та сон­це лю­ди і діти в Че­ре­мошнім призвішку­ва­ли­ся йо­му Цвич­ком, бо ду­же лю­бив Іван зби­ра­ти по дов­ко­лишніх се­лах залізяч­чя, а найбіль­ше - цвя­хи, по-ту­теш­нь­ому «цви­ки», з яких зго­дом ро­бив дрим­би і про­да­вав їх чи то в Ку­тах, чи в Ко­сові на ба­зарі.

    Дримби бу­ли не ли­ше інстру­мен­том за­ба­ви, але й чи не єди­ним зарібком для Іва­на, а Цви­чок - чи не єди­ним май­с­т­ром від дрим­би на всі дов­ко­лишні го­ри.

    Сказати, що навіть тут, у го­рах, бу­ло ба­га­то охо­чих гра­ти на дрим­бах - не ска­жеш, бо час якийсь нас­тав гей­би не для ве­се­лості: все рідше мож­на чу­ти троїсту му­зи­ку, а густіше - та­ки трембіту, але Іва­нові дрим­би ко­рис­ту­ва­ли­ся по­пи­том, і то - частіше, ніж дрим­би тих по­оди­но­ких умільців, що іще ма­ли сміливість кон­ку­ру­ва­ти із Цвич­ко­вим ви­роб­ниц­т­вом.

    Цвичковий інстру­мент ку­пу­ва­ли то для шкіл, то для сільських клубів, де по неділях зби­ра­ли так звані ан­самблі дрим­барів і пи­ля­ли на дрим­бах, як на цим­ба­лах.

    Тутешню ек­зо­ти­ку - оде­жу, пи­сан­ки, співи і танці, - час від ча­су во­зи­ли в об­ласть на те­ле­ба­чен­ня, на фес­ти­валі, чи прос­то пе­ред на­чаль­с­т­вом по­ка­зу­ва­ти.

    Так що все од­но пот­ре­ба у дрим­бах - хоч і не знач­на -існу­ва­ла зав­ж­ди.

    Але ніхто, навіть найбіль­ший ар­тист, не мо­же у дрим­бу гра­ти так смач­но, як будь-кот­ра гу­цул­ка, роз­добріла від своїх по­тай­них знань і яв­но­го досвіду.

    Гуцулка ся­де собі в за­ли­ту сон­цем тра­ву на горбі чи десь під сме­ре­кою - і світ її не ко­ли­ше: пе­ре­би­рає паль­цем дрим­бу, і ані Букінґемсько­го па­ла­цу їй не тре­ба, ні му­жа, ні лю­ба­са, ані горілки.

    Білі овеч­ки па­суть­ся у трав'яно­му ліжни­кові та дзвінка­ми под­з­во­ню­ють, ніби да­ють знак із са­мо­го раю.

    Срібні від сон­ця яс­т­ру­би ви­сять над го­ло­вою.

    Легкий вітер голівки трав ко­ли­ше.

    Вселенська ти­ша стоїть над го­ра­ми - до­ла­ми.

    І хо­четь­ся або вмер­ти, або співа­ти.

    Файно.

    Ото кот­ра мо­ло­ди­ця лю­бить дрим­бу більше, ніж ве­ре­те­но, ве­де очи­ма за Цвич­ко­вою тор­бою пильніше, аніж за чо­ловічи­ми шта­на­ми: че­кає, по­ки Іван роз­к­ла­да­ти­ме десь на ав­тос­танції чи прос­то під пар­ка­ном нові дрим­би.


    Дехто, прав­да, з мо­ло­диць гей­би тро­хи всти­даєть­ся та­ки так прос­то ви­ка­зу­ва­ти свою хіть до дрим­би, то такі спер­шу пи­та­ли в Іва­на но­вих ножів чи на­пиль­ників, але очі між залізним кра­мом зав­ж­ди шу­ка­ли дрим­бу, тіло якої на­га­дує тіло дорідної жінки.

    Хтозна… мо­же, у дримбі жінки і справді пізна­ва­ли се­бе: до ча­су бай­ду­жих і ліни­вих, аж по­ки не візьмеш їх у ру­ки, а вже як візьмеш - то по­чуєш такі со­ко­виті пе­ре­ли­ви і тонкі зой­ки, що зай­деть­ся тобі сер­це і пла­чем, і співом од­но­час­но, і не зро­зумієш, де ніч, а де сон­це, бо ли­ше жіно­че тіло так розкішно здри­гаєть­ся від лас­ки, як тіло дрим­би від пальців…

    Отож сільські мо­ло­диці ку­пу­ва­ли - хто по­тай­ки, хто відкри­то - Цвич­кові дрим­би, хіба що лиш не цілу­ва­ли йо­го в ру­ку від утіхи, що ма­ють за­бав­ку, яка на­га­дує їм са­мих се­бе…

    А що посмішку­ва­ли­ся над Іва­ном Цвич­ком - так то не див­но: у цім краю посміюва­ли­ся над усіма.

    - Петре, а десь­'те ку­пи­ли такі шта­ни, чи не до цер­к­ви на про­люд? Чи не від Цвич­ка мо­ду пе­рей­ми­ли?

    - Чуєте, Йва­ни­хо, а що у вас та­кий виг­ляд, як би вас Цви­чок цеї ночі обер­тав?

    …Іван був ма­ло­говірли­вий про все на світі, окрім дрим­би й заліза, з яки­ми го­во­рив і язи­ком, і ру­ка­ми. До то­го ж мав врод­же­ну ва­ду: при­рос­лий до піднебіння язик - і че­рез те йо­го мо­ва на­га­ду­ва­ла то­рохтіння підво­ди по сільській ву­лиці… Мо­же, то­му й не лю­бив пус­ка­ти сло­во на лю­ди. А мо­же, не ду­же й лю­дей лю­бив, а лиш - ро­бо­ту для них. Хтоз­на?

    Жив, де до­ве­деть­ся: за­но­чо­ву­вав на ав­тос­танціях, у дзвіни­цях, улітку - в при­до­рож­них обо­ро­гах. Дех­то із сільських ґаздів іноді най­мав Іва­на тра­ву ко­си­ти або дро­ва ко­ло­ти, але він до ро­бо­ти на чу­жих обійс­тях не мав ве­ли­кої охо­ти. То­му зав­ж­ди між сільським ро­бо­то­дав­цем і Цвич­ком відбу­ва­ла­ся приб­лиз­но од­на­ко­ва роз­мо­ва:

    - А чи не прий­шов би ти, Іван­ку, в по­неділок до кошіння? Тра­ви пе­рес­то­ю­ють, а ко­са­ря най­ти труд­но.

    - У по­неділок? - ліньку­ва­то пе­ре­пи­ту­вав Цви­чок. - По­неділок, ґазди­ку, тяж­кий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що по­неділок відпа­дає. А тра­вам нічо не бу­де до са­мої смер­ти.

    - Ну, то при­хо­ди, лю­бий Іван­ку, у вівто­рок.

    - Е-е-е, ні, вівто­рок - на­пас­ний день. У до­ро­гу у вівто­рок іти не мож­на. А кошіння - то та­кож до­ро­га.

    - А в се­ре­ду?

    - Середа - пісна дни­на. А я люб­лю ри­бу. У вас ри­би мо­же не бу­ти. А як є, то не та­ка, як тре­ба. Так що не спішіть у се­ре­ду ко­си­ти. Або косіть без ме­не.

    - Іване, то прий­деш у чет­вер?

    - У чет­вер точ­но що ні. У чет­вер маю го­ли­ти­ся. То та­кож ве­ли­ка ро­бо­та. А там, дивіться, вже п'ятни­ця. А в п'ятни­цю кли­ка­ли в Пет­раші на весілля мо­ло­до­го зби­ра­ти до шлю­бу. В су­бо­ту маю йти до мо­ло­диці. А на це та­кож довгі збо­ри. Так що, ви­бачєйте. Мо­же, прийдіть ме­не най­ма­ти до кошіння на той тиж­день. Але не з по­неділка, бо по­неділок - тяж­кий день…

    Той, хто був свідком та­кої дов­гої бесіди з Іва­ном Цвич­ком, вва­жай­те, був щас­ли­вою лю­ди­ною. Бо реш­та не мог­ли пох­ва­ли­ти­ся тим, що чу­ли від нього більше, ніж дві-три слові.

    Зрідка Іван прис­та­вав жи­ти до кот­роїсь мо­ло­диці. Але прис­та­вав не на­дов­го, і в од­но­му і то­му ж селі не прис­та­вав ні до ко­го. І більше, як два місяці, йо­го не зат­ри­ма­ла ані од­на. Як­що Іван ви­ми­вав хо­ро­ми чи ґанок і сте­лив мок­ру ганчірку пе­ред по­ро­гом, - це оз­на­ча­ло, що він дя­кує цій хаті і її ґаздині, і йде собі далі, ку­ди ве­дуть очі.

    Через те ма­ло хто хотів прий­ма­ти Цвич­ка для жит­тя. Пе­ре­но­чу­ва­ти - будь­те лас­ка, але не більше. Та й по правді ска­за­ти, сільські мо­ло­диці, ті, що бу­ли справді го­но­рові, чи та­ки­ми се­бе вва­жа­ли, ги­ду­ва­ли нек­лей­до­ва­тим, не­ха­ра­пут­ним чо­ловіком, що люд­сь­кою мо­вою оз­на­ча­ло не ду­же сприт­ним, нев­дат­ли­вим, не­фор­тун­ним. А кот­ра на­ва­жу­ва­ла­ся пе­рер­ва­ти свою си­ро­тин­сь­ку судь­бу Іва­ном, чи вку­си­ти со­ло­дощів а хоч би й з дур­ну­ва­тим, а все ж - чо­ловіком, на­дов­го удос­то­юва­ла­ся насмішку­ва­тих кпинів більш удат­ли­вих і щас­ли­вих.

    - Щось ви такі, Ва­си­лин­ко, як би дві ночі ко­ло Цвич­ка обер­та­ли­ся…

    - Думаю, Па­ра­соч­ко лю­ба, що вам би од­ної ночі ста­ло, аби ма­ти та­кий вид, бо ви би дві ночі ко­ло Іва­на не вит­ри­ма­ли, як­би лиш за­хотів вас… але, ви­ди­те, не хо­че… не сма­куєте йо­му, пев­но. Так що лиш хіба що ду­май­те, як ме­не Цви­чок вночі обер­тає…

    - А не чу­ли'сте, Гафійко лю­ба, це прав­да, що Їле­на за­ко­ни­ла­ся цеїночі Цвич­ком?

    - Ну, не всім же, Вар­вар­ко, хо­ди­ти до при­час­тя лиш до цер­к­ви. Ко­ли не ко­ли - й грішно­го тіла мож­на вку­си­ти. Але чо­го би то вам про Іле­ну дба­ти, ко­ли во­на п 'ять років удо­вує?! А ви, ка­жуть лю­ди, і не вдо­ви­ця, і в церкві на при­часті бу­ваєте, а гріха з чу­жи­ми чо­ловіка­ми не сто­ро­ни­те­ся.

    - Уже як та­ке ме­не пи­таєте, то ска­жу по правді: цю охіть до гріха мені пе­ре­да­ла моя баб­ка, як весільний по­саг. Ви ще мо­ло­да, то й не знаєте. А я від свої ма­ми знаю, що у на­шої баб­ки бу­ло се­ме­ро дітей - і всі від дру­гих татів.

    - Ну, то чо­го вас так му­чить дум­ка про Цвич­ка? Чи самі йо­го хо­че­те поп­ро­бу­ва­ти, лиш не мо­же­те ска­за­ти?

 

***

 

    …ЯКОЇСЬ ТО ВЕС­НИ ко­лов Іван Цви­чок дро­ва в Марії, Да­ру­си­ної пер­шої сусіди. Уже як та Марія умо­ви­ла Цвич­ка ста­ти до ро­бо­ти на своїй оборі - Бог йо­го знає. Але факт за­ли­шаєть­ся фак­том: ма­ло не все се­ло ди­ви­ло­ся-ди­ву­ва­ло­ся, як Іван, ски­нув­ши кар­та­ту со­роч­ку, ма­ло не пів дня ви­ма­ху­вав со­ки­рою - аж гай шумів і нес­ка­зан­но тіши­ла­ся Марія.

    Ви вже знаєте: ска­за­ти, що Іван був аж та­кий ду­же доб­рий робітник - не ска­жеш, бо міг собі по­се­ред ро­бо­ти сісти на пень чи на лав­ку під стіною - і заг­ра­ти у дрим­бу, або зібра­ти ла­хи і по­да­ти­ся на ав­тос­танцію.

    Приблизно так са­мо він зро­бив і в Марії: ні з то­го ні сього ки­нув со­ки­ру по­се­ред дво­ру, і так - як був го­лий до по­яса - спер­ся на пар­кан, ви­тяг­нув із штанів дрим­бу - і заг­рав у бік Да­ру­си­но­го дво­ру якоїсь ду­же туж­ної, аж ку­ри пе­рес­та­ли пор­па­ти­ся в пи­люці, а пес за­вертів хвос­том і по­дав­ся в бу­ду.

    Даруся тим ча­сом, пов'яза­на весільни­ми стрічка­ми, прос­то­во­ло­са, із віноч­ком на го­лові, у довгій, до п'ят, непідпе­ре­заній білій ви­ши­ванці сиділа в роз­сохлій груші і пе­рев'язу­ва­ла гілля, зніма­ючи по одній стрічки із се­бе. Во­на то зво­ди­ла пог­ляд до не­ба, то втуп­лю­ва­ла­ся в свої ру­ки - і оди­но­ка сльоза ко­ти­ла­ся їй по щоці, як по за­сох­ло­му рівча­кові.

    А Цви­чок грав у дрим­бу і ди­вив­ся по­че­рез пар­кан, гей­би і не на Да­ру­сю, а лиш на її подвір'я, тоді рап­то­во за­су­нув дрим­бу в шта­ни, на­тяг­нув со­роч­ку, взяв со­ки­ру, мов­ч­ки відкрив хвіртку на Да­ру­си­ну обо­ру і за­хо­див­ся ко­ло­ти їй дро­ва, без­лад­но роз­ки­дані під стіною діря­вої на всі бо­ки повітки.

    Даруся по­ди­ви­ла­ся-по­ди­ви­ла­ся з груші на Йва­на, втер­ла сльози і по­ти­хень­ку злізла з де­ре­ва, ли­шив­ши вінок з го­ло­ви на гіллі.

    Поки во­на за­но­си­ла дро­ва в повітку і аку­рат­но скла­да­ла під стіною, потім зби­ра­ла тріски і скла­да­ла ок­ре­мо, далі заміта­ла подвір'я - Іван тим­ча­сом зно­ву заг­рав на дримбі, при­ка­зу­ючи собі під ніс:

    - Агій на цих дур­них лю­дей, що з ро­зум­но­го дур­но­го роб­лять, - і спльову­вав раз по раз під но­ги.

    А по всьому Да­ру­ся відкри­ла Іва­нові двері в сіни.

    Цвичок так са­мо мов­ч­ки зай­шов до ха­ти.

    Марія лиш стис­ну­ла пле­чи­ма на своєму подвір'ї: со­лод­ка Да­ру­ся ніко­му не відчи­няє хатніх две­рей са­ма.

 

***

 

    …З ТОЇ ДНИ­НИ Іван Цви­чок прис­тав жи­ти в Да­ру­синій хаті.

    Найчастіше на їхньому подвір'ї дні ми­на­ли приб­лиз­но так: Іван кле­пає дрим­бу - а Да­ру­ся з гар­но ук­ла­де­ною круг го­ло­ви ко­сою ди­вить­ся від повітки, склав­ши на гру­дях ру­ки. І так якось по-до­маш­нь­ому, теп­ло, з ледь усміхне­ним об­лич­чям, стоїть нез­руш­но і поїдає очи­ма йо­го ро­бо­ту.

    Цвичок мов­ч­ки нак­ле­пає-нак­ле­пає дримбів - і по­ве­зеть­ся із на­пов­не­ною тор­бою ку­дись у світ на тиж­день. І тоді від Сто­рон­ця до Виж­ниці, з Виж­ниці -до Кутів і Вер­хо­ви­ни в са­ло­нах ав­то­бусів дри­жить в йо­го гу­бах дрим­ба, як дівка пе­ред гріхом, і ви­до­бу­ває із се­бе то смішні, то жалісливі ме­лодії - так, що якоїсь то дни­ни проїха­ла од­на розтіць­ка мо­ло­ди­ця з клу­ма­ка­ми і відра­ми че­ре­шень аж до Яб­лу­ниці, про­пус­тив­ши свої Роз­то­ки, бо зас­лу­ха­ла­ся Цвич­ко­вої гри.

    Та ми­на­ли дні про­да­жу - і, як не див­но, від вес­ни до осе­ни все вер­тав­ся Іван на Да­ру­си­не подвір'я і брав­ся спер­шу за со­ки­ру: пар­кан поп­ра­ви­ти, хвіртку підла­го­ди­ти, дров на­ко­ло­ти - а там уже зно­ву кле­пав свої дрим­би.


    Але, бу­ло, кле­пає-кле­пає - та й ся­де прос­то по­се­ред подвір'я і дрим­бу в гу­би. І вже не­ма ніякої ро­бо­ти ані на цій, ані на сусідській, Маріїній, оборі, бо си­дять дві жінки по два бо­ки пар­ка­ну - і кож­на ду­має своє, як­що год­на ду­ма­ти, а Цви­чок ви­до­бу­ває з тіла дрим­би та­кий жаль, що сер­це трісну­ло б, навіть як­що бу­ло би камінне.

    …Серце сер­цем, але ко­ли Іва­но­ва дрим­ба здо­бу­ва­ла­ся на го­лос, Да­ру­сю ніко­ли не боліла го­ло­ва.

    Вона тоді об­хо­ди­ла кру­гом го­ро­ду, чи слу­ха­ла прос­ту жалісли­ву ме­лодію, схи­лив­ши го­ло­ву собі до колін, чи сиділа з Марією під стіною на лавці - і залізні об­ручі спа­да­ли з неї, як лис­тя з де­ре­ва, і ро­би­ло­ся їй якось лег­ко-лег­ко - аж не хотіло­ся зран­ку роз­п­лю­щу­ва­ти очей, а отак би ле­жа­ти - на пос­телі чи на осонні - і радіти, що біль зник­нув, мов і не бу­ло йо­го ніко­ли.

    І мо­же, лиш од­на Марія то зна­ла, що Да­ру­сю не бо­лить го­ло­ва, і до во­ди во­на не біжить, і в зем­лю не за­ко­пуєть­ся, і в гру­шу не лізе, як лиш Іван бе­реть­ся за дрим­бу. Ото Марія лад­на бу­ла щод­ня но­си­ти сусідам че­реп­ки з бор­щем чи тов­че­ни­ми фа­су­ля­ми, жмень­ку ку­леш­ки, чи кус­ник са­ла, щоб тільки Іван не був го­лод­ний, що­би мав си­лу гра­ти у дрим­бу. Бо світи­ли­ся Цвич­кові реб­ра крізь со­роч­ку - і не зна­ти, чи то фамілія йо­го та­ка бу­ла ху­да, чи то неп­ри­ка­яне жит­тя так ви­су­ши­ло чо­ловіка.

    Та Іван час­тень­ко за­вер­тав Маріїні по­поїдки, по­ка­зу­ючи на ба­няк зва­ре­ної ба­ра­болі чи ча­вун ку­леші, ще й ка­зав нав­з­догін:

    - Ви ду­маєте, що ви ґазди­ня, то я й не пе­ре­чу, але й у ме­не ру­ки рос­туть не із сра­ки, Марійо.

    Отож, ко­ли був у селі, Іван чи не щод­ня сідав з дрим­бою на по­розі, Да­ру­ся - ко­ло нього. І так візся їм день до ве­чо­ра.

    Та ми­нав день-дру­гий - Іван зно­ву кле­пав дрим­би чи по­да­вав­ся у світ із ни­ми, а Да­ру­ся па­да­ла в хаті на ліжко - і ціли­ми до­ба­ми ди­ви­ла­ся в сте­лю, не підво­дя­чись ані до їжі, ані до печі, ні навіть до оди­но­кої кур­ки, що греб­ла під са­ми­ми вікна­ми…

    - Яке їха­ло - та­ке зди­ба­ло, - стис­ка­ли пле­чи­ма в селі мо­ло­диці, охочі до бре­хонь і скан­далів, про­те скан­далів з Да­ру­си­но­го дво­ру не ви­хо­ди­ло, хіба що Іван роз­перізу­вав­ся в ав­то­бу­сах так, як ніко­ли до цього, аж бо­яз­ко бу­ло йо­го зачіпа­ти, щоб не на­го­во­рив то­го, від чо­го тре­ба бу­ло би тіка­ти із се­ла.

 

***

 

    …ДИВО-ДИВНЕ, але од­но­го ра­зу со­лод­ка Да­ру­ся взя­ла з со­бою на цвин­тар до та­та і Цвич­ка. Як зав­ж­ди, зібра­ла­ся в підвечірок, скла­ла ко­шик і відкри­ла пе­ред Іва­ном хвіртку на ву­ли­цю.

    Іван по­ду­мав-по­ду­мав - та й вер­нув­ся до ха­ти.

    Засмучена Да­ру­ся сто­яла, три­ма­ючись од­ною ру­кою за пар­кан, а дру­гою прит­ри­му­ючи ко­шик, і ди­ви­ла­ся на хатні двері.

    Іван вий­шов у тісно­му, як на йо­го го­ло­ву, літньому ка­пе­люсі, три­ма­ючи за спи­ною ко­су.

    Так во­ни й по­че­бе­ря­ли: Да­ру­ся з ко­шем по­пе­ре­ду, Іван Цви­чок із пе­ре­ки­ну­тою по­че­рез пле­че ко­сою на пів кро­ка по­за­ду, а нав­к­руг них- сільські пси, не заг­нані гос­по­да­ря­ми в ха­ла­бу­ди та не прив'язані на лан­ци.

    Чахкотіли по­за­ду ма­ши­ни,

    торохкотіла підво­да,

    два хлопці пе­ре­би­ра­ли пе­далі ве­ло­си­педів -

    та ніхто не насмілив­ся обігна­ти чуд­ну й повільну про­цесію, аж по­ки во­на за клу­бом не звер­ну­ла по­за Йор­чи­ху.

    Поки Да­ру­ся хо­ди­ла до та­та, Іван із пса­ми сто­яв на брамі, а як Да­ру­ся по­ка­за­ла­ся пе­ред ни­ми, пішов Іван уг­либ цвин­та­ря.

    Казала на дру­гий ра­нок Марія, що Іван ви­ко­сив ма­ло не пів цвин­та­ря від тра­ви і бур'янів, а особ­ли­во ті мо­гил­ки, на які ніхто не хо­дить.

    Але після то­го став Іван якийсь лю­тий і не­доб­рий - навіть з Да­ру­сею ма­ле що го­во­рив.

    …В якімсь часі вер­нув­ся Цви­чок після своїх звич­них мандрів, обвіша­ний улам­ка­ми залізних труб так, що го­ло­ва йо­го лед­ве прог­ля­да­ла з-по­за залізяч­чя.

    А на ра­нок зро­би­ла­ся на Да­ру­си­но­му подвір'ї ма­ло не куз­ня: Іван кле­пає-вип­рав­ляє-чис­тить-наж­да­чить тру­би, та со­пе собі но­сом, але ніхто йо­го не чує, то й не за­ва­жає, лиш Марія пе­ре­ля­ка­но раз по раз по­че­рез пар­кан за­зи­рає - але мов­чить, не­бо­га, щоб не нар­ва­ти­ся на Цвич­ко­вий язик.

    А по обіді пішли до Да­ру­си­но­го дво­ру діти швид­ше, як до шко­ли. Та все із залізни­ми пру­та­ми, та тру­ба­ми, та гай­ка­ми-шай­ба­ми. Діти не­суть залізо, як на прий­маль­ний пункт, а Цви­чок го­лос­но роз­по­ряд­жаєть­ся: ко­рот­ке залізо - під стіну, довгі тру­би - в ха­ту, гай­ки-цви­ки - у пле­те­ний кіш.

    По закінченні ро­бо­ти по­са­див Іван хлоп­чаків на лав­ку під ха­ту, сам узяв по­ли­ва­не відро на ру­ку та й пішов у центр до ма­га­зи­ну, приніс звідти се­ми­копієчних кор­жиків, дав кож­но­му дітва­кові по од­но­му, ще й по дримбі вру­чив, і спро­ва­див по домівках.

    Даруся ди­ви­ла­ся на те все з вікна по­че­рез фіра­нок, при­ту­лив­шись чо­лом до ши­би і зак­рив­ши рот до­ло­нею. Так її і зас­тав Іван, як прий­шов у ха­ту во­ди на­пи­ти­ся.

    А на ра­нок - іще ні світ ні зо­ря - зчи­нив­ся на Да­ру­си­но­му подвір'ї та­кий ле­мент, ніби ко­го доріза­ли чи пальці у двері кла­ли.

    На кри­ки збігли­ся близькі сусіди і зас­та­ли та­ку кар­ти­ну: зас­па­на Да­ру­ся, пов'яза­на кілько­ма хус­т­ка­ми, в білій нічній со­рочці ви­су­ну­ла­ся ма­ло не до пу­па че­рез вікно, а Іван у од­них підштан­ни­ках ку­лею ви­летів з повітки, не встиг­нув­ши обібра­ти з го­ло­ви сіно, яке, вид­но, слу­жи­ло йо­му по­душ­кою. А по­се­ред дво­ру ле­мен­ту­ва­ла дру­жи­на кол­гос­п­но­го бри­га­ди­ра Пе­ре­дерія - Іри­на, та якось так по-дур­но­му, що встид­но бу­ло ди­ви­ти­ся:

    букова па­ли­ця літа­ла в її ру­ках, як батіг, на­чеб­то во­на нею ма­ла ко­гось луп­цю­ва­ти;

    з-під цвітас­тої спідниці ви­зи­ра­ла ниж­ня со­роч­ка з надірва­ною по­лою;

    засмальцьована ку­фай­ка прик­ри­ва­ла ши­рокі шлей­ки со­роч­ки,

    а на не­че­са­ну го­ло­ву бу­ла на­ки­ну­та га­зо­ва ко­син­ка не­виз­на­че­но­го - але ближ­че до ко­лись біло­го - коль­ору.

    Ірина кри­ча­ла так, що мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, ву­ли­цею йде ко­ло­на ева­ку­аційних підвод: сло­ва їй заш­пор­ту­ва­ли­ся в роті, на­че спітка­ли­ся об каміння. І ко­ли б хто не знав, то ска­зав би, що за ма­не­рою го­во­ри­ти, Іри­на - рідна Цвич­ко­ва сес­т­ра.

    Правда, по­ки по­ча­ла­ся бесіда, а точніше, трис­то­рон­ня свар­ка між Іва­ном, Іри­ною та ближніми сусіда­ми, у людські го­ло­ви вкар­бу­ва­ла­ся не­ма­ло­важ­на (особ­ли­во для мо­ло­диць) де­таль: Іван Цви­чок спить від со­лод­коїДа­русі ок­ре­мо.

    Розчаровано зітхну­ла Вар­ва­ра, по­лег­ше­но - Їле­на, жалісли­во - Марія.

    Поки жінкам роз­вид­ню­ва­ло­ся на ра­ху­нок то­го, хто де і з ким спить, Іван вер­нув­ся в повітку, одяг­ся, ви­че­сав сіно з во­лос­ся, став пе­ред Іри­ною з ви­ла­ми - і язик йо­му та­кож по­чав шпор­та­ти­ся між зу­ба­ми:

    - Що це ти, ґазди­не, з са­мо­го ран­ку вель­он на­тяг­ла на го­ло­ву? Чи не за­ду­ма­ла на старість знов відда­ва­ти­ся, що кри­чиш - язик тобі заплітаєть­ся? Ди­ви­ся, ніхто те­бе не візьме, бо вже змор­ще­на.

    Та й за­ре­го­тав на всю обо­ру. Від та­ко­го не­очіку­ва­но­го на­хаб­с­т­ва Іри­на за­дих­ну­ла­ся:

    - Ти, мер­зо мер­зен­на, прий­ма­ку дур­ний, без­род­не насіння, ти, дур­ню ос­тат­ний, що до та­кої са­мої дур­ної прис­тав, ти злодію ґаліцей­сь­кий, пась­ку­до пась­куд­на… я на те­бе уп­ра­ву знай­ду, ще не вро­див­ся та­кий, що­би я на нього уп­ра­ви не знай­ш­ла… бу­деш сидіти за злодійство у криміналі - кістки зог­ни­ють тобі в нім…

    Далі слу­ха­ти та­кий ко­ло­рит­ний бри­га­дир­чин мо­но­лог міг тільки хіба що де­рев'яний чо­ловік. А Цви­чок був чо­ловіком жи­вим, отож він сміли­во по­су­нув на Іри­ну з ви­ла­ми, так ніби мав її за­раз узя­ти на зубці і за­ки­ну­ти в са­ме пек­ло. А пе­ред са­мим її но­сом змінив так­ти­ку - за­бив ви­ла в зем­лю і взяв бри­га­дир­ку за гру­ди:

    - Що тобі у нас тре­ба, га­дю­ко?!

    - Як що тре­ба?! - аж спер­ло їй у горлі. - Як то що тре­ба?! Вер­ни мені ук­ра­де­не биль­це від залізно­го ліжка! Ти на­мо­вив ди­ти­ну ук­рас­ти з до­му по­ло­ви­ну маєтку -і ще пи­таєш, що мені тре­ба??! - зах­ли­на­ла­ся сли­ною Іри­на і, зда­ва­ло­ся, за­ди­ха­ла­ся від нес­тачі повітря.

    О, ні. Ко­лись то, роз­ка­зу­ють старі лю­ди, у пер­шу вой­ну йшло цим се­лом ціле кінне вой­сь­ко, а по­пе­ре­ду на білім коні їхав сам Ча­паєв чи то Бру­си­лов;

    вигопкувалися гос­тин­ця­ми між дво­ма вой­на­ми ру­мунські жовніри, зби­ва­ючи кінськи­ми ко­пи­та­ми по­ро­хи на два сусідські се­ла і на пів се­ла з там­то­го -поль­сь­ко­го - бо­ку;

    гарцювали у дру­гу вой­ну на ко­нях ма­дя­ри із за­ти­ка­ним за ка­пе­лю­хи півня­чим пір'ям і рва­ни­ми ону­ча­ми у рва­них пос­то­лах -

    але та­ко­го кре­сан­ня між до­рож­ним камінням і кінськи­ми ко­пи­та­ми, як те­пер між Іри­ни­ним язи­ком і її зу­ба­ми - і близь­ко не бу­ло.


    Ірина зро­би­ла од­ну - стра­тегічну! - по­мил­ку, наз­вав­ши Цвич­ка злодієм.

    Як ви вже знаєте, йо­го на­зи­ва­ли по се­лах Бу­ко­ви­ни і Га­ли­чи­ни по-вся­ко­му, але злодієм наз­ва­ти не на­ва­жив­ся би навіть п'яний. Та­ка мов­на не­роз­важ­ливість кош­ту­ва­ла те­пер бри­га­дирці зірва­ної Вар­ва­рою з її го­ло­ви і за­топ­та­ною під но­ги га­зо­вої ко­син­ки і Маріїних двох ку­лаків не так у ку­фай­ку, як у плечі.

    Цвичок тим ча­сом став пе­ред Іри­ною, узяв­ши ру­ки в бо­ки, і за­пи­тав з при­тис­ком:

    - Лиш ка­жи прав­ду, га­дю­ко, бо як збре­шеш - тут тобі й смерть нас­та­не! Де бу­ло те биль­це?

    - Як де бу­ло?! По­за стай­нею, на бе­резі, там, де наш кут сміття ски­дає! Але то биль­це на­ше, ми ним ма­ли кур­ник об­го­род­жу­ва­ти!

    - Іди, ста­ра кур­во, до ха­ти, ва­ри чо­ловікові ку­ле­шу і три­май свою дям­бу3 на за­перті! Інак­ше! - Іван ви­тяг­нув ви­ла із землі і пот­ряс ни­ми пе­ред бри­га­дир­чи­ни­ми очи­ма, після чо­го та по­су­ну­ла з дво­ру з не­пок­ри­тою го­ло­вою, за­ли­шив­ши ко­син­ку під чиїмись но­га­ми.

    Таким чи­ном, шоу на Да­ру­си­но­му подвір'ї закінчи­ло­ся без кро­воп­ро­лит­тя і особ­ли­во­го ру­коп­рик­лад­с­т­ва.

    Поки сусіди енергійно об­го­во­рю­ва­ли вранішню при­ти­чи­ну, Іван ти­хо зай­шов у ха­ту, прис­ту­пив до Да­русі, що так - напівви­су­нув­шись із вікна - ди­ви­ла­ся по­верх люд­сь­ких голів, на очах при­тис­нув її до гру­дей і лагідно пог­ла­див по го­лові.

    Він щось шеп­тав їй на ву­хо, та навіть ко­ли б на світі сто­яла все­лен­сь­ка ти­ша - ніхто не розібрав би слів, що їх ска­зав со­лодкій Да­русі Іван Цви­чок, лиш після цього во­на злізла з вікна, зак­ри­ла вікон­ниці і по­ча­ла роз­к­ла­да­ти во­гонь у печі.

    …Але при­го­ди із залізом на цей раз у Че­ре­мош­но­му не закінчи­ли­ся.

    Десь під обід двері в кабінет ди­рек­то­ра місце­вої вось­мирічки відчи­ни­ли­ся з шу­мом і гур­ко­том - і по­че­рез поріг вва­лив­ся-вко­тив­ся Дмит­ро Одай­ний -комірник кол­гос­пу, яко­го в селі на­зи­ва­ли Член Ко­ло­бок за йо­го опець­ку­ва­ту і круг­лу фігу­ру і за не­помірно час­те вжи­ван­ня сло­ва «член».

    - Пане ди­рек­то­ре! - не віта­ючись, про­гур­котів ба­сом про­фун­до Одай­ний. - Або дай­те ра­ду своїм уч­ням, або вам бу­де да­ва­ти ра­ду рай­ком партії. Ви знаєте, що я член рай­ко­му і не по­тер­п­лю, щоб член бю­ро рай­ко­му роз­во­див у своїй школі та­кий бар­дак. Отак! - і геп­нув ку­ла­ком по ди­рек­то­ро­во­му столі.

    Директор - мо­ло­дий ви­со­кий чо­ловік у чор­них оку­ля­рах - про­дов­жу­вав сидіти за сто­лом, гор­та­ючи сторінки клас­но­го жур­на­лу.

    - Що там у вас стряс­ло­ся, па­не член рай­ко­му? -підвів очі над оп­ра­вою оку­лярів.

    - У ме­не? - зди­ву­вав­ся Одай­ний. - Це у вас стряс­ло­ся, бо вчо­ра ваші діти замість то­го, щоб шу­ка­ти по селі ме­та­ло­лом і нес­ти йо­го на зда­чу, обікра­ли мій влас­ний двір і по­нес­ли тон­ни ме­та­лу на подвір'я отих двох дур­них - Цвич­ка і со­лод­кої Да­русі. А ви пи­таєте, що стряс­ло­ся у ме­не, най шляк вас тра­фить з та­ким ви­хо­ван­ням!

    Переповідати по­даль­шу роз­мо­ву Чле­на Ко­лоб­ка з ди­рек­то­ром шко­ли не­має сен­су, бо нев­довзі двері ди­рек­то­ро­во­го кабіне­ту іще раз відчи­ни­ли­ся і в суп­ро­воді кон­воїра з пісто­ле­том у правій руці -сільсько­го дільнич­но­го Сте­па­на - Іван Цви­чок пе­рес­ту­пив поріг і ски­нув пе­ред при­сутніми ка­пе­люх:

    - Доброго здо­ров'я, па­не-то­ва­ри­шу ди­рек­то­ре! -ска­зав, як проїхав фірою.

    Директор ди­вив­ся на дільнич­но­го міліціоне­ра, міліціонер гіпно­ти­зу­вав пог­ля­дом Цвич­ка, а Одай­ний, як щур, во­див очи­ма між всіма ни­ми. Ди­рек­тор засміяв­ся:

    - Степане, ти привів Іва­на до шко­ли вось­мий клас закінчу­ва­ти?

    - Я привів злодія! - гор­до ви­па­лив дільнич­ний.

    - А у ме­не тут що - шко­ла чи райвідділ міліції? -зди­ву­вав­ся ди­рек­тор.

    - Але ж Іван учо­ра на­мо­вив ва­ших учнів поз­но­си­ти ме­та­ло­лом у двір до цеї йо­го дур­ної. З неї спро­су не­ма, а спрос бу­де з нього. За роз­к­ра­дан­ня дер­жав­но­го май­на і за грабіж се­ред біло­го дня у ме­жах се­ла. За по­ру­шен­ня пас­пор­т­но­го ре­жи­му. Цей гро­ма­дя­нин жи­ве без пас­пор­та. По­би­раєть­ся, гро­мад­сь­кий спокій по­ру­шує. Со­жи­тель­с­т­вом зай­маєть­ся з непідсуд­ною. Тут весь Криміналь­ний ко­декс за ним пла­че.

    Цвичок м'яв у ру­ках ка­пе­люх і справді дур­ну­ва­то посміхав­ся: від то­го, що ніс Сте­пан, ста­ло би смішно навіть покійни­кові, не те, що Іва­нові.

    - Чекайте! - май­же кри­ком пе­рер­вав ди­рек­тор. -Іва­не, по­яс­ни, що во­ни з те­бе хо­чуть.

    - Ґудза на свою го­ло­ву хо­чуть, а на сра­ку - ру­мун­сь­ко­го бу­ка. От що хо­чуть.

    - А все та­ки…

    - Ніж ото дітей отут пу­жа­ти кри­ком, кра­ще би пішли ці ба­тя­ри та доб­ре діло зро­би­ли.

    - Яке діло, Іва­не?

    - А та­ке діло, па­не ди­рек­то­ре, що не­ма гос­по­да­ря у ва­шо­му селі. Залізо ва­ляєть­ся шан­ця­ми, бе­ре­га­ми і попід са­мим клу­бом. Про­па­дає за­дур­но чи­ясь пра­ця, а оцей, що з ґве­ром, - по­ка­зав очи­ма на міліціоне­ра, - цього не ви­дить. А Іван Цви­чок му­сить це видіти. І му­сить видіти, що у ва­шо­му та­ко­му го­но­ро­во­му селі і при та­ких го­но­ро­вих муж­чи­нах не­ма ко­му Да­ру­си­но­му та­тові об­го­ро­ди­ти мо­гил­ку та тра­ву по цвин­та­реві ско­си­ти. То Іван поп­ро­сив шкільників зро­би­ти по одній ходці і виз­би­ра­ти по селі залізні тру­би і па­ру пор­жавілих би­лець від ста­рих ліжок, що­би та­тові не­щас­ної Да­русі хат­ку об­го­ро­ди­ти. Оце і все, що зро­бив Іван. Іван тру­би по­чис­тить, пошліфує, зва­рить у кузні ог­рад­ку - лю­бо бу­де прий­ти на цвин­тар. Та й по­ряд­ку в селі більше ста­не.

    А ці же­ребці не всти­ла­ють­ся на­па­да­ти на бідну дівчи­ну! Та во­на хоч і німа, але у де­сять раз ро­зумніша від цих ро­зу­маків. А те­пер мо­же­те ме­не вез­ти в міліцію, то я там по­роз­ка­зую, скілько цей член кра­де в кол­госпі і де хо­ває. Най лиш поп­ро­бує ще раз обізва­ти Да­ру­сю дур­ною!

    А ви, па­не ди­рек­то­ре, як зас­ту­пи­те­ся за не­вин­ну ду­шу, по­ма­ну бу­де­те ма­ти, ви ж хрис­ти­янин, а не без­бож­ник. -І тріснув две­ри­ма.

    Видно бу­ло по всьому, що Цви­чок ви­го­во­рив­ся у ди­рек­то­ро­во­му кабінеті на три ро­ки на­пе­ред.

    - Одайний! - по якімсь часі ска­зав ди­рек­тор. - А де ті спин­ки ле­жа­ли?

    - Де… - не то пе­ре­пи­тав, не то ствер­див Член Ко­ло­бок. - За дровітнем. Мав ви­ки­да­ти в бе­рег, бо іржаві ду­же.

    - Ну, а чо­го ки­пиш про грабіж?

    - А ви чу­ли, ко­му він зби­раєть­ся ни­ми гріб об­к­ла­да­ти?! Як­би ж то ґазді яко­му, а то… тьфу.

    - Одайний, на щас­тя, і ми там бу­де­мо, де той, ко­му ва­ше ліжко пішло на бра­му… Ну, що за по­га­ний і тяж­кий на­род та­кий пішов!

    У цей час Цви­чок зно­ву відчи­нив двері і про­су­нув го­ло­ву. Він, ма­буть, весь цей час сто­яв у ко­ри­дорі і слу­хав.

    - Не пішов, па­не ди­рек­то­ре, - ска­зав Іван. - На­род був і ли­шить­ся та­ким по­га­ним, по­ки йо­му са­мо­му не ста­не зовсім зле. А по­ки доб­ре - на­род по­га­ний. То­му й на­па­дає на слаб­шо­го. Не поз­во­лям! - ру­ба­нув повітря ру­кою Цви­чок і вий­шов з кабіне­ту.

    А че­рез якийсь час, пе­реб­ра­ку­вав­ши, по­чис­тив­ши і по­сор­ту­вав­ши залізяч­чя, привіз йо­го Цви­чок кілько­ма тач­ка­ми в сільську куз­ню, до ко­ва­ля Пет­ра і ска­зав з хо­ду:

    - Петре, я бу­ду вам по­ма­га­ти, а ви збу­дуй­те ого­ро­жу Дов­бу­шеві!

    - Як? - сплес­нув чор­ни­ми ру­ка­ми ко­валь. - З оць­ого ме­та­ло­ло­му?! Та кра­ще ніякої, аніж з різно­го і ста­ро­го!

    - То ви та­кий те­пер хит­рий, Пет­ре! - чих­вос­тив ко­ва­ля. - А ви чо­го не по­мог­ли бідній каліці раніше но­вим і доб­рим? Че­ка­ли Іва­на Цвич­ка? То при­ду­май­те те­пер так, що­би не бу­ло вид­ко, що во­но різне і ста­ре. Для то­го я до вас прий­шов, а з ста­ро­го і сам умію.

    Коли ого­ро­жа на мо­ги­лу Да­ру­си­но­го та­та бу­ла го­то­ва, ди­рек­тор шко­ли зняв з уро­ку п'ять хлопців і відіслав Цвич­кові на поміч.

    І в той день, як Цви­чок при­муд­рив на ого­рожі клям­ку, Да­ру­ся так і пе­ре­но­чу­ва­ла на та­товій мо­гилі. Пси її че­ка­ли на брамі - а не до­че­кав­шись, поп­лен­та­лись по дво­рах і за­вул­ках, а Іван так і про­сидів під бра­мою, вгор­нув­шись за­ли­ше­ним Да­ру­сею ко­цом.

    …Якогось то дня Марія пок­ли­ка­ла Цвич­ка паль­цем че­рез пар­кан до се­бе на обо­ру. За­ве­ла йо­го по­за стай­ню, ще й озир­ну­ла­ся па­ру разів, чи ніхто не підслу­хо­вує. А по­то­му про­шеп­та­ла в самісіньке ву­хо:

    - Іванку, про­шу те­бе ду­же: аби ти ніко­ли не при­но­сив Да­русі кон­фет. Ніко­ли! І навіть не по­ка­зу­вав.

    Іван якось див­но по­ди­вив­ся на Марію, поп­ра­вив їй хус­т­ку і го­лос­но відповів:

    - Не дур­ний, сам знаю… У нас лю­де добрі - роз­ка­за­ли… - та й вер­нув­ся до се­бе.

 

***

 


    МАЛО ХТО, а мо­же, й ніхто на біло­му світі не знав, що Іва­нові ко­ло Да­русі рот не зак­ри­вав­ся. Іван собі ро­бить щось ко­ло ха­ти - та й без­пе­рес­тан­ку го­во­рить. Отак, що ви­дить, про то й го­во­рить - ек­с­курсію про­во­дить Да­русі. Так, що навіть ко­ли б во­на бу­ла сліпою, то він так яс­но роз­ка­зу­вав, що во­на мог­ла собі уяви­ти все, що нав­ко­ло неї відбу­ваєть­ся. Іван роз­ка­зує-роз­ка­зує ти­хим го­ло­сом, ніби гла­дить Да­ру­сю по го­лові, ще й ру­кою по­ка­зує.

    А во­на під йо­го го­лос гей­би ожи­ває: і хо­дить пряміше, і в ку­ти­ку губів скла­доч­ка, як від по­тай­ної усмішки, а най­го­ловніше - го­ло­ва її пе­рес­тає боліти.

    Але ж Цви­чок є Цвич­ком: він врод­же­ний для дрим­би і мандрів. І дов­го сидіти на од­но­му місці не го­ден. Ото на­но­сить Іван у ха­ту дров ма­ло не під са­му сте­лю, за­пов­нить во­дою всі відра, ба­ня­ки і діжки, на­ка­же Да­русі нічо­го тяж­ко­го не ро­би­ти і ніко­го дур­но­го не слу­ха­ти, а лиш од­ну Марію, - і по­ва­лан­даєть­ся із своїми дрим­ба­ми ав­то­бу­са­ми і до­ро­га­ми, лиш пе­ре­ка­зу­ють лю­ди, що зус­тріча­ли Іва­на як не в Яремчі, то в Багні, як не під Вашківця­ми, то біля Сня­ти­на.

    За тиж­день об'їде уз­довж-упо­пе­рек пів-світа - та й при­ве­зеть­ся з тор­бою заліза і гос­тинців для Да­русі.

    - Марійо, а ви би мог­ли отак, як Цви­чок, їха­ти, ку­да ав­то­бус іде, чи колія біжить? Ка­зав якось то, що їхав до Виж­ниці, але так йо­му тра­фи­ло­ся, що добіг до Чор­но­вець.

    - Не мо­жу, але хотіла би, Вар­вар­ко срібна. Та й не один хотів би… Іван - чо­ловік свобідний. Ро­бить те, що совість йо­му поз­во­ляє і що ду­ша хо­че. А ми ро­би­мо лиш то, що нам тре­ба.

    …Поки не­ма Іва­на - Да­ру­ся роз­с­ла­баєть­ся, як роз­сох­ла гру­ша на її го­роді. Усе в хаті більше ле­жить з упо­ви­тою го­ло­вою, і ват­ру в печі не кла­де, лиш хо­лод­ний ста­рий дощ сьор­бає, та чер­с­т­вий хліб над­ку­шує. А ко­ли го­ло­ва її відпус­кає - стає на хвіртці і так по ціло­му дневі ди­вить­ся уз­довж ву­лиці.

    Чекає.

    Вона чи то го­ли­ми п'ята­ми чує, ко­ли він має надійти, чи щось інше їй пе­ре­ка­зує, що Іван уже близь­ко, але Да­ру­ся май­же зав­ж­ди точ­но пе­ред йо­го при­хо­дом пов'язуєть­ся білень­кою хус­точ­кою і відкри­ває навстіж во­ро­та, прик­ра­шені для та­кої оказії біли­ми па­пе­ро­ви­ми квіта­ми, так, як прик­ра­ша­ють во­ро­та на весільно­му подвір'ї.

    І, о, чу­до: Іван ви­гуль­ку­вав з-по­за по­во­ро­ту, як трав­не­вий гриб - шу­ше­ре­пок - після до­щу: нес­подіва­но, зне­наць­ка, що й не встиг­неш роз­г­ледіти ко­ли.

    Якось ішов Іван від ав­то­бу­са ра­зом з Ми­ко­лою Гри­горківим, що лю­бив, як ба­ба, всіх су­ди­ти і по­ра­ди да­ва­ти. Ото Ми­ко­ла й завівся:

    - Іване, ска­жи мені та­ке. У селі ка­жуть, дур­ний з дур­ною спить…

    - Сам ти, Ми­ко­ло, дур­ний, - відру­бав Цви­чок, не дов­го ду­ма­ючи і не че­ка­ючи на про­дов­жен­ня.

    - Ні, ти ме­не спер­шу вис­лу­хай до кінця… Ти хоч і дур­ний, ви­бач мені на слові, але ти ча­сом і ро­зум­ний бу­ваєш. Ви­диш, дрим­би ро­биш, про­даєш. Тро­хи ґаздуєш. Зна­чить, не зовсім дур­ний. То прис­тав би ти кра­ще до якоїсь ро­зумнішої мо­ло­диці, що­би за­го­во­ри­ла доб­рим сло­вом до те­бе, та обігріла те­бе, а то спиш у повітці, як пес без­дом­ний, та ще сам їсти ва­риш. На­що тобі то­та Да­ру­ся? Тол­ку з неї для чо­ловіка не­ма ніяко­го. Як­би умер­ла на го­ло­ву, то тре­ба бу­ло би вель­она шу­ка­ти, бо її хо­ва­ти прий­деть­ся, як дівку. Але хто її після смерті пе­ревіря­ти бу­де: дівка - не дівка… Е-е-е… що го­во­ри­ти - сла­бе на го­ло­ву - во­но і є сла­бе.

    - Встидався би та­ке го­во­ри­ти про си­ро­ту, ґаздо! - по­хи­тав го­ло­вою Цви­чок. - Сам у хаті своїх трьох діву­лиць маєш, то кра­ще за ни­ми пус­кай очі, а не па­сеш чу­жо­го… Та й хто тобі, Ни­ко­лаю, ска­зав, що Да­ру­ся сла­ба на го­ло­ву? Як бо­лить її го­ло­ва - то ще не зна­чить, що во­на не спов­на ро­зу­му. А-ну, по­ди­ви­ся, де­які мо­ло­диці в селі вит­во­ря­ють та­ке, що зра­зу вид­ко, що во­ни слабі на пе­ред­ню свою го­ло­ву і на го­ло­ву, що на в'язах, - і ніхто на них паль­цем не по­ка­зує. А во­ни ж при своєму ро­зумі.

    Як Да­ру­ся мо­же бу­ти дур­ною, ко­ли во­на все ро­зуміє і все ро­бить, со­роч­ку мені пе­ре?! їсти ва­рить. Те­бе твоя го­дує та­ким са­мим чіром4, як пса, а Да­ру­ся мені гри­боч­ки у бор­щик ки­дає. І ме­ду до ква­ше­них огірків дає. То яка во­на сла­ба?! А що не го­во­рить - то судь­ба в неї та­ка. Ще ніхто свою судь­бу не пе­ре­хит­рив… Ніж має ка­за­ти та­ке дур­не, як оці наші лю­де, то та­ки кра­ще, що мов­чить. Бо не­ма з ким го­во­ри­ти у це­му світі, Ни­ко­лаю…

    Та на­послідок щось тобі ска­жу… Ні од­на жінка не бу­ла та­ка доб­ра до ме­не… ні од­на, а я щось жит­тя видів… а ви всі ка­же­те, що во­на не­ро­зум­на.

 

***

 

    …А ОД­НО­ГО РА­ЗУ, нак­ле­пав­ши тор­бу дримбів і на­то­чив­ши ножів, ска­зав Цви­чок Да­русі:

    - Будемо зби­ра­ти­ся в до­ро­гу. Я тобі світ по­ка­жу. А-ну, що в те­бе тут є? - і по­чав пе­ре­би­ра­ти не­хитрі її по­жит­ки, за­ли­шені іще від ма­ми, а мамі - від її ма­ми. Отож, Да­ру­си­ним оде­жам - років і років. Але Іван стру­сив по­ро­хи, роз­г­ла­див маґлівни­цею склад­ки та й по­чав зби­ра­ти Да­ру­сю, як та­то донь­ку до шлю­бу.

    Для по­до­рожі Іван виб­рав кар­та­ту спідни­цю в густі склад­ки, білень­ку - з трич­вер­т­ко­вим ру­ка­вом -со­роч­ку у жов­то-зе­лені роз­во­ди і легкі - па­ру­си­нові -капці не­виз­на­че­но­го віку. Сам пов'язав Да­ру­си­ну го­ло­ву дво­ма білень­ки­ми хус­т­ка­ми, за­су­нув у па­зу­ху зуб­чик час­ни­ку і пе­рев'язав ліву ру­ку чер­во­ною нит­кою (щоб не зу­ро­чи­ли!) -та й пішов з нею попід ру­ку на ав­тос­танцію.

    Боже пра­вед­ний!

    Билися і пап­лю­жи­ли­ся одурілі від лю­бові мо­ло­диці че­рез од­но­го і то­го ж чу­жо­го чо­ловіка;

    гонорові ґаздівські дівки без вінка і батьківсь­ко­го бла­гос­ло­вен­ня при­но­си­ли у по­до­лах на­гу­ля­них дітей;

    через рев­нощі най­пер­ший сільський ґазда па­лив влас­ну ха­ту, роз­к­лав­ши вог­ни­ще із дру­жи­ни­но­го одя­гу на підлозі по­се­ред спальні;

    молода тіка­ла з-під роз­пи­су в день шлю­бу;

    тати ви­хо­ву­ва­ли чу­жих дітей, як своїх, -

    а та­ко­го ре­зо­нан­су в Че­ре­мошнім не бу­ло, як у той день, ко­ли Цви­чок вів попід ру­ку со­лод­ку Да­ру­сю на ав­тос­танцію!

    Жінки по­ли­ша­ли при­чи­не­не тісто витіка­ти че­рез діжі,

    чоловіки ки­да­ли со­ки­ри і ви­ла,

    діти тіка­ли з уроків,

    коли Іван у вузь­ко­му літньому ка­пе­люсі із за­ти­ка­ним за кри­су ку­ря­чим пір'ям і круг­лим дзер­каль­цем, єдиній білій со­рочці, шта­нах-кль­ош, мод­них з де­сять років то­му, і дов­го­му, як у опер­но­го ди­ри­ген­та, піджа­кові-фраці, з кар­та­тою хус­тин­кою круг шиї ішов з Да­ру­сею попід ру­ку сільською ву­ли­цею, нас­вис­ту­ючи чи то «гу­цул­ку», чи вальс. А Да­ру­ся якось ніби встид­ли­во ди­ви­ла­ся собі під но­ги - і та­ки плив­ла по­руч з Іва­ном, як княж­на, ще й ру­кою зрідка поп­рав­ля­ла во­лос­ся під хус­т­ка­ми.

    … До сьогодні світ для Да­русі закінчу­вав­ся за сільським мли­ном, що сто­яв на са­мо­му краю Че­ре­мош­но­го.

    Вона пам'ятає, як во­ни ко­лись з ма­мою щод­ня хо­ди­ли вранішнім і підвечірко­вим бе­ре­гом ріки, в надії поз­бу­ти­ся за­душ­ли­во­го каш­лю, що не да­вав Да­русі жи­ти. Сусіди ска­за­ли ліку­ва­ти кок­люш повітрям від ріки і чаєм з підбілу, зміша­ним із ви­су­ше­ним во­лос­сям з ку­ку­руд­зи. Да­ру­ся не мог­ла пи­ти гіркі нас­тої - ні світ ні зо­ря са­ма тяг­ну­ла ма­му до ріки - і во­ни ти­хень­ко дріботіли уз­довж бе­ре­га аж до оць­ого, ста­ро­го те­пер, мли­на, а потім вер­та­ли на­зад.

    Від ріки тяг­ну­ло вогкістю і сіявся ту­ман, десь бле­яли овеч­ки і бре­ха­ли со­ба­ки, а Да­ру­ся три­ма­ла­ся за ма­ми­ну ру­ку - і ка­шель відпус­кав їй гор­леч­ко, і во­на вди­ха­ла різке повітря - аж за­ти­на­ло дух. Та їй бу­ло лег­ко, і доб­ре, бо вдо­ма їх че­кав та­то, він підхоп­лю­вав Да­ру­сю на ру­ки, підки­дав над го­ло­вою і во­на ве­ре­ща­ла - аж Марія хи­та­ла го­ло­вою з-по­за пар­ка­ну:

    - Агій на вас, не­бо­го, - хо­че­те ди­ти­ну пе­ре­пу­ди­ти?!

    А далі мли­на в своєму житті Да­ру­ся і не хо­ди­ла ніко­ли. Хіба ко­лись дав­но з Марією один раз у сусіднє се­ло на гроб­ки. Більше не схотіла. Лю­ди на гроб­ках на­пи­ва­ли­ся, га­ря­ка­ни­ли, а від гар­ко­ту Да­ру­сю та­кож бо­лить го­ло­ва.

    …Іван дур­ний-дур­ний, а зро­бив по-своєму: з Че­ре­мош­но­го до Кутів віз Да­ру­сю підво­да­ми.

    Як уже він до­мов­ляв­ся у кож­но­му селі та все з іншим фірма­ном - Бог йо­го знає. Чи то нові підко­ви роз­да­вав їздо­вим за­дур­но, чи йо­го нев­ти­ха­юча дрим­ба ро­би­ла свою спра­ву, але Цви­чок са­до­вив по­руч із со­бою Да­ру­сю, да­вав їй у ру­ки роз­к­ри­ту, щоп­рав­да, діря­ву, па­ра­со­лю від сон­ця - і коні вез­ли їх у світ, яко­го зро­ду не ба­чи­ла Да­ру­ся. Під обід - уже ав­то­бу­сом -діста­ли­ся Ко­со­ва.

    І Цви­чок, прис­ко­рив­ши крок, повів Да­ру­сю прямісько в ра­йон­ну поліклініку. Іва­на тут, вид­но, та­кож зна­ли: мед­сес­т­ри зачіпа­ли йо­го нез­лос­ти­вим «А де твоя, Йва­не, дрим­ба?» чи «Це твоя, Йва­не, жінка?» - та й шусь­ка­ли собі далі ко­ри­до­ра­ми, не особ­ли­во вни­ка­ючи в те, про що він на­ма­гав­ся ска­за­ли у відповідь.


    Іванові та­ка спра­ва наб­рид­ла, і він, не ви­пус­ка­ючи Да­ру­си­ної ру­ки, пря­мим хо­дом відчи­нив двері од­но­го з кабінетів. Мо­ло­дий док­тор у біло­му ха­латі, усміха­ючись у рідень­кий вус, дов­го ди­вив­ся на чуд­ну па­ру, а далі ска­зав:

    - Слухаю вас, ша­нов­ний.

    - Вона не німа, - роз­вер­нув­ся Іван до Да­русі і май­же си­ломіць по­са­див її на стілець нав­п­ро­ти док­то­ра.

    - Але во­на не го­во­рить. Я хо­чу, що­би ви так зро­би­ли, щоб во­на мог­ла го­во­ри­ти. Бо її бо­лить го­ло­ва від то­го.

    - І пок­лав на стіл док­то­рові дві дрим­би і но­вень­кий шес­тиг­ран­ний на­пиль­ник.

    - Та-а-ак… - док­тор ус­тав із-за сто­лу і сів - коліно в коліно - пе­ред Да­ру­сею. - А ти хто? - за­пи­тав Іва­на.

    - Як хто? Лю­ди­на! Іван! - зди­ву­вав­ся Цви­чок. -Ви дивіться на неї, а не на ме­не. Я хоч і ли­хо, бо маю при­рос­лий язик, але го­во­рю, а во­на все ро­зуміє, і чує, але мов­чить. А ви, роз­ка­зу­ва­ли лю­де, маєте тут якийсь гіпноз… або щось виріжте їй, бо ме­не мо­же не ста­ти, то хто їй по­мо­же?..

    Далі мож­на не роз­ка­зу­ва­ти, бо мо­ло­дий док­тор був ра­йон­ним інфекціоністом і дієто­ло­гом в одній особі. В Да­ру­си­ну спра­ву він і не ду­мав вни­ка­ти, а особ­ли­во, ко­ли на йо­го за­пи­тан­ня, чи бу­ли во­ни в психлікарні, Цви­чок плю­нув док­то­рові під но­ги «Тобі са­мо­му тре­ба у психлікар­ню». Бу­ли ці двоє з іншо­го ра­йо­ну і навіть з іншої об­ласті. До то­го ж до­ку­ментів при собі не ма­ли. Да­ру­ся ди­ви­ла­ся на док­то­ра ве­ли­ки­ми ро­зум­ни­ми очи­ма - і йо­му зда­ва­ло­ся, що во­на са­ма йо­го гіпно­ти­зує, а те­пер по се­лах хо­дить пов­но ци­ганів і вся­ких шар­ла­танів, що ду­рять лю­дям го­ло­ви, де лиш мо­жуть, а в ки­шені док­то­ра бу­ла ціла зар­п­ла­та. Нев­ро­па­то­лог на той день був вихідний. Ото­ла­рин­го­лог - у відпустці. Ото док­тор узяв од­ну Іва­но­ву дрим­бу, бо й сам умів на ній гра­ти, іншу ра­зом з на­пиль­ни­ком пок­лав йо­му в ки­ше­ню фра­ка, засміяв­ся і ска­зав:

    - Продавай ліпше дрим­би, Іва­не… Тут з те­бе ко­ристі більше. А ця, - по­ка­зав паль­цем на Да­ру­сю, - німа. І не мо­роч їй го­ло­ву. - І док­тор пок­ру­тив паль­цем ко­ло скроні: - Во­на сла­ба на го­ло­ву так са­мо, як і ти, чо­ловіче. І тут їй ніхто не по­мо­же. І не по­мо­же ніде.

    - Курва ма­ма ва­ша бу­ла! - кри­чав док­то­рові у очі Цви­чок. - Як ви її не хо­че­те лічи­ти, то я сам бу­ду лічи­ти, а вас най совість за­му­чить, як ос­тат­ну нен­зу… Не­дар­ма лю­де про вас не­доб­ре ка­жуть. Де­ко­ли лю­де про та­ких, як ви, ка­жуть прав­ду… Зос­та­вай­те­ся здо­рові, але пам'ятай­те, що у вас є діти і вну­ки. І ви не га­ран­то­вані, що з ни­ми та­ко­го не бу­де. - Та й хряс­нув две­ри­ма так, що во­ни зно­ву відкри­ли­ся.

    …А по Петрі че­рез Іва­на з Да­ру­сею зно­ву ста­ло се­ло з ніг на го­ло­ву: Вар­ва­ра, до якої при­пе­ча­та­лось прізвись­ко Злодійка, ма­ло не від ха­ти до ха­ти но­си­ла но­ви­ну - аж да­ви­ла­ся від не­тер­п­ляч­ки.

    - Свят-свят-свят… во­ни, кум­ко злот­на, голі-голі-сінькі по­се­ред ночі про­ти міся­ця у теп­личці ку­па­ють­ся і не всти­да­ють­ся, що се­ло спить… а во­ни се­ло пап­лю­жать… і тир­лу­ють­ся, пев­но, у воді… ма­ло їм ха­ти… не­ма на них міліції… лю­ди добрі, хто та­ке у наш час видів?!

    - А вам, Вар­вар­ко, не встид­но но­ча­ми до ку­ма Пет­ра хо­ди­ти, ко­ли під бо­ком чо­ловік є? Як­би ви не шас­та­ли ку­да не тре­ба, а три­ма­ли­ся ха­ти, - то й не виділи би то­го, чо­го, мо­же, й не бу­ло…

 

***

 

    …А БУ­ЛО ТАК. До­ди­вив­ся Іван, що Да­ру­сю від сла­бос­ти во­да ря­тує, що не раз мок­не во­на по коліна в ріці - аж шкіра на но­гах мор­щить­ся, як су­ше­ни­ця після коптіння на воз­ниці, і за­ду­мав­ся. Ду­мав-ду­мав - і на­ду­мав.

    Удосконалив про­цес, ска­за­ли б сьогоднішні ро­зум­на­ки.

    Якоїсь то ночі, ко­ли се­ло хропіло на повні гру­ди, і навіть пси придріма­ли в ха­ла­бу­дах, узяв Іван Да­ру­сю за ру­ку та й пішов з нею до теп­лич­ки.

    Круглий місяць висів над во­дою і відби­вав­ся в гус­тих вер­бо­ло­зах, зах­ли­на­ли­ся співом трав'яні ко­ни­ки, кря­ка­ли і лу­па­ли очи­ма го­лубі і зе­лені жа­би - і Цви­чок, роз­дяг­нув­шись на­го­ло, але прик­рив­ши свою сра­мо­ту до­ло­нею, шу­бов­с­нув у теп­лу, як мо­ло­ко з-під ко­ро­ви, во­ду. Пла­вав не ду­же зграб­но, але пла­вав. Далі, сто­ячи до пу­па у воді, ти­хо пок­ли­кав Да­ру­сю:

    - Ходи сю­да і не бійся. Роз­би­рай­ся - і йди у во­ду вся, аж до го­ло­ви. Бу­деш видіти - це тобі по­мо­же, - і роз­вер­нув­ся спи­ною до бе­ре­га, щоб не всти­да­ти бідну Да­ру­сю, яка вже три­ма­ла в ру­ках спідни­чи­ну.

    Даруся зай­ш­ла у во­ду в жіночій майці на ши­ро­ких шлей­ках. Ко­ли во­да сяг­ну­ла колін - зу­пи­ни­ла­ся.

    Іван ди­вив­ся і мов­чав.

    Постоявши, Да­ру­ся пішла далі.

    Іван ру­шив на­зустріч, аж по­ки во­да не сяг­ну­ла йо­му гру­дей.

    Вони так і сто­яли - обоє по гру­ди у воді, нав­п­ро­ти од­не од­но­го, з ви­тяг­ну­ти­ми впе­ред ру­ка­ми, ніби ма­ли намір ки­ну­ти­ся од­не од­но­му в обійми.

    Місяць тремтів на срібній во­дяній доріжці між ни­ми, вітер ти­хо беш­ке­ту­вав у траві - а Іван вів за ру­ку Да­ру­сю, аж по­ки во­да не діста­ла­ся їхнього підборіддя.

    - Видиш, як доб­ре? А те­пер тро­хи по­бов­тай­ся, так, як я, сю­да-ту­да… І не бійся - я те­бе три­маю. Чуєш, як лег­ко? А те­пер за­нур­ся з го­ло­вою… ота­ко-о-о… -фир­к­нув, спльову­ючи во­ду че­рез ніс і рот. - На­мо­чи го­ло­ву… отак… усю… іще на­мо­чи… Бо­же, яка ти ро­зум­на, Да­ру­сю…

    А на бе­резі Іван вгор­нув їй но­ги і плечі, роз­че­сав ру­ка­ми во­лос­ся, роз­тер ру­ки, щось по­ду­мав і ши­ро­ки­ми кро­ка­ми май­же побіг до дов­бан­ки з пит­ною во­дою.

    Люди добрі… Як доб­ре, що іноді в житті трап­ля­ють­ся миті, про які не знає жод­на ду­ша, окрім тої, що своїми ру­ка­ми тво­рить ту мить!..

    Іван но­сив із дов­бан­ки жме­ня­ми здо­ро­ву, хо­лод­ну во­ду і на­пу­вав Да­ру­сю, як ма­лу ди­ти­ну, не да­ючи жодній краплі роз­ли­ти­ся, щоб не хо­ло­ди­ти її гру­ди.

    … А вдо­ма ста­ло­ся те, що ма­ло би ста­ти­ся в та­ко­му ви­пад­ку між здо­ро­вим чо­ловіком і здо­ро­вою жінкою.

    Проте Іван знав: Да­ру­ся ро­зум­на, та не зовсім здо­ро­ва.

    І він зро­бив те, що, на йо­го дум­ку, не мог­ло пош­ко­ди­ти.

    Мало не до са­мо­го ран­ку (скільки тої ночі в Петрівку) го­ла Да­ру­ся ле­жа­ла по­верх теп­лої хус­т­ки, роз­с­те­ле­ної Іва­ном на ков­д­ру, а він ди­вив­ся на неї - і лед­ве не пла­кав, нашіпту­ючи на ву­хо якийсь та­кий чуд­ний вінег­рет зі слів, схлипів, зітхан­ня і зой­ку, що той, хто не нав­чив­ся ро­зуміти та­рах­котіння Цвич­ко­во­го язи­ка між яс­на­ми і піднебінням, по­ду­мав би, що він співає крізь скрегіт зубів.

    - Ти дівка, Да­ру­сю? - пи­тав у очі, а далі, опус­ка­ючи пог­ляд, сам собі відповідав. - Дівка, ади, які кор­тяч­ки на чолі по­вис­та­ва­ли. Але тобі лю­би­ти­ся з чо­ловіком не мож­на. Чуєш? Не мож­на. Тре­ба, але не мож­на. Ди­ви­ся, аби ти не ку­пи­ла­ся на му­жеські ру­ки. Во­ни такі, за­ра­зи, - прис­та­нуть до… - хотів ска­за­ти «до каліки», але при­ку­сив язи­ка, - до чес­ної дівки, і не по­див­лять­ся, що бідна си­ро­ти­на. Ще й ди­ти­ну зроб­лять.

    Я би й сам зро­бив тобі ди­ти­ну. Зро­би­ти? Ди­ви­ся, яке у те­бе ту­ге че­ре­во. - Об­во­див до­ло­нею живіт. -Доб­ре би но­си­ла ди­тин­ку, та й на ста­рості во­дич­ки бу­ло би ко­му при­нес­ти… Але ні, не бу­ду тобі ди­ти­ну ро­би­ти. Як ти її вчи­ти го­во­ри­ти бу­деш? Ме­не якийсь шляк тра­фить, а ди­ти­ну за­бе­руть в інтер­нат. Бу­де си­ро­та. Не тре­ба. Я зроб­лю ди­ти­ну другій… Дурній якійсь. Але не тобі… Слу­хай ме­не, Да­ру­сю, доб­ре. Ти все ро­зумієш, то слу­хай: сто­ро­ни­ся чо­ловіків.

    Боже-Боже… А як прий­де тобі хіть? А я від те­бе піду? Я не мо­жу жи­ти вічно, мо­жу вмер­ти а хоч би зав­т­ра, що ти бу­деш ро­би­ти? Ні, ли­шай­ся дівкою до смер­ти… це не є встид­но.

    …А ти здо­ро­ва. Не слу­хай ніко­го. Ти здо­ровіша від усь­ого се­ла це­го дур­но­го. Але я не хо­чу ма­ти за те­бе гріх, бо ти круг­ла си­ро­та і судь­ба твоя не­щас­ли­ва. Ти судь­бою по­ка­ра­на… А як від чо­ловіка прий­де охо­та на те­бе, то мо­жуть пус­ти­ти по ру­ках… ні, ліпше тобі не зна­ти чо­ловіка…

    Видиш, мені жінки не ду­же згус­та тре­ба. А тобі би чо­ловіка та­ки тре­ба, що­би кров не зат­руїла­ся. Але я не хо­чу, аби ти без ме­не ви­ла, як ра­не­на вов­чи­ця. А дру­гий те­бе обідить… точ­но обідить…

    …Хтозна… мо­же, са­ме так виб­рані при­ро­дою чи Бо­гом лю­ди ста­ють пси­хо­те­ра­пев­та­ми, во­рож­би­та­ми, про­вид­ця­ми, свя­ще­ни­ка­ми, бла­жен­ни­ми, бо­го­ма­за­ми? Са­ме в такі хви­ли­ни, ко­ли щи­ро ба­жа­ють лю­дині доб­ра і до­по­мо­ги, самі вірять у них і та­ки да­ють зцілен­ня?!


    …Даруся ле­жа­ла із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма, слу­ха­ла Іва­на - і враз по тілу її пішла дрож. Дрібна, як буль­баш­ки на гла­денькій по­верхні літньої ріки, ко­ли зне­наць­ка по­чи­наєть­ся дощ - раптівка. У ній тремтіла кож­на жил­ка і кро­вин­ка - і тоді Да­ру­ся так са­мо рап­то­во са­ма для се­бе зро­зуміла: во­на не дур­на - а та­ки со­лод­ка, як і оця со­лод­ка дрож-про­пас­ни­ця, якої во­на не зна­ла ніко­ли. Іва­но­вий то­рохкітли­вий шепіт про­ри­вав­ся крізь постійний ту­ман у її го­лові, діста­вав­ся десь так гли­бо­ко і да­ле­ко, що Да­ру­ся і не підоз­рю­ва­ла, що у ній є такі місця. Во­на не ма­ла в цей мо­мент ані всти­ду, ані стра­ху -тільки тон­ка-то­нюсінь­ка, як місяч­на доріжка на воді теп­лич­ки, ни­точ­ка тремтіла між нею і Йва­ном і кли­ка­ла її зболілу ду­шу без­с­т­раш­но іти на той пок­лик… А ко­ли Іва­нові шка­рубкі ру­ки стис­ну­ли гладь Да­ру­си­но­го заніміло­го че­ре­ва - з неї та­ки вир­вав­ся чи то стогін, чи вит­тя, чи тор­жес­т­во ра­дос­ти - та та­ке; що мог­ло під со­бою пог­ли­ну­ти півсвіта…

    Боже-Боже… во­на німу­ва­ла чверть століття, аж по­ки не вчу­ла в собі за­род­ки жи­вої, за­бу­тої мо­ви ко­ло та­та, на цвин­тарі… але те­пер, під Іва­но­ви­ми ру­ка­ми во­на та­ки за­го­во­ри­ла. Гру­бим, не­люд­сь­ким, го­ло­сом, схо­жим на рев по­ра­не­но­го звіра чи зу­сил­ля од­но­час­но німо­го, глу­хо­го і не­ви­дю­що­го, але за­го­во­ри­ла сло­ва­ми, дав­но за­пе­ре­че­ни­ми її язи­ком і гор­лом сло­ва­ми. Це бу­ла якась ди­ка гор­тан­на без­вихідь і надія вод­но­час, по­дя­ка і про­хан­ня, прок­ль­он і сміх…

    І тоді Іван зап­ла­кав. Встид­ливі чо­ловічі сльози ко­ти­ли­ся по не­го­ле­но­му Цвич­ко­во­му об­лич­чю і ка­па­ли на роз­жа­рені гру­ди Да­русі - і во­на, зібрав­ши всі свої си­ли, во­лю і злість, та­ки відповіла йо­му: «І-ва-не…».

    Задля цього нічно­го сто­го­ну він був би колінку­вав із край світу до Да­ру­си­но­го - а те­пер і йо­го - до­му.

    Але після тої ночі знав най­го­ловніше: Да­ру­сю мож­на виліку­ва­ти. Як - Іван не знав, але знав точ­но, що мож­на.

    Її все рідше і рідше му­чи­ли на­па­ди бо­лю.

    Іноді - хоч і зрідка - во­на мог­ла навіть усміха­ти­ся.

    І якось Іван навіть по­ду­мав, що міг би оже­ни­ти­ся на Да­русі.

    Брав у гу­би дрим­бу, сідав на по­розі ґанку, грав дов­го, ди­вив­ся на Да­ру­сю із скла­де­ни­ми під грудь­ми ру­ка­ми, а сам ду­мав… ду­мав… Це ж які му­ки тре­ба вит­ри­му­ва­ти, що­би та­ке жит­тя жи­ти… чо­ловіка не зна­ти, навіть місяч­ки на собі не ма­ти, від лю­дей ли­ше дур­не чу­ти і не ма­ти лас­ки ні від ко­го, хіба що окрім Марії?! Не мог­ти зап­ла­ка­ти-за­ри­да­ти, вик­ри­ча­ти­ся, засміяти­ся, а бу­ти жи­вою мумією і ма­ти в го­лові ве­ли­ку, як від кулі, ра­ну і не мог­ти про неї го­во­ри­ти, а лиш ду­ма­ти, ду­ма­ти. Дру­гий би дав­но за­був, а во­на бідна ка­раєть­ся, як та ве­ли­ко­му­че­ни­ця Ка­те­ри­на…

    І, о, чу­до: Цви­чок відмо­вив­ся від звич­них своїх мандрів. Кле­пав дрим­би і пе­ре­да­вав кимсь на ба­зар у Косів чи в Ку­ти, але сам рідко ко­ли відлу­чав­ся від Да­русі. Те­пер бо­яв­ся, щоб її не спо­ло­ши­ли ці злі і не­добрі лю­ди, яких судь­ба не­щас­но­го по­де­ко­ли зай­ма­ла гос­тріше, ніж своя, влас­на.

    Коли Іван ішов до ко­гось на день­ку, брав із со­бою Да­ру­сю, са­до­вив у тінь, да­вав лу­щи­ти ква­со­лю чи ку­ку­руд­зу, а сам ко­лов дро­ва чи ко­сив, чи зак­ла­дав во­рин­ня, і ру­ки йо­му співа­ли без му­зи­ки.

    …Але це та­ки прав­да, що ніко­му так не є по­га­но, як на­шим во­ро­гам, ко­ли нам доб­ре.

    Тоді ні прис­трілу, ні во­рож­би не тре­ба. Був би один-однісь­кий язик, що вміє в роті обер­та­ти­ся, а реш­ту - лю­ди док­ла­дуть…

    - Ви чу­ли, Марійо… Чи то пси, оті, що хо­дять за Да­ру­сею на цвин­тар, чи то самі вов­ки ви­ють но­ча­ми з її ха­ти. Ці двоє дур­них і ве­че­ря­ють за сто­лом ра­зом з пса­ми. Во­лос­ся диб­ки стає на го­лові.

    - А ви, злот­на Вар­вар­ко, не ходіть під чу­жи­ми стіна­ми і вов­ки вам не бу­дуть при­чу­ва­ти­ся. Три­май­те­ся своєї гос­по­дар­ки. Там є що вчу­ти не менш інте­рес­не. А на калік не на­го­во­рюй­те. Навіть, як во­ни із пса­ми ве­че­ря­ють, то що із то­го? Во­ни ж не із ва­шої мис­ки їжу бе­руть.

    - Та там світла ніко­ли не вид­ко! Та во­ни в одній пос­телі з пса­ми сплять, двоє дур­них. Ой, ку­мо, бу­ду міліцію кли­ка­ти.

    - Але ж до вас пси не навіду­ють­ся, то на­що вам міліція?

    - Для спра­вед­ли­вос­ти.

    - Чули'сте, кум­ку, не­чис­та си­ла в селі за­ве­ла­ся. На цвин­тарі і в Да­ру­синій хаті. Відко­ли Іван Цви­чок прис­тав жи­ти до неї, то так і не­чис­та си­ла все­ли­ла­ся ме­жи лю­де…

    - А що та не­чис­та си­ла, ро­бить, Ва­си­лин­ко, що вам спо­кою не дає?

    - Що ро­бить… Со­лод­ку Да­ру­сю підміни­ла. А як ціле се­ло попідміняє?!

    - Ой, кум­ко, відей, не­ма на світі та­кої си­ли, що мог­ла би вас підміни­ти…

    - Гріхи… усе гріхи, ку­ме… нес­по­ку­тані гріхи і сльози вмер­лих… Але чо­го чужі гріхи ма­ють на нас па­да­ти?

    - Та але на вас ніяка бо­ла не впа­ла, ку­мо, то чо­го ви так пе­че­те­ся?!

    - Бо не знаю, що там діється у тій прок­лятій хаті, а я жию по сусідству. Так що пе­чу­ся зад­ля сво­го спо­кою і спра­вед­ли­вос­ти.

 

***

 

    …O-O-O… He тільки лю­ди, але й са­та­на нер­вує, ко­ли ко­мусь доб­ре тро­хи дов­ше, ніж собі пла­нує са­та­на.

    Навіть у са­та­нинські пла­ни вно­сять ко­рекцію прості лю­ди, що вірять у Бо­га, говіють і пос­тять, вчать дітей пос­лу­ху і от­че­на­шу, по­ми­на­ють мер­т­вих і дба­ють про май­бутнє своїх дітей.

    Ні-ні, жо­ден са­та­на не має та­кої си­ли, як прості лю­ди у час заз­д­рості, не­на­висті і пом­с­ти…

    …І яко­гось то дня вик­ли­ка­ли Іва­на Цвич­ка в сільра­ду.

    Набундючений го­ло­ва ви­ва­лю­вав­ся із-за сто­лу, як із низь­ко­го ча­ву­на за­ве­ли­ка ку­ле­ша.

    Дільничний міліціонер Сте­пан раз по раз припліску­вав ру­кою ко­бу­ру на шта­нах, ніби­то що­ра­зу пе­ресвідчу­вав­ся, чи зброя на місці.

    А під стіною, низь­ко схи­лив­ши го­ло­ву над па­пе­ра­ми, сиділа сек­ре­тар­ка сільра­ди Ду­ся, без­пе­рес­тан­но шмор­га­ючи зас­туд­же­ним се­ред літа но­сом.

    Голова пос­ту­кав паль­ця­ми по столі, підкру­тив вус так, ніби хотів з нього скру­ти­ти ци­гар­ку, і див­ля­чись поп­ри Цвич­ка, за­пи­тав:

    - Так що там у вас, Іва­не, відбу­ваєть­ся но­ча­ми?

    Іван сто­яв ко­ло са­мих две­рей і м'яв ка­пе­люх. Ска­за­ти, що він був пе­ре­ля­ка­ний, не ска­жеш. Але й ска­за­ти, що був спокійний - іще твердіше не ска­жеш. Оче­вид­но, він ду­мав, але ду­мав повільно.

    Довге Іва­но­ве ду­ман­ня - во­но й не див­не для тих, хто йо­го зби­рав­ся за­раз про­то­ко­лю­ва­ти: Цви­чок у сільраді чис­лив­ся се­ред дур­ну­ва­тих, бо окрім то­го, що прис­тав до дур­ної Да­русі, він ще й дрим­би ро­бить з та­ким зав­зят­тям, як нор­мальні лю­ди уліті роб­лять сіно чи взим­ку -дітей, зав­ж­ди го­во­рить го­лос­но - на дру­гий кут се­ла чу­ти, а як ска­же - вит­ри­ма­ти плю­вок в очі лег­ше, ніж та­ке чу­ти… Та Бо­же мій! Він мав так ба­га­то оз­нак при­дур­ку­ва­то­го, що мож­на бу­ло б і не це­ре­мо­ни­ти­ся з ним. Але ж ра­дян­сь­ка вла­да спра­вед­ли­ва: для неї всі рівні. І пе­ред за­ко­ном всі рівні. Це поміж людь­ми Цви­чок дур­ний, а довідки із пси­хуш­ки у нього не­ма. Так що за­кон зас­то­сов­ний до нього, як і до будь-ко­го іншо­го. Отак!

    …Іван не знав сис­те­ми Станіслав­сь­ко­го, але мов­чав дов­го. Дов­ше, ніж мов­чать в ос­танній сцені «Ревізо­ра». Тоді сів нав­п­ро­ти го­ло­ви, пе­ре­хи­лив­ся че­рез стіл - і ти­хо, не схо­же на се­бе, ду­же ти­хо, за­то­рохтів при­рос­лим язи­ком:

    - Скажіть мені, па­не го­ло­во, на­що я вам здав­ся у вашій сільраді? Ви ду­маєте, що я не спов­на ро­зу­му, а я лиш не спов­на щас­тя. Але я ні на чиїй шиї не сид­жу… ніко­го не пог­ра­бу­вав, вікон не по­бив, у селі не на­де­бо­ши­рив, дівку ані од­ну не звів. Мені ско­ро п'ятде­сят­ка. У армію ме­не бра­ти не бу­де­те… так що не бу­ло чо­го ме­не в сільра­ду кли­ка­ти. А що своєї ха­ти не маю, то на­що ви такі ро­зумні і ва­ша вла­да та­ка ро­зум­на заб­ра­ли ма­ми­ну ха­ту, ко­ли во­на вмер­ла від по­боїв на МГБ, а ме­не по лю­дях пус­ти­ли?

    - Це не до діла, Іва­не! - пе­ре­бив йо­го Сте­пан. -І ми твою ма­му не би­ли, а ха­ту не за­би­ра­ли.

    - Такі, як ви за­би­ра­ли… А лю­ди­ну мож­на би­ти не лиш бу­ка­ми! І все це до діла. То чо­го ви ме­не сю­да вик­ли­ка­ли?! Вид­ко, у вас більше не­ма в селі ро­бо­ти, як чіпля­ти­ся до каліки. Так що кажіть ско­рень­ко, що хо­че­те з ме­не, бо в ме­не Гос­по­дар­ка стоїть без рук. Вам фіра­ми-підво­да­ми усь­ого до ха­ти во­зять з фер­ми, а я своїм мо­зо­лем за­роб­ляю, аби про­го­ду­ва­ти­ся са­мо­му і си­ро­ту Да­ру­сю про­го­ду­ва­ти.

    Зварений для бор­щу бу­ряк має менш баг­ро­вий колір, ніж у цю мить ма­ло ли­це го­ло­ви сільра­ди:

    - Що ти тут, дур­ню, язик роз­пус­каєш? За­раз те­бе на п'ятнад­цять су­ток на міліцію за­бе­ре­мо - то там по­роз­ка­зуєш…


    - Що вже по­роз­ка­зую - то по­роз­ка­зую… І за те­бе, Ште­фа­не, по­роз­ка­зую, як ти п'яний за чу­жи­ми мо­ло­ди­ця­ми з ре­воль­ве­ром го­ниш­ся… і як твоя жінка са­мо­гон­ку ва­рить з кол­гос­п­но­го цук­ру… мо­жеш не сумліва­ти­ся… Іван усе роз­ка­же… - Іван ско­чив з крісла, різко пус­тив­ши йо­го під самі двері. - Що вам, бу­гаї, від нас двох тре­ба? Кажіть, бо я дур­ний - мо­жу цим кріслом у го­ло­ву за­пус­ти­ти!

    Голова з дільнич­ним по­чу­ха­ли по­ти­лиці, відпро­ва­ди­ли сек­ре­тар­ку і ста­ли пе­ред Іва­ном, як на ос­танній рубіж пе­ред нас­ту­пом. Во­ни го­во­ри­ли по черзі, сподіва­ючись, оче­вид­но, на ефек­тивність пси­хо­логічної ата­ки:

    - Питаємо те­бе ще раз: що у вас там відбу­ваєть­ся у хаті но­ча­ми, що лю­ди наріка­ють і ви­ма­га­ють роз­г­ля­ну­ти ва­шу по­ведінку на сесії сільра­ди?

    - Хата при до­розі - лю­ди не глухі.

    - Усе, що ста­ло­ся не­доб­ро­го в селі, пов'яза­не з то­бою, Іва­не.

    - Поки те­бе не бу­ло - Да­ру­ся бу­ла нор­маль­на. За­ко­пу­ва­ла­ся собі в зем­лю…

    - Груші обв'язу­ва­ла…

    - Із пса­ми хо­ди­ла по селі…

    - А те­пер на цвин­тар пе­рес­та­ла хо­ди­ти… Та­та не провідує.

    - Слухає твою дрим­бу і псів у ха­ту но­ча­ми зби­рає.

    - …Ішов би ти, Іва­не, з на­шо­го се­ла.

    А далі Іван пир­с­кав сли­ною в об­лич­чя обох, але во­ни чо­мусь і не вти­ра­ли­ся:

    - Знаєте що? Я, як за­хо­чу, то і вмру у ва­шо­му селі, і му­си­те бу­де­те ме­не тут хо­ва­ти. І не ва­ше пся­че діло, що ро­бить­ся в чиїй хаті но­ча­ми. Ро­бить­ся, що тре­ба. Дай­те лю­дині со­покійно жи­ти а хоч би у своїх стінах!

    - Спокійно, Іва­не, на то­му світі бу­де. А по­ки ми вла­да - ми му­си­мо зна­ти все.

    - Срати я хотів на та­ку ва­шу вла­ду, що під ков­д­ру лю­дям за­зи­рає! А як за­че­пи­те хоч сло­вом Да­ру­сю - пос­ти­наю вам го­ло­ви, як псам шо­лу­ди­вим, а хоч би по­то­му зог­нив у криміналі…

 

***

 

    …Я БУ­ЛА б нес­ка­зан­но ра­да закінчи­ти роз­повідь про со­лод­ку Да­ру­сю та Іва­на Цвич­ка на оп­тимістичній ноті, мов­ляв, на­решті з'явив­ся у бідної си­ро­ти за­хис­ник, який не дав паль­цем за­че­пи­ти її ніко­му, і за­жи­ли во­ни ти­хо-мир­но, і біль по­ки­нув Да­ру­сю, лиш хіба що не вер­нув­ся го­лос, але то не за­ва­жа­ло їм тіши­ти од­не од­но­го бо­дай ску­пи­ми дрібнич­ка­ми, на які зви­чай­на лю­ди­на у пов­сяк­ден­но­му житті й ува­ги не звер­не ніко­ли, як ніко­ли не звер­тає ува­ги дво­ру­кий на ру­ки, а дво­но­гий - на но­ги.

    Рада би… та ба! Жит­тя, ма­буть, як і лю­ди, - мсти­ве за радість. А особ­ли­во - як­що радість для двох - ве­ли­чез­на: та­ка, як для Іва­на - Да­ру­син стогін під йо­го ру­ка­ми, а для Да­русі - Іва­но­ва лю­бов і тур­бо­та, якої во­на поз­бу­ла­ся тоді, ко­ли їй да­ли кон­фе­ту не­добрі лю­ди.

    Сказано: та­ко­го щас­тя не бу­ло, не­ма. І не тре­ба.

    Фиркнула, ма­буть, і Да­ру­си­на судь­ба пе­ред Іва­ном… Мо­же, во­на та­кож заз­дрісна?

    …Отож заб­ра­ли Цвич­ка на п'ятнад­цять діб у ра­йон. Пер­ше: за вчи­нен­ня опо­ру владі і її пов­но­важ­но­му пред­с­тав­ни­кові під час ви­ко­нан­ня ним служ­бо­во­го обов'яз­ку, дру­ге - за на­ма­ган­ня за­во­лодіти зброєю дільнич­но­го міліціоне­ра, і третє - ли­хослів'я, при­ни­жен­ня честі і гідності при­сутніх під час кон­флікту в приміщенні сільської ра­ди. Чис­ло. Підпи­си. Кінець про­то­ко­лу.

    Гайда, Іва­не, щоб не був та­кий муд­рий ко­ло ро­зум­них.

    Обголили в ра­йоні Іва­на на бу­бон, да­ли замість дрим­би дря­пак у ру­ки - і пішов Цви­чок заміта­ти ву­лиці рай­цен­т­ру. Ішли дощі - зми­ва­ли пи­лю­ку, а Іван усе од­но замітав роз­би­ту, ніко­ли не ас­фаль­то­ва­ну до­ро­гу, і йо­му з ав­то­бусів і ав­то кру­ти­ли паль­ця­ми біля скронь і зни­зу­ва­ли пле­чи­ма, бо то бу­ло ду­рен­с­т­во із ду­ренств навіть тут, у го­рах, - заміта­ти ву­ли­цю.

    А Іван звіту­вав щод­ня про зроб­ле­не і ра­ху­вав дні до закінчен­ня своїх пе­кель­них мук.

    Під до­ща­ми розлізли­ся йо­го ху­денькі шта­ни і світи­ла­ся дірка­ми ста­ра-ста­ра со­роч­ка, яку він знай­шов у Да­ру­синій повітці, ще, ма­буть, від її та­та. І вже пе­ред відхо­дом до­до­му за­жу­рив­ся Цви­чок не на жар­ти: у чо­му ж він по­ка­жеть­ся пе­ред Да­ру­сині очі?

    Та скрізь трап­ля­ють­ся добрі лю­ди. Навіть у райвідділах міліції.

    Сержант, що всі п'ятнад­цять діб був наг­ля­да­чем для ареш­то­ва­но­го, дав Іва­нові свій - май­же но­вий - армійсь­кий одяг: тем­но-зе­лені шта­ни-галіфе із зав'язка­ми круг кісто­чок, ши­ро­кий ремінь і та­ку ж зе­ле­ну со­роч­ку з блис­ку­чи­ми ґудзи­ка­ми. Бра­ку­ва­ло хіба що чобіт і кар­ту­за. Але Іван був ра­дий нес­ка­зан­но і за та­ке ба­гат­с­т­во.

    Отож, як тільки пе­ред ним відкри­ли­ся двері ка­ме­ри, він, наш­вид­ку­руч пе­ре­одяг­нув­шись і доб­ре ви­чис­тив­ши сво­го ко­рич­не­во­го ка­пе­лю­ха і ла­тані-пе­ре­ла­тані шльопанці, сів у ав­то­бус на Че­ре­мош­не і впер­ше за ба­га­то днів узяв до губів дрим­бу.

    Від ав­тос­танції і до са­мо­го Да­ру­си­но­го до­му він так і йшов - гра­ючи в дрим­бу.

    …Коли бідна Да­ру­ся по­ба­чи­ла Іва­на у хвіртці, у неї якось див­но за­ко­ти­ли­ся очі - і во­на ти­хо спов­з­ла на зем­лю, прос­то у по­ро­хи.

    Поки Іван відли­вав Да­ру­сю во­дою і за­но­сив її в ха­ту, прибігла Марія. Во­на, схли­пу­ючи, ло­ми­ла собі ру­ки, а потім, при­ка­зу­ючи, би­ла­ся ку­ла­ка­ми у го­ло­ву:

    - Йой, Іва­не… Іва­не… не тре­ба бу­ло тобі це ро­би­ти… йой… не тре­ба бу­ло.

    Іван, мов одурілий, тру­сив на подвір'ї Марію за гру­ди, і ревів, як бу­гай, яко­го не пус­ти­ли до ко­ро­ви:

    - Що мені не тре­ба бу­ло ро­би­ти, Марійо?! Що? Кажіть!

    Марія пла­ка­ла і хи­та­ла го­ло­вою, а далі по­тек­ла собі до ха­ти.

 

***

 

    …НАПАД го­лов­но­го бо­лю три­вав на цей раз у Да­русі від дру­гої Бо­го­ро­диці, а це з 21 ве­рес­ня, аж до Пок­ро­ви. За цей час во­на змарніла і по­чорніла, вкри­ла­ся яки­мись дрібни­ми ра­на­ми.

    Коли мог­ла сісти - би­ла­ся го­ло­вою у стіну, так що Іван му­сив сидіти ко­ло неї не відхо­дя­чи і три­ма­ти ру­ки.

    Вона не їла, лиш пи­ла во­ду із су­ха­ря­ми, на Йва­на не по­ди­ви­ла­ся й ра­зу, а вгор­та­ти го­ло­ву да­ва­ла лиш Марії. Ле­жа­ла відвер­не­на до стіни, з пе­рев'яза­ни­ми по­верх хус­ток очи­ма, лиш без­пе­рес­тан­но м'яла ріжок пок­ри­ва­ла.

    Іван но­сив Да­ру­сю на ру­ках, як ди­ти­ну, до теп­лич­ки. Три­мав попід пах­ви у воді - але їй не ста­ва­ло лег­ше.

    Він підку­рю­вав і відга­шу­вав їй вог­ню.

    Обливав постіль свя­че­ною во­дою.

    Приводив свя­ще­ни­ка і сільсько­го фель­д­ше­ра.

    А Да­ру­ся ле­жа­ла, не ре­агу­ючи ані на світло, ані на звук - лиш тілько що не бу­ла мер­т­ва.

    - Чує моє сер­це, Іва­не, що тобі тре­ба йти звідси… - сум­но ска­за­ла якось Марія. - Жаль мені те­бе, але ти не ви­нен…

    - Сам ви­жу… Але хто ви­нен, Марійо? - пла­кав, не всти­да­ючись, Цви­чок і ви­ся­кав­ся у край своєї ста­рої со­роч­ки, в якій ко­лись ко­лов у Марії дро­ва і в якій прий­шов до Да­русі.

    - Судьба, Іва­не, і лю­ди. А більше ніхто.

    …Даруся вста­ла на дру­гий день після Пок­ро­ви. Роз­ди­ви­ла­ся по хаті. Скла­ла в мішок не­хитрі Іва­нові по­жит­ки. За­гор­ну­ла в білень­ку хус­точ­ку при­не­се­ний Марією хліб, да­ла йо­му в ру­ки і відкри­ла пе­ред Іва­ном на ґанок двері.

    Вона дов­го сил­ку­ва­ла­ся, так дов­го, що навіть пер­во­род­ки вчи­ня­ють ди­ти­ну швид­ше, але во­на та­ки скла­ла у горлі бук­ви до­ку­пи, бо ледь чут­но, так, що міг по­чу­ти тільки Цви­чок і не по­чув навіть Маріїн кіт біля Да­ру­си­них ніг, ска­за­ла:

    - …І-д-и-І-в-а-н-е…

    Показала ру­кою на до­ро­гу і вер­ну­ла­ся в ха­ту.


 

МИХАЙЛОВЕ ЧУДО
 

ДРАМА НАЙГОЛОВНІША

 

    - МИХАЙЛЮНЮ, ішли би ви ве­че­ря­ти… Ніби­то пи­тає, а мо­же, й про­сить Мат­рон­ка го­ло­сом, схо­жим на ше­лест ла­сиці в сіні, став­ши на ґанку із за­ка­ча­ни­ми до ліктів ру­ка­ва­ми білень­кої ме­ре­жа­ної со­роч­ки.

    У при­західних ве­рес­не­вих про­ме­нях її ма­лень­ка голівка з ко­ро­ною ту­го зап­ле­те­ної ко­си схо­жа на дру­ге со­неч­ко, що схо­дить з-поміж за­паш­них груш, яки­ми вси­па­ний весь ґанок, аж до підвіконь ха­ти. Мат­рон­ка сміється са­ми­ми ли­ше круг­лень­ки­ми ям­ка­ми, над­ку­шу­ючи ме­до­ву гру­шу, чим збу­рює нав­ко­ло се­бе цілий рій ос.


    - А що'сте, бідаш­ко-со­ло­даш­ко, доб­ро­го зва­ри­ли? - підво­дить го­ло­ву від дровітня, не ви­пус­ка­ючи со­ки­ри із рук, чо­ловік у кеп­тарі, ви­вер­ну­то­му до вер­ху це­гей­кою.

    Гора свіжо на­ко­ле­них дров біліє і пах­не так са­мо чис­то, як ме­ре­жа­на со­роч­ка на жінці в при­західно­му сонці.

    Якусь мить обоє мов­чать, нез­руш­ни­ми очи­ма див­ля­чись од­не на од­но­го, - так, на­че ось-ось ма­ють і собі над­ку­си­ти од­не од­но­го, як оту жов­то­бо­ку пе­рес­тиг­лу гру­шу, що рап­то­во па­дає із жіно­чої ру­ки і ко­тить­ся до чо­ловіка з со­ки­рою.

    Маленька жінка знічуєть­ся, ніби всти­даєть­ся якоїсь по­таємної дум­ки, чер­воніє, а тоді бе­реть­ся в бо­ки:

    - Закрутила ку­ла­чок ку­леш­ки, та та­кої - як сон­це жов­тої, са­ма сміється з кру­га. Аби'х так до зав­т­ра до-че­ка­ла, як ка­жу неп­рав­ду! Не віри­те, йдіть самі по­дивіть­ся! - ве­се­ло відповідає та й зни­кає у проймі две­рей.

    І дов­го­те­ле­сий, мов жер­ди­на, Ми­хай­ло, яко­му ні про що двічі ка­за­ти не тре­ба, не­се со­ки­ру у дро­во­руб, підмітає дря­па­ком доріжку від сто­до­ли до ха­ти, об­т­ру­шує від струж­ки і тир­си шта­ни - іде ве­че­ря­ти.

    Матронка вже че­кає біля ши­ро­ко­го де­рев'яно­го цеб­ра за піччю з гле­ком теп­лої во­ди і пе­ре­ки­ну­тим по­че­рез пле­че руш­ни­ком.

    - Михайлюню, чи я вас не про­си­ла допізна не ко­ло­ти тоті дро­ва? - пи­тає з до­ко­ром, до­по­ма­га­ючи чо­ловікові роз­дя­га­ти­ся.

    Михайло мов­ч­ки ски­дає кеп­тар, со­роч­ку, схи­ляєть­ся над цеб­ром до по­ло­ви­ни го­лим тілом, підстав­ля­ючи шию під струмінь во­ди. Го­лос­но фир­ка­ючи і сміючись, ляс­кає мок­рою до­ло­нею по жінчиній щоці:

    - А що, мо­же пош­ко­ди­ти?

    - Але ви, срібний Ми­хай­ли­ку, без по­яса дро­ва ко­ло­ли, а вітер був ве­ли­кий, мо­же­те по­пе­рек зас­ту­ди­ти. Ко­му то тре­ба?!

    Ледь тор­ка­ючись чо­ловіко­вої спи­ни до­ло­нею, Мат­рон­ка зу­пи­няє чо­мусь трем­тя­чу ру­ку на ве­ликій ро­димці під йо­го пра­вою ло­пат­кою і об­во­дить вказівним паль­цем. Далі кілька разів швид­ко цілує, а вже тоді роз­ти­рає плечі жму­том мок­рої вов­ни з ми­лом. Після цього Мат­рон­ка бе­реть­ся за Ми­хай­лові гру­ди, шию, ру­ки - і відти­рає їх так ре­тель­но, ніби­то чо­ловіко­ве тіло ро­ка­ми не ма­ло на собі во­ди.

    Михайло із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма мов­ч­ки дає сприт­ним жіно­чим ру­кам се­бе обер­ну­ти, об­тер­ти, зо­дяг­ну­ти в чис­ту со­роч­ку, а далі, ску­йов­див­ши гус­ту Мат­рон­чи­ну чілку, пи­тає із на­пус­к­ною грізністю:

    - То що ви там, ґаздинь­ко, ка­же­те, зва­ри­ли?

    - А ви спро­буй­те… - хит­ро мру­жить­ся Мат­рон­ка, відгор­та­ючи лля­ний руш­ник із ку­леші: жов­та - як сон­це - ма­ма­лиґа па­рує білим дим­ком.

    Ніщо так не лю­бить Ми­хай­ло після тяж­кої ро­бо­ти, як га­ря­чу ку­ле­шу з ове­чою брин­зою. Мат­рон­ка знімає де­рев'яною лож­кою верх, кла­де у виїмку брин­зу, май­же та­ку са­му жов­ту, як ку­ле­ша, знов нак­ри­ває, сідає нав­п­ро­ти чо­ловіка - і обоє че­ка­ють, по­ки мас­на брин­за пус­тить мас­ло, аж во­но поч­не протіка­ти крізь жовті по­ри га­ря­чої ма­ма­лич­ки.

    Вечеряють Ми­хай­ло з Мат­рон­кою зав­ж­ди од­на­ко­во: си­дя­чи од­не про­ти од­но­го і впи­ра­ючись од­не в од­но­го чо­ла­ми.

    Збоку мо­же ви­да­ти­ся, що во­ни не хо­чуть або не ма­ють сміли­вос­ти ди­ви­ти­ся в очі, че­рез те впро­довж ве­чері не відри­ва­ють­ся го­ло­ва­ми. Про­те збо­ку доб­ре вид­но і те, як їхні ру­ки де­що со­ром­ли­во і спішно шу­ка­ють на­го­ди діткну­ти­ся, а тоді так са­мо спішно, ніби об­пе­чені чи піймані на злодійстві, ру­ки розбіга­ють­ся по колінах чи по ска­тер­тині.

    Ніхто чу­жий до­те­пер не ба­чив збо­ку, як ве­че­ря­ють Ми­хай­ло з Мат­рон­кою, іще до тем­ря­ви наг­лу­хо зас­ло­нив­ши вікна і зам­к­нув­ши подвір'їшні во­ро­та, чо­го не ро­бить ніхто в селі. А не ба­чив ніхто не че­рез те, що ця мо­ло­да па­ра ску­па, неп­ривітна чи не­охо­ча до бесіди з інши­ми. Прос­то чужі лю­ди по­ки що не поспіша­ли до них на обійс­тя: хрес­тин не бу­ло - ніко­го іще не вро­ди­ли, ніко­го не по­ми­на­ли - ніхто в їхній хаті на двох не вми­рав, хра­му­ва­ти - не хра­му­ва­ли, бо хра­ми не ро­би­ли. Ото жи­вуть собі, як два гри­би-пан­чу­ки під бу­ком, - по­тай­ки, не­на­че мо­хом і гли­цею вкриті.

    А після то­го, як сільський філо­соф Та­насій Мак­сим'юк ска­зав пе­ред цер­к­вою після їхнього вінчан­ня «Най те­пер ці двоє роб­лять діти, а по­то­му бу­дуть ро­би­ти ро­бо­ту», то ніхто й по­готів не на­до­ку­чав мо­лодій парі. Ра­ди­ти­ся з та­ки­ми мо­ло­ди­ми та­кож не бу­ло пот­ре­би, бо во­ни самі пот­ре­бу­ва­ли по­ра­ди. Зи­чи­ти ніко­му нічо­го не зи­чи­ли, бо ли­ше скла­да­ли­ся на гос­по­дар­ку. А що по шлюбі тро­хи дов­ше, ніж реш­та, де­що прич­ме­лені, то з ким не бу­ває? Особ­ли­во, ко­ли па­ру­бок бе­ре сто­рон­сь­ку, а не свою, сільську, дівку і роз­зи­рає її вночі і вдень з усіх боків, як пи­сан­ку, пи­са­ну в чу­жо­му селі.

    «Ба-а-ац… Усе ми­нає. І це ми­неть­ся», - по­дув якось у люль­ку Та­насій - і дав ос­та­точ­ну відповідь на мов­чаз­не стис­кан­ня мо­ло­диць пле­чи­ма, які заз­дрісни­ми пог­ля­да­ми ве­ли за Ми­хай­лом і Мат­рон­кою, ко­ли ті при­хо­ди­ли на недільну служ­бу: во­на - з незмінно опу­ще­ною, як від ус­ти­ду, го­ло­вою - без­ше­лес­но при­лаш­то­ву­ва­ла­ся в ба­бинці, він - як жер­д­ка, ви­сочів ме­жи чо­ловіка­ми; але очі в них все од­но ніби­то зв'язані якимсь не­ви­ди­мим шнур­ком; і це так яв­но впа­да­ло у вічі, що в бу­ва­лих, а ток­мо жінок, від заз­д­рості і не­ми­на­ючо­го по­ди­ву роз­ду­ва­ли­ся ніздрі, не­мов у корів пе­ред оте­лен­ням.

    Проте люд­сь­ка заздрість до цих двох не ма­ла злос­ти.

    Поки що…

 

***

 

    …МАТРОНКУ в селі на­зи­ва­ють Ми­хай­ло­вим чу­дом. Точніше, Ми­хай­ло сам її так приз­вав.

    Михайло Іла­щук з ма­лої ди­ти­ни - круг­лий си­ро­та. Та­та при­ва­ли­ло да­ра­бою, ко­ли ди­тині бу­ло два­над­цять років, а за три ро­ки по то­му й Ми­хай­ло­ва ма­ма пішла у гли­ну че­рез пусті ба­бинські язи­ки: на­го­во­ри­ли сільські жінки, що в бідної вдо­виці підно­чо­ву­ють шлюбні ґазди, ото й змо­ви­ли­ся тих­цем дві найбільші че­ре­мош­нянські рев­ни­виці, ви­ве­ли жінку в ліс, зна­ючи, що шу­ка­ти її ніхто не бу­де, прив'яза­ли до бу­ка - та так і ли­ши­ли на ніч охо­ло­ди­ти свою хіть. Знай­ш­ли вдо­ву че­рез день, об­г­ри­зе­ну до кісток вов­ка­ми, та ніхто за те не поніс ка­ри, бо ніхто то­го вик­ра­ден­ня не видів, про­те зна­ти зна­ло все се­ло; але се­ло свідчи­ти не хо­ди­ло, прав­ди до­би­ва­ти­ся бу­ло ніко­му, спра­ву жан­дар­мерія зак­ри­ла - то так і пішов ма­лолітній Ми­хай­ло слу­жи­ти по лю­дях, го­ду­ва­ти ґаздівські воші, та вчи­ти­ся вся­ким руч­ним ро­бо­там, та за­роб­ля­ти собі на про­жи­ток. Па­руб­ку­вав дов­го, по­ки на та­ку-ся­ку гос­по­дар­ку не склав­ся і ось, на жмень­ку сто­рон­сь­кої, та­кої, як сам, круг­лої си­ро­ти та ще й на ма­лень­ке весілля спромігся.

    Може, то­му, що си­ро­та, як па­лець, а мо­же, та­ку на­ту­ру йо­му Гос­подь Бог дав, але до же­няч­ки Ми­хай­ло був ду­же ґреч­ним і по­ряд­ним па­руб­ком: дівок не зво­див, мо­ло­ди­цям спідниці до­го­ри не підфітьку­вав, у вдо­ви­них пе­ри­нах не ва­ляв­ся. Був ду­же вдат­ний до ро­бо­ти і ма­ло­говіркий. На лю­дях язик йо­му розв'язав­ся ли­ше раз - у весільній «гу­цулці», ко­ли свої і прийшлі з мо­ло­дою гості шум­но за­пов­ни­ли підло­гу, а му­зи­ка гра­ла так, що у скри­па­ля ур­ва­ла­ся стру­на на скрипці.

    П'яний від ра­дості, Ми­хай­ло лег­ким ру­хом ви­са­див на до­ло­ню дрібнень­ку - рос­том йо­му хіба що до пу­па - мо­ло­ду з нез­вич­ним для їхнього се­ла іме­нем Мат­рон­ка, підняв над ку­че­ря­вою го­ло­вою - і кру­тив її над со­бою, як дзи­гу, аж за­ве­ре­ща­ла, пе­ре­ля­кав­шись, стар­ша друж­ка, за­лом­лю­ючи худі дівочі ру­ки.

    - Гості! До­рогі мої на­бУт­ливі гості, дивіться на Ми­хай­ло­ве чу­до, лю­буй­те­ся Ми­хай­ло­вим чу­дом, на­бу­вай­те­ся ко­ло Ми­хай­ло­во­го чу­да! На Ми­хай­ло­ве чу­до дивіться! - на одній руці кру­тив її над го­ло­ва­ми гос­тей, не­мов­би ве­се­лу різно­коль­оро­ву квітку.

    Голос мо­ло­до­го зри­вав­ся, на­ма­га­ючись пе­ре­би­ва­ти му­зик, так що бу­ло нез­ро­зуміло, чи він нап­рав­ду п'яний, чи тро­хи дур­ний.

    Бо й та­ке в цьому селі трап­ля­ло­ся, що один мо­ло­дий стра­тив ро­зум на са­мо­му своєму весіллі. Че­рез що старі лю­ди ка­за­ли: то­му вин­не дов­ге воз­дер­жаніє плоті, мов­ляв, не тре­ба бу­ло че­ка­ти весілля, а піти до тої, що са­ма про­сить і дає, - і не мав би чес­ний хлоп і йо­го фамілія го­ря і по сьогодні…

    А Мат­рон­ка, зі стра­ху чи з ра­дості зап­лю­щив­ши очі, об­хо­пи­ла шию сво­го мо­ло­до­го обо­ма тон­ки­ми ру­ка­ми, не­мов ди­ти­на та­та, і в не­са­мо­ви­то­му темпі «гу­цул­ки» об­ви­ва­ли­ся її коль­орові стрічки круг Ми­хай­ла, як заш­морг, - аж страш­но бу­ло, щоб не за­ду­ши­ла.

    Так во­ни й до­тан­цю­ва­ли той бо­жевіль­ний та­нець - ли­ше уд­вох: мо­ло­дий, що діста­вав го­ло­вою ма­ло не до не­ба, і мо­ло­да - всім своїм не­ва­го­мим тільцем врос­ла в йо­го зби­те від постійної ро­бо­ти, пруж­не чо­ловіче тіло, об­ви­та обо­ма ру­ка­ми круг шиї і ма­лоп­ри­том­на від нез­вич­ки, со­ро­му і то­го, що її че­ка­ло за бра­мою но­во­го жит­тя, в чу­жо­му селі, без та­та-ма­ми - ли­ше в Гос­подній і її чо­ловіка волі.


    - Аби то ли­ше на доб­ре, аби на доб­ре… - чи то осуд­ли­во, чи співчут­ли­во ки­ва­ли го­ло­ва­ми старі жінки і мо­ло­диці на ла­вах попід стіна­ми весільної ха­ти, ніби ди­ви­ли­ся в якусь відкри­ту ли­ше для них, але не­ви­ди­му для реш­ти, кни­гу долі, а мо­же, ли­ше ви­до­бу­ва­ли зі скринь влас­но­го досвіду без­по­мильні знан­ня про май­бутнє двох мо­ло­дих і глу­хих у своєму щасті лю­дей, що по­волі при­хо­ди­ли до тя­ми після «гу­цул­ки».

    - На доб­ре! На доб­ре! - відповідав Ми­хай­ло всім од­ра­зу ґазди­ням із заз­дрісно-сум­ни­ми очи­ма. - На доб­ре, ґаздинь­ки, бо скілько то­го жит­тя? Ка­валь­чик5!

    І на отой ма­лий ка­валь­чик - он яке чу­до! - при­гор­нув за­ди­ха­ну швид­ким тем­пом тан­цю Мат­рон­ку до ши­ро­ких гру­дей, та так во­ни й сто­яли, мов прис­мо­лені, по­се­ред весільної підло­ги, аж по­ки не заз­ву­ча­ли перші акор­ди іще однієї не­одмінної весільної ме­лодії цього краю - ве­ли­кої свят­ко­вої хо­ри, по-ру­мун­сь­ки - «го­ра-ма­ре».

    Після не­са­мо­ви­тої, буй­ної, як п'яний чо­ловік, і без­ко­неч­ної, як по­хо­ронні го­лосіння, «гу­цул­ки», здат­ної вит­ру­си­ти ду­шу не гірше, ніж не­чис­та си­ла чи опівнічний блуд, роз­тяж­но-сповіль­не­на, ма­ло не схли­пу­юча ме­лодія «го­ра-ма­ре» - це все од­но, що наг­ла зу­пин­ка сер­ця, стри­бок по­тойбіч цього світу, чи як при­му­со­ве на­ма­цу­ван­ня на­осліп до­ро­ги до раю і доб­ровіль­ний вихід із пек­ла вод­но­час.

    Але ніде, ніхто й ніко­ли не по­яс­нить вам, чо­му са­ме так зву­чить ця ве­лич­на му­зи­ка над­г­ли­бо­ко­го ду­шев­но­го пот­рясіння. Ма­буть, той, хто пер­шим пок­лав по­чу­ту в собі ме­лодію на стру­ни, заз­нав усь­ого, що мо­же заз­на­ти чут­ли­ва в житті лю­ди­на, бо ук­ла­дав ті зву­ки в ритм, як у па­зу­ху: і тішив­ся, і пла­кав, чи, мо­же, тільки схли­пу­вав після ку­пе­лю в них… чи скри­ку­вав, як в очи­щу­вальній воді мо­роз­но­го по­то­ку.

    О, хто не знає, чим для гірської лю­ди­ни є «го­ра-ма­ре», то­му ніко­ли не пе­ре­ка­жеш навіть най­точніши­ми сло­ва­ми і бар­ва­ми див­ну, не­пе­ре­да­ва­ну суміш її суті, ані її нев­лов­но­го трагізму, як не вло­виш ніко­ли пе­чалі у вічно роз­гой­ду­ваній вітром сме­реці на вер­шині ска­ли.

    Спочатку повільна, ніби­то не­нав­мис­но ліни­ва, з усіх боків про­ше­на, а далі - все більш не­без­печ­на і гос­т­ра, во­на рап­то­во нак­ри­ває те­бе з го­ло­вою, як хви­ля. «Го­ра-ма­ре» про­ни­кає в лю­ди­ну не­чут­но - на­че сма­ко­ви­та, со­лод­ка от­ру­та сну у прис­па­ну лас­кою жінку, і скра­даєть­ся до не­вин­ної душі, як ла­си­ця під ко­ров'ячий дійок, і бо­ля­че ра­нить, не­мов ту­пий ніж, що вхо­дить у тіло над­сад­но, із тріском шкіри. А потім ця ме­лодія-злодій зап­ли­ває і роз­ли­ваєть­ся в жи­лах не­чут­но - так, як те­че рідна кров лю­ди­ни.

    …Спершу два кро­ки вліво, тоді два кро­ки впра­во - і зно­ву вліво, і зно­ву впра­во… після то­го маєш пра­во один раз обер­ну­ти­ся, але не кон­че… і далі вліво… впра­во… - і два при­рослі од­не до од­но­го тіла мо­ло­до­го і мо­ло­дої роз­гой­ду­ють­ся, ніби ма­ят­ник громіздко­го настінно­го го­дин­ни­ка, - не в силі одірва­ти­ся від чітко виз­на­че­но­го місця чи зміни­ти нап­ря­мок по­гой­ду­ван­ня. Ця без­по­щад­на у своїй хит­рості му­зи­ка-вип­ро­бу­ван­ня по­дає тан­цю­ючо­му пер­ший знак, та що там знак, - во­на вка­зує нап­ря­мок, яким відте­пер ці двоє ру­ха­ти­муть­ся тільки син­х­рон­но, тільки з тим, хто в цю мить три­має своїми ру­ка­ми твої па­лахкі до­лоні; зав­ж­ди і тільки ра­зом, не по­ру­шу­ючи тем­пу, не шу­ка­ючи іншо­го рит­му, лиш так, як у цім строгім і ве­личнім танці - не танці, а, швид­ше, при­людній, але без­мовній, клятьбі на дос­мер­т­ну вірність чи доб­ровіль­не раб­с­т­во ра­зом.

    І зно­ву два кро­ки впра­во… два вліво… під роз­ло­го-туж­ли­ву хви­лю скрип­ки чи тру­би, із ко­рот­ко­час­ни­ми, миттєви­ми зу­пин­ка­ми й об­ри­ва­ми, ніби­то пе­ред роз­вер­з­лим про­вал­лям… Ні, це не весільний та­нець - це жор­с­то­кий, не­люд­сь­кий при­пис все­вишніх сил про не­мож­ливість вий­ти за лінію на­пе­ред виз­на­че­ної тобі долі…

    О, весільна хо­ра для то­го, хто її чує, зву­чить, як по­пе­ред­жен­ня, ба, швид­ше - зав­час­ний подзвін, а мо­же, навіть по­пе­редній, і де­що нес­п­ра­вед­ли­вий ви­рок тріпот­ли­во­му з ра­дості люд­сь­ко­му сер­цю.

    Може, кра­ще б ніко­ли не йти до тан­цю під цю сум­ну, як жіно­ча до­ля, і без­ко­неч­но гос­т­ру, не­мов не­ми­ну­че за­не­се­на со­ки­ра історії над кож­ною чо­ловічою го­ло­вою, ме­лодію; мо­же, кра­ще сто­яти ос­то­ронь, підпер­ши нап­ру­же­ним тілом пар­кан чи де­ре­во, і прос­то слу­ха­ти, і ду­ма­ти… ду­ма­ти про все - аж від са­мо­го по­чат­ку світу, від Марії-Те­резії, як ка­жуть у цих го­рах, і до сьогодні, але са­мо­му; мо­же, кра­ще ніко­ли не бра­ти той навіки за­да­ний і незмінний за жод­них умов ритм: два кро­ки вліво, два впра­во… Бо ці ру­хи, од­но­час­но вповільнені дво­ма тан­цю­ючи­ми по­се­ред спо­рожнілої весільної підло­ги, - во­ни та­ки, ма­буть, вищі і за са­ме вінчаль­не при­ся­ган­ня, і сильніші за смо­лу оман­ли­вих нічних обіймів. Ті рит­ми про­тис­ку­ють­ся по­ра­ми під са­му шкіру навіть у тов­с­тошкіро­го, за­хо­дять, як заш­по­ри, як скал­ки, да­ле­ко під сер­це, а мо­же, скрип­ка їх за­га­няє та­ки в са­ме сер­це - і ти вже ніко­ли доб­ровіль­но не поз­бу­деш­ся тон­ко­го, май­же не­чут­но­го сто­го­ну ме­лодії, не ви­тис­неш йо­го із се­бе, як сер­це фу­рун­ку­ла, не виб­лю­неш і не вит­ра­виш - хіба що вмреш - і лиш тоді ски­неш­ся чарів цієї му­зи­ки, як чарів жи­во­го во­рож­би­та.

    Та навіть пе­ред смер­тю, ка­жуть старі діди, де­кот­рим лю­дям вчу­ваєть­ся ме­лодія «го­ра-ма­ре», бо ка­жуть, са­ме з та­ким роз­пач­ли­вим су­мом, та­ки­ми нек­вап­ни­ми кро­ка­ми - два вліво - два впра­во, щоб не спо­ло­ха­ти і не роз­ча­ви­ти лю­ди­ну рап­товістю, - дає про се­бе зна­ти близь­ка смерть…

    …О, Гос­по­ди ми­ло­сер­д­ний… Ми­хай­ло з Мат­рон­кою так і ру­ха­ли­ся на опустілій весільній підлозі: два кро­ки вліво - два впра­во, вліво - впра­во… а далі лиш гой­да­ли­ся, при­тис­нув­шись чо­ла­ми, і, зда­ва­ло­ся, що ці мо­ло­дя­та-си­ро­ти, хо­чуть на­пе­ред пе­ре­ва­жи­ти чи відсто­ро­ни­ти те, що на них че­кає в май­бут­нь­ому. Аж гості, а особ­ли­во око­виті жінки, поп­рик­ри­ва­ли свої пис­ки до­ло­ня­ми, не­мов та­кож на­ма­га­ли­ся за­та­му­ва­ти по­пе­ред­жу­вальні скри­ки про не­без­пе­ки, які не об­ми­на­ють в житті ніко­го і, оче­вид­но, не на­ва­жать­ся об­ми­ну­ти і цю па­ру… Бо якось так див­но та чуд­но для цього се­ла по­ки­да­ли підло­гу мо­лоді, що з бо­язні хотіло­ся їх пе­рех­рес­ти­ти…

 

***

 

    …АЛЕ В ЦЬОМУ селі дав­но ніхто ніко­му не ди­ву­вав, бо виділи в ньому вся­ке.

    Говорити - го­во­ри­ли про всіх пот­ро­хи, а ди­ву­ва­ти - не ди­ву­ва­ли. По­ду­маєш, ве­ли­ке діло: привів па­ру­бок із сто­рон­сь­ко­го бо­ку ма­ле, вер­т­ке, мов ящірка, але незмінно ти­хе і мов­чаз­не ди­ти­ня, яке не те що кри­во­го - ніяко­го - сло­ва, окрім «Дужі-здо­рові?», «Бо­же по­ма­гай!» і «Днюй­те з Бо­гом» ніко­му не ска­же. Міг би, щоп­рав­да, взя­ти якусь і свою, сільську, з ґоспо­дар­кою і фамілією, але вже як Бог дав: чу­жим си­ро­там та­кож доб­ра до­ля па­сує. Аби язик по се­лу не пус­ка­ла, як во­ро­ти­ло, та не моль­фа­ри­ла6 - а реш­та… най бу­де. Си­ро­та до си­ро­ти - мо­же, ко­лись доб­ри­ми ґазда­ми бу­дуть.

    Що чуд­на якась та див­на - то, мо­же, й доб­ре: чо­ловіка при собі бу­де три­ма­ти та й са­ма сво­го, а не чу­жо­го, три­ма­ти­ся бу­де. Бо во­но ж і та­ке трап­ляєть­ся: не встиг­не дівка з-під вінка виб­ра­ти­ся, а вже на очі стає роз­ко­са, як по чу­жих муж­чин­сь­ких ли­цях зас­т­ря­гає, ніби не має сво­го.

    А ця он­де стоїть по­се­ред дво­ру із скла­де­ни­ми, як до «отче­на­шу», до­ло­ня­ми - та й ди­вить­ся, ди­вить­ся на Ми­хай­ла - страш­но те ба­чи­ти збо­ку: че­кай, що так і при­па­де пе­ред ним, ніби пе­ред об­ра­зом, ще й ру­ку, як па­нот­цеві, поцілує.

    А Ми­хай­ло, не підво­дя­чи го­ло­ви, дро­ва ру­бає, та ко­ли-не-ко­ли якось так ве­се­ло свис­не у два пальці, ніби дідька наз­до­га­няє після досвітко­вих півнів, чи після дов­гої роз­лу­ки яку люб­ку на сіно кли­че.

    Матронка ут­ре білень­ким фар­туш­ком піт з йо­го чо­ла, дасть во­ди на­пи­ти­ся, та й по­те­че тон­ким ста­ном до ро­бо­ти. Чу­до, та й годі! Сла­ба якась, чи що… Між со­бою на «ви» звер­та­ють­ся.

    Це, діправ­ди, в їхньому селі не ди­во, ко­ли б во­на прос­то на «ви» ка­за­ла, як усі інші ґаздині. А то ж го­во­рить - ніби те «ви» сма­кує, і пе­ре­жо­вує, і роз­г­лад­жує, і пе­ре­ко­чує між зу­ба­ми, як со­лод­ку афин­ку чи ожи­ну. Уже за од­не оте звер­тан­ня не один би згріб її десь під обо­ро­гом чи в гри­му­чо­му по­тоці.

    Та чо­ловіки услід Мат­ронці навіть не приц­мо­ку­ють, як іншим кур­вам чи ла­си­цям. А чо­му - ніхто й ска­за­ти не го­ден. Чи то встид­но, чи бо­яз­ко, чи жаль та­кої дрібної жінки, в якої і в па­зусі не ду­же гус­то і яку під со­бою роз­ду­ши­ти бу­ло би лег­ко, не те, що згор­ну­ти в обіймах. І як ота ма­лослівна жер­д­ка - Ми­хай­ло - до­те­пер об­хо­дить­ся з нею? Бо то нап­рав­ду мо­ло­дич­ка, що мог­ла би жи­ти як не на чо­ловіковій до­лоні, то в па­зусі точ­но, хіба що ли­ше б за­ва­жа­ло во­лос­ся: Мат­рон­ка ма­ла та­ку гру­без­ну й дов­гу ко­су, що нею тричі об­ви­ва­ла го­ло­ву, так що весільний вінок друж­ки їй шу­ка­ли поміж во­лос­ся, як шу­ка­ли би мак ме­жи фа­со­ля­ми.

    Охочі до бесіди мо­ло­диці якось то бре­ха­ли, що Ми­хай­ло, пев­но, іще й не прис­ту­пав до неї, бо чо­го б то во­ни так ду­же лю­би­ли­ся, ніби іще до шлю­бу? І ди­ти­ни їй іще не зро­бив…


    Не що інше, як во­на відка­зує, а він, прос­тий, впро­си­ти не мо­же, аби жінка до своєї медівниці за­пус­ти­ла; вже ста­рий - а дур­ний, не знає, як прис­ту­пи­ти до тої шту­ки; жаль, що ніхто до­те­пер не нав­чив хло­па цій не­хитрій ро­боті, а в селі є такі, що мог­ли би роз­ка­за­ти, як і з кот­ро­го бо­ку чо­ловікові тре­ба ло­ви­ти­ся до мо­ло­диці, щоб во­на при­лип­ла до нього навіки, на­че смо­лою прис­мо­ле­на. Або мо­же бу­ти й дру­ге: Ми­хай­ло зовсім не вдат­ний до жіно­чої ла­сиці, отож три­має свою жінку в дівках, аби дов­ше не старіла, і ні з ким поділи­ти­ся та­ким доб­ром не хо­че, а во­на, та­кож, вид­но, не від то­го, щоб своє доб­ро на сто­ро­ну роз­да­ва­ти. Та, мо­же, й са­ма не знає, яким дар­мо­вим ба­гат­с­т­вом во­лодіє.

    Отак, чи де­що инак, побріху­ва­ли між со­бою ґречні ґаздині про Ми­хай­ла з Мат­рон­кою після недільної служ­би Бо­жої, по­дов­го на­бу­ва­ючись під цер­ков­ни­ми стіна­ми, та вигріва­ючи га­ря­чи­ми кри­жа­ми гла­денькі при­цер­ковні ла­виці, та загріва­ючи без­кос­ти­ми язи­ка­ми свої нев­томні і чор­но­небі від бре­хонь ро­ти.

 

***

 

    …МАТРОНКА ВРО­ДИ­ЛА ДИ­ТИ­НУ по­се­ред білої дни­ни в се­ре­дині мар­та.

    Село вкот­ре зди­во­ва­но по­ди­ви­ло­ся в бік їхньої з Ми­хай­лом ха­ти: ніхто Мат­рон­ки з че­ре­вом не видів, ні з ким во­на про зло­ги не ра­ди­ла­ся, по­ви­ту­хи не кли­ка­ли, а ди­ти­на пла­че - аж надвір чу­ти.

    І як той Ми­хай­ло прий­мав по­ло­ги?

    І як пуп сам різав?

    Чого-чого, а та­ко­го нез­нан­ня сільські мо­ло­диці про­ба­чи­ти не мог­ли. Прий­ш­ла по­ра обер­та­ти Мат­рон­ку язи­ка­ми дуж­че.

    В селі де­котрі ґаздівські дівки не годні при­хо­ва­ти від люд­сь­ких очей, що зай­ш­ли в пе­ред­час­ну тяж, хоч за­тис­ка­ли­ся по­яса­ми і ши­рокі спідниці з фал­да­ми7 но­си­ли, а по­ряд­на шлюб­на жінка, та ще та­ка дрібна, що й не зна­ти, де то­та ди­ти­на в ній вмісти­ла­ся, ма­ло не до Пок­ро­ви го­род об­хо­ди­ла; що­неділі рівнень­ко шпрунь­ка­ла до цер­к­ви; і че­ре­ви­ки са­ма собі до послідніх днів шну­ру­ва­ла.

    Але, шель­ма, ні з ким так і не поділи­ла­ся! Мо­же, й з Ми­хай­лом та­кож не діли­ла­ся?!

    - Казала вам, кум­ко, нам 'ятаєте, то­му па­ру ча­су вже бу­де… А хто ме­не спу­хав?! Ка­за­ла, дивіться, лю­де добрі, во­ни вдень ди­ти­ну роб­лять, бо ха­ту на зам­ку се­ред літньої дни­ни три­ма­ють. Хто, скажіть мені, із по­ряд­них ґаздів бу­де вдень за­ми­ка­ти з-пе­ред лю­дей двері, що­би так дов­го од­ну ди­ти­ну ро­би­ти? Ви­ди­те, на моє вий­ш­ло?! Хто-хто, а ви, кум­ко, доб­ре знаєте: кот­ра ди­ти­на ро­дить­ся по­се­ред дня, то по­се­ред дня во­на й зроб­ле­на.

    - Або вам, Па­рас­ко, не од­на­ко­во, ко­ли хто діти ро­бить? Мож­на по­ду­ма­ти, що ваші всі де­ся­те­ро по­се­ред ночі і тілько взимі зроб­лені!

    - Ні, ви по­ду­май­те ли­шень собі: жінку на­хо­дять зло­ги, а ніхто в селі не знає! Ніхто не знає, ко­ли те діло ро­би­ло­ся, ким ро­би­ло­ся…

    - А ви що, люб­ко-душ­ко, хотіли їм свічку світи­ти, чи по­ка­зу­ва­ти, ко­ли ся діти роб­лять?! Зро­би­ли - ко­ли зро­би­ли, ко­ли їм ся по­лу­чи­ло. То їхнє діло. Та й ус­ти­да­ли би ся навіть ду­ма­ти, що ди­ти­на не Ми­хай­ло­ва.

    - Кажіть що кажіть, Ка­лин­ко, але ґазду­ють во­ни доб­ре.

    - Лиш лю­дей цу­ра­ють­ся.

    - А на­що їм лю­ди? Лю­ди тілько ко­лот­не­чу в чу­жо­му житті роб­лять. їм, мо­же, без лю­дей доб­ре.

    - Як то до чо­го лю­ди?! Для кон­т­ро­лю.

    - Е-е-е, кум­ко-душ­ко… Та то би нічо­го, як­би вро­див­ся хло­пець. А то дівка… та ще вдень, по­по­луд­ню… Ніхто тої ди­ти­ни не видів, чи не каліка… де то та­ке чу­ти, що­би чо­ловік пуп ди­тині ру­бав, ко­ли у нас тут пів се­ла пуп уру­ба­ти мо­жуть? Ні Фу­ляч­ку не кли­кав… ні сусіду Маріку, а Марія са­ма не­дав­но пер­ший раз зля­га­ла, то все те діло доб­ре знає… Жінка-пер­шун­ка - це вам не те­ли­ця, що пер­ший раз те­лить­ся… і то ко­ло те­лиці двом ґаздам тре­ба пан­т­ру­ва­ти, а тут жмень­ка жінки…

    - Аби на доб­ре, кум­ко, все то… аби на доб­ре… а то ж ди­ти­на мо­же бу­ти німа.

    - Язик би ваш чи­ря­ка­ми об­ки­ну­ло, Штеф­ко, яке пус­те про­ро­куєте! Чо­го б то ди­ти­на ма­ла бу­ти німа, ко­ли та­то з ма­мою го­во­рящі?!

    - А то­го, що не мож­на шлюбній жінці при­хо­ву­ва­ти свою тяж. Ве­ремінність8 для ґаздині, що має вінча­но­го ґазду, - це не встид. А Мат­рон­ка хо­ва­ла свою ве­ремінність аж до са­мих злогів.

    - Дурне го­во­ри­те, Па­рас­ко. Дур­не! Во­на що, ма­ла по­се­ред се­ла за­го­ли­ти че­ре­во, щоб ус­ра­ний-ур­ва­ний знав, що во­ни ди­ти­ну собі на­решті зро­би­ли?!

    - Дурне - не дур­не, але так ме­не ма­ма-покійни­ця вчи­ли, дай, Бо­же, їй цар­с­т­во не­бес­не.

 

***

 

    …ЧИ ХТО Й СПРАВДІ нав­ро­чив, чи по­заз­д­рив, чи прос­то прий­шов час гри­зо­ти і до цієї ха­ти, хтоз­на. Але радість для Ми­хай­ла з Мат­рон­кою ур­ва­ла­ся, як ур­ва­ла­ся ко­лись стру­на на Фіци­ковій скрипці са­ме по­се­ред весільної «гу­цул­ки», - ніби­то й не но­чу­ва­ла тут радість ніко­ли.

    …А бу­ло так.

    Прошуміла вітра­ми і цвітом дов­га вес­на. Гор­ба­ми й до­ла­ми взя­ло­ся рап­то­ве літо із час­ти­ми, ко­рот­ки­ми зли­ва­ми, нес­ка­зан­ною розкішшю трав і ягід, а най­пер­ше - три­ва­лим очіку­ван­ням уро­жаїв і прип­лодів.

    Вернулася до звич­них своїх ро­ботів і Мат­рон­ка - невпізнан­но роз­квітла після по­логів, з нез­вич­но пов­ною па­зу­хою і де­що прит­лум­ле­ним, чи, мо­же, зас­по­коєним, блис­ком очей. Так са­мо - як до ди­ти­ни - вик­ла­де круг го­ло­ви гру­бим кілеч­ком ко­су, прис­пить ди­ти­нят­ко циць­кою, ви­не­се яво­ро­ву ко­лис­ку на ґанок, візьметь­ся за сап­ку, та­ку ж ма­лень­ку, як са­ма, - і в го­род. Са­пає - див­но усміхаєть­ся в се­бе, на мить зап­лю­щив­ши очі, ніби хо­ває що кош­тов­не в ли­ше їй відомі схро­ни; потім на­раз озир­неть­ся, чи ніхто не ба­чив таємної усмішки, - і зно­ву за сап­ку.

    А під вечір візьме ди­ти­ну на ру­ки, ко­ли­ше, сти­ха приспіву­ючи, - і ближ­че до бра­ми пе­ре­бе­реть­ся: Ми­хай­ла з день­ки ви­зи­рає. Він до ро­бо­ти дур­ний: до­те­пер по лю­дях хо­дить. Дро­ва ко­ло­ти, фун­да­мент клас­ти, сто­ляр­ку май­с­т­ру­ва­ти. В селі най­ма­ють Ми­хай­ла згус­та: і в ко­мо­ру без бо­язні йо­го пус­ти­ти мож­на, і збре­ха­ти не збре­ше, і язи­ком не піде заміта­ти, навіть ко­ли б йо­го про­си­ли, і не вшах­рує, та й пла­ту помірну бе­ре. А що вже сто­ляр­ку ро­бив - ніхто не міг з ним зма­га­ти­ся, відко­ли умер Пет­ро Ціпцяр - сто­ляр і тес­ля на де­ся­те­ро сіл зра­зу.

    Закладав Ми­хай­ло то­го літа во­рин­ня в по­ло­нині че­ре­мош­нян­сь­ко­го двірни­ка Іллі Джу­ря­ка - Їлаш­ка по-сіль­сь­ко­му, то схо­див до­до­му з гір ли­ше на неділю. А жінка в селі три­ма­ла гос­по­дар­ку. Гос­по­дар­ки бу­ло не стільки, щоб ду­же, але вже тро­хи бу­ло: ко­ро­ва, сви­ня, ку­ри, троє то­ва­ру дро­бу9. Прав­да, ґрунтів не ма­ли, окрім то­го, що ко­ло ха­ти та в са­ду, але Ми­хай­ло об­тис­кав­ся ро­бо­та­ми, як об­ру­ча­ми боч­ка, ма­ючи намір ку­пи­ти у мли­на­ря За­рем­би па­ру фальчів лісу у Дідьковій Ямі. Він уже навіть при­ди­вив­ся на ту кош­тов­ну зе­ле­ну лат­ку, яка іноді сни­ла­ся йо­му.

    А по­ки що ви­же­не вдосвіта Мат­рон­ка весь ре­миґаючий то­вар пас­ти­ся в лу­ги над Че­ре­мо­шем - та й до ве­чо­ра має спокій го­лові. Під вечір за­не­се ко­лис­ку в ха­ту, са­ма ско­рень­ко побіжить до ріки, при­же­не ху­до­бу, здоїть приспіву­ючи, візьме двері на за­мок, по­га­сить ка­га­нець у хаті - стільки її й ба­чи­ли.

    Але яко­гось то хмар­но­го чер­в­не­во­го ве­чо­ра, ба, навіть вже й доб­рої ночі, Та­насій Мак­сим'юк, що лю­бив зрідка поміж чу­жи­ми дво­ра­ми на­ма­цу­ва­ти до­ро­гу до чу­жих мо­ло­диць, до­ди­вив­ся, що ка­га­нець у Ми­хай­ловій хаті якось так див­но бли­має, ніби вже й си­ли не має, а ди­тя­чий плач не плач, схлип не схлип - а жалісли­ве скигління про­ри­ваєть­ся надвір навіть че­рез сінешні двері. Та­насій дов­го не ду­мав - лиш різко взяв­ся за двер­ну руч­ку і крик­нув че­рез поріг хо­ромів:

    - Дома ґазди?

    З ха­ти ніхто йо­му не відповів, ли­ше під вікном над­сад­но схли­пу­ва­ла і скрипіла в такт роз­гой­да­на пла­чем ко­лис­ка.

    - Матронко! - заг­ля­дав у ве­ли­ку - про­люд­ну - кімна­ту і в ко­мо­ру Та­насій, далі ко­чер­гою об­ша­рив хо­ро­ми і ґанок, знов за­зи­рав за сінешні боч­ки і під хатні ла­ви: - Агій на те­бе, мо­ло­ди­це, де ти, в холєри діла­ся, що ди­ти­на з пла­чу вмліває?!

    Обійшов Та­насій обійс­тя, підсвічу­ва­не побілілим міся­цем: відкри­та навстіж стай­ня зя­яла тем­ря­вою, нез­вич­ним хо­ло­дом і пус­т­кою, ли­ше свині ко­то­мо­ши­ли­ся в за­го­рожі, кла­па­ючи ву­ха­ми і півка­ючи го­лод­ни­ми ри­ла­ми.

    Розбуджені зі сну сусіди зни­зу­ва­ли пле­чи­ма: увесь день Мат­рон­ка чипіла10 в го­роді, он­де са­пу при­хо­ди­ла до Марії гос­т­ри­ти, ка­за­ла, що то­вар із лугів іде гна­ти, бо че­рез те са­пан­ня тро­хи припізни­ла­ся, а ось­де дощ на­ма­гаєть­ся, бідна моя го­ло­во, а я ще, ви­ди­те, Марійо, тут, а ви вже й ди­ти­ну всло­ни­ли11, і ко­ро­ву здоїли, та й пішла з тим до се­бе, а відтоді Марія її не виділа, бо й са­ма за­тяг­ла­ся до ха­ти зза­годі…

    Пішли сусіди з Та­насієм шу­ка­ти Мат­рон­ку лу­га­ми. Блунь­ка­ли до по­се­ред ночі. Знай­ш­ли над дам­бою збиті до ку­пи вівці, а жінки з ко­ро­вою не знай­ш­ли.


    Що бу­ло діяти? Зам­к­ну­ли ха­ту, ди­ти­ну заб­ра­ла Марія і вкла­ла в ко­лис­ку ко­ло сво­го хлоп­ця. Та й далі пос­ну­ло се­ло, як до цього.

    На ра­нок пе­ре­ка­за­ли в по­ло­ни­ну Ми­хай­лові.

    Так по­ча­ла­ся біда.

    …Михайло збіг зго­ри ще до по­луд­ня. Навіщось узяв у Марії спух­лу від пла­чу ди­ти­ну - і пішов до pri­ma­ra12. Їлаш­ко був доб­рим двірни­ком у Че­ре­мошнім - Ми­хай­ла з по­ло­ни­ни не че­кав, ли­ше зран­ку пос­лав двох ґаздів до ріки на по­шу­ки. А як тільки Ми­хай­ло став на поріг, двірник по­ра­див з бесіда­ми не за­тя­га­ти­ся і не ба­ри­ти­ся з роз­пи­ту­ван­ня­ми по лю­дях, а лиш іти на пост у жан­дар­мерію за­яви­ти про про­па­жу жінки. Їлаш­ко ту­ди вже за­явив, але тре­ба, що­би це зро­бив і Ми­хай­ло. Надії ве­ли­кої не­ма, та там зна­ють кра­ще, що діється в селі і навіть по­за йо­го ме­жа­ми… час та­кий, що тре­ба ки­да­ти­ся, ку­да мож­на, по­ки є ку­да і до ко­го…

    Лейтенант Лу­пул, на­чаль­ник од­но­час­но Че­ре­мош­нян­сь­кої жан­дар­мерії і при­кор­дон­но­го пос­та, по-ру­мун­сь­ки пос­те­рун­ку, мов­ч­ки вис­лу­хав Ми­хай­ло­ве повідом­лен­ня, дов­го кру­тив рідень­кий вус під но­сом, далі важ­ко зітхнув і ска­зав, ози­ра­ючись на відчи­не­не навстіж вікно, крізь яке сну­ва­ли му­хи, ніби пе­ревіряв, чи не­ма ко­го під стіною:

    - Мігаю, за­раз у нас ду­же три­вож­но… ско­ро ба­га­то чо­го мо­же зміни­ти­ся… але жінку твою шу­ка­ти бу­де­мо. При­мар пос­лав своїх лю­дей, ми да­мо своїх. Бу­де­мо по­ма­га­ти.

    Непевні сло­ва Лу­пу­ла про йо­го три­во­гу Ми­хай­ло про­пус­тив повз ву­ха - він на­че здурів від невідо­мості. Про­те нес­подіва­но за­пи­тав лей­те­нан­та:

    - А мо­же, Мат­рон­ку вкра­ли на той бік по­ля­ки?! Во­на ж поп­ри ріку ко­ро­ву па­се. А те­пер хо­чуть ви­ку­пу?

    Начальник жан­дар­мерії зітхнув уд­ру­ге:

    - Мігаю, на тім боці вже ско­ро рік, як не по­ля­ки. Там те­пер ору­ду­ють совіти.

    - У ме­не до то­го інте­ре­су не­ма… - мля­во пе­ре­бив.

    - Маю свою гри­жу…

    Лейтенант зітхнув ут­ретє:

    - Зате в них є інте­рес ба­га­то до чо­го… Але, ду­маю, ко­го-ко­го, а Мат­рон­ку во­ни не вик­ра­да­ли… не бу­ло на­що… Іди, ґаздо, до­до­му, а я дам тобі підмо­гу на по­шу­ки. Бог доб­рий - пе­ре­жи­ве­мо і це… - закінчив Лу­пул і чо­мусь поп­лес­кав Ми­хай­ла по пле­чу.

 

***

 

    ДРУГУ ДО­БУ ЧИ не тре­ти­на че­ре­мош­нян­сь­кої муж­сь­кої че­ляді шу­ка­ла Мат­рон­ку - а жінка щез­ла, як річко­ва няв­ка. Ніби за­па­ла­ся жи­ва лю­ди­на в зем­лю без­слідно - аж страш­но бу­ло ду­ма­ти, що та­ке мог­ло тра­фи­ти­ся в люд­но­му місці, і ніхто то­го й не помітив. Іншим ра­зом кур­ка роз­г­ре­бе гряд­ку в сусідськім го­роді - а на дру­го­му краю се­ла ґаздині вже ва­дять­ся13 про цю дур­нич­ку. А тут та­ке… Так, ніби­то лю­ди в той день од­но­час­но пов­ля­га­ли­ся спа­ти зза­по­луд­не, і ніби­то за цілий вечір ніхто ні до ко­го не йшов лу­га­ми чи то по­тай­ки, чи на по­вен зріст; і ніхто в той вечір не зби­рав бе­ре­га­ми овечі бу­буш­ки; ні тра­ву не ко­сив, ні дров до­до­му з лу­гу не тя­гав. Ну, ніби­то осліпло враз усе се­ло, чи шнур­ком по­су­ну­ло іще до за­хо­ду сон­ця в пос­телі - і зас­ну­ло, як вмер­ло, і не об­хо­ди­ло йо­го ніщо на світі, окрім твер­до­го сну.

    Тим ча­сом у лузі над рікою не ли­ши­ло­ся жод­но­го ку­щи­ка чи камінчи­ка, під який не за­зир­нув би уби­тий го­рем Ми­хай­ло після всіх, хто за­зи­рав ту­ди до нього, до­по­ма­га­ючи шу­ка­ти Мат­рон­ку. Він заг­ля­дав, як во­ро­на в кістку, зсу­вав з місця каміння і роз­ки­дав за­го­тов­ле­не ки­мось до ви­но­су ріща, по­дов­го цю­кав ніко­ли й ніким не зай­ма­ну при­бе­реж­ну твердь, чи не за­па­деть­ся де, або не зм'якне, - але жод­но­го сліду, що дав би бо­дай мізер­ну надію, не зна­хо­див. Хіба що ду­же по­то­ло­чені уз­довж са­мої во­ди тра­ви та важкі, мов ко­вані, - яв­но не жіночі - сліди на піску. Але ні, не так, Ми­хай­лові відкри­ли­ся не прос­то сліди - а ціла ту­пот­ня­ва слідів біля са­мої во­ди, мов­би на піску го­па­су­ва­ло ціле військо чи тов­к­ла­ся, - як у дур­но­му ро­зумі - не зна­ючи, ку­ди прис­та­ти, доб­ра че­ре­да ху­до­би, а потім рап­то­во ка­ну­ла у во­ду. Але ні сліду ху­до­би, ні сліду жіно­чої ніжки, бо­дай паль­чи­ка від її постіль­ця, Ми­хай­ло не знай­шов, хоч Юр­ко Ог­рон­ник дав йо­му свій ста­рий - ще з ав­с­трійсь­кої вой­ни бінокль. Та навіть ко­ли й був який слід, то далі ішла ріка…

 

***

 

    ЩОБ ВАМ ЛЕГ­ШЕ уяви­ти та­ку - май­же неп­рав­до­подібну - кар­ти­ну таємни­чо­го зник­нен­ня не німої, не глу­хої, до то­го ж дав­но ту­теш­ньої жінки вод­но­мить і без­слідно, бу­ло б доб­ре де­таль­но опи­са­ти цю місцевість, рель­єфи, роз­та­шу­ван­ня ріки, дов­ко­лишніх сіл і навіть… сусідніх дер­жав, оскіль­ки опи­су­вані події сто­су­ють­ся чер­в­ня 1940 ро­ку ми­ну­ло­го ти­ся­чоліття.

    Так ось. По два бо­ки мілко­го на­весні і пов­но­во­до­го влітку, але не­за­леж­но від по­ри ро­ку, зав­ж­ди гомінко­го і спішно­го Че­ре­мо­ша, між горбів і ки­чер, не­мов у гли­бокій жіночій па­зусі, гнізди­ли­ся двоє гірських сіл з од­на­ко­вою наз­вою - Че­ре­мош­не. Ко­ли б мож­на бу­ло ди­ви­ти­ся на них з ви­со­ти пта­ши­но­го поль­оту чи хо­ча би із се­ре­ди­ни ріки, то се­ла відби­ва­ли­ся між со­бою так са­мо од­на­ко­во, як відби­ваєть­ся люд­сь­ке об­лич­чя у дзер­калі. Спо­конвіків меш­канці обид­вох Че­ре­мош­них го­во­ри­ли май­же од­на­ко­вою ма­те­рин­сь­кою мо­вою, і од­на­ко­во скла­да­ли ру­ки до од­на­ко­во­го «отче­на­шу», в один і той же день свят­ку­ва­ли Різдво і Ве­лик­день, і навіть одяг у них був схо­жий, і клять­би, і по­дя­ки, лиш віта­ли­ся лю­ди по два бо­ки ріки тро­хи інак­ше, ото май­же і вся різни­ця.

    Але час від ча­су їхня дідівщи­на пе­ре­хо­ди­ла від однієї дер­жа­ви до іншої, мов­би без­воль­на жінка в ру­ки більш удат­но­го чо­ловіка, - і че­рез те час від ча­су і ба­га­то років, так ба­га­то, що во­ни іноді трам­бу­ва­ли­ся в століття, лю­ди попід гор­ба­ми-близ­ню­ка­ми бу­ли розділені кор­до­ном, який про­хо­див як­раз по се­ре­дині не при­чет­ної до та­ких змін ріки.

    У той день, ко­ли наг­ло оси­ротілий Ми­хай­ло за­зи­рав чи не під ко­жен камінь у при­бе­реж­но­му лузі, йо­го Че­ре­мош­не на­ле­жа­ло Ру­мунії, де Бо­гом і ца­рем для йо­го підда­них слу­жив ко­роль Мігай, а тут, на саміській ок­раїні Ro­ma­nia ma­re14, у за­би­то­му в го­ри селі над Че­ре­мо­шем, ца­ря­ми й Бо­га­ми бу­ли ко­ролівські по­се­ред­ни­ки - слу­живі во­яки місце­вої жан­дар­мерії на чолі з лей­те­нан­том Лу­пу­лом та місцеві дідичі.

    Коли, хто і скільки пра­вив по той бік ріки, Ми­хай­ло не ду­же знав, але знав точ­но, що за йо­го пам'яті муш­т­ру­ва­ли там люд польські па­ни та іще шан­дарі чи жовніри.

    Та від ми­ну­лої осені, відко­ли по­биті німцем по­ля­ки всту­пи­ли­ся з там­то­го краю, а точніше, від 17 ве­рес­ня 1939 ро­ку, у дзер­каль­но відби­то­му че­рез ріку Че­ре­мош­но­му по­ряд­ку­ва­ли совіти. Во­ни, на Ми-хай­ло­ве зди­ву­ван­ня, у цьому році свят­ку­ва­ли Різдво і Ве­лик­день в один і той же день, що й по цей бік річки.

    …Михайло си­дить на дамбі і, чи не впер­ше, ди­вить­ся з глу­хою неп­ри­яз­ню, а, мо­же, навіть зло­бою по­тойбіч во­ди, де все вид­но, як на до­лоні, і без бінок­ля. Скільки там тої ріки? Жа­ба мо­же пе­рес­ко­чи­ти з цього бо­ку, особ­ли­во, ко­ли ріка обміліє, а жа­ба за­хо­че по­чу­ха­ти­ся об камінь на іншо­му боці. У двох особ­ли­во мілких місцях, там, де каміння шкірить­ся над гри­вас­тою хви­лею, ріку пиль­ну­ють сму­гасті при­кор­донні стов­пи, один з яких не­дав­но поміня­ли совіти, але він був май­же та­кий, як при Польщі, тільки більш хит­ли­вий, бо не ду­же доб­ре закріпле­ний. Ко­ли-не-ко­ли по обид­ва бо­ки бе­регів неспішни­ми кро­ка­ми міря­ють рінь при­кор­дон­ни­ки з ка­рабіна­ми, мов­ч­ки зир­ка­ючи од­не на од­но­го по­че­рез во­ду, як роз­ми­на­ють­ся пос­то­ви­ми.

    Хоча, як­що бу­ти вже геть зовсім точ­ним, то на цім, ру­мунськім, боці охо­чим прис­ту­пи­ти до ріки са­ме в цьому місці, звідки Ми­хай­ло ди­вить­ся вов­ком, не так прос­то: за лу­гом, де па­сеть­ся люд­сь­ка ху­до­ба, уз­довж кру­то­го об­ри­вис­то­го бе­ре­га ви­сочіє дов­же­лез­на дам­ба - укріплен­ня, вик­ла­де­на з доб­ро­го річко­во­го ка­ме­ню іще за ав­с­трійсь­ких по цей бік часів, відго­род­жу­ючи лу­ги від во­ди. Точніше, навіть не так: дам­ба не стільки відго­род­жує, скільки підпи­рає об­ри­вис­тий бе­рег-ска­лу, який різко фіксує сільські межі за де­ся­ток метрів від кор­до­ну.

    Розказують старі лю­ди, що укріплен­ня зво­ди­ли цілий рік, а потім ще дов­го на­си­па­ли і вирівню­ва­ли місце між ска­лою і дам­бою, де нині гнуть­ся під вітром кущі і па­сеть­ся гро­мад­сь­ка ху­до­ба. Дам­ба під ска­лою до­те­пер подвійно убез­пе­чує більшу час­ти­ну Че­ре­мош­но­го від по­ве­ней, тоді як на дру­го­му боці прИй­ш­ла рап­то­во во­да нерідко за­ли­ває го­ро­ди і навіть ха­ти. Але про­ти­леж­ний бе­рег по­логіший, більш рівнин­ний, і то­му відби­ва­ти во­ду від нього дам­бою важ­че. А мо­же, прос­то ніко­му зор­ганізу­ва­ти доб­ру спра­ву.


    Австрійська дам­ба на ру­мун­сь­ко­му боці бу­ла не тільки ста­рою, доб­рот­но ук­ла­де­ною і скріпле­ною, але ще й ма­ла чо­мусь нез­вич­ну - ду­го­подібну - фор­му. З то­го бо­ку ріки во­на на­га­ду­ва­ла де­що де­фор­мо­ва­ну, ніби­то тро­хи розігну­ту з обох кінців підко­ву. Ка­жуть, що той ґазда, хто ор­ганізо­ву­вав її будівниц­т­во, ко­лись тут був не тільки ве­ли­ким діди­чем - на всі двад­цять пальців май­с­т­ром, але тро­хи й хи­мер­ним чо­ловіком: лю­бив усе ро­би­ти так, як не в ту­тешніх лю­дей і не скрізь. А ще ка­жуть, привіз зі світу мо­ло­ду, але сла­бу на ле­гені жінку-німке­ню, і жінці тре­ба бу­ло дня­ми хо­ди­ти над во­дою, щоб чим більше ди­ха­ти річко­вою вільгістю, їха­ти на ліку­ван­ня на теплі во­ди без чо­ловіка жінка відмо­ви­ла­ся на­мер­т­во. І щоб їй бу­ло ве­селіше хо­ди­ти над Че­ре­мо­шем, при­ду­мав той май­с­тер ма­лень­ку хитрість - ско­ман­ду­вав клас­ти ду­го­подібну дам­бу, щоб йо­го добрій пані зда­ва­ло­ся, ніби­то во­на спо­чат­ку піднімаєть­ся до­го­ри, як в Аль­пах, а потім спус­каєть­ся вдо­ли­ну, до­го­ри - вдо­ли­ну; так і день, ди­ви­ся, ми­нає швид­ше, і здаєть­ся, що ти ман­д­руєш інши­ми -да­ле­ки­ми - кра­ями.

    Отож, з то­го ча­су ши­ро­ким гре­бе­нем дам­би мож­на бу­ло не тільки йти, але навіть бігти.

    Але, як­що ста­ти на оць­ому - най­ви­що­му - місці і зне­наць­ка по­ди­ви­ти­ся вниз на ріку, то мо­же зак­ру­ти­ти­ся в го­лові, в ко­го го­ло­ва не ду­же здо­ро­ва. А як­що ди­ви­ти­ся прос­то так - зад­ля ціка­вості, то вни­зу, попід са­му во­ду мож­на по­ба­чи­ти такі ж при­бе­режні кущі і каміння, як тут, звер­ху. Діти, бу­ва­ло, бав­лять­ся і збіжать по дамбі вниз, як дрібні со­неч­ка після до­щу по ве­се­лиці, - а потім плюс­ка­ють­ся ціли­ми дня­ми у воді. Але бать­ки воліють да­ти дітям по парі бу­ко­вих па­лиць на сра­ку, ніж пус­ка­ти їх ку­па­ти­ся під дам­бою: ка­жуть, місце прок­ля­те - то й не­без­печ­не.

    Сидить Ми­хай­ло на гре­бе­неві дам­би, спус­тив­ши вниз на­ход­жені но­ги, і ди­вить­ся на той бік. Прок­ля­те - не прок­ля­те, а що місце мо­то­рош­не, - то прав­да. Не раз і діти па­да­ли сторч го­ло­вою, за­ди­вив­шись на шум­ли­ву во­ду, і ху­до­ба ішла на той світ із дам­би, і не од­но­го кон­т­ра­бан­дис­та, або, як ка­жуть по-ту­теш­нь­ому - шварцівни­ка, з то­го бо­ку прис­т­ре­ли­ли отам, уни­зу, при­кор­дон­ни­ки-gra­ni­ce­ri, і по­то­пель­ни­ка не од­но­го там ви­ло­ви­ли. Так що сільські лю­ди на­ма­га­ли­ся пан­т­ру­ва­ти ху­до­бу в лузі, об­к­лав­ши во­рин­ням місце від дам­би, а до ку­пан­ня йшли май­же в кінець се­ла, на більш рівнин­ну, спокійнішу во­ду вниз по течії, ближ­че до За­рем­би­но­го мли­на.

    Коли по той бік ріки па­ну­ва­ли по­ля­ки, бу­ва­ли ча­си, що на шварцівників-ґешеф­тарів во­ни ди­ви­ли­ся де­що крізь пальці. Іноді ті мог­ли собі навіть по­се­ред дня діста­ти­ся з кра­мом на ру­мун­сь­кий бік. Чи то пе­ревізни­ки бу­ли у змові зі стра­жа­ми кор­до­ну, чи зад­ля за­робітку по­де­ко­ли не­вип­рав­да­но ри­зи­ку­ва­ли, чи там­тешні за­ко­ни бу­ли тро­хи такі, як диш­ло… а мо­же, те, що Че­ре­мош­не ту­ли­ло­ся у дідька за па­зу­хою, то й диш­ло ту­ди роз­вер­та­ло­ся по­воліше, ніж де-інде, але зрідка із шпа­ро­ви­ти­ми16 ґешеф­та­ря­ми трап­ля­ло­ся са­ме так. Мо­же, іще й че­рез те, що з Польщі тоді бу­ло що пе­ре­ки­да­ти на ру­мун­сь­кий бік більше, ніж з ру­мун­сь­ко­го - на поль­сь­кий.

    Щоправда, по­ля­ки час від ча­су влаш­то­ву­ва­ли по­бої по­руш­ни­кам при­кор­дон­но­го спо­кою та­кож се­ред білої дни­ни, особ­ли­во, як­що шварцівни­ки бу­ли з ру­мун­сь­кої сто­ро­ни. Доп­рав­лять до сво­го пос­ту ви­лов­ле­но­го се­ред ріки не­бо­гу, наб'ють на подвір'ї бу­ко­ви­ми па­ли­ця­ми в чо­ти­ри ру­ки, відбе­руть крам, пот­ри­ма­ють ме­жи жовніра­ми, зас­тав­лять тра­ву ско­си­ти чи сіно ски­ну­ти - та й відпус­ка­ють би­то­го на­зад. А тут уже ру­мунські бу­ки гра­ють йо­му як не «гу­цул­ку», то «аркан», та все по гу­зиці, та все по вже синій від поль­сь­ких па­лиць гу­зиці.

    Після то­го на якийсь - ду­же нет­ри­ва­лий - час при­тих­не ґешефт з обох бе­регів.

    І зно­ву шну­ру­ють при­кор­дон­ни­ки по обид­ва бо­ки во­ди ма­ло не на відстані прос­тяг­ну­тої ру­ки, лиш хіба що тільки не го­во­рять один з од­ним. Але ми­нає день-дру­гий - і прос­вис­тить з то­го на цей бік камінь від поль­сь­ко­го пос­то­во­го із прив'яза­ним за­паш­ним ґаліцей­сь­ким тю­тю­ном, а з цього бо­ку - поділять­ся ґраніче­ри су­ше­ни­ми сли­ва­ми в міщу­ли­кові17, за­чеп­ленім до вер­ху дов­гої і гнуч­кої ліски чи жер­д­ки; та й далі підуть хлопці в де­що од­на­ко­вих, як­що ди­ви­ти­ся з цього бе­ре­га, мун­ди­рах уз­довж ріки, ніби­то нічо­го й не бу­ло, не до­повіда­ючи на­чаль­с­т­ву про своє хоч і дрібне, але стро­го-нас­т­ро­го за­бо­ро­не­не по­руш­ниц­т­во.

    …Ото си­дить Ми­хай­ло на дамбі і ду­має, що та­ки, діправ­ди, бре­хав лей­те­нан­тові Лу­пу­лу, на­чеб­то інте­ре­су до поль­сь­ко­го, а відне­дав­на совіцько­го, бе­ре­га не має. Як­що вже по щирій правді, то жи­во­го інте­ре­су не має, але ж Ми­хай­ло має очі, і очі, сла­ва Бо­гові, по­ки що добріські, то все він ви­дить. Ви­дить, що від ми­ну­лої осені ста­ло на тім боці якось так ти­хо, ніби там три­ва­ли що­денні по­мин­ки за щой­нов­мер­ли­ми, чи так, як­би там­тешні лю­ди рап­то­во об'їли­ся ма­ко­вин­ня - і на­дов­го впа­ли у спляч­ку, як лісові вуй­ки-вед­меді. Щось там не так… ой, не так, як у там­тешніх лю­дей раніше.

    Кажи що ка­жи, а за Польщі та­ки бу­ло по-іншо­му. Ко­лись, бу­ва­ло, люд­сь­ке га­ря­кан­ня, без­со­ромні дівочі пис­ки чи вдо­во­лені па­ру­бочі свис­ти відби­ва­ли­ся від ска­ли на тім - до ска­ли на цім боці, а особ­ли­во у дні цер­ков­них свят чи сільських на­бутків; і под­во­юва­ла ден­на або вечірня лу­на змішані го­ло­си, і сто­яли во­ни, мов єди­ний чис­тий дзвін, у до­лині між го­ра­ми, розітну­ти­ми во­дою; і хто не знав, то й не ска­зав би та й не по­ду­мав, що зви­вис­та, як га­ди­на, і зе­ле­на, мов ко­би­лич­ка, ріка, неп­ри­род­но міче­на сму­гас­ти­ми стов­па­ми, ро­бить той дзвін трісну­тим над­воє.

    Ще май там­тої зи­ми, ще на тім боці за по­ляків, да­ле­ко за північ вер­та­ли­ся Ми­хай­ло з Мат­рон­кою з ко­ля­ди до­до­му, і ста­ли, мов уко­пані, гля­нув­ши на дру­гий бік по­ру­ба­но­го Че­ре­мо­ша.

    Там бу­ло так гар­но - що аж страш­но, як, мо­же, бу­ває не­ва­гомій душі ли­ше пе­ред рай­сь­кою бра­мою. Білі - не­на­че вов­няні - сніги ле­жа­ли від верхів до ни­зу не­по­руш­ним са­ва­ном, про­шиті хіба що лиш чор­ни­ми піка­ми сме­ре­ко­вих і бу­ко­вих лісів, та вир­вані лат­ка­ми теп­лих осель, над яки­ми вив­ся па­ху­чий дим. І ці, мініатюрні зда­ле­ка, роз­ки­дані між срібни­ми, блис­ку­чи­ми сніга­ми темні цят­ки хат світи­ли­ся те­пер ве­се­ли­ми вер­теп­ни­ми звізда­ми; і чорніли між ха­та­ми тонкі вер­веч­ки ко­ляд­ників і ма­лан­карів, як пле­тені пас­туші батіжки.

    І при­ту­ли­ли­ся Ми­хай­ло з Мат­рон­кою од­не до од­но­го так близь­ко, що навіть че­рез грубі їхні сар­да­ки18 бу­ло чу­ти прис­ко­ре­не бит­тя сер­дець - бо зат­ру­би­ла на тім боці чо­ловіча ко­ля­да оле­ня­чим ро­гом, а з цього бо­ку ко­ля­да жіно­ча спо­хо­пи­ла­ся скрип­кою, і на­раз дов­ко­лишні го­ри пот­ряс­ло єди­ним з двох боків «Гой, дай Бо­же!» - і Ми­хай­лові за­хотіло­ся впас­ти ли­цем у сніг на срібно­му горбі з то­го бо­ку, де зно­ву зак­лич­но тру­бив ріг, як зрілий олень у шлюб­ну свою по­ру; бо не ли­ши­ло­ся на світі нічо­го, окрім по­лох­ли­во­го, як пташ­ка, Мат­рон­чи­но­го сер­ця в Ми­хай­ловій жмені, її твер­дої, май­же діво­чої циць­ки, і ото­го різдвя­но­го ро­гу, що ста­вав то три­вож­ним, як гул по­ве­не­вої во­ди, то не­са­мо­ви­тим, як чо­ловік біля вдат­ної йо­му жінки…

    Часом після всіх ден­них робіт, спізна уве­чері, ішли Ми­хай­ло з Мат­рон­кою в луг, спус­ка­ли но­ги з дам­би - і слу­ха­ли чи то са­мих се­бе, чи про­хо­лод­не ди­хан­ня гір і шум­ли­вий нес­покій во­ди. При­ту­лять­ся го­ло­ва­ми - і мов­чать, лиш те­реб­лять од­не од­но­му га­рячі пальці, та хіба що на мить пок­ла­де Мат­рон­ка го­ло­ву в чо­ловікові коліна - і слу­ха­ють… слу­ха­ють.

    А там, на то­му боці, плу­таєть­ся но­га­ми кот­рийсь ку­че­ря­вий19 ґазда з на­бут­ку, - та й крик­не по­че­рез ріку до та­ко­го са­мо­го ку­че­ря­во­го, що вер­тає з Ка­пе­ту-те­ро­вої кор­ч­ми, пос­вис­ту­ючи на два Че­ре­мош­них:

    - А що, ґазди­ку, йде­те сього­вечір до кобіти20?

    - А чо­го би не йшов?!

    - То пан ґазда має люб­ку?

    - Маю, най мені здо­ро­ва бу­де.

    - Же би вам здо­ро­ва бу­ла і моя мені бу­де здо­ро­ва, бо я та­кож маю люб­ку, смач­ну, як сме­та­на.

    - Пане-домнуле, а ви бих поміня­ли свою люб­ку на мою? Мо­же, моя ще май смачніша?

    - Може, на один раз би й поміняв, а на більше ні.

    - То поміняй­мо­ся на сю ніч.

    - Іду міня­ти­ся. Наз­до­га­няй.

    - Піду по­ра­жу­ся з жінкою, ци поз­во­лить.

    - Моя мені точ­но ска­же: «Не поз­во­лям». А ва­ша що - поз­во­лям?

    - Моя, мо­же, й поз­во­ли­ла би, як­би не на­дов­го.

    - А чуєте, ґаздо, як ва­ша кобіта дає вам знак, що свобідна від сво­го чо­ловіка?

    - Кладе дзер­ка­ло у гру­шу про­ти сон­ця.

    - А ко­ли сон­ця не­ма?

    - Вішає опу­да­ло від во­ро­ни.

    І так собі пе­ре­гу­ку­ють­ся по­че­рез ріку два підпилі ґазди - аж на двоє сіл, та де там на двоє сіл - на дві дер­жа­ви чу­ти.


    Чухаються по два бо­ки шан­дарі і жовніри - а охо­чих до бесіди ґаздів не поспіша­ють роз­га­ня­ти на­гай­кою. Мо­же, своїх лю­бок-кобіт зга­ду­ють? А по­ки зга­да­ють, що ґаздам слід роз­мов­ля­ти од­но­му по-поль­сь­ки, а іншо­му - по-ру­мун­сь­ки, ґазди, ди­ви­ся, уже роз­тек­ли­ся між ха­та­ми, як дим. Чи до жінки, чи до люб­ки… та все од­но до жінки…

 

***

 

    ВІД МИ­НУ­ЛОЇ ОСЕНІ, відко­ли на Ґаліцію21 прий­ш­ли совіти, на той бік утек­ло па­ру лю­ду і з Ми­хай­ло­во­го се­ла. Чо­го? Для чо­го? Що їм вий­ш­ло з тої втечі - Бог знає. Але ніхто більше не чув - не видів від них ні привіту, ні одвіту і ніяко­го іншо­го зна­ку, так, ніби лю­дей віднес­ла во­да без сліду; хіба що про Ку­ри­ка бре­ха­ли, що си­дить десь по той бік у тюрмі… Але чи прав­ду ка­за­ли, чи та­ки бре­ха­ли, хто знає? Лю­ди такі - бре­ха­ти вміють ліпше, ніж прав­ду ка­за­ти.

    Михайло в то­му не ро­зуміє, бо то ґаздівства не сто­суєть­ся, а йо­го інте­ре­сує лиш ро­бо­та і гос­по­дар­ка, але, Бо­же прос­ти, Ку­рик у селі та­кий був ка­ламітний22, що ще тро­хи - і тут тюр­му був би собі за­ро­бив. Якісь такі то лю­ди є, що самі на свою го­ло­ву гри­зо­ти шу­ка­ють. Але то їхня спра­ва. Прав­да, в Ку­ри­ка гро­ма­да дітей тут ся ли­ши­ла… І як то мож­на бу­ло тіка­ти від своєї крові, а все на крішеч­ку23 та­кої ма­лень­кої жінки, як Ку­рич­ка, зва­ли­ти? Од­нак, щось тяг­ну­ло чо­ловіка ту­ди, на Ґаліцію, сильніше від дітей і від жінки… Щось тяг­ну­ло. Он­деч­ки Ми­хай­ла вер­с­тат і со­ки­ра тяг­нуть так, як не тяг­не ні кор­ч­ма, ні на­бу­ток. Мо­же, йо­му та­кож хтось ди­вує, як ди­вує те­пер Ми­хай­ло Ку­ри­кові і тим, що здиміли з Ку­ри­ком по той бік.

    …Дивиться Ми­хай­ло з дам­би на дру­гий бік - і чує, що, мо­же, впер­ше в житті сер­це йо­го ко­ле. І чує він якусь не­яс­ну три­во­гу, так, ніби­то за­раз йо­го має ук­рас­ти оцей по­ло­вик24, що мер­т­во ви­сить над кар­ком, як над мер­шею25, ніби справді цілить­ся в са­ме тім'я.

    Михайло підво­дить­ся з дам­би, бе­ре в ру­ки бук - і далі на­мо­тує до­ро­гу в лузі. Укот­ре спус­каєть­ся до во­ди і зблизь­ка зно­ву вдив­ляєть­ся на той бік. Звідти віє хо­ло­дом і та­кою ж не­яс­ною три­во­гою. А вже ж ми­нає чер­вень… Ско­ро мож­на бу­де де­ре­во в лісі на сто­ляр­ку ру­ба­ти. Те­пер ще не мож­на - мо­же бу­ти чер­ви­ве. Сто­ляр­ка струх­лявіє ско­ро.

 

***

 

    …ІЩЕ ЛИШ ТІЛЬКО зоріло, як Ми­хай­ло по­чув обе­реж­ний стук у вікно.

    На ґанку сто­яв де­що роз­губ­ле­ний лей­те­нант Лу­пул з ка­рабіном на плечі.

    У Ми­хай­ла об­мер­ло сер­це.

    Лупул за­го­во­рив по-на­шо­му, чим ще більше зди­ву­вав Ми­хай­ла: ко­ролівські стражі так доб­ре пиль­ну­ва­ли сільських лю­дей бу­ко­ви­ми «со­роківни­ка­ми»26 за по­ру­шен­ня ука­зу vor­bi­ti ro­ma­nes­te27, що не од­на мо­ло­ди­ця і не раз відмо­ви­ла своєму люб­чи­кові, аби не по­ка­зу­ва­ти пругів і синців на тілі, от­ри­ма­них за свій язик, який не хотів обер­та­ти­ся в роті не по-своєму. Так що Ми­хай­ло, за­чув­ши рідну, а не ру­мун­сь­ку мо­ву від то­го, хто увесь час три­мав бу­ка над се­лом, за­каш­ляв­ся.

    А Лу­пул тим ча­сом ти­хо, май­же по­шеп­ки го­во­рив:

    - Не бійся, dom­nu­le28 Мігаю. Нічо­го не тра­фи­ло­ся. Я лиш прий­шов ска­за­ти, що ми ви­би­раємо­ся із Че­ре­мош­но­го. Зав­т­ра-по­зав­т­ра тут бу­дуть совіти. Мо­же ста­ти­ся по-вся­ко­му, Мігаю. Але скрізь є живі лю­ди, мо­же, і в них во­ни є. То ти не стис­кай­ся, а йди й ка­жи, що в те­бе про­па­ла жінка, а ма­ма циць­ко­вої ди­ти­ни. Во­ни мо­жуть щось зна­ти… - Лу­пул по­ду­мав іще якусь мить і до­дав: - Тяжкі ча­си нас­та­ють… За­мель­ду­ва­ти - за­мель­дуй, але ні на ко­го твер­до не сподівай­ся. Шу­кай свою жінку сам.

    Теплий після пос­телі, Ми­хай­ло іще дов­го ди­вив­ся з ґанку на ку­ря­ву пе­ред­в­ранішніх по­рохів, зби­тих гру­би­ми пос­то­ла­ми де­сят­ка доб­ре муш­т­ро­ва­них, але по­га­но вбра­них Лу­пу­ло­вих во­яків, що по­волі зни­ка­ли на вузь­ко­му сільсько­му гос­тин­цеві в нап­рям­ку Бе­ре­го­ме­та, а за ни­ми гна­ло­ся півня­че ку­курікан­ня та со­ба­че цях­котіння.

    …А че­рез день, в опо­луд­не, до­нес­ли лю­ди, що в Че­ре­мош­но­му зміни­ла­ся вла­да…

    Сиротливо по­топ­тав­шись на своєму подвір'ї, Ми­хай­ло пішов до жидівської кор­ч­ми ку­пи­ти наф­ти29, та, вид­но, нев­час­но - впер­ше на йо­го пам'яті кор­ч­ма бу­ла зак­ри­та. Не­пус­то лю­ди ка­жуть: не­ма щас­тя змал­ку, то й до ос­тан­ку. Ми­хай­ло кілька разів по­тор­гав двері, за­зир­нув у нез­вич­но прик­риті вікон­ни­ця­ми вікна, неспішни­ми кро­ка­ми об­пе­ре­зав подвір'я: мо­то­рош­на ти­ша сто­яла на зав­ж­ди гамірній гос­поді - навіть не бу­ло вид­но як взимі, так вліті го­ло­пу­зих, але у незмінних яр­мул­ках гос­по­да­ре­вих синів-трійнят - Йось­ки, Да­ви­да і Яко­ва.

    Михайло навіщось прик­лав ву­хо до сінеш­них две­рей кор­ч­ми. Дов­ший час звідти та­кож важ­ко ди­ха­ла ти­ша - лиш бу­ло чу­ти, як миші на го­рищі сов­га­ли горіхи, та під роз­сох­ли­ми дра­ни­ця­ми да­ху ло­потів вітер. А далі з-за две­рей по­чув­ся шурхіт, так ніби хто об­ди­рав ку­ку­руд­зяні ка­ча­ни; потім двері оз­ва­ли­ся скрад­ли­вим, ледь чут­ним го­ло­сом Ла­за­ря Ка­пе­ту­те­ра - гос­по­да­ря кор­ч­ми:

    - Чуєте, мам­цю… ішли би ви собі до ха­ти… і не мо­зо­ли­ли би отут ко­му без пот­ре­би очі… У ме­не, мам­цю, наф­та є, але ці нові ба­тя­ри із зірка­ми і ка­рабіна­ми прий­ш­ли на­дов­го, мо­же, навіть так на­дов­го, що й до­че­ка­ють­ся моєї з Са­рою смер­ти. І ви мені бу­де­те ка­за­ти, що во­ни так ба­га­то - аж до моєї смер­ти - наф­ти ма­ють?! При­ся­га­юся своєю ли­сою го­ло­вою, що во­ни ще да­дуть нам жа­ру, а не лиш наф­ти… так що, по­будь­те, мам­цю, без світла. Дни­на те­пер дов­га. Світи­ти не тре­ба. А там - як Бог дасть… Робіть, мам­цю, без світла діти. Так, як ро­би­мо ми з Са­рою. А є діти - не тре­ба наф­ти, бо є гри­зо­ти з дітьми. А не бу­де нас - не тре­ба й наф­ти. За­те ли­шать­ся діти.

    Зітхнув Ми­хай­ло, не відповівши за двері Ка­пе­ту­те­рові й сло­ва, і по­дав­ся так, як був - з по­рож­нь­ою каністрою до Гер­ш­ко­во­го мли­на - ку­ку­руд­зяні кру­пи заб­ра­ти, що Гер­ш­ко по­го­див­ся їх виміня­ти на но­ве вікно. Вікно Ми­хай­ло ще два тижні то­му відтрад­жу­вав30 мель­ни­кові, а кру­пи заб­ра­ти не встиг­нув.

    Білий від ста­рості чи від осілої на нього му­ки, зав­ж­ди за­по­пад­ли­во усміхне­ний і незмінно рух­ли­вий влас­ник мли­на та єди­ної сільської олійні сидів те­пер при вході в млин ма­ком. Ні, не так: Гер­ш­ко сидів не при вході, а чо­мусь прос­то на ве­ли­чез­но­му, як острів, оваль­но­му ка­мені пе­ред вхо­дом, увесь у чор­но­му, із мер­т­во скла­де­ни­ми на колінах ру­ка­ми. Він дов­го мов­ч­ки ди­вив­ся не стільки на Ми­хай­ла, скільки крізь нього, а потім ти­хо ска­зав:

    - Правдивій лю­дині не шко­да навіть своє відда­ти… Бе­ри, люб­чи­ку Мой­шо, два, а то й три міхи кру­пи і не­си до­до­му, по­ки я не пе­ре­ду­мав… Мо­же прий­ти та­кий час, що бу­де­мо, як миші, шу­ка­ти зер­нят­ка, а йо­го не бу­де ко­му да­ти, а ти тоді зга­даєш доб­ро­го Гер­ш­ка і поділиш­ся з ним своїм мо­зо­лем. Прав­ди­во го­во­рю, Мой­шо?

    - У ме­не вже та­кий час нас­тав… - пе­ре­мов­чав­ши, стис­нув пле­чи­ма Ми­хай­ло і сів на поріг мли­на.

    - О, ні, доб­рий чо­ловіче! - за­хи­тав Гер­ш­ко го­ло­вою так, ніби знав щось йо­му лиш відо­ме. - У те­бе всього лиш про­па­ла жінка. Це ли­ше твоя, хоч і ве­ли­ка, біда. Але жінка знай­деть­ся. По­пом­ниш мої сло­ва. А сьогодні надійшли такі ча­си, що колісни­ця їде - і лю­ди­ни не ба­чить. Пе­реїде - і не спам'ятаєшся, що вже ні те­бе не­ма, ні совісти твої, ні чес­ти. Чо­ловік один, а колісни­ця кож­до­го ра­зу дру­га. Ро­зумієш, Мой­шо? Кож­до­го ра­зу дру­га! А чо­ловік один.

    - Що ви та­ке го­во­ри­те, Гер­ш­ку?

    - Не знаю шо, але го­во­рю прав­ду. Ніхто мені її не ка­зав, але я чую. Шкіра моя го­рить, бо чує: ця колісни­ця, що в'їха­ла сьогодні в на­ше жит­тя, не об­ми­не ані німо­го, ані сліпо­го, ані хрис­ти­яни­на, ані іудея. По­пом­ниш мої сло­ва, доб­рий чо­ловіче… А те­пер бе­ри свою і мою кру­пу, ду­май, що то на­ша, і хо­вай її по­далі від люд­сь­ких очей…

    А тобі ска­жу та­ке: не мо­же бу­ти, що­би жад­на ду­ша не чу­ла - не виділа сліду твої жінки. Не мо­же бу­ти! Те, чо­го не тре­ба, ці лю­ди-юди ви­дять і зна­ють… Але та­ка по­га­на люд­сь­ка при­ро­да, доб­рий чо­ловіче…

    Михайло топ­тав­ся по се­лу, як у дур­но­му ро­зумі. І ве­ли­ко­го сон­ця не бу­ло. І в го­ро­дах пов­но ро­бо­ти, а лю­ди якось за­ши­ли­ся по ха­тах, що й за­го­во­ри­ти не­ма до ко­го. Хіба що ото ко­ло дзвіниці тро­хи че­ляді зібра­ло­ся. Але то все ті, з ким Ми­хай­лові не ду­же до бесіди. Во­ни ко­ло Ку­ри­ка більше оши­ва­ли­ся.

    Вхід до дзвіниці чо­мусь був пе­ре­го­род­же­ний фірою. На фірі сиділи зайшлі в се­ло во­яки у бла­генькій, доб­ре вицвілій ко­рич­невій військовій формі, роз­би­тих чо­бо­тах, а хто і в пос­то­лах з бе­ре­зо­вої ко­ри, і з ка­рабіна­ми по­че­рез пле­че. Між че­ляд­дю і во­яка­ми йшла якась не ду­же жва­ва бесіда.

    З кап­лич­ки, що по­руч із дзвіни­цею, вти­ра­ючи краєм хус­т­ки очі, вий­ш­ла Ва­си­ли­на Ма­куш­ко­ва, а за нею Дмит­ро По­по­вич - іще добрісь­кий дідок із оп­ришківсь­ким топірцем у правій руці, та й собі прис­та­ли до Ми­хай­ла, що кру­тив кри­нич­ну кор­бу на подвір'ї вчо­раш­ньої шко­ли. По­по­вич сів на низь­ке, ма­ло не під са­му зем­лю круг­ле цям­рин­ня, на­бив тю­тюн­цем мун­д­ш­тук і за­па­лив люль­ку, та якусь та­ку но­са­ту, як Гафія Бер­ло­ва - весільна пані ку­хар­ка з Че­ре­мош­но­го. За­фай­ку­ва­ла собі й Ва­си­ли­на, раз по раз за­тя­гу­ючи но­сом схли­пи.


    - Чого ви сли­ни­те­ся, не­бо­го? - як міг лагідно, за­пи­тав Ми­хай­ло, по­да­ючи їй гор­ня во­ди. - У ме­не, чу­ли? жінка про­па­ла, циць­ко­ва ди­ти­на ли­ши­ла­ся, і я не пла­чу… що плач по­мо­же?

    Василина за­тяг­ну­ла­ся за­паш­ним ди­мом, пот­ри­ма­ла в носі, а по­то­му ви­пус­ти­ла крізь ніздрі в'юнки­ми кільця­ми:

    - Флинькаю31, Міську лю­бий, бо, як на­ду­маю, що нас усіх тут че­кає, то й камінь би зап­ла­кав. Ти по­ди­ви­ся на оцю го­лод­не­чу, що заб­ра­ла­ся в наш край! Ска­жи, мені, Міську срібний, що во­ни нам мо­жуть зро­би­ти доб­ро­го і що мо­жуть да­ти доб­ро­го, ко­ли самі ма­ло не го­ли­ми сра­ка­ми світять?! А по­ди­ви­ся на їх онучі! А на оті пос­то­ли, з бе­ре­зо­вої ко­ри спле­тені. Ви­диш, ти що­день хо­диш у добрісь­ких свин­сь­ких пос­то­лах. А на про­лю­день маєш те­лячі ви­роб'єки32. Так чи не так? -са­ма пи­та­ла і са­ма собі відповіда­ла Ва­си­ли­на. - То по­ду­май собі у своїй го­лові, що у них мо­же бу­ти на про­лю­ди, про неділю чи свя­то, як­що во­ни пер­ший раз сту­пи­ли ме­жи такі ґречні, як ми, ґазди, го­лод­ран­ця­ми?! Тяжкі ча­си нас че­ка­ють, Міську. Зга­даєш мої сло­ва.

    Ти пам'ятаєш на­шо­го діди­ча Фло­рес­ку­ла? Ой, не пам'ятаєш, ти ще май ма­лий тог­ди був. А хо­ча би зга­дай на­шо­го двірни­ка Їлаш­ка, що діди­чем ніко­ли не міг бу­ти. Чо­ловіче, чи ти видів ко­лись їх ко­ло лю­дей як будь, із лат­ка­ми, пом­няц­ка­ни­ми33, ніби їх пси тя­га­ли? Та ніко­ли! А ти пам'ятаєш, як від ріки мож­на бу­ло видіти поль­сь­ких панів з то­го бо­ку, завсігди вик­ва­со­ва­них, як до шлю­бу? То та­кож бу­ла вла­да. Ти то­го не пом­ниш, бо ти ще май ма­лий був, але я доб­ре чую на собі й по­те­пер ра­хо­вані Фло­рес­ку­лом бу­ки за зру­ба­ну не в то­му місці де­ре­ви­ну… Дідич був гра­мот­ний, аку­рат­ний і чис­тий, а який по­га­ний та лю­тий був до лю­дей! То що ти собі ду­маєш, та­ке обірва­не і ніяке, як оце, що плює пе­ред дзвіни­цею, і не зна­ти, де йо­му пуп ру­ба­ли, мо­же бу­ти май ліпше чи добріше, як ру­мун­сь­кий жан­дарм чи уче­ний дідич? Ти собі го­ден на­ду­ма­ти, що хтось з пос­те­рун­ку міг би плю­ва­ти­ся пе­ред цер­к­ви?! А ти пи­таєш, чо­го я хли­паю… Ой, чує моє сер­це, це нам так не ми­неть­ся.

    Дмитро По­по­вич мов­ч­ки слу­хав Ва­си­ли­ну, цю­ка­ючи топірцем гравій нав­ко­ло об­не­се­ної де­ре­вом і нак­ри­тої бля­хою круг­лої кри­ниці, а далі й собі ви­пус­тив дим крізь білі, за­ко­чені до­го­ри, ву­са:

    - Видиш, Міську, прав­ду ка­же Ва­си­ли­на: нічо­го з це­го доб­ро­го не бу­де.

    - Ви так ду­маєте? - пе­ре­пи­тав для го­дить­ся Ми­хай­ло.

    - А ти по­ди­ви­ся на їх офіцерів, що сну­ють се­лом, як оше­ленні. Я на ав­с­т­рийській войні не був стар­шим офіце­ром, я був всього лиш стар­шим ку­да пішлють - сол­да­том. А по войні я ще два ро­ки слу­жив у армії. То мо­жу тобі ка­за­ти не гірше від ро­зум­но­го, як во­но і що во­но бу­де. То ска­жу, тобі, Міську, що навіть я, ко­ли був сол­да­том, за­дур­но так не бігав та по­ро­хи не зби­вав до­ро­гою, пу­жа­ючи псів, як ці те­пер шу­ру­ють від дзвіниці до жан­дар­мерії, ніби їм по­ми­ли­ло­ся в го­лові. Ти ж ви­диш, на­ша Ан­ни­ця-бідан­ка, що стра­ти­ла ро­зум, - і та по се­лу хо­дить по­важ­но, навіть ко­ли їй у го­ло­ву вда­ряє. Що ру­ка­ми ма­хає - то нічо­го. Але на лю­дей страх не на­во­дить. А ці якісь такі нар­вані. Нер­вові лю­ди не мо­жуть зас­по­коїти дру­гих лю­дей.

    Михайло ди­вив­ся від кри­ниці до дзвіниці - і чув роз­ли­ту в се­ре­дині га­рячість від то­го, що все бу­ло так, як ка­зав ко­лишній ав­с­трійсь­кий во­яка По­по­вич:

    - Скажи мені, щось го­рить чи па­лає, що во­ни ме­ту­шать­ся і лиш лю­дям нер­ви роб­лять? Як но­ва вла­да, Міську, при­хо­дить лю­дям го­ло­ви ка­ла­мо­ти­ти34, то во­на має бу­ти сте­пен­на, со­покійна, аби вти­хо­ми­ри­ти на­род, як хо­че, аби бу­ло доб­ре там, ку­да во­на при­хо­дить. А як так - га­лай-па­лай… Ми це вже не раз виділи.

    Я так собі ду­маю… Прий­ш­ли - ну, то й доб­ре. Зберіть лю­дей до по­ряд­ку. Роз­тол­куй­те, що до чо­го.

    Бо во­ни ще не встиг­ли прий­ти, а сла­ва іде пе­ред ни­ми. Там то на Ук­раїні який го­лод був, а во­ни нам про це ска­за­ли? Не ска­за­ли. Пе­ре­ка­зу­ва­ли лю­ди з Ґаліції, що стільки звідти са­мих ґаздо­ви­тих лю­дей заб­ра­ли у світ, і навіть фамілія не знає, де во­ни й що во­ни. То хто бу­де ди­ха­ти на них рівно? Як во­ни не всю прав­ду ка­жуть -то щось, зна­чить, є. А ти ди­ви­ся, яка у світі ко­лот­не­ча ро­бить­ся. По­жар. А тут тобі ще й та­кий по­жар роб­лять у людськім нутрі, що не знаєш, чим йо­го прий­деть­ся га­си­ти.

    Так що прав­ду ка­же Ва­си­ли­на, нічо­го доб­ро­го не че­кай, лиш шу­кай свою жінку, бо то твоя найбіль­ша при­ятель­ка, а більше чо­ловікові в цім світі ніхто не є при­яте­лем.

    - Що мені до них, ко­ли в ме­не своя гри­зо­та? -не­пев­но за­пи­тав Ми­хай­ло, див­ля­чись то до дзвіниці, то на Ва­си­ли­ну з По­по­ви­чем.

    - Е-е-е, не ска­жи… Ти ду­маєш, що ти без них обійдеш­ся, але во­ни без те­бе не обійдуть­ся точ­но. Точ­но тобі ка­жу, Ми­хай­ле! І не ду­май навіть!

    А далі Ми­хай­ло ски­нув пе­ред обо­ма ка­пе­лю­ха і побрів по­рож­нь­ою ву­ли­цею до­до­му.

    Навпроти дзвіниці іще до­не­дав­на місти­ла­ся ру­мун­сь­ка жан­дар­мерія. Те­пер на її ґанку сиділи ті самі во­яки, що пе­ред цим пе­ре­го­род­жу­ва­ли вхід до дзвіниці, і далі плю­ва­ли на зем­лю гар­бу­зо­ве насіння. Го­во­ри­ли між со­бою го­лос­но, так, що Ми­хай­ло навіть розпізна­вав де­які сло­ва. Але їх мо­ва бу­ла тро­хи не на­ша… і Ми­хай­ло не пішов до них мель­ду­ва­ти. Йо­го жінка - йо­го гри­зо­та. Лиш за­вер­нув до Марії по ди­ти­ну.

    - Ви би, Ми­хай­ли­ку срібний, якось заг­ла­гоїли35 ди­ти­ну. Да­ли би квач з ма­ко­вин­ня - хоч би спа­ла. Бо так дві добі біднят­ко без циць­ки пла­че - во­лос­ся на го­лові ди­ба стає. Та й гри­жу мо­же з пла­чу діста­ти.

    - Я даю ди­тині ку­ле­шу і мо­ло­ка Марія при­но­сить. Та й ди­ти­на все більше у Марії, дай Бо­же, їй здо­ров 'я. А ма­ко­вин­ня да­ва­ти не бу­ду. Ди­ти­на має бу­ти ро­зум­на. Знай­деть­ся Мат­рон­ка - ди­ти­ну відго­дує.

    - …Щось бу­ду ка­за­ти вам, Ми­хай­ли­ку ґреч­ний, але не май­те на ме­не зла за це ка­зан­ня, бо то є свя­та прав­дич­ка, абих так до зав­т­ра до­че­ка­ла. Ка­за­ла якось-то вашій ґаздині: не го­дуй, ґаздинь­ко, ди­ти­ну лиш циць­кою, все мо­же тра­фи­ти­ся. Пе­рет­ри фа­суль, ба­ра­буль та й на­го­дуй - здо­ровіша бу­де. А во­на ні - лиш циць­ко­вим мо­ло­ком го­ду­ва­ла. Що то є мо­ло­дий ро­зум! Мо­ло­де - дур­не. А стар­шо­го слу­ха­ти не хо­че.

    - Матронка ма­ла мо­ло­ка ба­га­то, то доб­ре ро­би­ла, що да­ва­ла ди­тині. Жит­тя - шту­ка дов­га. Хто йо­го знає, чим бу­де ди­ти­на го­до­ва­на в цьому житті? А від циць­ко­во­го мо­ло­ка здо­ровіша рос­ти бу­де.

    - Так то так, Ми­хай­ли­ку злот­ний, але ви­ди­те, що си спри­чи­ни­ло… А ко­ли би бу­ла ва­ша ґаздинь­ка слу­ха­ла дру­гих ґаздинь, то, мо­же, бу­ла би гос­ти­ла ліпше…

 

***

 

    …МАТРОНКА знай­ш­ла­ся на тре­тю до­бу. Точніше, на тре­тю до­бу Ми­хай­ло знай­шов її там… де три до­би шу­кав, як ри­бу, - під камінням: у лузі.

    Щось та­ке го­во­ри­ли по то­му лю­ди, що во­на ніби­то по­ночі впа­ла з дам­би і про­ле­жа­ла увесь цей час без пам'яті в ямі, ку­ди сільська гро­ма­да тач­ка­ми зво­зи­ла не­потріб.

    Якщо по правді, то яма та­ки бу­ла дос­та ве­ли­ка. Але як­що іще прав­дивіше, то ма­ло хто вірив, що Ми­хай­ло не про­ма­цав ту яму до са­мо­го дна, ко­ли сам шу­кав Мат­рон­ку. Та й якої дідьчої ма­ми бу­ло п'їла­ни­ти­ся36 на дам­бу, ко­ли ко­ро­ви па­суть­ся ближ­че до ска­лис­то­го бе­ре­га, на лузі, а дам­ба йде за лу­гом, та ще й відго­род­же­на від па­со­вись­ка дро­том і во­рин­ням? Або який люб­чик приз­на­чив їй зди­бан­ня над са­мою во­дою, або з якою не­чис­тою си­лою зна­ла­ся, що по­нес­ло її увечір на дам­бу, та ще ко­ли чо­ловіка не­ма вдо­ма. Мат­рон­ка - скрит­на жінка. І яка біда її ту­ди за­тяг­ну­ла - лиш во­на са­ма знає.

    Навіть як­що ніхто з чо­ловіків у яму-сміттяр­ку не за­зи­рав, то Ми­хай­ло вже точ­но…

    Але що тільки на світі не бу­ває. Жінка знай­ш­ла­ся, а ко­ро­ва, бач­те, про­па­ла без сліду. Як та­ке мо­же бу­ти? Як­би ко­ро­ва роз­би­ла­ся, то ко­ро­ву би знай­ш­ли здох­лу. Як­би її взя­ла во­да - то десь би з дру­го­го се­ла да­ли зна­ти, що спли­ла здох­ла ко­ро­ва. А так не­ма ко­ро­ви - як би й не бу­ло. Чу­до - та й ґата37.

    Так сло­во за сло­вом пе­ре­ка­зу­ва­ли лю­ди. А як во­но ста­ло­ся нас­п­равді - Бог йо­го знає. Свідків не бу­ло. Се­ло вго­мо­ни­ло­ся ско­ро: ко­жен має свою біду у своїй хаті. А тут ще та­ке - но­ва вла­да се­лом спацірує та лиш кров хо­ло­дить у жи­лах.

    А що знай­ш­ла­ся жінка - то доб­ре: на один ліжник їмості мен­ше, та на один гріб на цвин­тарі шир­ше.

    - …Не хо­чу гріши­ти, кум­ко-люб­ко, але здаєми'ся, що з тою Мат­рон­кою щось не­чис­те заміша­но… Та­ке мо­же бу­ти, що відьма во­на, кум­ко, хоч з виг­ля­ду ду­же лагідна і робітна ду­же… Мо­же, во­на пе­ре­ки­да­ла­ся тої ночі з лю­ди­ни у відьму, а по­то­му на­зад у жінку, а її хто зас­тав при то­му, а то, бо­ронь Бо­же, ко­мусь видіти, як з відьми лю­ди­на ро­бить­ся… І мо­же, то­му та­ке ся при­чи­ни­ло… мо­же, во­на десь лісом но­ча­ми ла­зи­ла на збіго­вись­ко їхнє відьом­сь­ке. Ми ж не знаємо, хто її ма­ма-та­то. Мо­же, бу­ли не­чис­тої кро­ви? Як­би на неї зза­ду увечір по­ди­ви­ти­ся - то, мо­же, там самі киш­ки та нут­рощі.


    - Певно, то­го той Ми­хай­ло та­кий, як би угорілий. Пам'ятаєте, та­кий са­мий за­мо­ро­че­ний був Іван з Кінаш­ки. Але йо­го би­ла каг­ла сли­во­ви­ми дро­ва­ми. А не­ма нічо­го гіршо­го на го­ло­ву, як угар від сли­во­вих дров. Доб­ре, що Іва­на знай­ш­ла йо­го жінка. А як­би жінка не вер­ну­ла­ся під ра­нок від то­го сво­го лю­ба­са, то втра­ти­ла би бу­ла і чо­ловіка, і лю­ба­са. Бо то та­ке. Лю­бас лю­бить мо­ло­ди­цю, ко­ли во­на шлюб­но­го чо­ловіка має. А як не має-то й лю­бас уже ди­вить­ся в дру­гий бік.

    - Що вам ска­жу, Па­ют­ко… На­го­во­ри­ли ви тут три міхи і двоє бе­саг чу­да. Лиш не зна­ти, де брех­ня, а де прав­да. Я вже за­бу­ла, з чо­го ви по­чи­на­ли… Прав­ду ка­же­те, все мо­же бу­ти. Але на відьму во­на не виг­ляд­на. Не виг­ляд­на - і фер­тик38. Абих так здо­ро­ва бу­ла, але даю вам го­ло­ву на відтин, що во­на не відьма. У відьом ли­це завсігди чер­во­не, а в неї та­ке, як би сме­та­ною по­верх вос­ку зма­ще­не. Ма­локрівни­ця во­на якась, а не відьма…

    …Михайло не дав ніко­му, навіть сільській зна­харці Фу­лячці, ог­ля­ну­ти жінку: Мат­рон­ка бу­ла ду­же по­би­та. Так, ніби­то во­на не з ви­со­ти па­да­ла, а би­ли її бу­ка­ми чи ба­то­га­ми по всьому тілу, особ­ли­во по спині і но­гах: ве­ликі синці і підсіла кров роз­ли­ли­ся по білень­ко­му тілу, як гнилі па­да­лиці в са­ду. Пальці у неї бу­ли такі, не­мов­би їх кліща­ми тис­ну­ли або би­ли камінням. Гру­ди спру­ти­ло39 від над­лиш­ку дов­го незціджу­ва­но­го і за­пек­ло­го мо­ло­ка, потім уда­ри­ла га­ряч­ка і три­ма­ла­ся тиж­день, а далі мо­ло­ко в гру­дях геть-чис­то пе­ре­горіло - і по­чав Ми­хай­ло прив­ча­ти ди­ти­ну до мо­ло­ка ко­ров'ячо­го і до всього реш­ти їстівно­го.

    Довший час Мат­рон­ка ле­жа­ла не­ру­хо­мо на ліжкові під вікном і німу­ва­ла. Ди­ви­ла­ся то в ши­бу, то в сте­лю, зрідка го­лос­но зітха­ла, мов­ч­ки хрес­ти­ла­ся і зно­ву мов­ча­ла. Мо­же, з Ми­хай­лом го­во­ри­ла більше, але ніхто то­го не чув. А хто при­хо­див навіда­ти Мат­рон­ку - зас­та­вав од­ну і ту ж кар­ти­ну: раз по раз зітха­юча на пос­телі жінка, підпер­та зусібіч по­душ­ка­ми, із скла­де­ни­ми до хрес­ту пуч­ка­ми пальців і мов­чаз­ний Ми­хай­ло з ди­ти­ною на ру­ках.

    - Що то є, кум­ко, ко­ли чо­ловік не знає дру­гої жінки, - то ла­ден своїй у сра­ку ду­ти! Ви по­дивіть­ся ли­шень на на­шо­го Ми­хай­ла! Геть чис­то ут­ра­тив чо­ловік го­ло­ву, відко­ли Мат­рон­ка про­па­да­ла. За­пус­тив ро­бо­ти, на лю­ди не по­ка­зуєть­ся, лиш жінку з ди­ти­ною па­зить, так ніби­то ніхто до нього не мав гри­зо­ти. Ще дивіться, че­рез та­ку лю­бу'40зги­не чо­ловік.

    - Агій, на вас, ку­мо, та­ке дур­не прий­ш­ло вам у го­ло­ву! Що ота лю­ба не од­но­го за­гу­би­ла, то це прав­да, але ж то не якась фой­да, а вінча­на жінка! А що би ви хотіли, ко­ли во­на та­ка сла­бонь­ка, си-и-и-иро­та-не­бо­га? Чи то блуд який вхо­пив її тої ночі, чи Бог йо­го знає, що во­но та­ке спри­чи­ни­ло­ся? Самі ви­ди­те, тер­п­лять обоє - а біду на лю­де не ви­но­сять.

    - А що йо­го на лю­де ви­но­си­ти?Як­би щось доб­ре… а то ж од­на бо­ли­го­ло­ва…

    - Е-е-е… ка­за­ли оног­де старі лю­де: не мож­на так ду­же лю­би­ти­ся, як ці двоє лю­би­ли­ся, - на лю­дей не зва­жа­ли… бо ніхто, навіть Бог, не лю­бить, ко­ли лю­ди­на жиє - і лиш тілько тішить­ся. Лю­ди­на, по­ки на землі, му­сить страж­да­ти. А на не­бе­сах бу­де тіши­ти­ся.

    - Поки бу­де­те на не­бе­са йти - там мо­жуть уже всю втіху розібра­ти по інших лю­дях. Так що тіши­ти­ся тре­ба, по­ки жи­вий. Але що вам хо­чу ка­за­ти… хіба ці двоє що ли­хе лю­дям зро­би­ли?! Та й мо­лоді во­ни ще ду­же… ма­ють ко­ли по­поїсти вся­кої біди. За­ра­но во­ни по­ка­рані, за­ра­но. Чи гріхи чиї відбу­ва­ють? Во­но то та­ке… гріх іде за лю­ди­ною із сьомо­го коліна. Так що не ду­май­те собі, ку­мо, що то так все прос­то.

    - Людина, ко­ли щас­ли­ва, - во­на го­но­ро­ва. Інших не­до­ба­чає. Ду­має, що Бо­га за бо­ро­ду зла­па­ла. А то Бог її на своєму гач­ку три­має… А лю­дині, ток­мо, щас­ливій, тре­ба видіти всіх. І всі те­бе му­сять видіти. Тоді всі рівні. А ці двоє хотіли бу­ти вищі.

    - Хоч і дур­не, кум­ко, ка­же­те, але то є істин­на жи­тей­сь­ка прав­да… А ко­ли вже по ве­ликій правді, то, як на те пішло, нічо­го ці двоє не хотіли… хіба що хотіли бу­ти ок­ремішни­ми від усь­ого. А во­но так не ви­хо­дить.

 

***

 

    …МИХАЙЛО ВИ­ХОД­ЖУ­ВАВ Мат­рон­ку літо, осінь і цілу зи­му.

    Поїв мо­ло­ка­ми-ме­да­ми,

    вигрівав шкірка­ми мо­лоч­них со­ба­чат,

    відпарював у нас­то­ях арніки і ва­лер'ян­ки,

    натирав бор­су­ко­вим са­лом

    і об­ви­вав свин­сь­кою обо­лон­кою.

    А що вже нічо­го не да­вав ро­би­ти - то раз.

    Щоб лю­ди мен­ше до­ку­ча­ли підгля­дан­ня­ми та роз­пи­ту­ван­ня­ми, він навіть поміняв круг обо­ри дран­ти­вий пар­кан на глу­хий, чим вик­ли­кав чер­го­ве нев­до­во­лен­ня мо­ло­диць, що лю­би­ли зи­ри­ти на чужі обійс­тя, як не зав­ж­ди лю­би­ли за­зи­ра­ти у власні ча­ву­ни.

    Зав'язана білою хус­тин­кою, Мат­рон­ка сіда­ла на ков­б­чик дров по­се­ред подвір'я, скла­да­ла до­лоні, як до от­че­на­шу, ди­ви­ла­ся на Ми­хай­ла, що те­сав дош­ки чи стру­гав за­го­тов­ки на сто­ляр­ку, - і ти­хо пла­ка­ла. Во­на не схли­пу­ва­ла і не шмор­га­ла, сліз не вти­ра­ла і не роз­ма­щу­ва­ла - лиш ве­ликі гра­ди­ни ко­ти­ли­ся їй по лиці і ніяк не мог­ли зу­пи­ни­ти­ся, так ніби хотіли доп­лис­ти сме­тан­ним ли­цем до са­мо­го мо­ря.

    - Вас бо­лить го­ло­ва, Мат­рон­ко? - ти­хонь­ко пи­тав Ми­хай­ло, прик­ла­да­ючи до чо­ла до­ло­ню.

    - Ні. - А що?

    - Нічого.

    - А чо­го ви пла­че­те?

    Матронка зітха­ла, тоді вти­ра­ла кінчи­ком хус­точ­ки сльози - і вже так яс­но ди­ви­ла­ся в Ми­хай­лові очі, ніби зно­ву до шлю­бу хотіла кли­ка­ти. А тоді спо­хоп­лю­ва­ла­ся і пи­та­ла:

    - Де моє чу­до?

    Дрібненьке - як ма­ко­ве зер­но - чу­до в яс­к­равій тканій су­ке­ночці, в такій же як Мат­рон­ка хус­точці, че­бе­ря­ло по­руч тов­с­тень­ки­ми ніжка­ми в постіль­цях, на­ма­га­ючись за­че­пи­ти пру­ти­ком півня. Дістав­ши чер­во­ний гребінь на ди­во су­мир­ної птиці, чу­до-ди­тя зу­пи­ня­ло­ся, усміха­ло­ся обид­вом зра­зу - і з ве­рес­ком бігло, шпор­та­ючись, до ма­ми. Мат­рон­ка при­тис­ка­ла до се­бе ди­ти­ну так, ніби її хто на­ма­гав­ся в цю мить відібра­ти, цілу­ва­ла в круг­лень­ку голівку і зно­ву по­чи­на­ла пла­ка­ти.

    Михайло ли­шав ро­бо­ту, за­во­див жінку з ди­ти­ною в ха­ту, ук­ла­дав на постіль, схи­ляв­ся - як, бу­ло, ко­лись під час ве­чері, чо­лом до її чо­ла і зно­ву пи­тав:

    - Скажіть мені, Мат­рон­ко, чо­го ви пла­че­те? Що ви таїте від ме­не?

    - Наперед, Ми­хай­лю­ню, пла­чу… на­пе­ред моє сер­це пла­че…

    - Матронко, ка­за­ла мені ко­лись покійни­ця ма­ма: не мож­на на­пе­ред пла­зу­ва­ти, бо ти кли­чеш біду до се­бе.

    - Біду не тре­ба кли­ка­ти. Біда дав­но нав­к­руг нас. Лиш во­на та­ка, як смерть - не­ви­ди­ма… - якось див­но го­во­ри­ла Мат­рон­ка і відвер­та­ла­ся до стіни.

 

***

 

    …У ТАКІЙ ГРИ­ЗОТІ ми­нув май­же рік. Слабість по­ма­ло відпус­ка­ла. Але тої ве­се­лості й жва­вості, що бу­ла ко­лись у Мат­рон­чи­них очах і ру­хах, ніхто більше не ба­чив.

    Не ба­чив її і Ми­хай­ло…

    А в Че­ре­мошнім ко­ло­ти­ло­ся, як під ци­ган­сь­кою спідни­цею.

    Нова вла­да за­би­ла Ка­пе­ту­те­ро­ву кор­ч­му дош­ка­ми нав­х­рест, і з чо­го те­пер жи­ли Ка­пе­ту­те­ри, ніхто не знав, але жи­ли во­ни та­ки гірше, ніж до цього. А замість кор­ч­ми у двох кімна­тах ко­лиш­ньої Фло­рес­ку­ло­вої са­ди­би совіти відкри­ли ко­опе­ра­тив, а реш­ту маєтку роз­да­ли: кімна­ту - фель­д­ше­ру, кімна­ту - май­с­терні по ре­мон­ту різно­го до­маш­нь­ого на­чин­ня, од­ну - шев­цеві, дві - мо­ло­чарні. В ко­лиш­нь­ому без­до­ган­но­му маєтку ста­ло так люд­но, що те­пер там був пов­ний гар­ми­дер.

    Може, з то­го го­ря са­ме на хрис­ти­ян­сь­кий Ве­лик­день вчи­ни­ла Са­ра Ка­пе­ту­те­рові іще од­но­го хлоп­ця, і те­пер Ка­пе­ту­те­ри мог­ли хва­ли­ти­ся зра­зу чо­тир­ма си­на­ми. Але на Ве­лик­день ро­ди­ти дітей не ду­же доб­ре навіть хрис­ти­яни­нові, не те, що жи­дові. Хо­ча, як ска­за­ти… рож­ден­ний у світле Хрис­то­ве вос­к­ресіння зос­та­вав­ся щас­ли­вим на все жит­тя… ціною смер­ти ко­гось із ро­ди­ни. Ка­пе­ту­те­ри бу­ли бо­гоміль­ни­ми іуде­ями, але в хрис­ти­янські прик­ме­ти та­кож віри­ли, і те­пер Са­ра, тур­люнь­ка­ючи під грудь­ми най­мен­шо­го Са­муїла, жу­ри­ла­ся по­тай­ки від чо­ловіка, хто в ро­дині має вмер­ти до­час­но.

    У Гер­ш­ковім млині те­пер по­ряд­ку­вав чи не найбіль­ший і най­га­лас­ливіший сільський ле­дар - Лесьо Онуфрійчук, у кот­ро­го відко­ли світ та сон­це, пар­кан ко­ло ха­ти був підпер­тий лат­ка­ми. Але вже так, як умів ду­ри­ти лю­дям го­ло­ви пус­тим і без­кос­тим своїм язи­ком Лесьо, то тре­ба бу­ло ще та­ко­го по­шу­ка­ти… Ко­ло мли­на, щоп­рав­да, мо­ло­ти язи­ком не тре­ба, але владі вид­но видніше.


    А Гер­ш­ко те­пер зрідка був на підмозі в но­во­го мель­ни­ка, який за кож­ним ра­зом пи­тав, з кот­ро­го бо­ку прис­ту­пи­ти до ко­ле­са. Ста­рий влас­ник усе частіше сідав на камінь пе­ред мли­ном і брав до губів дрим­бу, чим ди­ву­вав тих, хто при­хо­див у млин по своїй требі. «Ніж го­во­ри­ти, що ду­маєш, кра­ще у дрим­бу гра­ти…», - вип­рав­до­ву­вав­ся не раз Гер­ш­ко, але це зву­ча­ло над­то сум­но для зав­ж­ди ве­се­лої вдачі ста­ро­го жи­да, в яко­го, до то­го ж, заб­ра­ли й олійни­цю - і те­пер вхід до неї та­кож за­ко­ло­че­ний нав­х­рест дош­ка­ми, як Ка­пе­ту­те­ро­ва кор­ч­ма. А лю­ди би­ли олію хто як і хто де.

    В ко­лишній ру­мунській школі зро­би­ли сільську чи­таль­ню, але ту­ди те­пер ніхто не хо­див чи­та­ти, бо хто хотів - по­тай­ки далі хо­див у ко­лиш­ню «Просвіту», так са­мо за­бо­ро­не­ну ко­лись ру­му­на­ми, як те­пер совіта­ми; а в чи­таль­ню зга­ня­ли лю­дей хіба що си­лою, щоб пос­лу­ха­ти з уст що­ра­зу но­во­го лек­то­ра, що ро­бить­ся у світі, та ще ко­ли-не-ко­ли кру­ти­ли кіно; а ту­ди вже кли­ка­ти двічі не бу­ло пот­ре­би - лю­ди самі йшли, аж бігли, по­ди­ви­ти­ся на та­ких са­мих, як во­ни, що го­во­ри­ли з біло­го по­лот­на і ру­ха­ли­ся по ньому, як живі. Де­котрі жінки на­разі зомліва­ли, чо­ловіки кру­ти­ли ву­са, але все більше мов­ча­ли. У світі нічо­го доб­ро­го не ро­би­ло­ся. Під бо­ком - у Польщі - па­ла­ла війна. І до­по­топні діди по­шеп­ки пе­ре­да­ва­ли, що сни їм віщу­ють ско­ре за­ре­во десь тут близь­ко, мо­же, навіть і в їхньому селі.

    А шко­лу пе­ре­нес­ли в прос­то­рий бу­ди­нок че­ре­мош­нян­сь­ко­го свя­ще­ни­ка, потіснив­ши йо­го ве­ли­ку сім'ю в ко­лиш­ню крам­ни­цю Юзя Ро­зен­фель­да, що втік ра­зом з ру­му­на­ми, не заб­рав­ши з со­бою і синь­ого за нігтем. Крам із Ро­зен­фель­до­вої крам­ниці вночі без свідків заб­ра­ли, а маєтки ба­тюш­ки пе­ре­вез­ли се­ред білої дни­ни чо­тир­ма фіра­ми по два ра­зи.

    І в один мент Ми­хай­лові відкри­ло­ся, що в йо­го селі по­волі ста­ва­ло так ти­хо, як у Че­ре­мошнім по той бік ріки, хо­ча мерців у селі не побільша­ло, і тиф лю­дей не ко­сив; як і раніше, лю­ди ро­би­ли весілля, хра­ми і хрес­ти­ни, але на­бут­ки ста­ли якісь уко­ро­чені і пригнічені, а се­ло - смут­не і ма­ло­говірке, як пе­реп­ла­ка­на жінка у півро­ку після чо­ловіко­вої смерті.

    Якоїсь то пізньої чер­в­не­вої ночі в Ми­хай­лові двері що­си­ли за­гу­па­ло. На ґанку сто­яла за­хе­ка­на Па­рас­ка Да­ни­лю­ко­ва - пер­ша сусідка Ку­риків, із по­лот­ня­ним мішком у ру­ках.

    Вона гру­бо відсто­ро­ни­ла Ми­хай­ла від две­рей і, не про­ше­на, забігла в ха­ту. Мат­рон­ка як­раз скла­да­ла вечірнє шит­тя в ко­шик.

    - Любко Мат­рон­ко, я ви­жу, ти знов но­ву со­роч­ку до Бо­го­ро­диці хо­чеш ши­ти, а во­но ще до Бо­го­ро­диці є та й є, так що ли­ши­ся то­го, і йди за­раз зо мною, вік тобі не за­бу­ду. Ти доб­ра жінка. Ніко­му не ска­жеш, та й са­ма ко­ристь бу­деш ма­ти. Тобі не пош­ко­дить ні на­чин­ня в ха­ту, ні вбе­ря. Та я й собі тро­хи при­го­но­рю­ся. Бо вже до цер­к­ви тре­ба при­но­ви­ти одіж. А мені гол­ка в ру­ках не так три­маєть­ся, як у те­бе, та й очі не ду­же добрі маю.

    - Агій, на біду, мо­ло­ди­це, - нев­до­во­ле­но спи­нив її Ми­хай­ло. - Стань­те отут­ки та роз­кажіть до прик­ла­ду, що си ро­бить, що ви такі, як­би вам чіп у од­не місце за­бив.

    Михайло не лю­бив Да­ни­люч­ку, бо знав і без чу­жих язиків, що Па­рас­ка бу­ла ла­са на чу­же доб­ро, то ж очі ма­ла добрі, але не до гол­ки з нит­кою і не до ве­ре­те­на.

    - Михайлику злот­ний, пус­ти Мат­рон­ку мені по­ма­га­ти. Я не мо­жу втра­ти­ти своє, Ку­рик ко­лись зро­бив мені та­ку ка­ла­моцію в хаті, що я по­те­пер без чо­ловіка ли­ши­ла­ся. І по­те­пер з моїх пле­чей не зійшли зна­ки від жан­дар­м­сь­ких буків і пасків. Я тоді ди­ти­ну че­рез Ку­ри­ка ски­ну­ла, шляк би'го був тра­фив ще в ут­робі, як він не од­но­му тут жит­тя пе­ре­бив! Але Бог доб­рий, він усе ви­дить. Бог б'є не бу­ком і не ма­ко­го­ном, і не по сраці, і не по пле­чах.

    - Данилючко, стань­те! - крик­нув Ми­хай­ло, аж ски­ну­ла­ся спля­ча ди­ти­на на пос­телі. - У вас що - язик уло­мив­ся, чи що з ва­ми є, що ви не мо­же­те ро­зум­но го­во­ри­ти?! Який Ку­рик? Де Ку­рик? За ним ско­ро два ро­ки як діти пла­чуть!

    І тут Па­рас­ка на ди­во ти­хо сіла на лав­ку під стіною, вхо­пи­ла зі сто­лу і зал­пом ви­пи­ла гор­ня мо­ло­ка, і вже по­волі ска­за­ла:

    - Догралися Ку­ри­ки в політи­ку! Усі дог­ра­ли­ся. Дівки на віддан­ню, ґрун­ту - ні по­ще­ку, ані ка­валь­чи­ка, ані фальчі, а во­ни фа­ни ви­ши­ва­ли та лю­дей ба­ла­му­ти­ли. Ти що, не видів, хто з фа­на­ми, синім та жов­тим ши­ти­ми, вибігав аж у Хо­ро­ви зус­тріча­ти оцих оп­ришків, що вже рік у селі по­ряд­ку­ють? Ще слід за ру­му­на­ми не за­тер­ся, а Ку­рич­чині дівки у ве­ли­кодні за­пас­ки пов­би­ра­ли­ся та ка­над­сь­ки­ми хус­т­ка­ми по­пе­рев'язу­ва­ли­ся, як друж­ки весільні, та й по­нес­ло їх з ти­ми фа­на­ми пе­ред бать­ка в пек­ло, нес­ла би їх ли­ха го­ди­на. І що то їм да­ло? Що? Ска­жи мені, Ми­хай­ли­ку злот­ний? Ска­жи мені, Мат­рон­ко срібна?! Мо­же, ґрун­том їм мас­калі віддя­чи­ли? Чи ху­до­бою? Мо­же, до якоїсь отої ве­ли­кої шко­ли, що у Виж­ниці відкри­ла­ся, спро­ва­ди­ли їх ма­лолітніх дітей? Чи зо­лоті по­ро­хи з цісар­сь­ко­го крісла їм пе­ре­па­ли? Що, ска­жи мені, кро­ме ус­ти­ду від лю­дей, заз­на­ли Ку­ри­ки цього ро­ку?!

    - Далися вам ті Ку­ри­ки, Па­рас­ко… - на­решті за­го­во­ри­ла Мат­рон­ка. - Кож­до­му - своє. У них та­то та­кий був, так дітей нав­чив. Діти пішли в та­та. А що, мо­же, щось не так, як во­ни ду­ма­ли… то хто мо­же зна­ти? Ду­маєш од­не - стаєть­ся дру­ге.

    - Голова має ду­ма­ти, Мат­рон­ко, а не заднє місце. Але вже як хотів Ку­рик політи­ку­ва­ти, то на­що мо­го ґазду втяг­нув? А Слав­ка Пет­ри­ши­но­го? А Дзьод­зя? Де во­ни те­пер, пи­таю? Як пішли на той бік мас­каль­сь­ко­го щас­тя шу­ка­ти - так і щез­ли, щез­ни, бідо, в бо­ло­то! Ду­маєте, щось во­ни там ви­хо­ди­ли? Хіба що ґудз на го­ло­ву. А діти те­пер ма­ють­ся че­рез дур­но­го та­та.

    - А що діти? Ку­риків Пет­ро по­силь­ним у совіцько­го при­ма­ря. А стар­ша Маріка підло­ги у школі миє. Ви­ди­те, да­ли ро­бо­ту. - Зас­ту­пи­ла­ся Мат­рон­ка не так з охо­ти, як ба­жа­ючи швид­ше вип­ро­ва­ди­ти Па­рас­ку з ха­ти.

    - Прокинься, Мат­рон­ко, - сплес­ну­ла ру­ка­ми Да­ни­люч­ка, - ти хоч з дам­би па­да­ла, але ти не є дур­на і не відьма, як лю­ди ка­жуть. Що тут не­яс­но? За­би­ра­ють Ку­риків з се­ла! Оцеї се­кун­ди ви­ва­ко­ву­ють. Ади, па­ку­ють за­раз на фіри.

    Я чо­го до вас прий­ш­ла? Пе­ред ве­чо­ром хотіла бу­ла іти до Ку­рич­ки сва­ри­ти­ся че­рез їхню ко­зу, що слив­ку мені в го­роді об­г­риз­ла, та ще ма­ло не завіси­ла­ся в сливі, а я по­то­му бу­ла би вин­на че­рез ко­зя­чу смерть. Аж тут та­ке… Див­лю­ся від горіхів, пе­ред Ку­ри­ко­ви­ми ворітьми но­сять­ся воєнні лю­ди, як ко­ро­ва пе­ред по­ложінням, а на оборі та­кож воєнні, та все пок­ри­ку­ють, та підга­ня­ють. А я ста­ла у тіні шов­ко­виці по­за стай­нею - та й усе чу­ла. Ска­за­ли па­ку­ва­ти­ся всім. Бра­ти теплі речі, а більше нічо­го. Що­би за го­ди­ну бу­ли го­тові. А на дру­гих двох фірах на до­розі вже пла­че спа­ко­ва­на жінка Слав­ка Пет­ри­ши­но­го з дітьми і свек­ру­хою, і Дзьод­зе­ва ґазди­ня з дітьми схли­пує.

    А Ку­ри­ки зби­ра­ли­ся дов­го, то один як дав Пет­рові ка­рабіном у плечі - той так і по­ва­лив­ся під по­ро­гом. Уже, мо­же, й поїха­ли. Бо ска­за­ли не го­во­ри­ти, не го­ло­си­ти, а лиш ти­хо зби­ра­ти­ся, а як бу­дуть ти­хо зби­ра­ти­ся, то ска­за­ли, що поз­во­лять на цвин­тар до ро­дичів пе­ред до­ро­гою навіда­ти­ся. Та поп­ро­ща­ти­ся. Уночі. Ро­зумієш собі, що діється? Як злодіїв за­би­ра­ють. Та ру­му­ни на­пе­ред би злодія пе­ред лю­дей ви­ве­ли, та ви­би­ли би доб­ре, а по­то­му в тюр­му би бра­ли. А Ку­ри­ки ж нічо­го не кра­ли, лиш вірно їм слу­жи­ли. Що му­ти­ли лю­дей - то сло­во не шко­дить, як­що на пле­чах го­ло­ву но­си­ти, а не ба­няк. Але все. За­ку­ри­ло­ся за Ку­ри­ка­ми. А я собі по­ду­ма­ла, мо­же, й грішне по­ду­ма­ла, але ж му­сить бу­ти спра­вед­ливість на світі: ма­ло я че­рез тих Ку­риків набіду­ва­ла­ся? То чо­го їх хатнє доб­ро ма­ють розібра­ти чужі лю­ди? За­раз, дивіться, по се­лу ско­ро брех­ня піде, що цілу фамілію заб­ра­ли, то охо­чих пош­ну­ру­ва­ти їхніми ко­мо­ра­ми знай­деть­ся, хоч і по­рожні ко­мо­ри бу­ли, але все-та­ки щось ли­ши­ло­ся, бо ці нічо­го не да­ли бра­ти в до­ро­гу. То я що, не мо­жу заб­ра­ти собі ті ве­ли­кодні со­роч­ки чи ка­надські хус­т­ки з то­ро­ка­ми? Во­ни в ме­не чо­ловіка заб­ра­ли, а ме­не ні за то, ні про то фой­дою зро­би­ли, бо не встиг­не муж­чин­сь­ка но­га ха­ту мені пе­рес­ту­пи­ти, а я уже, ви­ди­те, фой­да. Хто в чу­жо­го за­би­рає, то­му та­ке са­ме Бог дає. Ви не ду­май­те, Ми­хай­ли­ку злот­ний, і ти, Мат­рон­ко срібна… я не ра­ду­юся, що Ку­ри­ко­ву фамілію заб­ра­ли, але прав­да му­сить ко­лись за­па­ни­ти ме­жи людь­ми. Та й ще не зна­ти, ку­да їх заб­ра­ли. Мо­же, за ті фа­ни, що Ку­рич­чині діти нес­ли аж у Хо­ро­ви, їм хо­чуть віддя­чи­ти, але так, що­би ніхто в селі не видів і не знав, та й не заз­д­рив?! То що - во­ни такі мудрі, а я - дурніша?

    Завтра знай­дуть­ся другі ґазди - і все од­но по­за­би­ра­ють доб­ро. А що, доб­ру про­па­да­ти? Ходім зо мною, Мат­рон­ко, пус­ти її, Ми­хай­ли­ку сер­деш­ний, бо мені самій страш­но іти в Ку­ри­ко­ву по­рож­ню ха­ту. Там, мо­же, ще вечірішня ку­ле­ша не зас­тиг­ла…

 

***

 

    …А ЗА ТИЖ­ДЕНЬ збу­ли­ся сни до­по­топ­них че­ре­мош­нян­сь­ких дідів, які в мо­ло­дості, вид­но, так доб­ре на­ню­ха­ли­ся воєнно­го по­ро­ху, що відчу­ва­ли на відстані за­во­ру­шен­ня новітнього по­ро­ху у всесвітній по­рохівниці.

    За кілька днів після таємно­го ви­ве­зен­ня де­ся­ти че­ре­мош­нян­сь­ких фамілій у невідо­мо­му нап­рям­ку у світі зро­би­ла­ся но­ва вой­на.


    Сказати, що в селі відбу­ло­ся щось над­з­ви­чай­не -не ска­жеш.

    Нова не­дов­га вла­да зник­ла без «будь здо­ров» і без «дя­кую», бо­дай за те, що че­ре­мош­нянські лю­ди цілий рік її терпіли. Якийсь час в усіх око­ли­цях і на то­му боці ріки па­ну­ва­ло пов­не без­в­лад­дя, так що старі діди пішли про­си­ти ко­лиш­нь­ого двірни­ка Їлаш­ка зно­ву ро­би­ти по­ря­док у селі. Дех­то ціли­ми сім'ями пе­ре­би­рав­ся у го­ри, де хіба що лиш дідько ка­же «доб­раніч» - по­далі від то­го, що не­ми­ну­че по­вин­но бу­ло прий­ти з війною.

    Та хіба що че­ре­мош­нянські жи­ди після ви­му­ше­ної пе­рер­ви вер­ну­ли­ся до сво­го ко­лиш­нь­ого ґешеф­ту: Ка­пе­ту­тер знов відкрив свою кор­ч­му, Гер­ш­ко - і млин, і кор­ч­му.

    Не відста­ли від них і реш­ту жидів…

 

***

 

    - …ТЯЖКІ ЧА­СИ НАС­ТА­ЛИ… - недільної дни­ни ви­пус­кав дим із люль­ки змалілий до ди­ти­ни Та­насій Мак­сим'юк, си­дя­чи на лавці під стіною Маріїної ха­ти.

    Ясно світи­ло со­неч­ко.

    Після служ­би зда­ле­ку глу­хо ка­ла­тав цер­ков­ний дзвін.

    Дві ве­ликі кані41, ви­зи­ра­ючи собі здо­бич, висіли над Ми­хай­ло­вою ха­тою, що сусіди­ла з Маріїною.

    Та ще цях­котів пес на до­розі. Та в при­до­рож­но­му по­росі ку­па­ли­ся ку­ри.

    - Теперішні ча­си - не для жит­тя, не для ве­се­лос­ти, хіба лиш для ду­ман­ня та смер­ти… - хи­тав го­ло­вою Та­насій. - Ди­ви­ся, навіть кані не всту­па­ють­ся від Ми­хай­ло­вої гос­по­дар­ки… Що за місце якесь не­доб­ре! Я то ка­зав ко­лись Ми­хай­ло­ви - не до­то­чуй стріху зза­ду, пок­ла­ди ве­ран­ду, як хо­чеш роз­ши­ри­ти ха­ту, або ко­мо­ру ви­бу­дуй збо­ку, але стріху зза­ду не до­то­чуй. То не на доб­ре. І дивіться, Марійо, відко­ли до­то­чив він ста­ру ха­ту, за­ча­ла­ся у них біда. А тут ще й без то­го тяжкі ча­си нас­та­ли.

    - А ко­ли бу­ли не­тяжкі? - пи­та­ла Марія, замішу­ючи в літній кухні тісто на пи­ро­ги.

    - Були, як нас не бу­ло. Тоді, як в ут­робі жи­ли.

    - Е-е-е, не скажіть… - ди­ви­ла­ся на Та­насія Марія, ви­ти­ра­ючи піт з чо­ла і поп­рав­ля­ючи мо­ло­ду па­зу­ху. -І в ут­робі, ґазди­ку, тяж­ко, бо й там не­во­ля. Та й тем­но ду­же. Так що, Та­насію, ча­си - ча­са­ми, а судь­ба - судь­бою. Біда від ча­су не за­ле­жить… Мо­же, док­ла­де­на стріха вин­на, а мо­же, судь­ба так пи­са­на в на­шо­го Ми­хай­ла… Але, дивіться, во­ни собі фай­но люб­лять­ся, ніби вчо­ра поб­ра­ли­ся, і жи­вуть ти­хонь­ко, як миші за лу­бом. А біду усі ма­ють, лиш не од­на­ку.

    - Що прав­ду ка­же­те, Марійо, то прав­ду. Як­би ко­жен виг­нав свою біду на ца­рин­ку та доб­ре роз­ди­вив­ся, то бігом ха­пав би свою на­зад, бо в дру­го­го ще гірша…

    Ви то не ду­же у це­му ро­зумієте­ся, бо ба­ба-че­ля­ди­на не від вой­ни і у воєннім ділі не ро­зуміє ні дві - ні три. Але дивіться, Марійо: по­за­би­ра­ли ру­му­ни чо­ловіків на вой­ну-бой­ню - і хто йо­го знає, скілько їх вер­неть­ся, чи вже їх кості во­ро­ни роз­нес­ли? А як вер­неть­ся хто - то що далі бу­де? Та пос­лу­хай­те, жінко доб­ра, щось то зна­чить, що ру­му­ни заб­ра­ли­ся те­пер із се­ла під німець­ку ко­ман­ду, як ко­лись мас­калі, - ніхто не чув, не видів?! По­верх двад­цять років тут бу­ли, а німець за один день вимів їх, як спу­зи з ко­мо­ри. То нес­п­рос­та те­пер замість ру­му­на ма­дя­ри се­лом шну­ру­ють та дівок на­ших збав­ля­ють. Вид­ко, німець не ду­же ру­му­нам довіряє, ко­ли обо­ро­ну хо­че з цим по­га­ним ма­дя­ром три­ма­ти. Схо­див ци­ми дня­ми Онуфрій Матіос з Око­ле­ни та роз­ка­зу­вав, що всю Око­ле­ну око­па­ми зри­ли, а дру­гу лінію на Сіруці лаш­ту­ють. Вид­ко, не сьогодні-зав­т­ра бой­ня ве­ли­ка тут бу­де… Щось там пе­реінак­ши­ло­ся на фронті, бо, чуєте, ка­но­ни наб­ли­жа­ють­ся. А раз ка­но­ни стріля­ють уже десь з-під Бе­ре­го­ме­та, то, зна­чить, німець на­ду­мав тіка­ти на­зад до се­бе. А раз німець тікає - бу­де йти фронт, се­ло мо­жуть ва­ку­юва­ти. У німця на це по­ря­док… Я но­ча­ми не сплю, чую, як двиг­тить зем­ля, і ду­маю собі у своїй го­лові. Про все, Марійо, ду­маю…

    Ви ще мо­лоді, то не знаєте в жит­тю нічо­го, як синє за нігтем, не знаєте нічо­го. Та во­но вам і зна­ти не тре­ба. Родіть собі діти, по­ки годні і маєте від ко­го. Бо по­пе­ре­би­ва­ють чо­ловічесь­кий рід - не бу­де ко­му ди­ти­ну зро­би­ти. Так що не цу­рай­те­ся й чу­жо­го чо­ловіка, як про­сить, бо мо­же прий­ти та­кий час, що сво­го мо­же не бу­ти… І нап­ров­сяк по­ви­носіть тро­хи Гос­по­дар­ки ку­дась ота­мо у ліс та при­ко­пай­те, бо, як тре­ба бу­де ва­ку­юва­ти­ся, не встиг­не­те й пуш­ку со­ли взя­ти, так мо­же бу­ти… Ка­жу вам дос­те­мен­но, тяжкі ча­си нас­та­ли - а бу­дуть ще май тяжчі… Видів я на своєму віку ба­га­то, але та­ко­го - навіть я не видів. І що то далі з людь­ми бу­де?..

 

***

 

    …А ПЕ­РЕД ЦИМ БУ­ЛО ТАК, що в Че­ре­мош­не з по­чат­ком війни зай­ш­ла рідень­ка німець­ка час­ти­на і роз­к­вар­ти­ру­ва­ла­ся по лю­дях. У са­ду ко­лиш­нь­ого че­ре­мош­нян­сь­ко­го двірни­ка Їлаш­ка розмісти­ла­ся німець­ка поль­ова кух­ня, а в ко­лишній совіцькій воєнній ко­мен­да­турі те­пер та­кож сто­яв воєнний німець­кий пост.

    Німчуки в селі по­во­ди­ли се­бе мир­но. Хіба що хо­ди­ли по ха­тах та за­би­ра­ли пти­цю і сви­ней на заріз, але ні до ко­го німець не прий­шов по ку­ри двічі, чим вик­ли­кав мов­чаз­не схва­лен­ня. А так лю­дей особ­ли­во не чіпа­ли. Дітям роз­да­ли не ба­чені досі в Че­ре­мошнім довгі цу­кер­ки у блис­ку­чих об­гор­т­ках та якісь дивні фрук­ти, фор­мою схожі на яб­лу­ка.

    На дру­гий день після сво­го при­хо­ду німці че­рез по­силь­них скли­ка­ли се­ло пе­ред цер­к­вою на віче. Німець­кий офіцер у на­вак­со­ва­них до блис­ку чо­бо­тах, ви­со­ко­му чор­но­му каш­кеті з ви­со­кою ко­кар­дою і доб­ре вип­ра­су­ва­но­му чор­но­му мун­дирі із та­ким зна­ком на ру­каві, як у Че­ре­мош­но­му пи­са­ли пи­сан­ки - дво­ма пе­рек­ла­де­ни­ми нав­х­рест і заг­ну­ти­ми в різні бо­ки ско­ба­ми, - го­во­рив не­дов­ги­ми ре­чен­ня­ми, а Та­насій Мак­сим'юк пе­рек­ла­дав німець­ку бесіду зро­зуміли­ми для лю­дей сло­ва­ми. Він по-німець­ки го­во­рив ще з ав­с­трійсь­кої вой­ни.

    Німець ска­зав, що ве­ли­ка Німеч­чи­на і ве­ли­кий фірер Адольф Гітлер по­ча­ли війну з боль­ше­ви­ка­ми за­ра­ди виз­во­лен­ня оку­по­ва­них лю­дей з-під стра­ху і без­чинств; ка­зав війни не бо­яти­ся, але но­ву вла­ду слу­ха­ти, а про тих, хто тут чи­нив лю­дям крив­ди впро­довж ос­тан­нь­ого ро­ку, за­бу­ти на­зав­ж­ди.

    Школу в селі відкриє но­ва адмініст­рація.

    Священик що­неділі пра­ви­ти­ме служ­бу.

    Людям по­вер­нуть пра­во раз на тиж­день ле­галь­но спілку­ва­ти­ся зі своїми ро­ди­на­ми з дру­го­го бо­ку ріки, де та­кож па­нує німець­ка вла­да, як ско­ро за­па­нує і по всій Європі.

    В се­ло приїжд­жа­ти­ме німець­кий лікар і ліку­ва­ти­ме вся­ку за­ра­зу, яку пло­ди­ли і за­охо­чу­ва­ли боль­ше­ви­ки.

    Іще німець поп­ро­сив мов­чан­ням пом'яну­ти тих, ко­го крив­да тор­к­ну­ла­ся найбіль­ше, - і з лис­т­ка про­чи­тав фамілії де­ся­ти че­ре­мош­нян­сь­ких ґаздів, чиї сім'ї бу­ли заб­рані з се­ла за тиж­день до по­чат­ку війни, чим вик­ли­кав по­оди­нокі жіночі схли­пи.

    Воєнний стан, ка­зав офіцер, три­ва­ти­ме не­дов­го. Різдво лю­ди бу­дуть зус­тріча­ти під зал­пи пе­ре­мож­но­го са­лю­ту.

    Після закінчен­ня про­мо­ви пер­вий42 брат Ку­ри­ка - Дмит­ро Уг­рин підніс офіце­рові хліб-сіль на ви­ши­то­му руш­ни­кові з приш­пи­ле­ним пра­пор­цем, тка­ним синьо-жов­тою волічкою. Німець де­що гид­ли­во ущип­нув ка­лач і відвів йо­го ру­кою ра­зом з Уг­ри­ном у бік мо­лод­шо­го офіце­ра, по­ка­зу­ючи ста­ти за ним.

    Після віча німці влаш­ту­ва­ли на сільській то­лоці роз­ва­гу під губні гар­мош­ки. Але лю­ди чо­мусь не ве­се­ли­ли­ся, хіба що мов­ч­ки і не­осуд­ли­во ди­ви­ли­ся на мо­ло­день­ких сол­датів, що на­ма­га­ли­ся кру­ти­ти в танці кількох сільських дівчат та мо­ло­диць, та сти­ха пе­решіпту­ва­ли­ся між со­бою.

    Німці сто­яли в селі не­дов­го і ве­ли­кої шко­ди лю­дям не зро­би­ли, так са­мо як че­ре­мош­нянські лю­ди не ро­би­ли шко­ди і їм, хіба що бідан­ка Ан­ни­ця, яка ро­ка­ми сла­бу­ва­ла на го­ло­ву, хо­ди­ла по се­лу із за­па­ле­ним на кінці тич­ки ганчір'ям; так, що під вечір у тем­но­му селі тич­ка зда­ва­ла­ся ве­ле­тен­сь­ким фа­ке­лом, за що німці зак­ри­ли Ан­ни­цю на ніч у пив­ниці ко­мен­да­ту­ри, а вранці, з'ясу­вав­ши, що во­на не спов­на ро­зу­му, відпус­ти­ли під чес­не сло­во ро­ди­чам.

    Перед своїм відхо­дом зно­ву зібра­ли лю­дей ко­ло цер­к­ви, і той са­мий стар­ший офіцер повідо­мив, що їхня час­ти­на зму­ше­на йти впе­ред, а тут, у Че­ре­мош­но­му, німець так і ска­зав, у Че­ре­мош­но­му, во­ни за­ли­ша­ють своїх со­юз­ників - пред­с­тав­ників ру­мун­сь­кої воєнної адмініст­рації, яку ту­тешні лю­ди доб­ре зна­ють, і німець сподіваєть­ся, доб­ре зус­трінуть. Згад­ка про ру­мун­сь­ку адмініст­рацію по­тяг­ну­ла в лю­дей нас­туп­ну згад­ку - про бу­кові па­лиці - «со­роківни­ки» за не­пос­лух і не­ба­жан­ня «вор­беш­ти ро­ма­неш­ти», - і в де­ко­го з че­ляді тро­хи пок­ри­ви­ли­ся ли­ця.

    Цього ра­зу німець не влаш­то­ву­вав гу­ля­нок на то­лоці - лиш відмар­ши­ру­вав у бік Виж­ниці за кри­ти­ми зе­ле­ни­ми тя­га­ча­ми, а че­ре­мош­нянці взя­ли­ся до своїх ро­ботів, як раніше. Бо ніхто не відміняв робітній лю­дині дог­ля­ду за ху­до­бою, сіно­ко­су, лісо­по­ва­лу, на­род­жен­ня дітей і по­хо­ван­ня небіжчиків. Навіть під час війни.


    Ті самі, що й до війни, а мо­же, ще гірші, грубі свинські пос­то­ли но­вої-ста­рої ру­мун­сь­кої адмініст­рації ду­же ди­со­ну­ва­ли з на­вак­со­ва­ни­ми чо­бо­та­ми зник­ло­го німця, але в Че­ре­мош­но­му ба­чи­ли й не та­ке: чи один маєтний ґазда нерідко брав собі за со­юз­ни­ка зли­до­ту, аби ли­ше ма­ти на селі більший вплив, а швид­ше, чис­ту фізич­ну си­лу. Но­ви­ми-ста­ри­ми по­ряд­ка­ми бу­ли ті самі, а по­де­ко­ли, іще пе­кучіші бу­кові па­лиці, та те­пер уже пов­сюдні й ка­те­го­ричні за­бо­ро­ни будь-яких політи­ку­вань.

    У Че­ре­мошнім по той бік ріки незмінно сто­яли німці - і дех­то з цьогобічних че­ре­мош­нянців, навіду­ючи ро­ди­ну чи бре­шу­чи, що навіду­ючи та­ку, за­ли­шав­ся там і доб­ровіль­но про­сив­ся їха­ти на ро­бо­ти до Німеч­чи­ни ра­зом з ґаліцей­сь­кою мо­лод­цю, яку вез­ли спо­чат­ку до колії, а далі - хто йо­го знає… Ру­му­ни такі спра­ви своїх со­юз­ників з то­го бо­ку не за­охо­чу­ва­ли - а далі під при­во­дом воєнно­го ча­су різко об­ме­жи­ли мож­ливість спілку­ван­ня з дзер­каль­но розміще­ни­ми по дру­гий бік Че­ре­мо­ша людь­ми.

    …В нев­дов­го­му часі ру­му­ни заб­ра­ли з се­ла чо­ловіків відповідно­го віку на кон­чен­т­ра­ри. Од­не сло­во, мобілізу­ва­ли підда­них ру­мун­сь­кої дер­жа­ви на війну. Точніше, в її армію.

    Війна жор­ни­ла…

    …Михайло як­раз су­шив дош­ки на сто­ляр­ку, ко­ли на подвір'ї став…

    Хто би ви по­ду­ма­ли, прий­шов повідом­ля­ти Ми­хай­ла про мобілізацію до війська? Пра­виль­но. Пе­ред­воєнний на­чаль­ник жан­дар­мерії і при­кор­дон­но­го пос­та лей­те­нант Лу­пул, який те­пер був стар­шим пред­с­тав­ни­ком воєнної вла­ди у Че­ре­мошнім.

    - Боже по­ма­гай, дом­ну­ле Мігаю! - привітав­ся, зак­ри­ва­ючи зсе­ре­ди­ни бра­му на за­сув.

    - Дякую за сло­во доб­ре! - відповів схи­ле­ний над де­ре­ви­ною Ми­хай­ло, чу­ючи, як різко об­ри­ваєть­ся щось все­ре­дині.

    Чоловіки якийсь час мов­ч­ки і нез­миг­но ди­ви­ли­ся прос­то в очі один од­но­му, по то­му мов­ч­ки по­да­ли один од­но­му ру­ки, а далі Лу­пул ски­нув воєнно­го кар­ту­за, сів по­се­ред подвір'я на вис­к­ла­дені в ря­ди дош­ки, зап­ро­шу­ючи ру­кою сісти й Ми­хай­ла.

    - Прийшли ме­не бра­ти на вой­ну? - без­бар­в­но, так ніби це йо­го не сто­суєть­ся, пи­тав Ми­хай­ло по-ру­мун­сь­ки, всіда­ючись по­руч.

    Лупул не відповів. Мов­чав і Ми­хай­ло.

    - Перед тим, як іти на вой­ну, ти би зак­ли­кав ме­не в ха­ту та по­час­ту­вав би чим… - якось нез­вич­но, по-доб­ро­му, засміяв­ся військо­вик.

    Поки Мат­рон­ка нак­ри­ва­ла на стіл, торкітли­ва, як со­ро­ка ди­ти­на, всіла­ся лей­те­нан­тові на коліна ли­цем до об­лич­чя, тор­га­ючи білі пле­тені ко­сич­ки на мун­дирі і за­зи­ра­ючи в очі. Іншим ра­зом, Ми­хай­ло був би дав ди­тині по паль­цях, але те­пер сидів, важ­ко пок­лав­ши ве­ликі до­лоні на край сто­лу, ди­вив­ся чо­мусь на двері і раз по раз зітхав.

    - Doamno43 Мат­ро­но! - ска­зав Лу­пул, ко­ли стіл був зас­тав­ле­ний по­лу­мис­ка­ми, і зса­див говірли­ву ди­ти­ну з колін. - Ви­ба­чай­те, але я би хотів по­го­во­ри­ти з Мігаєм у чо­ти­ри оці.

    У Мат­рон­ки од­на за од­ною, як град, пішли ли­цем сльози. Ми­хай­ло здриг­нув­ся: Мат­рон­ка не пла­ка­ла дав­но.

    - Не плач­те, дом­но… - яко­мо­га лагідніше зас­по­коїв лей­те­нант, але во­на вже бу­ла в сінях.

    - То ко­ли мені ла­ду­ва­ти в до­ро­гу руп­цак44? -Ми­хай­ло ди­вив­ся на Лу­пу­ла та­ки­ми очи­ма, що, зда­ва­ло­ся, з них та­кож за­раз пол­лють­ся сльози.

    - Я не прий­шов те­бе бра­ти на вой­ну, Мігаю.

    З нес­подіва­но по­чу­то­го Ми­хай­ло зах­ли­нув­ся сли­ною:

    - А хто бу­де бра­ти?

    - Поки я тут, те­бе ніхто не візьме. Як ме­не тут не бу­де, то мо­же бу­ти вся­ке.

    - Що я для вас зро­бив та­ко­го, що ви зо мною так жар­туєте? - Ми­хай­ло м'яв край ска­тер­ти­ни, але відчу­ва­ло­ся, як він ки­пить.

    - Я не жар­тую, - го­во­рив Лу­пул, не тор­ка­ючись зовсім їжі. - Я, Мігаю, лю­ди­на - не жартівли­ва. Я сол­дат. Ска­зав, що не бу­ду бра­ти - зна­чить, ска­зав.

    - А чо­го не бу­де­те бра­ти? Моїх вер­с­таків45 за­би­ра­ють.

    Лупул тро­хи по­ду­мав, а далі по­ди­вив­ся Ми­хай­лові в очі:

    - Видиш, Мігаю, я не є впев­не­ний, що без те­бе війна не скінчить­ся. А ме­жи цивільни­ми людь­ми хтось та­кож му­сить три­ма­ти по­ря­док. Ти ду­маєш, лиш воєнні лю­ди ут­ри­му­ють між людь­ми по­ря­док?.. Так що тут я ду­же сподіва­юся на те­бе. В селі за­ли­ша­ють­ся самі діти, старі й каліки, а як би що скоїло­ся, по­ки гар­ма­ти б'ють на фронті, то не бу­ло би ко­му й ста­ти на по­ря­ту­нок.

    - А хіба так мож­на? - зди­ву­вав­ся Ми­хай­ло.

    - Не мож­на. Але ти ж не бу­деш на пар­кані пи­са­ти про на­шу роз­мо­ву. Тим більше, ти вже по­ка­ра­ний: у те­бе жінка не є здо­ро­ва. Ма­лолітня ди­ти­на. Є по­важ­на при­чи­на.

    - Вона вже відійшла… - на­ма­гав­ся не­пев­но за­пе­ре­чи­ти.

    Лупул пе­ре­бив йо­го:

    - А потім… ти не зовсім бла­го­надійний, як для воєнно­го ча­су.

    Михайло з нес­подіван­ки зах­ли­нув­ся вдру­ге: -Як то?!

    - А хіба ти за­був, за яких умов і як про­па­да­ла твоя жінка? - Ру­мун за­пи­тав якось так лег­ко, як зда­ло­ся Ми­хай­лові, май­же без­тур­бот­но, ніби він про­па­дав з Мат­рон­кою ра­зом, а для Ми­хай­ла це ніби­то й не бу­ло таємни­цею.

    - При чо­му тут моя жінка?

    - То ти що, так і не знаєш?! - те­пер уже не на жар­ти зди­ву­вав­ся лей­те­нант, щоп­рав­да, чи­мось спан­те­ли­че­ний.

    - Про що?

    Лупул зітхнув так, як зітхав тоді, ко­ли Ми­хай­ло прий­шов мель­ду­ва­ти, що про­па­ла Мат­рон­ка:

    - Та, влас­не, жінка тут ні при чо­му. Так, зга­да­ло­ся, що про­па­да­ла, а хто йо­го знає, мо­же, во­на який агент… А я справді не маю пра­ва те­бе не бра­ти в армію, Мігаю. Але хай це бу­де єди­ним найбіль­шим моїм гріхом пе­ред йо­го ве­личністю на­шим ко­ро­лем, ве­ли­кою Ру­мунією і Гос­по­дом Бо­гом. У ме­не брат за­ги­нув на фронті, а в нього ли­ши­ли­ся малі діти. Як­що мож­на не си­ро­ти­ти чу­жих дітей, то так і тре­ба ро­би­ти.

    А зав­т­ра прий­ди до ме­не на пост. Бу­де­мо міня­ти підло­гу і двері. Гри­бок з'їв підло­гу на­чис­то…

 

***

 

    …У ТОЙ ДЕНЬ важ­ка, мов камінь, Ми­хай­ло­ва ру­ка впер­ше ра­ху­ва­ла Мат­рон­чині реб­ра.

    Іще зза­вид­ка Ми­хай­ло відвів ди­ти­ну до ку­ми Марії, зам­к­нув бра­му і ха­ту на колітки46, зас­тав вікна, обв'язав Мат­рон­чи­ною ко­сою ла­ви­цю у най­дальшій від до­ро­ги кімнаті, пок­лав її на коліна і взяв у ру­ки ав­с­трійсь­кий ремінь.

    Господи ми­ло­сер­д­ний… Не­має гіршо­го, ніж доб­ро­му чо­ловікові му­тить­ся ро­зум від підоз­ри жінки у зраді. Ані наг­ла кров, що за­ли­ває лю­дині мо­зок під час бо­ли-хво­ро­би, ні фізич­ний біль, ні втра­та близь­кої лю­ди­ни, ні найбіль­ша про­па­жа, ні во­гонь, ні во­да не діють на рев­ни­во­го чо­ловіка так, як од­на ма­лень­ка, дрібна, як бло­ха, і гос­т­ра, мов кин­д­жал, дум­ка, що йо­го жінку знає інший - чу­жий - чо­ловік.

    До сьогодні Ми­хай­ло плю­нув би в очі лю­бо­му, хто посмів би ска­за­ти кри­ве сло­во про йо­го Мат­рон­ку, яка навіть по ба­гать­ох ро­ках шлю­бу ли­ша­ла­ся та­кою ж лагідною, бо­го­бо­яз­кою і май­же коліноп­рек­лон­ною пе­ред Ми­хай­лом, як і за сво­го дівоц­т­ва. Що ні дня не год­на без нього - то, мо­же, то­го, що сла­ба. А що сла­бонь­ка бідаш­ка - то він її жаліє. Але що вже лю­бить Ми­хай­ла…

    Колись Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що він би став на оборі і співав би від од­ної гад­ки: як во­на що­су­бо­ти уве­чері за­ли­ває по­се­ред ха­ти ве­ли­ку де­рев'яну балію га­ря­чою і за­паш­ною від трав во­дою, а потім швид­ко хо­ваєть­ся в ній, со­ром'яз­ли­во зак­ри­ва­ючись роз­п­ле­те­ною ко­сою. Мат­рон­ка мог­ла би й не зак­ри­ва­ти­ся: її гус­те, ма­ло не до п'ят во­лос­ся важ­ко спа­да­ло уз­довж ма­лень­ко­го зграб­но­го тіла, хо­ва­ючи всі йо­го ям­ки і гор­би­ки - аж Ми­хай­лові му­ти­ло­ся в го­лові від га­ря­чості. Та мут­на га­рячість не ми­на­ла йо­му навіть тоді, ко­ли після своєї про­пажі Мат­рон­ка тиж­ня­ми нез­руш­но ле­жа­ла і ди­ви­ла­ся в сте­лю. Він і тоді був би колінку­вав до са­мо­го Бо­га, аби тільки Бог зос­та­но­вив біль і по­вер­нув йо­му на­зад жінку, хай не зовсім здо­ро­ву, але йо­го… йо­го…

    А сьогодні Ми­хай­ла заріза­ли без но­жа і зас­т­ре­ли­ли без ка­рабіна: Лу­пул знає про йо­го жінку те, чо­го не знає він, шлюб­ний її чо­ловік.

    Ну, пев­но, що так… Бо чо­го б то бу­ло Лу­пу­лові го­во­ри­ти так див­но, та ще й посміюючись?

    Матронка про­па­да­ла три до­би? Про­па­да­ла.

    Хто пер­ший пішов ніби­то її шу­ка­ти? Лу­пу­лові во­яки.


    Михайло раніше не ду­мав, чо­му тоді вдосвіта Лу­пул пос­ту­кав у їхнє вікно і ніби­то іще да­вав якусь по­ра­ду? Мо­же, то нав­мис­но, бо, мо­же, ру­мун десь ва­ляв­ся ра­зом з нею в обо­розі на пос­те­рун­ку, чи в якій не­да­лекій лісовій хижці, а потім віддя­чив -ска­зав підки­ну­ти жінку так, щоб її точ­но мож­на бу­ло знай­ти? Ото й підки­ну­ли на люд­не місце під дам­бою. А те­пер, ви­ди­те, ру­мун вер­нув­ся в се­ло, і навіть на вой­ну Ми­хай­ла не відси­лає. Так, що­би лю­ди не го­во­ри­ли, що відіслав чо­ловіка на смерть, а сам за­лов­ляє до мо­ло­диці. Мо­же, він хо­че хо­ди­ти до неї по­се­ред білої дни­ни, тоді, як Ми­хай­ло міня­ти­ме підло­гу чи вікна на пос­те­рун­ку? Бо чо­го б то йо­му так кло­по­та­ти­ся за чу­жу жінку, як­би він з нею не був свій?!

    …Він бив її, як б'ють но­ро­вис­ту ху­до­би­ну: мов­ч­ки, не кля­ну­чи і не шлях­ту­ючи, але вкла­да­ючи в ко­жен удар усю си­лу своєї не­на­висті й злості. Чер­воні іскри не­ми­ло­сер­д­но ска­ка­ли пе­ред очи­ма - і він ду­мав, що то дур­на кров уже за­ли­ває мо­зок, і хотів чим­ш­вид­ше звільни­ти­ся від її жа­ру, щоб не вмер­ти отут, на Мат­рон­чи­них очах. І Ми­хай­ло бив жінку дуж­че - аж за­боліла ру­ка, і він пе­рек­лав ремінь у дру­гу.

    …Матронка не про­си­ла­ся. Не ве­ре­ща­ла. Зна­чить, бу­ла вин­на, бо навіть не пи­та­ла, за що він б'є. Лиш за­ку­си­ла во­лос­сям рот і ти­хо стог­на­ла після кож­но­го уда­ру, по­ки без­си­ла її го­ло­ва не впа­ла на ла­ву неп­ри­том­на.

    Михайло відлив жінку во­дою - і знов узяв ремінь…

    Вже потім, ко­ли він ви­лив на се­бе відро во­ди прос­то ко­ло кри­ниці, відчув ди­кий прип­лив фізич­но­го бо­лю, так на­че це йо­го щой­но зве­ли кри­ва­во­го з лав­ки і відв'яза­ли мок­ре - пітне - во­лос­ся.

    Навіть ко­ли б хотів, він не міг би по­яс­ни­ти са­мо­му Гос­по­ду Бо­гу, що з ним тра­пи­ло­ся, і че­рез що, влас­не, він так поз­ну­щав­ся над жінкою. Ми­хай­ло пам'ятає, що лей­те­нант пе­ре­пи­тав щось про дав­ню про­па­жу Мат­рон­ки. І за­пи­тав іще щось не­вин­не.

    …Нещасний Ми­хай­ло прос­то­яв цілу ніч на колінах пе­ред Мат­рон­чи­ною постіллю і, ла­ма­ючи ру­ки, до­пи­ту­вав­ся:

    - Скажіть мені прав­ду, Мат­рон­ко, що з ва­ми тоді бу­ло?

    Відвернена до стіни, во­на кво­ло про­го­во­ри­ла:

    - Я вам уже ка­за­ла: я нічо­го не пам'ятаю. Пам'ятаю, що па­да­ла. А більше - не пам'ятаю ніц.

    …Відтоді Ми­хай­ла по­ча­ли з'їда­ти рев­нощі. Хто ніко­ли не був рев­ни­вим, то­му важ­ко по­яс­ни­ти прос­ти­ми сло­ва­ми, як мо­же здуріти чо­ловік за ма­лень­ку до­лю се­кун­ди від то­го, що йо­му пов­сяк­час при­вид­жаєть­ся або при­чу­ваєть­ся.

    …Іноді Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що йо­му лег­ше бу­ло би відру­ба­ти собі па­лець, ніж хо­ди­ти за жінкою на­зирці пов­сюд­но і скрізь. Аж, вва­жай­те, до ви­ход­ка. Але він не міг нічо­го вдіяти не так із со­бою, як з отою страш­ною ка­ла­мут­тю, яка що­ра­зу за­пов­ню­ва­ла го­ло­ву, ко­ли він ди­вив­ся на за­ту­ле­ну роз­п­ле­те­ним во­лос­сям Мат­рон­ку в балії, уяв­ля­ючи, як чу­жа ру­ка відгор­тає важ­ке во­лос­ся з її гру­дей.

    Колись дав­но, ко­ли ще він хо­див по най­мах, Ми­хай­ла в то­лоці бив грім - і він уже май­же го­во­рив з ан­ге­ла­ми. І те­пер йо­му зда­ва­ло­ся, що то бу­ло лег­ше -відчу­ти миттєву смерть, аніж но­си­ти в серці цю зне­наць­ку му­ку, що заб­ра­ла і сон, і спокій, і охо­ту до са­мо­го жит­тя.

    Ревність, важ­ка, як ру­ка мер­ця, ревність пе­ресліду­ва­ла Ми­хай­ла - і він по­чав пе­ресліду­ва­ти жінку.

    Матронка до Марії - Ми­хай­ло по­за Маріїну стай­ню, лиш ви­зир­не з-по­за стіни, мов злодій, і знов схо­ваєть­ся, мов злодій. І аж до­ки жінка не піде до­до­му. Мат­рон­ка в кор­ч­му за сіллю - Ми­хай­ло вже підправ­ляє со­ки­рою во­рин­ня нав­ко­ло кор­ч­ми.

    Від гид­ких здо­гадів, а ще більшої фан­тазії не ря­ту­ва­ла навіть чо­ти­рирічна ди­ти­на, яка хо­ди­ла з Мат­рон­кою, не відпус­ка­ючи її за­пас­ку ні на хви­ли­ну. В разі чо­го ди­ти­ну мож­на прис­па­ти, ду­мав Ми­хай­ло -і шу­кав собі хід ра­зом із жінкою, ли­ша­ючи всі наглі ро­бо­ти на оборі, аж йо­му по­ча­ли ди­ву­ва­ти­ся лю­ди: ну, не мо­же ж так хо­ди­ти чо­ловік за ба­бою, навіть, як­що во­на йо­го жінка і навіть, як тро­хи сла­ба.

    Одна Мат­рон­ка ро­зуміла справ­ж­ню Ми­хай­ло­ву гри­жу - але ви­ду не по­да­ва­ла: на­ма­га­ла­ся три­ма­ти­ся подвір'я, та все більше мов­ча­ла. Ота­ко са­па­ють собі з Ми­хай­лом за ха­тою - і так, на­че од­но­час­но двоє німих до ро­бо­ти най­ня­ло­ся, лиш ди­ти­на ще­бе­че, мов со­ро­че­ня, та бур'ян за ни­ми підби­рає. Во­ни май­же од­но­час­но поцілу­ють ди­тин­ку в го­ло­ву чи в чо­ло, мов­ч­ки усміхнуть­ся про се­бе - та й далі са­па­ють-німу­ють.

    Іноді Ми­хай­лові зда­ва­ло­ся, що ревність йо­му пе­ре­хо­дить, як пот­ро­хи пе­рей­ш­ла Мат­ронці слабість. Тоді він май­же радісно хрес­тив­ся а хо­ча би й по­се­ред до­ро­ги і, ве­се­лий, май­же біг до ха­ти, як напідпит­ку.

    Але вар­то бу­ло по­ба­чи­ти, як повільно, ніби пе­ре­би­ти­ми но­га­ми, Мат­рон­ка з ди­ти­ною йде в луг за ху­до­бою, - і чор­ний ту­ман підоз­ри роз­ли­вав­ся в змор­до­ва­но­му не­довірою тілі; і він уже не знав, чи йти на­зирці, чи сидіти отут по­се­ред обо­ри чіпом, аж по­ки зно­ву не прий­де Лу­пул чи хто інший, і не ска­же йти заб­ра­ти жінку.

    Михайло ста­вав по­да­ле­чень­ку за лу­го­ви­ми кор­ча­ми і до бо­лю в очах вдив­ляв­ся, як Мат­рон­ка ди­вить­ся на той бік ріки. Ма­лень­ка, та­ка са­ма дрібна, як за дівки, во­на спус­ка­ла но­ги вниз і, розвівши ру­ки в бо­ки, три­ма­ла­ся до­ло­ня­ми за камінь, ніби бо­яла­ся, що хтось її за­раз по­тяг­не вниз. Потім во­на прик­ла­да­ла даш­ком до­ло­ню до чо­ла і по­чи­на­ла нез­миг­но ди­ви­ти­ся на дру­гий бе­рег.

    О, це був найбільш не­без­печ­ний - бо не зро­зумілий для Ми­хай­ла - ри­ту­ал мов­чаз­но­го спог­ля­дан­ня Мат­рон­кою по­тойбічно­го се­ла. Ми­хай­ло підхо­див ближ­че до дам­би, прик­ла­дав і собі до­ло­ню даш­ком - і зно­ву глу­ха злість підко­чу­ва­ла йо­му до сер­ця, аж по­чи­на­ло млоїти, як від пе­ред­чут­тя смер­тель­ної не­без­пе­ки. Ди­вив­ся на дру­гий бе­рег до різі в очах - але, крім шум­ли­вих кущів та по­оди­но­ких фігу­рок на го­ро­дах і обійс­тях дзер­каль­но відби­то­го Че­ре­мош­но­го, нічо­го там не зна­хо­див.

    Що во­на там ба­чить та­ке, чо­го не ба­чить Ми­хай­ло, і що йо­му навіть не даєть­ся в очі?

    Чому її зав­ж­ди гла­день­ке чо­ло в ту мить поріза­не змор­ш­ка­ми, як у столітньої Марії Тран­да­чи­хи?

    Що її так тяг­не до цеї дам­би?

    По якімсь часі Мат­рон­ка повільно підво­ди­ла­ся, бра­ла ди­ти­ну на ру­ки і чим­дуж бігла до ха­ти, підга­ня­ючи зза­ду пру­том ко­ро­ву.

    А Ми­хай­ло допізна хо­див лу­гом. Він і сам не знав, навіщо це ро­бить. То йо­му зда­ва­ло­ся, що він за­раз по­ба­чить який зос­тав­ле­ний Мат­рон­кою знак, то іноді різа­ла дум­ка, що десь у за­рос­лях має бу­ти прим'ята ле­жан­ка із об­ри­са­ми люд­сь­ко­го тіла.

    А якоїсь то дни­ни Ми­хай­ло у лузі та­ки зустрів лей­те­нан­та Лу­пу­ла. Він сидів приб­лиз­но на то­му ж місці, де лю­би­ла сіда­ти Мат­рон­ка, і чо­мусь во­див то­нень­ким пру­ти­ком по бо­сих паль­цях, ніби лос­ко­тав чи пес­тив сам се­бе.

 

***

 

    …ХТО ЗНАЄ, ЧИМ БИ закінчи­ли­ся рап­тові і, ска­же­мо на­пе­ред, без­п­ри­чинні Ми­хай­лові рев­нощі, ко­ли б… ко­ли б не війна, не швид­козмінне жит­тя і… не історія, яка ніко­ли не при­пи­няє їха­ти ко­ле­са­ми по лю­дях…

    На цей раз Лу­пул зі своїми во­яка­ми по­ки­ну­ли се­ло се­ред ночі і без про­щан­ня, навіть не зам­к­нув­ши ко­лиш­нь­ого пос­те­рун­ку.

    Під да­ле­кий грім ка­но­на­ди, яку но­ча­ми у Че­ре­мош­но­му чув уже навіть глу­ху­ва­тий Та­насій Мак­сим'юк, в се­ло вер­ну­ли­ся німці, те­пер уже з ма­дяр­сь­ки­ми жовніра­ми. І дех­то з місце­вих ґаздів у цьому без­чассі і тим­ча­со­во­му чер­го­во­му без­в­ладді встиг навіть по­жи­ви­ти­ся за­ли­ше­ним май­ном не тільки ру­мун­сь­кої адмініст­рації, але й пот­ро­щив вікна у ко­лиш­нь­ому маєтку Юзя Ро­зен­фель­да, де за дру­гих ру­мунів ґазду­вав онук ко­лиш­нь­ого че­ре­мош­нян­сь­ко­го діди­ча Фло­рес­ку­ла - Фло­ря, і який зник ра­зом з Лу­пу­ло­ви­ми во­яка­ми, по­ки­нув­ши свої ве­ликі стат­ки нап­риз­во­ля­ще.


    …Найближчої неділі, ко­ли в селі па­ну­вав пов­ний роз­гардіяш, оскіль­ки ру­му­ни пішли, а ніхто інший іще не прий­шов, Мат­рон­ка, як зав­ж­ди, бу­ла у церкві на службі Божій. Во­на ро­ка­ми незмінно сто­яла у пер­шо­му ря­ду ба­бин­ця, ближ­че до іко­ни Ми­ко­лая Угод­ни­ка, і на­ма­га­ла­ся не підніма­ти очей ні на ко­го, окрім як на Ми­хай­ла, що сто­яв так са­мо у першім ря­ду че­ля­дин­ця, та свя­ще­ни­ка. А тут чо­мусь по­се­ред служ­би її очі зат­ри­ма­ли­ся на жіночій пос­таті, що вкри­ва­ла руш­ни­ком по­се­ред цер­к­ви об­раз Ма­тері Бо­жої. Мат­рон­ка не мог­ла би ска­за­ти, чо­му во­на спо­чат­ку так дов­го роз­г­ля­да­ла жінку, яка виціло­ву­ва­ла об­раз, як жи­во­го чо­ловіка, ніби на­ма­га­ючись як­дов­ше зат­ри­ма­ти­ся на ви­ду всієї цер­к­ви. Але за якусь мить зро­зуміла, що во­на не ба­чить жінки, а ли­ше ру­ка­ви її яв­но не прос­тої недільної - а свя­тош­ної, мо­же, навіть ве­ли­код­ньої -со­роч­ки, з гус­ти­ми чер­во­но-жов­то-зе­ле­ни­ми ру­жа­ми у дрібний-дрібнюсь­кий хрес­тик, з ве­ли­ки­ми круг­ли­ми ки­ти­ця­ми-зав'яз­ка­ми. Ці нез­вичні для че­ре­мош­нян­сь­ко­го шит­тя - тро­які - ружі на­га­да­ли Мат­ронці щось ду­же гос­т­ре, а мо­же, навіть трагічне; та за­раз, по­се­ре­дині служ­би, пе­ред очи­ма свя­то­го от­ця, із скла­де­ни­ми до «отче­на­шу» до­ло­ня­ми, Мат­рон­ка не мог­ла зга­да­ти, що са­ме так вра­зи­ло її, що в неї навіть дуж­че за­би­ло­ся сер­це. Десь во­на вже ба­чи­ла на ко­мусь та­ку со­роч­ку раніше, та ні, не та­ку, а та­ки цю са­му, ось на ліво­му ру­каві вер­х­ня пе­люс­т­ка уд­воє шир­ша від ниж­ньої, ма­буть, поліну­ва­ла­ся ви­ши­валь­ни­ця пе­ре­ши­ва­ти за­но­во, щоб вирівня­ти квітку, а на пра­во­му - пе­люс­т­ки од­на­кові. Але тоді ця со­роч­ка бу­ла не на Ва­сюті Ка­ли­нич, а на ко­мусь іншо­му… ну, так! Цю со­роч­ку до­воєнно­го Ве­ли­код­ня вдя­га­ла Їле­на - стар­ша Ку­ри­ко­ва донь­ка. А цю за­пас­ку, що сьогодні ви­сить на Ка­ли­ничці, як на пар­кані, но­си­ла Дзьод­зе­ва жінка ли­ше на Різдво.

    Господи ми­ло­сер­д­ний… у бездітної Ка­ли­нич­ки бу­ло стільки своєї одежі, що ста­чи­ло би на три дівки-відда­ниці. То на­що їй чужі со­роч­ки і за­пас­ки? Та й як во­ни на ній опи­ни­ли­ся, ко­ли їхніх гос­по­динь заб­ра­ли з се­ла вже то­му скільки­років?!

    Ще ніко­ли Мат­рон­ка не йшла з цер­к­ви са­ма, до закінчен­ня служ­би Бо­жої, а тут ти­хонь­ко ви­су­ну­ла­ся по­ме­жи лю­ди, зна­ючи, що ось-ось її по­до­го­нить Ми­хай­ло.

    - …Ви виділи, Ми­хай­лю­ню, во­на хрес­ти­ла­ся і ка­за­ла от­че­наш, во­на вкри­ва­ла Бо­жу Матір, і їй не горіло ні ли­це, ні совість, і пальці їй не скру­ти­ло! Як та­ке мо­же бу­ти, Ми­хай­лю­ню? Що з ци­ми людь­ми зро­би­ло­ся, що во­ни такі не­добрі не до чу­жих - до своїх?! Як ці лю­ди ду­ма­ють жи­ти далі і не бо­яти­ся, що гріхи пе­рей­дуть на їхніх дітей?! Та­же не лиш я очі і пам'ять маю! А другі лю­де хіба сліпі? І чо­му во­ни всі змов­ча­ли, і ніхто із цер­к­ви не вий­шов? Чо­му?! Усі ж виділи! -Мат­рон­ка пла­ка­ла так, як би її пе­ред цим ви­би­ли.

    Михайло сидів ко­ло неї під стіною ха­ти на лавці і вти­рав ру­кою сльози.

    - Ви, Ми­хай­лю­ню, бу­ли свідком: уже яка злос­на бу­ла Да­ни­люч­ка, а во­на та­ки тоді не пішла гра­бу­ва­ти Ку­ри­кові стат­ки. А ця пішла, хоч і повні ко­мо­ри всього ма­ла, і Ку­ри­ки їй нічим ніко­ли не до­пек­ли, а во­на пішла. А те­пер до Бо­га хрес­тить­ся.

    - Матронко, про­шу вас, не плач­те. Вас бу­де боліти го­ло­ва, - про­сив Ми­хай­ло, кар­та­ючи се­бе за дур­не своє рев­ну­ван­ня, яке зно­ву зро­би­ло Мат­рон­ку плак­си­вою і враз­ли­вою на будь-яку, навіть не свою, крив­ду.

    - Михайлюню, але то чу­же! Проп­ла­ка­не. І лю­ди не бо­ять­ся гріха. То для чо­го тоді мо­ли­ти­ся? Хіба ці сло­ва дійдуть до Бо­га, і чи во­ни бу­дуть по­чуті Бо­гом? Мені би згоріла шкіра під кра­де­ною со­роч­кою… Але скажіть мені, Ми­хай­ли­ку лю­бий, - як на та­ке ди­вить­ся Бог і чо­му він не ка­рає не­доб­рих лю­дей так, що­би це бу­ло всім вид­ко?!..

    - Час та­кий, жінко… - тільки й зітхнув Ми­хай­ло.

 

***

 

    …А НА ЗАВ­Т­РА в се­ло в'їха­ла німець­ка час­ти­на і без особ­ли­вих це­ре­моній на­ка­за­ла лю­дям не­гай­но го­ту­ва­ти­ся до ева­ку­ації від фрон­ту, що наб­ли­жав­ся до Че­ре­мош­но­го. Че­рез се­ло по­вин­на бу­ла про­хо­ди­ти пер­ша лінія обо­ро­ни.

    Німці виділи­ли кілька ма­шин для лю­дей з до­машнім на­чин­ням, а ху­до­бу ска­за­ли ли­ша­ти на па­со­ви­щах.

    Тверді сільські ґазди німця пос­лу­ха­ли, а далі по­ра­ди­ли­ся між со­бою і виріши­ли гна­ти скільки мож­на ху­до­би ліса­ми. Поділи­ли, хто має йти за по­го­ни­ча, хто за розвідку - і гай­да, в до­ро­гу. Ска­за­ти, що це бу­ло лег­ко чи без­печ­но - не ска­жеш, але ева­ку­йо­ву­ва­ти­ся у безвість невідо­мо на скільки без мо­ло­ка, без м'яса, та ще з дітьми… це не по-ґаздівсько­му. Дітей лісо­ви­ми кис­ли­ця­ми у го­рах не про­го­дуєш. А вже як у се­ло зай­де фронт та військо, то шу­кай­те по­то­му свої ко­ро­ви та вівці…

    Та по­ки ґазди поп­ри­га­ня­ли в дальній Ко­ня­тин та йо­го дов­ко­лишні ху­то­ри ху­до­бу і свині, вже тре­ба бу­ло вер­та­ти­ся на­зад: фронт не­бу­ва­ло швид­ки­ми тем­па­ми обійшов Че­ре­мош­не, не зачіпа­ючи йо­го, і по­су­нув на Захід інши­ми зем­ля­ми.

    І че­ре­мош­нянські по­го­ничі та пас­ту­хи за­вер­ну­ли ху­до­бу на­зад, укот­ре шлях­ту­ючи війну, німця і свою судь­бу.

    Коли втом­лені дальнім пе­ре­хо­дом лю­ди вер­ну­ли­ся на свої обійс­тя, в селі вже по­ряд­ку­ва­ли другі совіти, повідо­мив Та­насій Мак­сим'юк, який у Ко­ня­тин не ева­ку­йо­ву­вав­ся, а пе­ре­хо­ву­вав­ся в селі - у своїй бу­жарні-воз­ниці47.

    На місці всіх сімнад­ця­ти жидівських корчмів страш­но чорніли зга­ри­ща, і на них те­пер, не бо­ячись лю­дей, по­ход­жа­ли чорні кру­ки, шу­ка­ючи собі яку па­даль для по­жи­ви та роз­гріба­ючи ма­ло не до не­ба іще га­ря­чий попіл.

    Кілька хат бу­ли пог­ра­бо­вані на ніц, так що їхнім вчо­рашнім гос­по­да­рям до­ве­ло­ся хо­ди­ти по лю­дях про­ся­чи.

    Вдовиця Юр­чач­ка вро­ди­ла у пив­ниці, без сто­рон­ньої до­по­мо­ги, хлоп­чи­ка від ру­мун­сь­ко­го жовніра, як­раз пе­ред вте­чею ос­тан­ньої ма­ши­ни з німець­кою ко­ман­дою.

    А за­ли­ше­на Бун­дя­ком у са­ду тільна ко­ро­ва при­ве­ла бич­ка, але чо­мусь ска­зи­ла­ся своїм ко­ров'ячим ро­зу­мом - і те­пер їй з ро­та не­пе­рер­в­но ішов шум, а би­чок уже доб­ре мо­ти­ляв - чор­нень­ким у біле -хвос­ти­ком.

    …Життя і війна три­ва­ли од­но­час­но, вод­но­час за­лежні і не­за­лежні од­не від од­но­го.

 

***

 

    …У НЕДІЛЮ, ко­ли лю­ди ви­хо­ди­ли з цер­к­ви, їх півко­лом ото­чи­ли військові зі зброєю. Від дзвіниці до са­мо­го ґанку сільра­ди на дру­го­му боці до­ро­ги та­кож сто­яли оз­б­роєні сол­да­ти, ут­во­рю­ючи жи­вий ко­ри­дор.

    Люди за­туп­цю­ва­ли, зби­ва­ючись до­ку­пи, як заг­нані в ко­ша­ру вівці. Одні по­вер­та­ли в цер­к­ву, інші -за­хо­ди­ли у дзвіни­цю, ство­рю­ючи там ней­мовірну ду­хо­ту і тісня­ву, а хтось із більш ви­нахідли­вих чо­ловіків - виліз між дзво­ни і що­си­ли вда­рив на спо­лох.

    Дзвонити мож­на бу­ло хоч до зав­т­ра - за по­ро­гом дзвіниці двоє військо­виків, а поміж ни­ми жінка, доп­рав­ля­ли лю­дей у сільра­ду, не ви­пус­тив­ши ані од­ну ду­шу.

    Матронка пра­вою ру­кою міцно стис­ну­ла ди­тя­чу руч­ку, а лівою взя­ла­ся за Ми­хай­ло­ву. Во­ни так і йшли крізь стрій сол­датів з ав­то­ма­та­ми - ут­рь­ох три­ма­ючись за ру­ки.

    Посеред кімна­ти ко­лиш­нь­ого сільсько­го двірни­ка сто­яло два ве­ли­ких сто­ли. За ни­ми сиділо по од­но­му військо­во­му. Зза­ду бов­ваніло іще по двоє військо­виків з пісто­ле­та­ми на боці.

    Кімнатою хо­див стар­ший офіцер, пе­ре­ки­да­ючи з ру­ки в ру­ку ре­воль­вер. У Че­ре­мош­но­му йо­го зна­ли не­доб­рою пам'яттю: упов­но­ва­же­ний від ра­йон­но­го МГБ, ма­йор Діду­шен­ко. Час від ча­су він налітав у се­ло як фурія, - і ра­зом з ним зни­ка­ло кілька лю­дей не­за­леж­но від статі, май­но­во­го ста­ну і віку. Дех­то вер­тав­ся з пе­ре­би­ти­ми чи по­ла­ма­ни­ми паль­ця­ми або при­пе­че­ною шкірою, ба­га­то - не вер­ну­ло­ся досі. А хто вер­тав­ся - йо­му заціплю­ва­ло рот. Після Діду­шен­ка лю­ди хо­ди­ли, як мо­ти­лишні вівці: на ра­ху­нок ніби­то жи­ва ду­ша є, про­те ко­ристі з неї - ма­ло.

    - Підходьте, підходь­те, - май­же вкло­нив­ся Діду­шен­ко Мат­ронці з Ми­хай­лом і ди­ти­ною, по­ка­зу­ючи ру­кою в бік столів. - За­пи­суй­те­ся, ку­ди хо­че­те. Мат­рон­ка по­ди­ви­ла­ся на Ми­хай­ла, Ми­хай­ло - на Мат­рон­ку, а далі - на сто­ли. На од­но­му ви­сочіла куп­ка біло­го па­пе­ру, на іншо­му - са­мот­ньо білів спи­са­ний лист.

    - Отам, - Діду­шен­ко по­ка­зав ре­воль­ве­ром на стіл з єди­ним лис­т­ком, - один ваш ґазда за­пи­сав­ся до де­пор­тації, до ви­се­лен­ня, од­не сло­во. Ка­же, клімат йо­му тут за­теп­лий, то він за­ба­жав тро­хи охо­ло­ди­ти свою го­ло­ву, а за­од­но своїй ба­га­тодітній сім'ї по­ка­за­ти біло­го світу. А он там, - спря­му­вав ре­воль­вер на сто­си спи­са­них па­перів, - лю­ди доб­ровіль­но по­ба­жа­ли йти до кол­гос­пу і зда­ва­ти ту­ди свою ху­до­бу, ре­ма­нент, і все, що зай­ве в гос­по­дарстві, і по­чи­на­ти гос­по­да­рю­ва­ти не по­одинці, а куч­но. Так що підходь­те, ви­би­рай­те, ку­ди хо­че­те. Вибір ве­ли­кий, - засміяв­ся офіцер, якось вуль­гар­но кліпнув­ши Мат­ронці.


    Матронка зас­та­ла со­бою ди­ти­ну, став­ши пе­ред нею, а Ми­хай­ло пе­ре­ми­нав­ся з но­ги на но­гу, мну­чи в ру­ках ка­пе­люх.

    - Бачите, на­решті ми мо­же­мо го­во­ри­ти, що і в цьому регіоні вста­но­ви­ло­ся спокійне жит­тя. Ос­танні бан­ди­ти і їхні по­соб­ни­ки самі поз­да­ва­ли­ся ра­дянській владі. Дех­то здав­ся з люд­сь­кою поміччю. А хто дов­го ду­мав - хай ви­ба­чає. Ра­дян­сь­ка вла­да лю­бить у своїх ти­лах по­ря­док і спокій. Місцеві лю­ди нас підтри­му­ють. А хто ва­гаєть­ся - то­му ми до­по­ма­гаємо прозріти.

    Так що ти, Ми­хай­ле, ти ж Ми­хай­лом звеш­ся? - Діду­шен­ко різко роз­вер­нув­ся до нього: - Мо­жеш і не сумніва­ти­ся: ми те­бе вже приз­на­чи­ли кол­гос­п­ним за­готівель­ни­ком. Бу­деш у кол­госпі зби­ра­ти мо­лочні про­дук­ти, а потім вез­ти на мас­ло­за­вод у Виж­ни­цю. Те­бе по­ре­ко­мен­ду­ва­ли самі ж сільські лю­ди. Ка­жуть, чеснішо­го чо­ловіка в ок­рузі годі знай­ти. По­ки що за­гот­кон­то­ра по­бу­де у те­бе в хаті, а далі по­бу­дуємо скла­ди. Так що, будь лас­ка, - підсу­нув чис­тий лист па­пе­ру ближ­че до краю сто­лу і по­дав Ми­хай­лові олівець. - Пи­ши за­яву з про­хан­ням прий­ня­ти те­бе до кол­гос­пу імені Кіро­ва, я про­дик­тую. А ми роз­г­ля­не­мо, по­ду­маємо, і мо­же, прий­ме­мо. Кон­ку­ренція у нас ве­ли­ка. Сам ба­чиш, - зно­ву по­ка­зав на спи­сані па­пе­ри.

    - Заодно за­пи­ши і жінку… О, яке гар­не ди­тя! - обійшов зза­ду Мат­рон­ку і пог­ла­див ди­ти­ну ре­воль­ве­ром по го­лові, аж во­на за­би­ла­ся об­лич­чям у ма­ми­ну за­пас­ку…

    - Як ти на­зи­ваєшся, ди­тин­ко?..

 

***

 

    …А ЗРАН­КУ, НА ДРУ­ГИЙ день після Дмитрія, в Че­ре­мош­не при­вез­ла­ся ціла ма­ши­на сол­датів зі зброєю.

    І зно­ву зга­ня­ли се­ло до сільра­ди. Бу­ло хо­лод­но і ду­же вітря­но. Сіявся сніг із до­щем - то лю­ди вби­ра­ли­ся по-зи­мо­во­му: у ку­фай­ки і старі сар­да­ки. Чо­ловіків, яким на­ка­за­но бу­ти в обов'яз­ко­во­му по­ряд­ку, відок­ре­ми­ли від жінок - і те­пер два чорні гур­ти гор­би­ли­ся з тиль­ної сто­ро­ни сільра­ди.

    Під чор­ною стіною, як­раз під ве­ли­ким вікном сиділо… двоє мерців: мо­ло­день­кий хло­пець і зовсім юна дівчи­на, мож­на ска­за­ти, май­же дівчин­ка. Вітер во­ру­шив їм во­лос­ся на го­лові - і зда­ва­ло­ся, що во­ни живі, тільки бо­ять­ся відкри­ти від со­ро­му очі. Геть зовсім голі, як ма­ма на світ ро­ди­ла, во­ни підпи­ра­ли сільра­ду, од­но­час­но підпи­ра­ючи го­ло­ва­ми од­не од­но­го.

    У хлоп­ця з пра­во­го, а в дівчи­ни з ліво­го бо­ку бу­ли прос­т­ре­лені скроні. І ко­ли б не зна­ти, що то за­пек­ла кров, мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, що во­ни собі при­па­су­ва­ли під во­лос­ся по ма­ленькій за­сохлій ружі.

    З-поміж хлоп­це­вих ніг стир­чав обріз, ніби націле­ний в не­бо.

    У дівчи­ни між ши­ро­ко роз­ки­ну­ти­ми но­га­ми, так що бу­ло вид­но ве­ли­ку ро­ди­му пля­му на внутрішній сто­роні стег­на, стир­ча­ла сос­но­ва шиш­ка, прик­ри­ва­ючи ру­де во­лос­сяч­ко її сра­мо­ти. Замість гру­дей чорніли дві гли­бокі діри із за­пек­лою кров'ю. Од­не око у дівчи­ни бу­ло ви­би­те і та­кож зя­яло мо­то­рош­но ви­ко­лу­па­ною дірою.

    На ґанку сто­яв Діду­шен­ко у дов­го­му шкіря­но­му пальті, ку­рив і мов­ч­ки міряв лю­дей очи­ма.

    Жінки пла­ка­ли, хо­ва­ючи ли­ця в ру­ка­ви ку­фа­йок.

    Чоловіки сто­яли з опу­ще­ни­ми долі го­ло­ва­ми.

    Було ти­хо - аж зда­ва­ло­ся, чу­ти, як па­дає сніг і стікає слізьми на вби­тих.

    Хлопець був че­ре­мош­нян­сь­кий. Юр­ка Ог­рон­ни­ка син. Іван, на псев­до Яс­т­руб.

    Коли в селі сто­яла іще німець­ка ко­ман­да, Іва­но­ва боївка роз­г­ро­ми­ла їхній обоз з провіантом. Пов­с­танці зня­ли вар­то­вих, пок­лав­ши кож­но­го ли­цем до землі, а на спи­ни при­лаш­ту­ва­ли по… яй­цеві, приг­ро­зив­ши, що то гра­на­ти. По­ки німці відле­жу­ва­ли­ся не ру­ха­ючись, Іва­нові хлопці доб­ре по­ору­ду­ва­ли. І ко­ли б не ева­ку­ація, хтоз­на, як німці мог­ли роз­п­ра­ви­ти­ся з ту­тешніми людь­ми.

    А Іван відтоді удень був гос­по­да­рем у лісі, а вночі - по дов­ко­лишніх се­лах Бу­ко­ви­ни і Га­ли­чи­ни. Но­ва вла­да доб­ре чу­ла на собі йо­го ро­бо­ту, щод­ня не­до­ра­хо­ву­ючись як не міліціоне­ра, то го­ло­ву кол­гос­пу. Другі совіти, як те­пер на­зи­ва­ли но­ву-ста­ру вла­ду гірські лю­ди, обіця­ли ве­ликі гроші то­му, хто ви­ка­же Іва­но­ве місце­пе­ре­бу­ван­ня або мож­ливі йо­го кон­так­ти.

    В селі зна­ли, що Іва­но­ва боївка ли­ши­ла­ся в їхній ок­рузі ос­тан­нь­ою: йшов 1950 рік. Але ані сис­те­ма­тичні об­ла­ви, ані хит­ро­мудрі засідки на жод­ну Іва­но­ву криївку не ви­во­ди­ли. Добрі лю­ди повідо­ми­ли ко­му тре­ба, що про істин­не місце пе­ре­бу­ван­ня си­на знає єди­на лю­ди­на на світі - йо­го бать­ко. Отож за ха­тою Ог­рон­ни­ка і за са­мим Юр­ком бу­ло вста­нов­ле­но сте­жен­ня як ду­же зірки­ми місце­ви­ми людь­ми, так і чис­лен­ни­ми військо­ви­ми, про­те й во­но нічо­го не да­ва­ло: Юр­ко зни­кав з се­ла невідо­мо як, але зав­ж­ди вер­тав­ся до­до­му се­ред біло­го дня з по­рожніми бе­са­га­ми за пле­чи­ма, ніби міряв до­ро­гу після утом­ли­вих, та успішних ба­зар­них торгів. Він ішов ву­ли­цею, геть зовсім бай­ду­жий, мов­би спо­рожнілий, як і йо­го бе­са­ги, і ди­вив­ся пе­ред се­бе, ні з ким не віта­ючись і не відповіда­ючи на привітан­ня. І якоїсь дни­ни ем­гебісти зри­ли все Ог­рон­ни­ко­ве подвір'я і пе­ре­вер­ну­ли ха­ту до­го­ри но­га­ми - а по­тай­но­го хо­ду не знай­ш­ли. Тоді во­ни заб­ра­ли ста­ро­го у Виж­ни­цю на МГБ. Ог­рон­ник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні се­ло зна­ло, що си­на він не про­дав. Пев­но, про­дав хтось інший, як­що мер­т­вий те­пер Іван підпи­рав сільра­ду.

    Дівчина, вид­но, бу­ла сто­рон­сь­ка, бо ніхто її не впізнав. Одні шеп­та­ли­ся, що то зв'язко­ва, і що то, мо­же, навіть во­на по­ка­за­ла Іва­но­вий бун­кер. Інші ки­ва­ли го­ло­ва­ми, мов­ч­ки на­тя­ка­ючи на щось інше. Але так чи інак­ше, май­же ціле се­ло за­раз тяж­ко мов­ча­ло, наб­рав­ши в гру­ди повітря і за­та­му­вав­ши зі стра­ху по­дих.

    Тим ча­сом Діду­шен­ко зійшов з ґанку, щось не­розбірли­во гар­к­нув­ши оз­б­роєно­му сол­да­тові, що сто­яв обіч трупів.

    Той, не дов­го ду­ма­ючи, підбіг до стіни, обо­ма ру­ка­ми відтяг­нув спер­шу дівчи­ну, ук­лав­ши її горілиць ма­ло не пе­ред са­ми­ми людь­ми, а далі звер­ху на неї, ли­цем до­ни­зу, пок­лав хлоп­ця. Іва­но­ва го­ло­ва зза­ду бу­ла роз­т­ро­ще­на на­чис­то, лиш на самій маківці вітер здіймав за­лиш­ки м'яко­го біля­во­го во­лос­ся - і від та­кої кар­ти­ни у лю­дей, зда­ва­ло­ся, во­лос­ся та­кож ста­ва­ло диб­ки, бо де­які чо­ловіки раз по раз приг­лад­жу­ва­ли прос­то­во­лосі го­ло­ви до­ло­ня­ми.

    - Ну, що? - за­пи­тав Діду­шен­ко, ки­нув­ши ци­гар­ку на тру­пи: - Впізна­ли, що за блядь но­си­ла їсти цьому бан­дері? - узяв за підборіддя пер­шо­го, хто сто­яв у чо­ловічо­му гурті. - Знаєш її? Не знаєш! І я не знаю.

    Але мені те­пер бай­ду­же, хто ця ляр­ва. Лю­бов до гро­ба! - засміяв­ся крізь зу­би і сплю­нув. - За­раз при­ве­зуть іще од­но­го. Хотів бу­ти ро­зумнішим від усіх. Не вий­де! -кри­чав Діду­шен­ко, хо­дя­чи взад-впе­ред пе­ред пе­ре­ля­ка­ни­ми людь­ми. - Так бу­де з усіма, хто на­ва­жить­ся чи­ни­ти опір чи пе­ре­чи­ти ра­дянській владі.

    …Тим ча­сом на подвір'я в'їха­ла підво­да. З неї сол­да­ти стяг­ну­ли мер­т­во­го Юр­ка Ог­рон­ни­ка і по­са­ди­ли так са­мо під стіну сільра­ди, на місце щой­но­заб­ра­них трупів. Мер­т­вий бать­ко зі зла­ма­ною у в'язах го­ло­вою ди­вив­ся на кар­ти­ну не­люд­сь­ко­го зну­щан­ня жи­вих лю­дей над своїм уби­тим си­ном - а занімілі і скам'янілі лю­ди ди­ви­ли­ся на три тру­пи з та­ким виг­ля­дом, як ди­ви­лись би ті, хто знає дос­те­мен­но, що і їх по­винні за­кат­ру­пи­ти слідом за ци­ми не­щас­ни­ми.

    Старий Ог­рон­ник був го­лий до по­яса, а йо­го ру­ки - об­ру­бані по лікті. Юр­ко­ве ли­це та­кож на­га­ду­ва­ло кри­ва­ве міси­во, і ко­ли б на го­лові, між вис­т­ри­же­ним во­лос­сям, не ве­ли­ка ро­ди­ма ґуля, лю­ди, мо­же, б і не впізна­ли ста­ро­го.

    - Я вам сам роз­ка­жу, як нас хотів об­вес­ти круг паль­ця цей не­доріза­ний кнур! - бриз­кав сли­ною на лю­дей Діду­шен­ко. - Бо все од­но пе­реб­ре­ше­те. А я роз­ка­жу прав­ду, щоб ви собі за­тя­ми­ли: так бу­де з кож­ним, хто спри­яти­ме бан­ди­там. Цей ста­рий пер­дун три місяці упи­рав­ся по­ка­за­ти бун­кер сво­го си­на. Але ми тер­п­лячі. Ніхто не є та­кий тер­п­ля­чий, як ра­дян­сь­ка вла­да і її пред­с­тав­ни­ки! - Діду­шен­ко кри­чав не пе­ре­ди­ха­ючи. - А потім він нас за­ду­мав об­ду­ри­ти і повів у Чор­то­ве ур­ви­ще. Цей ав­с­трійсь­кий йо­бар на­ма­гав­ся ско­чи­ти у про­вал­ля ра­зом з на­шим офіце­ром, до яко­го був при­ку­тий на­руч­ни­ка­ми. Не вий­ш­ло! Ми йо­му до­по­мог­ли по­летіти униз са­мо­му. А ру­ки до­по­мог­ли ли­ши­ти нам. Для цього ми маємо гострі шти­ки.

    Свого то­ва­ри­ша ми ви­тяг­ли за ши­не­лю, ра­зом з дідо­ви­ми ру­ка­ми. Але цього не­до­бит­ка та­кож ви­тяг­ли з дна, щоб іще раз по­ка­за­ти, що та­ка до­ля че­кає кож­но­го, хто хоч най­мен­шим чи­ном спро­бує об­ду­рю­ва­ти нас! Кож­но­го!

    Радянська вла­да все чує, все ба­чить і все знає, бо скрізь має ву­ха і очі. І діста­не будь-ко­го з будь-яко­го бун­ке­ра. Як цих двох сук діста­ла і їхню підстил­ку. Хотіли лю­бові до гро­бу - ма­ють. І свідків ма­ють…

    Ото дивіться і пе­ре­кажіть всім, хто має ву­ха, але хто ще не зро­зумів: сьогодні на цій те­ри­торії зліквідо­ва­но ос­тан­ню бан­ду і її гла­ва­ря. Ос­та-а-ан­ню!

 


***

 

    …СЕРЕД НОЧІ СТУ­КА­ЛИ тричі. Ні, тричі шкреб­ли­ся так, як шкре­беть­ся у вікон­ну шиб­ку гілка близь­ко­го до ха­ти де­ре­ва, роз­гой­да­но­го вітром.

    Спросоння Ми­хай­ло по­ду­мав, що то миші діряв­лять підло­гу. Але стукіт-шкре­ботіння пов­то­ри­ли­ся че­рез од­на­ко­вий проміжок ча­су - і в Ми­хай­ла дуж­че за­би­ло­ся сер­це: з нічно­го сту­ко­ту іще ніко­ли не вий­ш­ло нічо­го доб­ро­го. Він нак­рив сон­ну Мат­рон­ку під са­му шию джер­гою, а сам, на­ки­нув­ши та­ку-ся­ку одіж, пішов у хо­ро­ми. Хо­ро­ми бу­ли зас­тав­лені ла­ви­ця­ми, бідо­на­ми і боч­ка­ми, так що Ми­хай­ло нав­по­мац­ки, щоб не грим­ну­ти і не за­че­пи­ти нічо­го, олов'яни­ми но­га­ми дістав­ся две­рей. Ко­вані залізом, важкі ду­бові двері з хо­ромів на ґанок за­пи­ра­ли­ся зсе­ре­ди­ни на два залізні за­со­ви і один ти­со­вий - дуж­чий від залізно­го - ключ.

    - Хто там? - прик­лав­ся гу­ба­ми до две­рей Ми­хай­ло, од­но­час­но прик­ла­да­ючи до две­рей ву­хо і бе­ру­чись за один за­сов.

    - Пускай, ґаздо Ми­хай­ле, - свої лю­ди… - по­чув­ся ти­хий чо­ловічий го­лос знад­во­ру.

    Двоє чо­ловіків, що зай­ш­ли в ха­ту в чо­бо­тах, ку­фай­ках і ма­зе­пин­ках з обріза­ми по­че­рез плечі, ані

    Михайлові, ані Мат­ронці не бу­ли зна­йомі. Ще скілька ли­ши­ло­ся над­ворі.

    Матронка, вгор­та­ючись у ве­ли­ку вов­ня­ну хус­т­ку, на­ма­га­ла­ся підкру­ти­ти на столі лам­пу.

    - Не тре­ба, ґазди­не, - зу­пи­нив її той, що був най­ви­щий рос­том. - Чим мен­ше світла, тим ліпше. Ми прий­ш­ли не на світло ди­ви­ти­ся.

    В запічку за­во­ру­ши­ла­ся ди­ти­на. Чо­ловік сти­шив го­лос:

    - Багато го­во­ри­ти не бу­де­мо. Ми прий­ш­ли взя­ти си­ра, брин­зи і мас­ла. А реш­та - що дас­те. У те­бе, ґаздо, - цілий склад то­го мос­каль­сь­ко­го доб­ра, а наші за­па­си вий­ш­ли.

    Михайло зітхнув на всю ха­ту:

    - То люд­сь­ке доб­ре.

    - Людське - то люд­сь­ке, але йде во­но до мос­калів. Ми за­бе­ре­мо не все.

    Тепер уже на всю ха­ту зітхну­ла Мат­рон­ка:

    - А що він зав­т­ра в кол­госпі ска­же? - по­ка­за­ла ру­кою на Ми­хай­ла.

    - Так і ска­жеш: ввірва­ли­ся се­ред ночі з лісу, вчи­ни­ли у хаті пог­ром, на­пу­ди­ли зброєю, пог­ра­бу­ва­ли і щез­ли, як щез­ни­ки. Ще па­ру штур­ханців у плечі да­ли. Сам же ж і за­мель­дуєш удосвіта. І нічо­го тобі від них не бу­де. Не збідніють. А від нас і всіх істин­них ук­раїнців по­дя­ка бу­де.

    У хаті ста­ло ти­хо-ти­хо. Лиш знов у запічку по­вер­ну­ла­ся на дру­гий бік ди­ти­на.

    - А на су­бо­ту заріжеш сви­ню. Прий­де­мо за свіжи­ною. Ти на нас сер­ди­ти­ся не мо­жеш - ми від те­бе ще нічо­го не бра­ли. А нам лю­ди по­ма­га­ють як мо­жуть. Інак­ше нас би дав­но ви­би­ли.

    - Дідушенко ще тої осені ка­зав, що… Най­ви­щий рос­том чо­ловік не дав до­ка­за­ти:

    - …дурна йо­го бесіда бу­ла. Сам ви­диш - ми є. Нас уже не так ба­га­то, але ще й не ма­ло. І ми їм спо­кою не да­мо, скільки змо­же­мо. Ми з сотні Го­лу­ба. Мо­же, чув? Усе більше на Га­ли­чині ору­дуємо. А бу­ко­винські лю­ди нам хар­ча­ми та ре­ча­ми по­ма­га­ють. Доб­ре по­ма­га­ють. Те­пер твоя чер­га, ґаздо.

    Матронка за­ло­ми­ла ру­ки так, що бу­ло чу­ти, як хрус­ну­ли пальці, і за­ри­да­ла на всю ха­ту, не стри­му­ючись.

    Михайло, по­ду­мав­ши, тільки й ска­зав:

    - У нас не­ма дру­го­го ви­хо­ду…

    … Ще доб­ре не роз­видніло, як подвір'я за­пов­ни­ли військові. Во­ни ниш­по­ри­ли всіма за­кут­ка­ми при-са­ди­би, гриміли відра­ми у стайні, пе­ре­ки­да­ли дош­ки в сто­долі, час від ча­су ко­рот­ко пе­ре­гу­ку­ючись між со­бою.

    З двох хатніх вікон стир­ча­ли роз­биті ка­вал­ки скла.

    Михайло з Мат­рон­кою сиділи під стіною на ни­зенькій лавці, не див­ля­чись од­не на дру­го­го і навіть не пе­ре­мов­ля­ючись. Ми­хай­ло тяг­нув вог­кий тю­тюн, Мат­рон­ка сиділа не­по­руш­но, стис­нув­ши на гру­дях у зам­ки до­лоні.

    Дитина ба­ви­ла­ся біля дровітня, роз­к­лав­ши ко­ло се­бе діряві кас­т­рулі і де­рев'яні по­лу­мис­ки з лож­ка­ми.

    На подвір'ї, нез­ва­жа­ючи на при­сутність та­кої кількості лю­дей, чер­во­ний - як по­жар - півень топ­тав кур­ку-си­ву­лю, а білень­кий без­х­вос­тий ко­тик ва­ляв­ся в по­росі, ніби чу­хав спи­ну.

    Чекали Діду­шен­ка з Виж­ниці.

    А по­ки че­ка­ли - до­пи­ту­ва­ти ніко­го не до­пи­ту­ва­ли, ли­ше двоє військо­виків у пор­ту­пе­ях по­че­рез пле­че пішли по ближніх сусідах.

    Дідушенко приїхав не сам: з ним був іще один військо­вий - низь­кий, де­що опець­ку­ва­тий, з мет­ки­ми, як у тхо­ра, очи­ма і гли­бо­ки­ми за­ли­си­на­ми. На ньому якось нез­г­раб­но, ніби на виріст, висіла тем­но-зе­ле­на фор­ма з пор­ту­пе­ями, стов­бур­чи­ли­ся, ніби під вітром, шта­ни-галіфе і блистіли юх­тові чо­бо­ти.

    Чи то від три­ва­ло­го нер­во­во­го очіку­ван­ня, чи мо­же, від го­лод­ної млості, але, як тільки ем­гебісти сту­пи­ли на обо­ру і привіта­ли­ся, у Мат­рон­ки дов­ко­лишній світ пішов обер­том - і во­на зне­наць­ка бир­киць­ну­ла­ся прос­то на поріг.

    Поки сол­да­ти відли­ва­ли її во­дою, на­да­вав­ши пе­ред тим па­ру упис­ників, що­би швид­ше прий­ш­ла до тя­ми, по­ки зас­по­ко­юва­ли пе­ре­ля­ка­ну та­ким ви­до­ви­щем ди­ти­ну, Ми­хай­ла до­пи­ту­вав сам Діду­шен­ко.

    Майор сидів за сто­лом, гор­та­ючи якісь па­пе­ри, а потім на­дов­го втуп­лю­ючись у Ми­хай­ла очи­ма. Той сто­яв по­се­ред ха­ти, втяг­нув­ши го­ло­ву в плечі, і три­мав ру­ки вздовж тіла май­же нас­т­рун­ко. Про­те пог­ля­ду не відво­див.

    - Та-а-а-ак… - про­тяг­нув Діду­шен­ко, ніби ви­пус­тив па­ру кілець від ци­гар­ки. - Зна­чить, ка­жеш, вчи­ни­ли пог­ром, да­ли па­ру штур­ханців і ще й пог­ра­бу­ва­ли…

    - Я вже вам ка­зав…

    - Скільки, ка­жеш, їх бу­ло, двоє? - пе­ре­пи­ту­вав Діду­шен­ко, сту­ка­ючи паль­ця­ми по сто­лу.

    - В хаті двоє і над­ворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів.

    - … во­ни ота­ко прий­ш­ли, ти їх ти­хо-мир­но впус­тив у двері, а во­ни, зарізя­ки, да­вай вікна тро­щи­ти, та псів ля­ка­ти…

    - Ні, во­ни спер­шу заб­ра­ли з хо­ромів, що їм бу­ло тре­ба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в ха­ту пус­тив, бо що мав ро­би­ти? Ма­ла ди­ти­на… жінка… та й з обріза­ми во­ни бу­ли.

    - Та-а-ак… - Діду­шен­ко на цей раз го­во­рив якось підозріло повільно, спокійно, не ма­тю­ка­ючись. - Ка­жеш, чет­ве­ро заб­ра­ли, скільки, Ми­хай­ле, будзів си­ру? Двад­цять по два кіло кож­ний? Та ще діжку зби­то­го мас­ла. А мас­ла скільки там бу­ло? - Діду­шен­ко зно­ву ди­вив­ся в па­пе­ри. - Ага, май­же пів цен­т­не­ра. Та-а-к… не ста­ло іще й сме­та­ни. Скільки відер, Ми­хай­ле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві боч­ки брин­зи… Чуєш, Ми­хай­ле, - ма­йор те­пер свер­д­лив йо­го очи­ма, не ми­га­ючи, але з-за сто­лу не вста­вав: - А що би бу­ло, чуєш, як­би ти не кру­тив хвос­том і не при­ду­рю­вав­ся, та роз­ка­зав, як во­но ста­ло­ся нас­п­равді?! Ти бре­ха­ти, чо­ловіче, не вмієш. І шах­рай­с­т­во - не твоя па­рафія. Бо ти роз­ка­зуєш-бре­шеш, а во­но тут мені не схо­дить­ся - і край…

    - Я вам ка­зав… - упер­ше опус­тив очі до­лу. - Я ка­зав, як бу­ло. Я видів чо­тирь­ох. Мо­же, їх де бу­ло в сто­роні більше. Але бра­ли двоє і но­си­ли надвір. Во­ни якісь сто­ронські, не з на­шо­го се­ла. Та й не го­во­ри­ли во­ни ба­га­то. А що бу­ло далі, ку­ди пішли - звідки прий­ш­ли, во­ни мені не ка­за­ли, а я не ди­вив­ся. Мо­же, во­ни ма­ли фіру.

    - Каза-а-ав… Слу­хай, чо­ловіче, а чо­го сусіди не чу­ли у те­бе в хаті ґвал­ту? Ди­ти­на з пе­ре­ля­ку не пла­ка­ла, жінка не ле­мен­ту­ва­ла, на до­по­мо­гу ніхто не кли­кав. Тут гра­бу­ють кол­гос­п­но­го за­готівель­ни­ка - а він ні па­ри з уст, ніби сам гос­тей пок­ли­кав. І фіри сусіди не чу­ли. І міліціонер нічо­го не чув і не видів. І яс­т­руб­ки пат­ру­лю­ва­ли се­ло. Ніхто не знай­шов ніяких за­топ­та­них слідів. Во­ни що - лю­ди-ве­ли­ка­ни, що з гор­ба на горб сту­па­ють і слідів не ли­ша­ють? Тим більше, ти ка­жеш, що то бу­ли не сільські. І до сусідів ти не побіг відра­зу після то­го. Ти ка­зав, що це тра­пи­ло­ся по опівночі, а один чо­ловік ба­чив, що ши­би у те­бе виліта­ли пе­ред досвідком, але з ха­ти ніхто не ви­хо­див, так, ніби ті вікна тро­щи­ла не­чис­та си­ла. Мо­же, ти, Ми­хай­ле, від стра­ху що за­був, то по­ду­май… зга­дай і ска­жи прав­ду, а ми за­че­каємо.

    - А що тут ду­ма­ти? Мо­же, то вам ка­зав який п'яний, то й не пам'ятає, ко­ли то бу­ло. А сусідів не мав чо­го пу­жа­ти. Во­ни що, по­мог­ли би вер­ну­ти сир з мас­лом? Я пішов за­мель­ду­ва­ти вам, а сусідам лю­ди роз­не­суть без ме­не.

    Дідушенковий на­пар­ник у до­пит не встря­вав, а лиш сидів і слу­хав, склав­ши пе­ред со­бою ру­ки, як до от­че­на­шу, пос­ту­ку­вав пуч­ка­ми пальців та цмо­кав язи­ком. Далі він вий­шов з ха­ти, а ко­ли по якімсь часі вер­нув­ся, був чи­мось яв­но вдо­во­ле­ний.

    - Ходімо… - ска­зав Діду­шен­кові, і всі троє чо­ловіків по­су­ну­ли надвір.


    Зів'яла, зовсім без­воль­на і навіть бай­ду­жа Мат­рон­ка те­пер сиділа на ков­б­чи­кові по­се­ред обо­ри, зак­ри­ва­ючи хус­ти­ною об­лич­чя по самі очі.

    Дитина сто­яла ко­ло неї, три­ма­ючи ру­ку на го­лові ма­тері.

    Став ко­ло них і Ми­хай­ло.

    Офіцер у галіфе і собі сів на ков­б­чик у трьох кро­ках і, посміха­ючись, мов­ч­ки ви­тяг­нув щось із ки­шені гімнас­тер­ки, не спус­ка­ючи очей з гос­по­дарів. То був зе­ле­ний півник-ль­одя­ник на довгій па­личці, з розкішним гре­бе­нем і ви­дов­же­ним, доб­ре зак­ру­че­ним до­го­ри хвос­том.

    Офіцер підніс півни­ка до губів і один раз повільно лиз­нув йо­го по всій по­верхні, так повільно, що ста­ло вид­но тов­с­тий шар біло­го наль­оту на йо­го язи­кові. Тоді він лиз­нув півни­ка вдру­ге - те­пер уже дов­го во­дя­чи кінчи­ком язи­ка то по хвос­тові, то по гре­бе­неві. Він мов­ч­ки сма­ку­вав льодя­ни­ком з та­кою на­со­ло­дою, що навіть зди­во­ва­ний Діду­шен­ко го­лос­но ков­т­нув сли­ну. На­со­ло­див­шись, офіцер ви­тяг­нув із ки­шені галіфе іще од­но­го - те­пер чер­во­но­го - півни­ка з та­ким же зак­ру­че­ним до­го­ри хвос­том і розкішним гре­бе­нем і пок­лав йо­го собі на коліно. Зно­ву піднісши до губів зе­ле­но­го півни­ка і ко­рот­ко лиз­нув­ши, він те­пер ди­вив­ся вик­люч­но на ди­ти­ну. Пос­мок­ту­ючи зе­ле­но­го півни­ка так, що ста­ло чу­ти го­лос­не цмо­кан­ня язи­ка, вказівним паль­цем лівої ру­ки офіцер по­ма­нив ди­ти­ну до се­бе.

    І тут Мат­рон­ка ски­ну­ла­ся, ніби зі сну, ніби­то ма­ла намір не пус­ти­ти ди­ти­ну, але ди­ти­на вже сто­яла пе­ред офіце­ром, не зво­дя­чи очей з півни­ка на йо­го коліні.

    - Як ти на­зи­ваєшся, дівчин­ко? - в'юнким, улес­ли­вим аж до неп­рис­той­но­го, го­ло­сом за­пи­тав чо­ловік, див­ля­чись ди­тині прос­то в очі.

    - Даруся - донь­ка Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го.

    - А скільки тобі рочків, Да­ру­сю, - донь­ко Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го, що ти та­ка ро­зум­на?

    - У місяць по Стрітен­ню ми­ну­ло де­сять.

    - А ти от­че­наш знаєш?

    - Знаю. І «вірую» знаю.

    - А кон­фе­ти со­лодкі лю­биш?

    - Люблю.

    Офіцер і ди­ти­на ди­ви­ли­ся од­не на од­но­го, ніби зма­га­ли­ся, хто ко­го пе­ре­ди­вить­ся.

    Зелений півник у офіце­ро­во­му роті з вер­т­ким язи­ком зно­ву змен­шив­ся на од­ну пір'їну з хвос­та.

    Дівчинка пе­рес­ту­пи­ла з но­ги на но­гу і собі ков­т­ну­ла сли­ну.

    Офіцер підніс чер­во­но­го півни­ка з колін близь­ко до ди­тя­чих губів, але в рот не дав.

    - Дарусю, та­то ка­зав, що вночі до вас при­хо­ди­ли вуй­ки…

    Дитина ди­ви­ла­ся на зе­ле­но­го півни­ка, що зно­ву повільно хо­вав­ся у чо­ловіко­во­му роті спо­чат­ку за­лиш­ка­ми гребінця, а далі - зник­нув там увесь. Во­на кліпа­ла очи­ма, ніби щось ду­ма­ла.

    - Приходили, - відповіла, сте­жа­чи, як чер­во­ний півник за­со­вує свій розкішний гребінь і їй у ро­тик.

    Не встиг­ла во­на об­ли­за­ти йо­го як слід, а чер­во­ний гребінь уже вис­ко­чив з ро­та і зас­ка­кав у неї пе­ред но­сом.

    Офіцер од­ною ру­кою три­мав двох півнів -зе­ле­но­го, геть змаліло­го, і чер­во­но­го - ніби нас­тов­бур­че­но­го до бою, а дру­гою об­ма­цу­вав і гла­див дві грубі і довгі - аж до колін - ди­тячі кіски з коль­оро­ви­ми вов­ня­ни­ми зав'язка­ми.

    - Дарусю, а хто тобі так гар­но заплітає кісоч­ки?

    - Мама Мат­рон­ка.

    - А ти са­ма що, не вмієш запліта­ти­ся?

    - Вмію. По­ка­за­ти?

    Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній ко­сичці, шви­день­ко розплів її до по­ло­ви­ни і пе­рек­лав шов­ко­вий жму­тик во­лос­ся у ру­ки ди­тині:

    - Покажи.

    Дівчинка шви­день­ко зап­ле­ла кіску, зав'яза­ла, поп­ра­ви­ла дру­гу, і те­пер ди­ви­ла­ся на офіце­ра.

    Червоний півник зно­ву ско­чив на ди­тя­чий язи­чок. А ко­ли офіцер іще раз вис­мик­нув йо­го, півень був уже без­х­вос­тий.

    Офіцер засміяв­ся, пок­ру­тив­ши льодя­ни­ком пе­ред ди­тя­чи­ми очи­ма.

    Засміялася й дівчин­ка.

    - Дарусю, а твоя ма­ма - во­на чия донь­ка?

    - Мама Мат­рон­ка -донь­ка Іва­на Яків'юка, си­на Ти­мофія з Ма­ли­неш­но­го.

    - А ті вуй­ки, що при­хо­ди­ли вночі, ду­же би­ли та­та? Дівчин­ка пе­ре­ве­ла пог­ляд з без­х­вос­то­го півня на та­та.

    Тато сто­яв по­за­ду ма­ми і ди­вив­ся в но­ги.

    Збайдужіла - ніби мер­т­ва - ма­ма сиділа, не відби­ра­ючи хус­точ­ки від очей. Хус­точ­ка бу­ла геть чис­то мок­ра.

    - Вони та­та не би­ли.

    - Вони та­та не би­ли, але би­ли вікна?

    - Ні, та­то бив вікна сам, ко­ли вуй­ки пішли.

    - Але мам­ка пла­ка­ла? Так? І ка­за­ла да­ва­ти вуй­кам брин­зу?

    - Мамка пла­ка­ла ду­же. А ка­за­ли да­ти брин­зу вуй­ки, ма­ма не хотіла, що­би та­то да­вав.

    Тепер без­х­вос­тий чер­во­ний півник спо­чат­ку ско­чив прос­то в Да­ру­си­ну до­лонь­ку, а далі швид­ко опи­нив­ся в її роті. Ко­ли він вибіг звідти уже й без гре­бе­ня, офіцер зно­ву пи­тав:

    - Дарусю, а що ще ка­за­ли та­тові вуй­ки?

    - Казали заріза­ти до су­бо­ти сви­ню.

    Офіцер ус­тав з ков­б­чи­ка, див­ля­чись то на Діду­шен­ка, то на ди­ти­ну:

    - От і доб­ре. До су­бо­ти є час… А те­пер біжи, со­лод­ка Да­ру­сю - донь­ко Ми­хай­ла Іла­щу­ка, си­на Пет­ро­во­го, до тітки Марії та й по­бав­ся із Слав­чи­ком. А за­од­но дай і йо­му півни­ка. Він та­ко­го півни­ка, пев­но, не ба­чив. - І офіцер ви­тяг­нув із галіфе іще од­но­го -те­пер уже жов­то­го - льодя­ни­ка.

    - …А ти ку­ди, Ми­хай­ле - си­ну Пет­ра, зібрав­ся? -в'яло поціка­вив­ся Діду­шен­ко, роз­ти­ра­ючи чо­бо­том ци­гар­ку, ко­ли Ми­хай­ло вий­шов з ха­ти із спо­ряд­же­ним, як у до­ро­гу, рюк­за­ком за пле­чи­ма.

    Михайло ди­вив­ся, не ро­зуміючи, про що йо­го пи­тає Діду­шен­ко.

    - Якщо в тюр­му - то нам те­бе там не тре­ба, що­би за­да­рем­но го­ду­ва­ти. Там інших нахлібників і не­роб вис­та­чає. Ми ба­га­то не пот­ре­буємо. - Ма­йор ди­вив­ся на офіце­ра в галіфе, що вми­вав­ся, ніби після важ­кої ро­бо­ти, прос­то з кри­нич­но­го відра, фир­ка­ючи, як огир: - По­вер­неш в за­гот­кон­то­ру до су­бо­ти подвійну нор­му мо­ло­коп­ро­дуктів - ли­шиш­ся

    дома. Нам спіши­ти ніку­ди. До су­бо­ти є ку­па ча­су. Сибір до то­го ча­су не по­тепліє. Не збе­реш - сам знаєш… не мені роз­ка­зу­ва­ти тобі, дур­неві не­до­роб­ле­но­му.

    А ди­ти­ну не бий­те. Ди­ти­на зав­ж­ди спра­вед­ли­ва… Го­ло­вою тре­ба ду­ма­ти, а як ду­маєш но­га­ми, то хай го­ло­ва страж­дає. Вид­ко, дур­ний піп те­бе хрес­тив, Ми­хай­ле. І за­пам'ятай: іще не знай­шов­ся та­кий, що об­ду­рив би ра­дян­сь­ку вла­ду, йоб ва­шу мать. Діду­шен­ко та­ко­го хит­ро­го не знає, бо та­кий хит­рий ще не на­ро­див­ся.

    …Матронка по­хап­ли­во ла­ду­ва­ла речі до ви­во­зу. По­то­му так са­мо по­хап­ли­во роз­к­ла­да­ла їх на місце. Далі ляг­ла ли­цем униз до по­душ­ки і, не про­мо­вив­ши й сло­ва, про­ле­жа­ла так до ве­чо­ра.

    Михайло мов­ч­ки ро­бив по­ря­док: склив вікна, замітав хо­ро­ми, сор­ту­вав боч­ки і бідо­ни, а по­то­му як сів на подвір'ї під стіною - то так і не ви­пус­тив люль­ку з ро­та, та­кож до ве­чо­ра.

    - Краще би бу­ла струїла в ут­робі та­ку не­чисть чи ро­ди­ла німою… - зло ска­за­ла уве­чері Мат­рон­ка, не вста­ючи з пос­телі.

    Михайло пок­лав ру­ку їй на го­ло­ву:

    - Бійтеся Бо­га, жінко, що ви та­ке ка­же­те, ди­ти­на не вин­на…

    - А хто?

    - Люде, що до­нес­ли. А ці лиш за ди­ти­ну за­че­пи­ли­ся. Хтось доніс скор­ше від ме­не. Усе, як бу­ло, доніс. Мо­же, хтось навіть з тих, хто вночі при­хо­див. Ти ж ви­диш, що ро­бить­ся. У нас лю­ди вміють зро­би­ти доб­ре другій лю­дині, та й слу­жи­ти двом зра­зу вміють. Що вміють - то вміють. А ди­ти­на не ро­зуміє, що ро­бить­ся. Ми ди­ти­ну бре­ха­ти не вчи­ли. Та й хто знав, що во­на все чу­ла?

    - А ви, Ми­хай­ле, ро­зумієте, що ро­бить­ся?! -кри­ча­ла і пла­ка­ла Мат­рон­ка, б'ючись го­ло­вою в стіну. - Ви ро­зумієте?! Як ми те­пер вий­де­мо з цього?

    - Я не знаю, жінко… Але якось вий­де­мо… Бог по­мо­же.

    Раптом Мат­рон­ка зірва­ла­ся на но­ги і впер­ше відко­ли він її пам'ятає, ста­ла пе­ред Ми­хай­лом так, ніби за­мах­ну­ла­ся йо­го вда­ри­ти:


    - Де той ваш Бог, ко­ли він відвер­нув­ся від нас, як від послідних грішників? Чо­го він не відвер­таєть­ся від то­го, хто ро­бить дру­го­му зле, а сам га­раз­дує? Що я за­ви­ни­ла Бо­гові, що він прис­лав сьогодні мені в ха­ту мо­го ка­та? Я ду­ма­ла, що за мої му­ки мій кат дав­но зог­нив, а він мені сьогодні з моєї ди­ти­ни во­ро­га зро­бив? То де Бог, чи він осліп, Ми­хай­ле, ко­ли я так рев­но мо­ли­ла­ся йо­му все жит­тя, а він і у вас відібрав був ро­зум, бо ви би­ли ме­не, як ху­до­би­ну, а я му­си­ла мов­ча­ти?! За­дур­но би­ли, самі знаєте, а той, що ви­нен, прий­шов ме­не сьогодні до­ко­на­ти. І Бог не зу­пи­нив йо­го.

    - Станьте, Мат­рон­ко, - при­ту­лив жінчи­ну го­ло­ву до гру­дей Ми­хай­ло, відчу­ва­ючи, що на нього за­раз че­кає якесь іще од­не - і мо­же, не менш страш­не, вип­ро­бу­ван­ня. Він дих­нув так гли­бо­ко, ніби мав намір піти під во­ду. - Про що ви го­во­ри­те, жінко? Про яко­го ка­та ви го­во­ри­те?

    І тоді Мат­рон­ка роз­ка­за­ла Ми­хай­лові прав­ду, якою зам­к­ну­ла собі ус­та на де­сять років. Аж по сьогодні.

 

***

 

    …ДОВГО ШУ­КА­ЮЧИ то­го чер­в­не­во­го ве­чо­ра зник­лу зне­наць­ка ко­ро­ву, Мат­рон­ка обійш­ла дам­бу да­ле­ко зни­зу, але й там ху­до­би­ни не бу­ло. Чо­мусь більше, ніж зав­ж­ди, шуміла во­да, та ще на то­му боці бу­ло якось не так - нес­покійно, чи що? Змер­з­ла і знер­во­ва­на, во­на вже хотіла вер­ну­ти­ся до­до­му, як рап­том із кущів хтось її пок­ли­кав при­тих­лим го­ло­сом. На смерть пе­ре­ля­ка­на, Мат­рон­ка спо­чат­ку хотіла тіка­ти, але, тро­хи пос­то­яв­ши, та­ки пішла на го­лос: і з тем­ря­ви очі ви­хо­пи­ли чо­ловіка й жінку, геть чис­то мок­рих, так що одіж поп­рис­та­ва­ла до тіла, ніби во­ни щой­но вий­ш­ли з во­ди. Жінка дри­жа­ла від хо­ло­ду чи від про­пас­ниці, а чо­ловік лаш­ту­вав ле­жан­ку з гілля.

    - Жінко доб­ра, по­мо­жи, чим мо­жеш. А як мо­жеш, за­бе­ри з со­бою, або ска­жи, де мож­на пе­ре­хо­ва­ти­ся, - ско­ро­мов­кою го­во­рив чо­ловік, уп­ри­тул наб­ли­зив­шись до Мат­рон­ки. - Ми з то­го бо­ку ріки. З Че­ре­мош­но­го. У нас сьогодні совіти ви­во­зять лю­дей ціли­ми сім'ями. Жінко доб­ра, са­мих ґаздо­ви­тих лю­дей з се­ла ви­во­зять! Во­ни там зна­ють, що ми з жінкою втек­ли на цей бік. Але, ду­маю, не діста­нуть. Хо­ча ваші ру­му­ни ма­ють з ни­ми якийсь ґешефт і про­да­ють лю­дей. Але, як мо­жеш, аби ми пе­ре­сиділи цю ніч у те­бе, - за­бе­ри нас.

    - Зараз за­бе­ре, - ска­зав, ніби ско­чив на плечі зза­ду, ти­хий, але гру­бий чо­ловічий го­лос…

    Два совіцькі при­кор­дон­ни­ки швид­ко пе­реп­рав­ля­ли їх трьох на той бік ріки, ниж­че по течії, де бу­ла мен­ша во­да, штур­ха­ючи прик­ла­да­ми у спи­ну і зі зв'яза­ни­ми за спи­ною ру­ка­ми.

    А на цьому боці бу­ло ти­хо - ніби мер­т­во: ні вітру, ні ру­мун­сь­ких гранічерів. Лиш шуміла во­да.

    …Спочатку би­ли всіх трьох, ні про що не пи­та­ючи і не слу­ха­ючи.

    Далі їх розділи­ли - і тоді Мат­рон­ку би­ли са­му, те­пер уже поміж до­пи­та­ми. Пи­та­ли, відко­ли во­на зв'яза­на з ти­ми дво­ма оунівця­ми, що пе­рей­ш­ли кор­дон, як і ко­ли во­ни до­мов­ля­ли­ся про зустрічі, скільки разів зус­тріча­ли­ся до цього, які відо­мості пе­ре­да­ва­ли одні од­ним. Потім Мат­ронці кілька разів повільно за­тис­ка­ли пальці між двері - і во­на лиш че­ка­ла, ко­ли упісяєть­ся від бо­лю. А далі би­ли - і відли­ва­ли во­дою, а тоді би­ли знов.

    Після то­го в неї пи­та­ли, що ро­бить­ся на то­му бе­резі ріки. Во­на роз­ка­зу­ва­ла все, що зна­ла: хто ро­див­ся, хто вмер, як рос­те го­ро­ди­на, як на­зи­ва­ють­ся її сусіди, скільки в селі жовнірів - але це не влаш­то­ву­ва­ло тих, хто її бив, і все по­чи­на­ло­ся зно­ву.

    На ніч її зак­ри­ли в пив­ни­цю без сходів, де біга­ло пов­но щурів і не бу­ло нічо­го, на що мож­на бо­дай спер­ти­ся. Так во­на й прос­то­яла всю ніч під стіною, час від ча­су сов­га­ючи по­би­ти­ми но­га­ми, щоб роз­га­ня­ти нічну гидь. А з са­мо­го ран­ку оз­б­роєний кон­воїр мов­ч­ки відвів Мат­рон­ку так са­мо в по­рож­ню, але світлу, кімна­ту і на­дов­го ли­шив са­му.

    Десь за го­ди­ну зай­шов офіцер і при­яз­ним, приз­на­че­ним для зди­бан­ня, а не до­пи­ту, го­ло­сом поп­ро­сив Мат­рон­ку сісти на при­не­се­ний стілець. Мат­рон­ка без­си­ло впа­ла на стілець, пок­лав­ши, од­нак, ру­ки на коліна.

    Спочатку офіцер за­тяг­нув білі штор­ки на вікнах, зам­к­нув зсе­ре­ди­ни двері, а тоді кілька разів обійшов круг стільця, дов­го роз­зи­ра­ючи жінку. Раз-дру­гий мов­ч­ки по­тор­гав роз­тріпа­ну ко­су, приг­ла­див їй во­лос­ся на маківці, а далі взяв за підборіддя:

    - Я те­бе би­ти не бу­ду. Я бу­ду пи­та­ти - а ти відповідай тільки прав­ду. І тоді я те­бе відпу­щу. Доб­ре? - за­зир­нув у очі.

    Витерши набіглі сльози, Мат­рон­ка по­хи­та­ла го­ло­вою на знак зго­ди.

    - А те­пер ска­жи, хто тобі ска­зав чи зму­сив іти в умов­ле­не місце до ріки, щоб заб­ра­ти втікачів? - од­ним паль­цем бо­ля­че при­тис­кав ям­ку на підборідді.

    - Ніхто. Я шу­ка­ла свою ко­ро­ву. А во­ни там уже бу­ли.

    - Добре. Тоді ска­жи мені та­ке: це та­кож ти, чи ті, що те­бе пос­ла­ли до ріки, до­по­мог­ли схо­ва­ти­ся двом чо­ловікам з на­шо­го бо­ку тиж­день то­му?

    - Ні. Я вам ка­за­ла: на­ша ха­та не­да­ле­ко від ріки, і в лу­гах ми па­се­мо ху­до­бу. Я хо­ди­ла гна­ти до­до­му ко­ро­ву. Я кож­но­го дня ход­жу до ріки за ху­до­бою. Хіба вам з цього бо­ку не вид­ко?

    - …ага, кож­но­го дня хо­ди­ла - і да­ва­ла зна­ти на цей бік… Як ти це ро­би­ла?

    - Я нічо­го не да­ва­ла, - зап­ла­ка­ла Мат­рон­ка.

    - Добре-е-е. Ти нічо­го не да­ва­ла. А чо­го в те­бе па­зу­ха мок­ра?

    - Зіграло мо­ло­ко. У ме­не тримісяч­на ди­ти­на. Відпустіть ме­не, па­не… ди­ти­на у хаті са­ма і го­лод­на… мо­ло­ко пе­ре­го­рає… - зно­ву зап­ла­ка­ла, ви­ти­ра­ючи ру­ка­вом сльози. - Я нічо­го не знаю. Я вам ка­жу всю прав­ду.

    - Ага! - ніби­то зрадів офіцер, відво­дя­чи їй від очей ру­ку. - У те­бе там ли­ши­ла­ся тримісяч­на ди­ти­на і в гру­дях зігра­ло мо­ло­ко! Вид­но, ти ду­же мо­лоч­на. За­раз пе­ревіри­мо, чи ти ка­жеш прав­ду.

    З ци­ми сло­ва­ми він низь­ко на­хи­лив­ся над нею, об­ню­хав па­зу­ху, тоді гру­бо вис­мик­нув з-під за­пас­ки со­роч­ку, за­дер її до бо­ро­ди, став на коліна і дво­ма паль­ця­ми з усієї си­ли стис­нув спо­чат­ку роз­бух­лу пип­ку од­ної, а потім всією до­ло­нею взяв­ся за дру­гу циць­ку. Так, ніби хотів її ви­доїти. Тонкі цівки заб­риз­ка­ли в офіце­ро­ве ли­це - і він швид­ше і швид­ше, обо­ма до­ло­ня­ми, тис­нув і відпус­кав твердіші, ніж у най­по-ряднішої дівки, і круглі, як м'ячі, Мат­рон­чині циць­ки обо­ма ве­ли­ки­ми до­ло­ня­ми, час від ча­су при­па­да­ючи до Мат­рон­чи­но­го ро­та, ніби на­ма­гав­ся її чи то вку­си­ти, чи поцілу­ва­ти, а во­на кри­ча­ла від бо­лю не своїм го­ло­сом, бо він тис­нув гру­ди, не­мов ко­рові дійки, - аж по­ки во­на не зва­ли­ла­ся неп­ри­том­на на підло­гу.

    …Коли прий­ш­ла до тя­ми, офіцер поп­рав­ляв шта­ни-галіфе і вдо­во­ле­но кри­вив­ся, ви­ти­ра­ючи з ли­ця за­лиш­ки груд­но­го мо­ло­ка. Го­во­рив повільно і зне­хо­тя, так ніби, щой­но встав від жінки:

    - Я те­бе відпус­каю тільки то­му, що у те­бе ма­ла ди­ти­на, ве­ликі гру­ди і дов­ге во­лос­ся. А твоя ко­ро­ва бу­де те­пер да­ва­ти мені мо­ло­ко замість те­бе. Але за­пам'ятай собі, жінко, од­не: як­що ти хоч раз, десь ко­мусь, бо­дай чо­ловікові, ска­жеш, що з то­бою бу­ло…

    - Я нічо­го не пам'ятаю… - не да­ла до­ка­за­ти Мат­рон­ка і по­ди­ви­ла­ся йо­му в очі.

    - От і доб­ре. Ро­зу-у-ум­ни­ця. Вночі прий­де чо­ловік з ва­шо­го се­ла і пе­ре­ве­де те­бе че­рез во­ду. Бу­деш сидіти там, де він те­бе за­ли­шить до­ти, до­ки хтось не знай­де. Але то­го чо­ловіка та­кож за­будь, навіть як­що він тобі брат.

    …Переводив Мат­рон­ку Дмит­ро Уг­рин, той, що за па­ру днів підно­сив німцеві у на­вак­со­ва­них чо­бо­тах хліб-сіль на руш­ни­кові. Не ка­зав їй ні сло­ва і не ди­вив­ся в очі. Во­ни пе­рей­ш­ли ріку се­ред ночі, не­по­далік при­кор­дон­но­го пос­та, але їх чо­мусь на цей раз не зу­пи­няв навіть вар­то­вий, який чи то ку­няв у будці, чи ро­бив виг­ляд, що ку­няє.

    А сьогодні її му­чи­тель ви­пи­тав у ма­лень­кої Да­русі нічну прав­ду, не впізнав­ши своєї ко­лиш­ньої жер­т­ви…

 

***

 

    …ВУЙКО ВА­СИЛЬ - ма­те­рин брат у треть­ому - ди­вив­ся на Ми­хай­ла і співчут­ли­во, і сер­ди­то вод­но­час: він доб­ре ро­зумів, яка біда наз­дог­на­ла йо­го сво­яка, але не ро­зумів, якої по­мочі той про­сить у ста­ро­го ґазди, що три­має в Бозні по­ло­ни­ну. По­ло­ни­на на­по­ло­ви­ну кол­гос­п­на, на­по­ло­ви­ну - люд­сь­ка, а вуй­ко Ва­силь - стар­ший у ній ва­таг.


    Михайло вже дру­гу до­бу хо­див з по­ло­ни­ни в по­ло­ни­ну, від ха­ти до ха­ти, вип­ро­шу­ючи в лю­дей, яке мож­на їстівне доб­ро, обіця­ючи відро­би­ти на день­ках по­зи­че­не. І дех­то, вис­лу­хав­ши йо­го, до­по­ма­гав, бо знав, що Ми­хай­ло не бре­ше. Дех­то, а особ­ли­во маєтні ґазди, усміха­ли­ся у вус і відмов­ля­ли - і тоді, Ми­хай­ло не міг би ска­за­ти, як та­ке тра­фи­ло­ся, але він пе­речіку­вав у тра­вах чи під ста­ями до­ти, до­ки не мож­на бу­ло вкрас­ти з вид­но­го місця бо­дай ку­ла­чок мас­ла чи ґарчик сме­та­ни, і далі сідав на ко­ня. Як не див­но бу­ло Ми­хай­лові з се­бе, але ці по­оди­нокі і зовсім не відчутні крадіжки не сму­ти­ли йо­го сумління. Хо­ча, як­що по правді, Ми­хай­ло тоді про сумління не ду­мав. Він знав од­не: або подвійна нор­ма мо­ло­коп­ро­дуктів, або Сибір.

    Та навіть вкра­де­не і по­зи­че­не не мог­ло і близь­ко пок­ри­ти то­го, чо­го від нього ви­ма­га­ли ем­гебісти.

    …А за­раз вуй­ко Ва­силь ма­хав роз­чепіре­ною до­ло­нею пе­ред Ми­хай­ло­вим но­сом і пир­с­кав крізь ву­са сли­ною:

    - Та ти сла­бий на го­ло­ву, Ми­хай­ле! Як я тобі віддам люд­сь­ку пра­цю прос­то за так?! Хоч ти мені тро­хи й сво­як, але якась ви та­ка фамілія, чо­ловіче, що ліпше її не ма­ти, ви­бачєй мені на слові. Усе не як у лю­дей… А по­то­му, що я ска­жу ґаздам? Я ро­зумію, що літо дов­ге і ко­ло ро­ботів мож­на ур­ва­ти­ся, але навіть тобі, знаєш скільки, тре­ба бу­де ро­би­ти, що­би відро­би­ти та­ке ґаздівство? Та й як я ска­жу лю­дям, що че­рез твою дур­ну го­ло­ву во­ни поз­бу­ли­ся стілько праці? Ти ду­маєш, усі бу­дуть раді, що їх мозіль пішов не у свою ко­мо­ру, а в совіцьку за­гот­кан­то­ру? Ци ти ду­маєш, що инчі бу­дуть раді, що їх мо­ло­ка заг­риміли до ґаліцей­сь­ких шу­гаїв? Я ма­ло чим по­мо­жу тобі, Ми­хай­ле. У ме­не та­кож діти, та й до своєї смер­ти я хо­чу до­жи­ти. Я у гірші ча­си якось ска­пав цеї на­пас­ти, то й те­пер не хо­чу.

    …Хто зна, чим би скінчи­ла­ся ця од­но­го­ло­са вуй­ко­ва бесіда, ко­ли б із ко­ша­ри не вий­шов… ви­со­кий чо­ловік, у кот­ро­му Ми­хай­ло впізнав сво­го нічно­го

    гостя з сотні Го­лу­ба. Чо­ловік був у вуй­ко­во­му кеп­тарі, з крісом по­че­рез пле­че і в зе­ле­но­му ка­пе­люсі. Отут Ми­хай­лові й пе­ре­хо­пи­ло дух.

    - Ґаздо Ва­си­лю, - звер­нув­ся Ми­хай­ло­вий нічний гість до вуй­ка, - лишіть цю пус­ту бесіду. Ми вер­не­мо ґазді заб­ра­не, а з ва­ми по­ро­зуміємо­ся, як чо­ловік піде в се­ло.

    - Але ж ви вив­ми­раєте з го­ло­ду! - нес­подіва­но для се­бе пе­ре­бив йо­го Ми­хай­ло. - Я на­зад не возь­му…

    - Як узимі не вив­ми­ра­ли, то те­пер точ­но ні, - засміяв­ся чо­ловік з лісу, - по­ди­ви­ся, яке літо за­чи­наєть­ся. А Бог доб­рий. Та й лю­ди по­мо­жуть. Ти не один, що хотів нам по­мог­ти.

    - Ні, - зітхнув Ми­хай­ло. - Я вже кра­ще в Сибір піду…

    - У Сибір маєш ко­ли, - прис­вис­нув лісо­вик. - Бе­ри ота­мо на ко­ня бе­са­ги з си­ра­ми і брин­зою, і шу­руй у се­ло, по­ки не пізно.

    Наладований пов­ни­ми бе­са­га­ми кінь ішов так, ніби ніс мер­ця, але Ми­хай­ло не підга­няв тва­ри­ну. За­раз кінь був до нього добріший, ніж лю­ди, які зро­би­ли йо­го злодієм. «Я пер­ший раз у житті крав, - якось бай­ду­же ду­мав Ми­хай­ло, пе­ре­би­ра­ючи за ко­нем спу­та­ни­ми своїми но­га­ми, не див­ля­чись ані по сто­ро­нах, ані на до­ро­гу. - Я став злодієм - і Бог ме­не не ка­рає. Чо­му?» - пи­тав се­бе Ми­хай­ло, чу­ючи, як три­вож­но б'ється йо­му сер­це в гру­дях.

    Він пер­ший раз за ба­га­то років по­чув, що в нього є сер­це - і крик­нув ко­неві «гай­та»…

    …Матронка висіла в дровітні, за­чеп­ле­на за бан­ти­ну об­мо­та­ною круг шиї ко­сою, з чор­ним, ви­со­лоп­ле­ним з ро­та язи­ком, у білій - ме­ре­жаній до Ве­ли­код­ня - со­рочці на го­ле тіло, май­же тор­ка­ючись паль­ця­ми землі, а під нею бу­ла ве­ли­ка ка­лю­жа.

    Простоволоса, роз­п­ле­те­на Да­ру­ся обо­ма руч­ка­ми три­ма­ла­ся їй за голі і босі но­ги, так що спер­шу ди­ти­ну не мог­ли відтяг­ну­ти два чо­ловіки - Ми­хай­ло і чо­ловік Марії-сусідки - Дмит­ро.

    А по­то­му, ко­ли приїхав Діду­шен­ко, і ще двоє чо­ловіків не мог­ли зня­ти Мат­рон­ку з бан­ти­ни, аж по­ки Діду­шен­ко не ска­зав відріза­ти їй ко­су…

    Відтоді Да­ру­ся втра­ти­ла го­лос. А з ча­сом у Че­ре­мош­но­му її по­ча­ли на­зи­ва­ти со­лод­кою.

    Аж до­те­пер.

    - Видите, кум­ко, як то на світі бу­ває… І скажіть, що це не так. Ко­ли Ми­хай­ло так ду­же лю­бив­ся з покійни­цею Мат­рон­кою, прос­ти їй, Бо­же, та­ке її прегрішеніє, сільські па­руб­ки приз­ва­ли йо­го Дов­бу­шем. Ка­за­ли, дивіться, од­ну люб­ку має, аби не вмер че­рез неї. І так во­но ся злу­чи­ло…

    - Так то так, але прав­ди­вий Дов­буш мав не од­ну люб­ку…

    - Нібито ви у Дов­бу­ше­вих люб­ках бу­ли, шо знаєте, скілько він лю­бок мав…

    - Була - не бу­ла, але ґаліціяни ліпше зна­ють про сво­го Дов­бу­ша, а в ме­не чо­ловік був з Ґаліції, то роз­ка­зу­вав мені вся­ке, покійник.

    - Ніж роз­ка­зу­ва­ти вам уся­ке, ліпше був би вам май діто­чок більше нак­ле­пав, кум­ко, то не ду­ма­ли би'сь­те те­пер, хто вам має очі зак­ри­ти, ко­ли ваш час прий­де…

    - Боже-Боже… яке страш­не якесь прок­лят­тя бу­ло на цій сім'ї і ніхто не знає, яке, сва­хо…

    - То не прок­лят­тя. То час та­кий був. Хіба тут од­но­го Ми­хай­ла пе­реїха­ли, як фірою? Хіба йо­го од­но­го зас­та­ви­ли іти про­ти свої волі і одні, і другі? Але мов­чать лю­ди - до­те­пер бо­ять­ся… де­ко­му й не­вигідно прав­ду зга­ду­ва­ти. А про вмер­лих лег­ше го­во­ри­ти, бо зна­ють, що не­ма ко­му зас­ту­пи­ти­ся за них, та прав­ди­ву прав­ду ска­за­ти. Німа Да­ру­ся не ду­же ве­ли­ку прав­ду ска­же… Був один ро­зум­ний, що прав­ду ка­зав - Іван Цви­чок. Та не­ма Цвич­ка. З 'їли Цвич­ка без олії.

    - Хрестіться, дітво, ра­но і у вечір хрестіть­ся, та просіть Бо­га, аби вас об­ми­ну­ла та­ка тяж­ка судь­ба. Ви те­пер ні в що не віри­те. І нічо не ро­зумієте. А я вам на прик­ладі ска­жу, що ста­рих лю­дей тре­ба хоч ко­ли-не-ко­ли слу­ха­ти. Ви­ди­те, ця ха­та з са­мо­го по­чат­ку бу­ла прок­ля­та, і прок­ля­ти­ми ли­ши­ли­ся ті, хто жив у ній. Дивіться, яку тяж­ку смерть мав Ми­хай­ло­вий та­то. Усе жит­тя спла­ви по воді спус­кав, а спла­ви йо­го жит­тя заб­ра­ли. А ма­ма? І ма­ма прок­ля­та. Хо­ча бре­ха­ли на неї лю­ди. Ми­хай­ло­ва ма­ма - чес­на жінка бу­ла. На­го­во­ри­ли на неї. За­висть усе зро­би­ла. Люд­сь­ка за­висть - гірше, як слабість. Ото люд­сь­ка за­висть усе й зро­би­ла. Ціла фамілія на пси зійшла. Ні доб­ра, ні ди­ти­ни, ні га­раз­ду. Ніц нічо­го… Од­на не­щас­на німа Да­ру ся, що за всіх відбу­ває гріхи на це­му світі, си­ро­та.

    - Видите, Ан­ни­це, мені ще моя ма­ма роз­ка­зу­ва­ли, дай Бо­же здо­ров'я її зга­ду­ва­ти, що Да­ру­си­на ма­ма по­ру­ши­ла зви­чай од­ра­зу по шлюбі. Вінча­на жінка по­вин­на зітну­ти свій во­лос по шлюбі. Жінка, що має чо­ловіка, - то не дівка, що во­на роз­пліта­ла ко­су, а Ми­хай­ло, вповіда­ли старі лю­де, че­сав її, як ди­ти­ну. Маєте вже вам гріх. А гріх - то спор із Бо­гом. Бог му­сив ко­лись розв 'яза­ти цей спор із со­бою. Во­на пе­ред ха­ти сто­яла з роз­п­ле­те­ною ко­сою, як відьма, а він ко­ле дро­ва й усміхаєть­ся.

    - Діправди, прав­ду ка­же­те, кум­ко Маріко. Во­на спо­ри­ла з са­мим Бо­гом. З не­пок­ри­тою го­ло­вою ча­сом по се­лу хо­ди­ла.

    - Але, жінки, до цер­к­ви не­пок­ри­тою не хо­ди­ла.

    - Але ж спо­ри­ла з Бо­гом!

    - Щось тобі, доч­ко та­ке роз­ка­жу, що ніко­му ще не ка­за­ла. Але ско­ро бу­ду вми­ра­ти, то му­шу ви­го­во­ри­ти­ся. Пам 'ятаєш, уже то­му є па­ру років, як бездітна Ка­ли­няч­ка вми­ра­ла? Му­чи­ла­ся пе­ред смер­тю страш­но - спокійни­ти­ся ніяк не год­на бу­ла. То та­кож: все гріхи. Людські маєтки не да­ва­ли їй лег­кої смер­ти. Як за­би­ра­ли пе­ред вой­ною лю­дей із се­ла у світ, то во­на в усіх ко­мо­рах ревізію ро­би­ла - і по­на­би­ра­ла, як бідний на Ве­лик­день ко­ло цер­к­ви. А то ж маєтки проп­ла­кані. Їхні гос­по­дарі ма­ло хто на­зад вер­нув­ся. Усі там у світах смерть свою поз­на­хо­ди­ли, а ко­му й вер­та­ти­ся не мож­на бу­ло, а вже як бу­ло мож­на - то не бу­ло ко­му. Ка­ли­няч­ка своїх дітей не ма­ла, то взя­ла во­на собі го­до­ван­ку. І що ти ду­маєш, доч­ко? Ка­ли­няч­ка го­до­ванці чужі - кра­дені - со­роч­ки у віно да­ла, ду­ма­ла, що лю­ди за­бу­ли, чиї то со­роч­ки. Лю­ди, мо­же, й за­бу­ли. Але Бог усе ви­дить і все пам'ятає. То та го­до­ван­ка-прий­мач­ка ски­да­ла всі свої діти ще до трьох місяців, як ко­би­ла не­угод­но­го йо­му вер­ш­ни­ка. Гріхи за не свою ма­му відбу­ва­ла. І то­же вий­ш­ла по­рож­на, як діря­ве відро, вік свій до­жи­ва­ти.

    А Ка­ли­няч­ка, покійни­ця, тог­ди і ме­не на то дур­не підби­ва­ла. Ка­же, ходім, то­ва­риш­ко, а ми собі за­мо­ло­ду уд­вох то­ва­ри­шу­ва­ли, ходім та за­бе­ре­мо лиш со­роч­ки. Од­на­ко їх ґаздині не вер­нуть­ся. Ніхто й зна­ти не бу­де. Там такі, ка­же, со­роч­ки, а хус­т­ки, Бо­же пра­вед­ний, -трьох люб­чиків ще до зав­т­ра бу­деш ма­ти. Але мені Бог дав ро­зум не піти… Та й люб­чиків мені не тре­ба бу­ло.

    - … О, що ті мас­калі ли­ха ме­жи людь­ми на­ро­би­ли, най Бог бо­ро­нить!

    - Всякої бу­ло, кум­ко… І доб­ро, і ли­хо ро­би­ли. Я то ще пам 'ятаю, яку со­ро­ковім році прий­ш­ли перші мас­калі.

    Кумко, ска­жу вам по сек­ре­ту, бо я вже ста­ра, то мо­жу те­пер усі сек­ре­ти роз­ка­за­ти… То ска­жу вам, кум­ко, що так ті мас­калі фай­но на­ших жінок про­си­ли, що лег­ше бу­ло їм да­ти, як відка­за­ти. І що ви ду­маєте - ми да­ва­ли пот­ро­хи, бо свій так фай­но не зап­ро­сить.

    - Що прав­да - то прав­да. І ме­не не один про­сив, але та­ки уп­ро­сив лиш один. А другі мас­калі, ті, що прий­ш­ли уже по войні, вже май про­си­ли мен­ше. Во­ни більше пу­жа­ли на­ших жінок сибіря­ми… І що ма­ли ро­би­ти бідні жінки? Ади, цей Пет­рюк, що ко­ло кузні жиє, ви ду­маєте Пет­рюків син? Ска­пенісь­кий Діду­шен­ко, за­па­ла­ся би йо­му мо­ги­ла, який був по­га­ний та скілько лю­дей ви­бив. А ду­маєте, чо­го у це­го Пет­рю­ка мо­лод­шо­го ди­ти­на калічка? За та­тові гріхи, Діду­шен­кові. Ци з од­но­го він тут каліку зро­бив?

    - Бабко, а що, ця на­ша со­лод­ка Да­ру­ся від ро­ду та­ка німа та дур­на?

    - Не від ро­ду - від судь­би. Але во­на не дур­на, внуч­ку, то лю­ди ду­ма­ють, що во­на дур­на, бо не та­ка, як усі. А я так не ду­маю… Та й не вин­на во­на ні в чо­му. Але та­ка судь­ба в неї. Тобі то ще зна­ти ра­но. Ви­рос­теш - я тобі все уповім. Як до­жию…

    - Видите, Марійо, ви тут усе знаєте, бо в сусідстві які ро­ки жиєте… Як­би той Іван Цви­чок не уб­рав­ся був у воєнну фор­му та у то галіфе, усе бу­ло би доб­ре.

    - Може, й так, а мо­же, й ні. Він не знав. Та й ніхто не міг зна­ти.

    - Але хтось міг ска­за­ти. Ви мог­ли ска­за­ти, Марійо…

    - Усього ска­за­ти не го­ден, навіть ко­ли б хотів. Та й ніхто не хо­че міша­ти­ся в дру­ге жит­тя. Але з дру­го­го бо­ку, дивіться, ви­хо­дять хлопці з армії, ідуть по се­лу у воєнній формі - і нічо­го Да­русі ніко­ли не бу­ло.

    - Так то по се­лу во­ни хо­ди­ли, а Цви­чок став пе­ред її очі. А він уже був їй, як рідний, то й збо­яла­ся, пев­но, йо­го ви­ду. Що ви ду­маєте собі, пев­но, що во­на зга­да­ла давнє, ко­ли та­ке з нею прик­лю­чи­ло­ся. А шко­да… Я вже ду­ма­ла, що хоч тро­хи по­лег­ша бідній дівчині хоч на старість бу­де від Іва­на. А так, си­ро­та, хто її дог­ля­не, як ми, Марійо вив­ми­раємо? Вже бли­жить­ся нам до Йор­чи­хи до­ро­га.

    - Ох, кум­ко-люб­ко, Ва­сют­ко злот­на… Жит­тя - то тро­яка ру­жа, ка­за­ла ко­лись моя свек­ру­ха, дай їй цар­с­т­во не­бес­не. А я мо­ло­да - дур­на бу­ла. Ду­маю, та­ке ка­же, у очах їй троїть­ся, чи що… А во­на ка­же: невісточ­ко, ти ду­маєш, що ру­жа ру­же­вий колір має. А во­но ні. На то во­на тро­яка ся на­зи­ває. Так і жит­тя. То чор­не тобі по­ка­жеть­ся, то жов­те, а там, ди­ви­ся, за­го­рить­ся чер­во­ним. Ніко­ли не знаєш, яку бар­ву зав­т­ра уз­д­риш. Че­каєш од­ної, а во­но тобі по­ка­зує дру­гу. Ох, дов­го ду­мав Бог, аби лю­дям усякі ка­ри поп­ри­ду­му­ва­ти. Дов­го і доб­ре ду­мав, ку­мо. А ми і не знаємо, за що…

 

    7 лю­то­го - 7 бе­рез­ня 2002, Київ - Ко­нопківка на Тер­нопіль­щині

    3-10 січня 2003, Київ

    13 жов­т­ня 2002 - 4 трав­ня 2003, Київ - Гу­та на Іва­но-Франківщині

 

 

Примітки

 

    1 Ге­оргіни (розм.) - жор­жи­ни. На Бу­ко­вині ге­оргіна - це не ру­сизм. Є навіть та­ке жіно­че ім'я.

    2 Дрим­ба - гу­цуль­сь­кий губ­ний му­зич­ний інстру­мент.

    3 Дям­ба (зне­важ.) - рот.

    4 Чір (діал.) - со­ба­ча їжа, ка­ша.

    5 Ка­валь­чик (діал.) - ма­лень­кий шма­то­чок.

    6 Моль­фа­ри­ти (діал.) - чак­лу­ва­ти.

    7 Фал­ди (діал.) - склад­ки.

    8 Ве­ремінність (діал.) - вагітність.

    9 Дріб (діал.) - вівці.

    10 Чипіти (діал.) - бу­ти на­хи­ле­ним.

    11Слоняти (діал.) - при­сип­ля­ти.

    12 Pri­mar (рум.) - сільський го­ло­ва, двірник.

    13 Ва­ди­ти­ся (діал.) - сва­ри­ти­ся, спе­ре­ча­ти­ся.

    14 Ro­ma­nia ma­re (рум.) - ве­ли­ка Ру­мунія.

    15 Gra­ni­cer (рум.) - при­кор­дон­ник.

    16 Шпа­ро­ви­тий (діал.) - ви­нахідли­вий, ме­ти­ку­ва­тий.

    17 Міщу­лик (діал.) - міше­чок.

    18 Сар­дак (діал.) - верхній вов­ня­ний гу­цуль­сь­кий одяг.

    19 Ку­че­ря­вий (пе­ре­нос, знач.) - напідпит­ку.

    20 Ko­bi­ta (польс.) - жінка, люб­ка.

    21 Ґаліція (розм.) - Га­ли­чи­на.

    22 Ка­ламітний (діал.) - за­водій.

    23 Крішеч­ка (діал.) - дрібка.

    24 По­ло­вик (діал.) - яс­т­руб.

    25 Мер­ша (діал.) - мер­т­ве­чи­на.

    26 Со­роківни­ки (прос­тон.) - по­бит­тя со­ро­ка бу­ко­ви­ми па­ли­ця­ми.

    27 Vor­bi­ti ro­ma­nes­te! (рум.) - Го­воріть ру­мун­сь­кою!

    28 Dom­nul (рум.) - пан.

    29 Наф­та (розм.) - гас.

    30 Трад­жу­ва­ти (діал.) - нес­ти, пе­реміща­ти.

    31 Флинь­ка­ти (діал.) - пла­ка­ти, схли­пу­ва­ти.

    32 Ви­роб'єки (діал.) - взут­тя, свят­кові пос­то­ли з те­ля­чої шкіри

    33 Мняц­ка­ний (діал.) - зімну­тий, неп­ра­со­ва­ний.

    34 Ка­ла­мо­ти­ти (діал.) - кру­ти­ти, ко­ло­ти­ти.

    35 Гла­гоїти (діал.) - зас­по­ко­юва­ти.

    36 П'їла­ни­ти­ся (діал.) - лізти, дер­ти­ся.

    37 Ґата (рум.) - по всьому.

    38 Фер­тик (діал.) - по всьому.

    39 Спру­ти­ти (діал.) - нап­ну­ти.

    40 Лю­ба (діал.) - ко­хан­ня.

    41 Ка­ня, по­ловгік (діал.) - яс­т­руб.

    42 Пер­вий (діал.) - дво­юрідний.

    43 (рум., зверт.) - пані.

    44 Руп­цак (діал.) - рюк­зак.

    45 Вер­с­так (діал.) - ро­вес­ник.

    46 Колітка (діал.) - за­мок.

    47 Воз­ни­ця (діал.) - де­рев'яна спо­ру­да для коптіння м'яса ди­мом.