Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 15)

    - Аби то ли­ше на доб­ре, аби на доб­ре… - чи то осуд­ли­во, чи співчут­ли­во ки­ва­ли го­ло­ва­ми старі жінки і мо­ло­диці на ла­вах попід стіна­ми весільної ха­ти, ніби ди­ви­ли­ся в якусь відкри­ту ли­ше для них, але не­ви­ди­му для реш­ти, кни­гу долі, а мо­же, ли­ше ви­до­бу­ва­ли зі скринь влас­но­го досвіду без­по­мильні знан­ня про май­бутнє двох мо­ло­дих і глу­хих у своєму щасті лю­дей, що по­волі при­хо­ди­ли до тя­ми після «гу­цул­ки».

    - На доб­ре! На доб­ре! - відповідав Ми­хай­ло всім од­ра­зу ґазди­ням із заз­дрісно-сум­ни­ми очи­ма. - На доб­ре, ґаздинь­ки, бо скілько то­го жит­тя? Ка­валь­чик5!

    І на отой ма­лий ка­валь­чик - он яке чу­до! - при­гор­нув за­ди­ха­ну швид­ким тем­пом тан­цю Мат­рон­ку до ши­ро­ких гру­дей, та так во­ни й сто­яли, мов прис­мо­лені, по­се­ред весільної підло­ги, аж по­ки не заз­ву­ча­ли перші акор­ди іще однієї не­одмінної весільної ме­лодії цього краю - ве­ли­кої свят­ко­вої хо­ри, по-ру­мун­сь­ки - «го­ра-ма­ре».

    Після не­са­мо­ви­тої, буй­ної, як п'яний чо­ловік, і без­ко­неч­ної, як по­хо­ронні го­лосіння, «гу­цул­ки», здат­ної вит­ру­си­ти ду­шу не гірше, ніж не­чис­та си­ла чи опівнічний блуд, роз­тяж­но-сповіль­не­на, ма­ло не схли­пу­юча ме­лодія «го­ра-ма­ре» - це все од­но, що наг­ла зу­пин­ка сер­ця, стри­бок по­тойбіч цього світу, чи як при­му­со­ве на­ма­цу­ван­ня на­осліп до­ро­ги до раю і доб­ровіль­ний вихід із пек­ла вод­но­час.

    Але ніде, ніхто й ніко­ли не по­яс­нить вам, чо­му са­ме так зву­чить ця ве­лич­на му­зи­ка над­г­ли­бо­ко­го ду­шев­но­го пот­рясіння. Ма­буть, той, хто пер­шим пок­лав по­чу­ту в собі ме­лодію на стру­ни, заз­нав усь­ого, що мо­же заз­на­ти чут­ли­ва в житті лю­ди­на, бо ук­ла­дав ті зву­ки в ритм, як у па­зу­ху: і тішив­ся, і пла­кав, чи, мо­же, тільки схли­пу­вав після ку­пе­лю в них… чи скри­ку­вав, як в очи­щу­вальній воді мо­роз­но­го по­то­ку.

    О, хто не знає, чим для гірської лю­ди­ни є «го­ра-ма­ре», то­му ніко­ли не пе­ре­ка­жеш навіть най­точніши­ми сло­ва­ми і бар­ва­ми див­ну, не­пе­ре­да­ва­ну суміш її суті, ані її нев­лов­но­го трагізму, як не вло­виш ніко­ли пе­чалі у вічно роз­гой­ду­ваній вітром сме­реці на вер­шині ска­ли.

    Спочатку повільна, ніби­то не­нав­мис­но ліни­ва, з усіх боків про­ше­на, а далі - все більш не­без­печ­на і гос­т­ра, во­на рап­то­во нак­ри­ває те­бе з го­ло­вою, як хви­ля. «Го­ра-ма­ре» про­ни­кає в лю­ди­ну не­чут­но - на­че сма­ко­ви­та, со­лод­ка от­ру­та сну у прис­па­ну лас­кою жінку, і скра­даєть­ся до не­вин­ної душі, як ла­си­ця під ко­ров'ячий дійок, і бо­ля­че ра­нить, не­мов ту­пий ніж, що вхо­дить у тіло над­сад­но, із тріском шкіри. А потім ця ме­лодія-злодій зап­ли­ває і роз­ли­ваєть­ся в жи­лах не­чут­но - так, як те­че рідна кров лю­ди­ни.

    …Спершу два кро­ки вліво, тоді два кро­ки впра­во - і зно­ву вліво, і зно­ву впра­во… після то­го маєш пра­во один раз обер­ну­ти­ся, але не кон­че… і далі вліво… впра­во… - і два при­рослі од­не до од­но­го тіла мо­ло­до­го і мо­ло­дої роз­гой­ду­ють­ся, ніби ма­ят­ник громіздко­го настінно­го го­дин­ни­ка, - не в силі одірва­ти­ся від чітко виз­на­че­но­го місця чи зміни­ти нап­ря­мок по­гой­ду­ван­ня. Ця без­по­щад­на у своїй хит­рості му­зи­ка-вип­ро­бу­ван­ня по­дає тан­цю­ючо­му пер­ший знак, та що там знак, - во­на вка­зує нап­ря­мок, яким відте­пер ці двоє ру­ха­ти­муть­ся тільки син­х­рон­но, тільки з тим, хто в цю мить три­має своїми ру­ка­ми твої па­лахкі до­лоні; зав­ж­ди і тільки ра­зом, не по­ру­шу­ючи тем­пу, не шу­ка­ючи іншо­го рит­му, лиш так, як у цім строгім і ве­личнім танці - не танці, а, швид­ше, при­людній, але без­мовній, клятьбі на дос­мер­т­ну вірність чи доб­ровіль­не раб­с­т­во ра­зом.

    І зно­ву два кро­ки впра­во… два вліво… під роз­ло­го-туж­ли­ву хви­лю скрип­ки чи тру­би, із ко­рот­ко­час­ни­ми, миттєви­ми зу­пин­ка­ми й об­ри­ва­ми, ніби­то пе­ред роз­вер­з­лим про­вал­лям… Ні, це не весільний та­нець - це жор­с­то­кий, не­люд­сь­кий при­пис все­вишніх сил про не­мож­ливість вий­ти за лінію на­пе­ред виз­на­че­ної тобі долі…

    О, весільна хо­ра для то­го, хто її чує, зву­чить, як по­пе­ред­жен­ня, ба, швид­ше - зав­час­ний подзвін, а мо­же, навіть по­пе­редній, і де­що нес­п­ра­вед­ли­вий ви­рок тріпот­ли­во­му з ра­дості люд­сь­ко­му сер­цю.

    Може, кра­ще б ніко­ли не йти до тан­цю під цю сум­ну, як жіно­ча до­ля, і без­ко­неч­но гос­т­ру, не­мов не­ми­ну­че за­не­се­на со­ки­ра історії над кож­ною чо­ловічою го­ло­вою, ме­лодію; мо­же, кра­ще сто­яти ос­то­ронь, підпер­ши нап­ру­же­ним тілом пар­кан чи де­ре­во, і прос­то слу­ха­ти, і ду­ма­ти… ду­ма­ти про все - аж від са­мо­го по­чат­ку світу, від Марії-Те­резії, як ка­жуть у цих го­рах, і до сьогодні, але са­мо­му; мо­же, кра­ще ніко­ли не бра­ти той навіки за­да­ний і незмінний за жод­них умов ритм: два кро­ки вліво, два впра­во… Бо ці ру­хи, од­но­час­но вповільнені дво­ма тан­цю­ючи­ми по­се­ред спо­рожнілої весільної підло­ги, - во­ни та­ки, ма­буть, вищі і за са­ме вінчаль­не при­ся­ган­ня, і сильніші за смо­лу оман­ли­вих нічних обіймів. Ті рит­ми про­тис­ку­ють­ся по­ра­ми під са­му шкіру навіть у тов­с­тошкіро­го, за­хо­дять, як заш­по­ри, як скал­ки, да­ле­ко під сер­це, а мо­же, скрип­ка їх за­га­няє та­ки в са­ме сер­це - і ти вже ніко­ли доб­ровіль­но не поз­бу­деш­ся тон­ко­го, май­же не­чут­но­го сто­го­ну ме­лодії, не ви­тис­неш йо­го із се­бе, як сер­це фу­рун­ку­ла, не виб­лю­неш і не вит­ра­виш - хіба що вмреш - і лиш тоді ски­неш­ся чарів цієї му­зи­ки, як чарів жи­во­го во­рож­би­та.

    Та навіть пе­ред смер­тю, ка­жуть старі діди, де­кот­рим лю­дям вчу­ваєть­ся ме­лодія «го­ра-ма­ре», бо ка­жуть, са­ме з та­ким роз­пач­ли­вим су­мом, та­ки­ми нек­вап­ни­ми кро­ка­ми - два вліво - два впра­во, щоб не спо­ло­ха­ти і не роз­ча­ви­ти лю­ди­ну рап­товістю, - дає про се­бе зна­ти близь­ка смерть…

    …О, Гос­по­ди ми­ло­сер­д­ний… Ми­хай­ло з Мат­рон­кою так і ру­ха­ли­ся на опустілій весільній підлозі: два кро­ки вліво - два впра­во, вліво - впра­во… а далі лиш гой­да­ли­ся, при­тис­нув­шись чо­ла­ми, і, зда­ва­ло­ся, що ці мо­ло­дя­та-си­ро­ти, хо­чуть на­пе­ред пе­ре­ва­жи­ти чи відсто­ро­ни­ти те, що на них че­кає в май­бут­нь­ому. Аж гості, а особ­ли­во око­виті жінки, поп­рик­ри­ва­ли свої пис­ки до­ло­ня­ми, не­мов та­кож на­ма­га­ли­ся за­та­му­ва­ти по­пе­ред­жу­вальні скри­ки про не­без­пе­ки, які не об­ми­на­ють в житті ніко­го і, оче­вид­но, не на­ва­жать­ся об­ми­ну­ти і цю па­ру… Бо якось так див­но та чуд­но для цього се­ла по­ки­да­ли підло­гу мо­лоді, що з бо­язні хотіло­ся їх пе­рех­рес­ти­ти…

 

***

 

    …АЛЕ В ЦЬОМУ селі дав­но ніхто ніко­му не ди­ву­вав, бо виділи в ньому вся­ке.

    Говорити - го­во­ри­ли про всіх пот­ро­хи, а ди­ву­ва­ти - не ди­ву­ва­ли. По­ду­маєш, ве­ли­ке діло: привів па­ру­бок із сто­рон­сь­ко­го бо­ку ма­ле, вер­т­ке, мов ящірка, але незмінно ти­хе і мов­чаз­не ди­ти­ня, яке не те що кри­во­го - ніяко­го - сло­ва, окрім «Дужі-здо­рові?», «Бо­же по­ма­гай!» і «Днюй­те з Бо­гом» ніко­му не ска­же. Міг би, щоп­рав­да, взя­ти якусь і свою, сільську, з ґоспо­дар­кою і фамілією, але вже як Бог дав: чу­жим си­ро­там та­кож доб­ра до­ля па­сує. Аби язик по се­лу не пус­ка­ла, як во­ро­ти­ло, та не моль­фа­ри­ла6 - а реш­та… най бу­де. Си­ро­та до си­ро­ти - мо­же, ко­лись доб­ри­ми ґазда­ми бу­дуть.

    Що чуд­на якась та див­на - то, мо­же, й доб­ре: чо­ловіка при собі бу­де три­ма­ти та й са­ма сво­го, а не чу­жо­го, три­ма­ти­ся бу­де. Бо во­но ж і та­ке трап­ляєть­ся: не встиг­не дівка з-під вінка виб­ра­ти­ся, а вже на очі стає роз­ко­са, як по чу­жих муж­чин­сь­ких ли­цях зас­т­ря­гає, ніби не має сво­го.

    А ця он­де стоїть по­се­ред дво­ру із скла­де­ни­ми, як до «отче­на­шу», до­ло­ня­ми - та й ди­вить­ся, ди­вить­ся на Ми­хай­ла - страш­но те ба­чи­ти збо­ку: че­кай, що так і при­па­де пе­ред ним, ніби пе­ред об­ра­зом, ще й ру­ку, як па­нот­цеві, поцілує.

    А Ми­хай­ло, не підво­дя­чи го­ло­ви, дро­ва ру­бає, та ко­ли-не-ко­ли якось так ве­се­ло свис­не у два пальці, ніби дідька наз­до­га­няє після досвітко­вих півнів, чи після дов­гої роз­лу­ки яку люб­ку на сіно кли­че.

    Матронка ут­ре білень­ким фар­туш­ком піт з йо­го чо­ла, дасть во­ди на­пи­ти­ся, та й по­те­че тон­ким ста­ном до ро­бо­ти. Чу­до, та й годі! Сла­ба якась, чи що… Між со­бою на «ви» звер­та­ють­ся.

    Це, діправ­ди, в їхньому селі не ди­во, ко­ли б во­на прос­то на «ви» ка­за­ла, як усі інші ґаздині. А то ж го­во­рить - ніби те «ви» сма­кує, і пе­ре­жо­вує, і роз­г­лад­жує, і пе­ре­ко­чує між зу­ба­ми, як со­лод­ку афин­ку чи ожи­ну. Уже за од­не оте звер­тан­ня не один би згріб її десь під обо­ро­гом чи в гри­му­чо­му по­тоці.

    Та чо­ловіки услід Мат­ронці навіть не приц­мо­ку­ють, як іншим кур­вам чи ла­си­цям. А чо­му - ніхто й ска­за­ти не го­ден. Чи то встид­но, чи бо­яз­ко, чи жаль та­кої дрібної жінки, в якої і в па­зусі не ду­же гус­то і яку під со­бою роз­ду­ши­ти бу­ло би лег­ко, не те, що згор­ну­ти в обіймах. І як ота ма­лослівна жер­д­ка - Ми­хай­ло - до­те­пер об­хо­дить­ся з нею? Бо то нап­рав­ду мо­ло­дич­ка, що мог­ла би жи­ти як не на чо­ловіковій до­лоні, то в па­зусі точ­но, хіба що ли­ше б за­ва­жа­ло во­лос­ся: Мат­рон­ка ма­ла та­ку гру­без­ну й дов­гу ко­су, що нею тричі об­ви­ва­ла го­ло­ву, так що весільний вінок друж­ки їй шу­ка­ли поміж во­лос­ся, як шу­ка­ли би мак ме­жи фа­со­ля­ми.

    Охочі до бесіди мо­ло­диці якось то бре­ха­ли, що Ми­хай­ло, пев­но, іще й не прис­ту­пав до неї, бо чо­го б то во­ни так ду­же лю­би­ли­ся, ніби іще до шлю­бу? І ди­ти­ни їй іще не зро­бив…