Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 19)

    Чухаються по два бо­ки шан­дарі і жовніри - а охо­чих до бесіди ґаздів не поспіша­ють роз­га­ня­ти на­гай­кою. Мо­же, своїх лю­бок-кобіт зга­ду­ють? А по­ки зга­да­ють, що ґаздам слід роз­мов­ля­ти од­но­му по-поль­сь­ки, а іншо­му - по-ру­мун­сь­ки, ґазди, ди­ви­ся, уже роз­тек­ли­ся між ха­та­ми, як дим. Чи до жінки, чи до люб­ки… та все од­но до жінки…

 

***

 

    ВІД МИ­НУ­ЛОЇ ОСЕНІ, відко­ли на Ґаліцію21 прий­ш­ли совіти, на той бік утек­ло па­ру лю­ду і з Ми­хай­ло­во­го се­ла. Чо­го? Для чо­го? Що їм вий­ш­ло з тої втечі - Бог знає. Але ніхто більше не чув - не видів від них ні привіту, ні одвіту і ніяко­го іншо­го зна­ку, так, ніби лю­дей віднес­ла во­да без сліду; хіба що про Ку­ри­ка бре­ха­ли, що си­дить десь по той бік у тюрмі… Але чи прав­ду ка­за­ли, чи та­ки бре­ха­ли, хто знає? Лю­ди такі - бре­ха­ти вміють ліпше, ніж прав­ду ка­за­ти.

    Михайло в то­му не ро­зуміє, бо то ґаздівства не сто­суєть­ся, а йо­го інте­ре­сує лиш ро­бо­та і гос­по­дар­ка, але, Бо­же прос­ти, Ку­рик у селі та­кий був ка­ламітний22, що ще тро­хи - і тут тюр­му був би собі за­ро­бив. Якісь такі то лю­ди є, що самі на свою го­ло­ву гри­зо­ти шу­ка­ють. Але то їхня спра­ва. Прав­да, в Ку­ри­ка гро­ма­да дітей тут ся ли­ши­ла… І як то мож­на бу­ло тіка­ти від своєї крові, а все на крішеч­ку23 та­кої ма­лень­кої жінки, як Ку­рич­ка, зва­ли­ти? Од­нак, щось тяг­ну­ло чо­ловіка ту­ди, на Ґаліцію, сильніше від дітей і від жінки… Щось тяг­ну­ло. Он­деч­ки Ми­хай­ла вер­с­тат і со­ки­ра тяг­нуть так, як не тяг­не ні кор­ч­ма, ні на­бу­ток. Мо­же, йо­му та­кож хтось ди­вує, як ди­вує те­пер Ми­хай­ло Ку­ри­кові і тим, що здиміли з Ку­ри­ком по той бік.

    …Дивиться Ми­хай­ло з дам­би на дру­гий бік - і чує, що, мо­же, впер­ше в житті сер­це йо­го ко­ле. І чує він якусь не­яс­ну три­во­гу, так, ніби­то за­раз йо­го має ук­рас­ти оцей по­ло­вик24, що мер­т­во ви­сить над кар­ком, як над мер­шею25, ніби справді цілить­ся в са­ме тім'я.

    Михайло підво­дить­ся з дам­би, бе­ре в ру­ки бук - і далі на­мо­тує до­ро­гу в лузі. Укот­ре спус­каєть­ся до во­ди і зблизь­ка зно­ву вдив­ляєть­ся на той бік. Звідти віє хо­ло­дом і та­кою ж не­яс­ною три­во­гою. А вже ж ми­нає чер­вень… Ско­ро мож­на бу­де де­ре­во в лісі на сто­ляр­ку ру­ба­ти. Те­пер ще не мож­на - мо­же бу­ти чер­ви­ве. Сто­ляр­ка струх­лявіє ско­ро.

 

***

 

    …ІЩЕ ЛИШ ТІЛЬКО зоріло, як Ми­хай­ло по­чув обе­реж­ний стук у вікно.

    На ґанку сто­яв де­що роз­губ­ле­ний лей­те­нант Лу­пул з ка­рабіном на плечі.

    У Ми­хай­ла об­мер­ло сер­це.

    Лупул за­го­во­рив по-на­шо­му, чим ще більше зди­ву­вав Ми­хай­ла: ко­ролівські стражі так доб­ре пиль­ну­ва­ли сільських лю­дей бу­ко­ви­ми «со­роківни­ка­ми»26 за по­ру­шен­ня ука­зу vor­bi­ti ro­ma­nes­te27, що не од­на мо­ло­ди­ця і не раз відмо­ви­ла своєму люб­чи­кові, аби не по­ка­зу­ва­ти пругів і синців на тілі, от­ри­ма­них за свій язик, який не хотів обер­та­ти­ся в роті не по-своєму. Так що Ми­хай­ло, за­чув­ши рідну, а не ру­мун­сь­ку мо­ву від то­го, хто увесь час три­мав бу­ка над се­лом, за­каш­ляв­ся.

    А Лу­пул тим ча­сом ти­хо, май­же по­шеп­ки го­во­рив:

    - Не бійся, dom­nu­le28 Мігаю. Нічо­го не тра­фи­ло­ся. Я лиш прий­шов ска­за­ти, що ми ви­би­раємо­ся із Че­ре­мош­но­го. Зав­т­ра-по­зав­т­ра тут бу­дуть совіти. Мо­же ста­ти­ся по-вся­ко­му, Мігаю. Але скрізь є живі лю­ди, мо­же, і в них во­ни є. То ти не стис­кай­ся, а йди й ка­жи, що в те­бе про­па­ла жінка, а ма­ма циць­ко­вої ди­ти­ни. Во­ни мо­жуть щось зна­ти… - Лу­пул по­ду­мав іще якусь мить і до­дав: - Тяжкі ча­си нас­та­ють… За­мель­ду­ва­ти - за­мель­дуй, але ні на ко­го твер­до не сподівай­ся. Шу­кай свою жінку сам.

    Теплий після пос­телі, Ми­хай­ло іще дов­го ди­вив­ся з ґанку на ку­ря­ву пе­ред­в­ранішніх по­рохів, зби­тих гру­би­ми пос­то­ла­ми де­сят­ка доб­ре муш­т­ро­ва­них, але по­га­но вбра­них Лу­пу­ло­вих во­яків, що по­волі зни­ка­ли на вузь­ко­му сільсько­му гос­тин­цеві в нап­рям­ку Бе­ре­го­ме­та, а за ни­ми гна­ло­ся півня­че ку­курікан­ня та со­ба­че цях­котіння.

    …А че­рез день, в опо­луд­не, до­нес­ли лю­ди, що в Че­ре­мош­но­му зміни­ла­ся вла­да…

    Сиротливо по­топ­тав­шись на своєму подвір'ї, Ми­хай­ло пішов до жидівської кор­ч­ми ку­пи­ти наф­ти29, та, вид­но, нев­час­но - впер­ше на йо­го пам'яті кор­ч­ма бу­ла зак­ри­та. Не­пус­то лю­ди ка­жуть: не­ма щас­тя змал­ку, то й до ос­тан­ку. Ми­хай­ло кілька разів по­тор­гав двері, за­зир­нув у нез­вич­но прик­риті вікон­ни­ця­ми вікна, неспішни­ми кро­ка­ми об­пе­ре­зав подвір'я: мо­то­рош­на ти­ша сто­яла на зав­ж­ди гамірній гос­поді - навіть не бу­ло вид­но як взимі, так вліті го­ло­пу­зих, але у незмінних яр­мул­ках гос­по­да­ре­вих синів-трійнят - Йось­ки, Да­ви­да і Яко­ва.

    Михайло навіщось прик­лав ву­хо до сінеш­них две­рей кор­ч­ми. Дов­ший час звідти та­кож важ­ко ди­ха­ла ти­ша - лиш бу­ло чу­ти, як миші на го­рищі сов­га­ли горіхи, та під роз­сох­ли­ми дра­ни­ця­ми да­ху ло­потів вітер. А далі з-за две­рей по­чув­ся шурхіт, так ніби хто об­ди­рав ку­ку­руд­зяні ка­ча­ни; потім двері оз­ва­ли­ся скрад­ли­вим, ледь чут­ним го­ло­сом Ла­за­ря Ка­пе­ту­те­ра - гос­по­да­ря кор­ч­ми:

    - Чуєте, мам­цю… ішли би ви собі до ха­ти… і не мо­зо­ли­ли би отут ко­му без пот­ре­би очі… У ме­не, мам­цю, наф­та є, але ці нові ба­тя­ри із зірка­ми і ка­рабіна­ми прий­ш­ли на­дов­го, мо­же, навіть так на­дов­го, що й до­че­ка­ють­ся моєї з Са­рою смер­ти. І ви мені бу­де­те ка­за­ти, що во­ни так ба­га­то - аж до моєї смер­ти - наф­ти ма­ють?! При­ся­га­юся своєю ли­сою го­ло­вою, що во­ни ще да­дуть нам жа­ру, а не лиш наф­ти… так що, по­будь­те, мам­цю, без світла. Дни­на те­пер дов­га. Світи­ти не тре­ба. А там - як Бог дасть… Робіть, мам­цю, без світла діти. Так, як ро­би­мо ми з Са­рою. А є діти - не тре­ба наф­ти, бо є гри­зо­ти з дітьми. А не бу­де нас - не тре­ба й наф­ти. За­те ли­шать­ся діти.

    Зітхнув Ми­хай­ло, не відповівши за двері Ка­пе­ту­те­рові й сло­ва, і по­дав­ся так, як був - з по­рож­нь­ою каністрою до Гер­ш­ко­во­го мли­на - ку­ку­руд­зяні кру­пи заб­ра­ти, що Гер­ш­ко по­го­див­ся їх виміня­ти на но­ве вікно. Вікно Ми­хай­ло ще два тижні то­му відтрад­жу­вав30 мель­ни­кові, а кру­пи заб­ра­ти не встиг­нув.

    Білий від ста­рості чи від осілої на нього му­ки, зав­ж­ди за­по­пад­ли­во усміхне­ний і незмінно рух­ли­вий влас­ник мли­на та єди­ної сільської олійні сидів те­пер при вході в млин ма­ком. Ні, не так: Гер­ш­ко сидів не при вході, а чо­мусь прос­то на ве­ли­чез­но­му, як острів, оваль­но­му ка­мені пе­ред вхо­дом, увесь у чор­но­му, із мер­т­во скла­де­ни­ми на колінах ру­ка­ми. Він дов­го мов­ч­ки ди­вив­ся не стільки на Ми­хай­ла, скільки крізь нього, а потім ти­хо ска­зав:

    - Правдивій лю­дині не шко­да навіть своє відда­ти… Бе­ри, люб­чи­ку Мой­шо, два, а то й три міхи кру­пи і не­си до­до­му, по­ки я не пе­ре­ду­мав… Мо­же прий­ти та­кий час, що бу­де­мо, як миші, шу­ка­ти зер­нят­ка, а йо­го не бу­де ко­му да­ти, а ти тоді зга­даєш доб­ро­го Гер­ш­ка і поділиш­ся з ним своїм мо­зо­лем. Прав­ди­во го­во­рю, Мой­шо?

    - У ме­не вже та­кий час нас­тав… - пе­ре­мов­чав­ши, стис­нув пле­чи­ма Ми­хай­ло і сів на поріг мли­на.

    - О, ні, доб­рий чо­ловіче! - за­хи­тав Гер­ш­ко го­ло­вою так, ніби знав щось йо­му лиш відо­ме. - У те­бе всього лиш про­па­ла жінка. Це ли­ше твоя, хоч і ве­ли­ка, біда. Але жінка знай­деть­ся. По­пом­ниш мої сло­ва. А сьогодні надійшли такі ча­си, що колісни­ця їде - і лю­ди­ни не ба­чить. Пе­реїде - і не спам'ятаєшся, що вже ні те­бе не­ма, ні совісти твої, ні чес­ти. Чо­ловік один, а колісни­ця кож­до­го ра­зу дру­га. Ро­зумієш, Мой­шо? Кож­до­го ра­зу дру­га! А чо­ловік один.

    - Що ви та­ке го­во­ри­те, Гер­ш­ку?

    - Не знаю шо, але го­во­рю прав­ду. Ніхто мені її не ка­зав, але я чую. Шкіра моя го­рить, бо чує: ця колісни­ця, що в'їха­ла сьогодні в на­ше жит­тя, не об­ми­не ані німо­го, ані сліпо­го, ані хрис­ти­яни­на, ані іудея. По­пом­ниш мої сло­ва, доб­рий чо­ловіче… А те­пер бе­ри свою і мою кру­пу, ду­май, що то на­ша, і хо­вай її по­далі від люд­сь­ких очей…

    А тобі ска­жу та­ке: не мо­же бу­ти, що­би жад­на ду­ша не чу­ла - не виділа сліду твої жінки. Не мо­же бу­ти! Те, чо­го не тре­ба, ці лю­ди-юди ви­дять і зна­ють… Але та­ка по­га­на люд­сь­ка при­ро­да, доб­рий чо­ловіче…

    Михайло топ­тав­ся по се­лу, як у дур­но­му ро­зумі. І ве­ли­ко­го сон­ця не бу­ло. І в го­ро­дах пов­но ро­бо­ти, а лю­ди якось за­ши­ли­ся по ха­тах, що й за­го­во­ри­ти не­ма до ко­го. Хіба що ото ко­ло дзвіниці тро­хи че­ляді зібра­ло­ся. Але то все ті, з ким Ми­хай­лові не ду­же до бесіди. Во­ни ко­ло Ку­ри­ка більше оши­ва­ли­ся.

    Вхід до дзвіниці чо­мусь був пе­ре­го­род­же­ний фірою. На фірі сиділи зайшлі в се­ло во­яки у бла­генькій, доб­ре вицвілій ко­рич­невій військовій формі, роз­би­тих чо­бо­тах, а хто і в пос­то­лах з бе­ре­зо­вої ко­ри, і з ка­рабіна­ми по­че­рез пле­че. Між че­ляд­дю і во­яка­ми йшла якась не ду­же жва­ва бесіда.

    З кап­лич­ки, що по­руч із дзвіни­цею, вти­ра­ючи краєм хус­т­ки очі, вий­ш­ла Ва­си­ли­на Ма­куш­ко­ва, а за нею Дмит­ро По­по­вич - іще добрісь­кий дідок із оп­ришківсь­ким топірцем у правій руці, та й собі прис­та­ли до Ми­хай­ла, що кру­тив кри­нич­ну кор­бу на подвір'ї вчо­раш­ньої шко­ли. По­по­вич сів на низь­ке, ма­ло не під са­му зем­лю круг­ле цям­рин­ня, на­бив тю­тюн­цем мун­д­ш­тук і за­па­лив люль­ку, та якусь та­ку но­са­ту, як Гафія Бер­ло­ва - весільна пані ку­хар­ка з Че­ре­мош­но­го. За­фай­ку­ва­ла собі й Ва­си­ли­на, раз по раз за­тя­гу­ючи но­сом схли­пи.