Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 17)

    Що бу­ло діяти? Зам­к­ну­ли ха­ту, ди­ти­ну заб­ра­ла Марія і вкла­ла в ко­лис­ку ко­ло сво­го хлоп­ця. Та й далі пос­ну­ло се­ло, як до цього.

    На ра­нок пе­ре­ка­за­ли в по­ло­ни­ну Ми­хай­лові.

    Так по­ча­ла­ся біда.

    …Михайло збіг зго­ри ще до по­луд­ня. Навіщось узяв у Марії спух­лу від пла­чу ди­ти­ну - і пішов до pri­ma­ra12. Їлаш­ко був доб­рим двірни­ком у Че­ре­мошнім - Ми­хай­ла з по­ло­ни­ни не че­кав, ли­ше зран­ку пос­лав двох ґаздів до ріки на по­шу­ки. А як тільки Ми­хай­ло став на поріг, двірник по­ра­див з бесіда­ми не за­тя­га­ти­ся і не ба­ри­ти­ся з роз­пи­ту­ван­ня­ми по лю­дях, а лиш іти на пост у жан­дар­мерію за­яви­ти про про­па­жу жінки. Їлаш­ко ту­ди вже за­явив, але тре­ба, що­би це зро­бив і Ми­хай­ло. Надії ве­ли­кої не­ма, та там зна­ють кра­ще, що діється в селі і навіть по­за йо­го ме­жа­ми… час та­кий, що тре­ба ки­да­ти­ся, ку­да мож­на, по­ки є ку­да і до ко­го…

    Лейтенант Лу­пул, на­чаль­ник од­но­час­но Че­ре­мош­нян­сь­кої жан­дар­мерії і при­кор­дон­но­го пос­та, по-ру­мун­сь­ки пос­те­рун­ку, мов­ч­ки вис­лу­хав Ми­хай­ло­ве повідом­лен­ня, дов­го кру­тив рідень­кий вус під но­сом, далі важ­ко зітхнув і ска­зав, ози­ра­ючись на відчи­не­не навстіж вікно, крізь яке сну­ва­ли му­хи, ніби пе­ревіряв, чи не­ма ко­го під стіною:

    - Мігаю, за­раз у нас ду­же три­вож­но… ско­ро ба­га­то чо­го мо­же зміни­ти­ся… але жінку твою шу­ка­ти бу­де­мо. При­мар пос­лав своїх лю­дей, ми да­мо своїх. Бу­де­мо по­ма­га­ти.

    Непевні сло­ва Лу­пу­ла про йо­го три­во­гу Ми­хай­ло про­пус­тив повз ву­ха - він на­че здурів від невідо­мості. Про­те нес­подіва­но за­пи­тав лей­те­нан­та:

    - А мо­же, Мат­рон­ку вкра­ли на той бік по­ля­ки?! Во­на ж поп­ри ріку ко­ро­ву па­се. А те­пер хо­чуть ви­ку­пу?

    Начальник жан­дар­мерії зітхнув уд­ру­ге:

    - Мігаю, на тім боці вже ско­ро рік, як не по­ля­ки. Там те­пер ору­ду­ють совіти.

    - У ме­не до то­го інте­ре­су не­ма… - мля­во пе­ре­бив.

    - Маю свою гри­жу…

    Лейтенант зітхнув ут­ретє:

    - Зате в них є інте­рес ба­га­то до чо­го… Але, ду­маю, ко­го-ко­го, а Мат­рон­ку во­ни не вик­ра­да­ли… не бу­ло на­що… Іди, ґаздо, до­до­му, а я дам тобі підмо­гу на по­шу­ки. Бог доб­рий - пе­ре­жи­ве­мо і це… - закінчив Лу­пул і чо­мусь поп­лес­кав Ми­хай­ла по пле­чу.

 

***

 

    ДРУГУ ДО­БУ ЧИ не тре­ти­на че­ре­мош­нян­сь­кої муж­сь­кої че­ляді шу­ка­ла Мат­рон­ку - а жінка щез­ла, як річко­ва няв­ка. Ніби за­па­ла­ся жи­ва лю­ди­на в зем­лю без­слідно - аж страш­но бу­ло ду­ма­ти, що та­ке мог­ло тра­фи­ти­ся в люд­но­му місці, і ніхто то­го й не помітив. Іншим ра­зом кур­ка роз­г­ре­бе гряд­ку в сусідськім го­роді - а на дру­го­му краю се­ла ґаздині вже ва­дять­ся13 про цю дур­нич­ку. А тут та­ке… Так, ніби­то лю­ди в той день од­но­час­но пов­ля­га­ли­ся спа­ти зза­по­луд­не, і ніби­то за цілий вечір ніхто ні до ко­го не йшов лу­га­ми чи то по­тай­ки, чи на по­вен зріст; і ніхто в той вечір не зби­рав бе­ре­га­ми овечі бу­буш­ки; ні тра­ву не ко­сив, ні дров до­до­му з лу­гу не тя­гав. Ну, ніби­то осліпло враз усе се­ло, чи шнур­ком по­су­ну­ло іще до за­хо­ду сон­ця в пос­телі - і зас­ну­ло, як вмер­ло, і не об­хо­ди­ло йо­го ніщо на світі, окрім твер­до­го сну.

    Тим ча­сом у лузі над рікою не ли­ши­ло­ся жод­но­го ку­щи­ка чи камінчи­ка, під який не за­зир­нув би уби­тий го­рем Ми­хай­ло після всіх, хто за­зи­рав ту­ди до нього, до­по­ма­га­ючи шу­ка­ти Мат­рон­ку. Він заг­ля­дав, як во­ро­на в кістку, зсу­вав з місця каміння і роз­ки­дав за­го­тов­ле­не ки­мось до ви­но­су ріща, по­дов­го цю­кав ніко­ли й ніким не зай­ма­ну при­бе­реж­ну твердь, чи не за­па­деть­ся де, або не зм'якне, - але жод­но­го сліду, що дав би бо­дай мізер­ну надію, не зна­хо­див. Хіба що ду­же по­то­ло­чені уз­довж са­мої во­ди тра­ви та важкі, мов ко­вані, - яв­но не жіночі - сліди на піску. Але ні, не так, Ми­хай­лові відкри­ли­ся не прос­то сліди - а ціла ту­пот­ня­ва слідів біля са­мої во­ди, мов­би на піску го­па­су­ва­ло ціле військо чи тов­к­ла­ся, - як у дур­но­му ро­зумі - не зна­ючи, ку­ди прис­та­ти, доб­ра че­ре­да ху­до­би, а потім рап­то­во ка­ну­ла у во­ду. Але ні сліду ху­до­би, ні сліду жіно­чої ніжки, бо­дай паль­чи­ка від її постіль­ця, Ми­хай­ло не знай­шов, хоч Юр­ко Ог­рон­ник дав йо­му свій ста­рий - ще з ав­с­трійсь­кої вой­ни бінокль. Та навіть ко­ли й був який слід, то далі ішла ріка…

 

***

 

    ЩОБ ВАМ ЛЕГ­ШЕ уяви­ти та­ку - май­же неп­рав­до­подібну - кар­ти­ну таємни­чо­го зник­нен­ня не німої, не глу­хої, до то­го ж дав­но ту­теш­ньої жінки вод­но­мить і без­слідно, бу­ло б доб­ре де­таль­но опи­са­ти цю місцевість, рель­єфи, роз­та­шу­ван­ня ріки, дов­ко­лишніх сіл і навіть… сусідніх дер­жав, оскіль­ки опи­су­вані події сто­су­ють­ся чер­в­ня 1940 ро­ку ми­ну­ло­го ти­ся­чоліття.

    Так ось. По два бо­ки мілко­го на­весні і пов­но­во­до­го влітку, але не­за­леж­но від по­ри ро­ку, зав­ж­ди гомінко­го і спішно­го Че­ре­мо­ша, між горбів і ки­чер, не­мов у гли­бокій жіночій па­зусі, гнізди­ли­ся двоє гірських сіл з од­на­ко­вою наз­вою - Че­ре­мош­не. Ко­ли б мож­на бу­ло ди­ви­ти­ся на них з ви­со­ти пта­ши­но­го поль­оту чи хо­ча би із се­ре­ди­ни ріки, то се­ла відби­ва­ли­ся між со­бою так са­мо од­на­ко­во, як відби­ваєть­ся люд­сь­ке об­лич­чя у дзер­калі. Спо­конвіків меш­канці обид­вох Че­ре­мош­них го­во­ри­ли май­же од­на­ко­вою ма­те­рин­сь­кою мо­вою, і од­на­ко­во скла­да­ли ру­ки до од­на­ко­во­го «отче­на­шу», в один і той же день свят­ку­ва­ли Різдво і Ве­лик­день, і навіть одяг у них був схо­жий, і клять­би, і по­дя­ки, лиш віта­ли­ся лю­ди по два бо­ки ріки тро­хи інак­ше, ото май­же і вся різни­ця.

    Але час від ча­су їхня дідівщи­на пе­ре­хо­ди­ла від однієї дер­жа­ви до іншої, мов­би без­воль­на жінка в ру­ки більш удат­но­го чо­ловіка, - і че­рез те час від ча­су і ба­га­то років, так ба­га­то, що во­ни іноді трам­бу­ва­ли­ся в століття, лю­ди попід гор­ба­ми-близ­ню­ка­ми бу­ли розділені кор­до­ном, який про­хо­див як­раз по се­ре­дині не при­чет­ної до та­ких змін ріки.

    У той день, ко­ли наг­ло оси­ротілий Ми­хай­ло за­зи­рав чи не під ко­жен камінь у при­бе­реж­но­му лузі, йо­го Че­ре­мош­не на­ле­жа­ло Ру­мунії, де Бо­гом і ца­рем для йо­го підда­них слу­жив ко­роль Мігай, а тут, на саміській ок­раїні Ro­ma­nia ma­re14, у за­би­то­му в го­ри селі над Че­ре­мо­шем, ца­ря­ми й Бо­га­ми бу­ли ко­ролівські по­се­ред­ни­ки - слу­живі во­яки місце­вої жан­дар­мерії на чолі з лей­те­нан­том Лу­пу­лом та місцеві дідичі.

    Коли, хто і скільки пра­вив по той бік ріки, Ми­хай­ло не ду­же знав, але знав точ­но, що за йо­го пам'яті муш­т­ру­ва­ли там люд польські па­ни та іще шан­дарі чи жовніри.

    Та від ми­ну­лої осені, відко­ли по­биті німцем по­ля­ки всту­пи­ли­ся з там­то­го краю, а точніше, від 17 ве­рес­ня 1939 ро­ку, у дзер­каль­но відби­то­му че­рез ріку Че­ре­мош­но­му по­ряд­ку­ва­ли совіти. Во­ни, на Ми-хай­ло­ве зди­ву­ван­ня, у цьому році свят­ку­ва­ли Різдво і Ве­лик­день в один і той же день, що й по цей бік річки.

    …Михайло си­дить на дамбі і, чи не впер­ше, ди­вить­ся з глу­хою неп­ри­яз­ню, а, мо­же, навіть зло­бою по­тойбіч во­ди, де все вид­но, як на до­лоні, і без бінок­ля. Скільки там тої ріки? Жа­ба мо­же пе­рес­ко­чи­ти з цього бо­ку, особ­ли­во, ко­ли ріка обміліє, а жа­ба за­хо­че по­чу­ха­ти­ся об камінь на іншо­му боці. У двох особ­ли­во мілких місцях, там, де каміння шкірить­ся над гри­вас­тою хви­лею, ріку пиль­ну­ють сму­гасті при­кор­донні стов­пи, один з яких не­дав­но поміня­ли совіти, але він був май­же та­кий, як при Польщі, тільки більш хит­ли­вий, бо не ду­же доб­ре закріпле­ний. Ко­ли-не-ко­ли по обид­ва бо­ки бе­регів неспішни­ми кро­ка­ми міря­ють рінь при­кор­дон­ни­ки з ка­рабіна­ми, мов­ч­ки зир­ка­ючи од­не на од­но­го по­че­рез во­ду, як роз­ми­на­ють­ся пос­то­ви­ми.

    Хоча, як­що бу­ти вже геть зовсім точ­ним, то на цім, ру­мунськім, боці охо­чим прис­ту­пи­ти до ріки са­ме в цьому місці, звідки Ми­хай­ло ди­вить­ся вов­ком, не так прос­то: за лу­гом, де па­сеть­ся люд­сь­ка ху­до­ба, уз­довж кру­то­го об­ри­вис­то­го бе­ре­га ви­сочіє дов­же­лез­на дам­ба - укріплен­ня, вик­ла­де­на з доб­ро­го річко­во­го ка­ме­ню іще за ав­с­трійсь­ких по цей бік часів, відго­род­жу­ючи лу­ги від во­ди. Точніше, навіть не так: дам­ба не стільки відго­род­жує, скільки підпи­рає об­ри­вис­тий бе­рег-ска­лу, який різко фіксує сільські межі за де­ся­ток метрів від кор­до­ну.

    Розказують старі лю­ди, що укріплен­ня зво­ди­ли цілий рік, а потім ще дов­го на­си­па­ли і вирівню­ва­ли місце між ска­лою і дам­бою, де нині гнуть­ся під вітром кущі і па­сеть­ся гро­мад­сь­ка ху­до­ба. Дам­ба під ска­лою до­те­пер подвійно убез­пе­чує більшу час­ти­ну Че­ре­мош­но­го від по­ве­ней, тоді як на дру­го­му боці прИй­ш­ла рап­то­во во­да нерідко за­ли­ває го­ро­ди і навіть ха­ти. Але про­ти­леж­ний бе­рег по­логіший, більш рівнин­ний, і то­му відби­ва­ти во­ду від нього дам­бою важ­че. А мо­же, прос­то ніко­му зор­ганізу­ва­ти доб­ру спра­ву.