Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 20)

    - Чого ви сли­ни­те­ся, не­бо­го? - як міг лагідно, за­пи­тав Ми­хай­ло, по­да­ючи їй гор­ня во­ди. - У ме­не, чу­ли? жінка про­па­ла, циць­ко­ва ди­ти­на ли­ши­ла­ся, і я не пла­чу… що плач по­мо­же?

    Василина за­тяг­ну­ла­ся за­паш­ним ди­мом, пот­ри­ма­ла в носі, а по­то­му ви­пус­ти­ла крізь ніздрі в'юнки­ми кільця­ми:

    - Флинькаю31, Міську лю­бий, бо, як на­ду­маю, що нас усіх тут че­кає, то й камінь би зап­ла­кав. Ти по­ди­ви­ся на оцю го­лод­не­чу, що заб­ра­ла­ся в наш край! Ска­жи, мені, Міську срібний, що во­ни нам мо­жуть зро­би­ти доб­ро­го і що мо­жуть да­ти доб­ро­го, ко­ли самі ма­ло не го­ли­ми сра­ка­ми світять?! А по­ди­ви­ся на їх онучі! А на оті пос­то­ли, з бе­ре­зо­вої ко­ри спле­тені. Ви­диш, ти що­день хо­диш у добрісь­ких свин­сь­ких пос­то­лах. А на про­лю­день маєш те­лячі ви­роб'єки32. Так чи не так? -са­ма пи­та­ла і са­ма собі відповіда­ла Ва­си­ли­на. - То по­ду­май собі у своїй го­лові, що у них мо­же бу­ти на про­лю­ди, про неділю чи свя­то, як­що во­ни пер­ший раз сту­пи­ли ме­жи такі ґречні, як ми, ґазди, го­лод­ран­ця­ми?! Тяжкі ча­си нас че­ка­ють, Міську. Зга­даєш мої сло­ва.

    Ти пам'ятаєш на­шо­го діди­ча Фло­рес­ку­ла? Ой, не пам'ятаєш, ти ще май ма­лий тог­ди був. А хо­ча би зга­дай на­шо­го двірни­ка Їлаш­ка, що діди­чем ніко­ли не міг бу­ти. Чо­ловіче, чи ти видів ко­лись їх ко­ло лю­дей як будь, із лат­ка­ми, пом­няц­ка­ни­ми33, ніби їх пси тя­га­ли? Та ніко­ли! А ти пам'ятаєш, як від ріки мож­на бу­ло видіти поль­сь­ких панів з то­го бо­ку, завсігди вик­ва­со­ва­них, як до шлю­бу? То та­кож бу­ла вла­да. Ти то­го не пом­ниш, бо ти ще май ма­лий був, але я доб­ре чую на собі й по­те­пер ра­хо­вані Фло­рес­ку­лом бу­ки за зру­ба­ну не в то­му місці де­ре­ви­ну… Дідич був гра­мот­ний, аку­рат­ний і чис­тий, а який по­га­ний та лю­тий був до лю­дей! То що ти собі ду­маєш, та­ке обірва­не і ніяке, як оце, що плює пе­ред дзвіни­цею, і не зна­ти, де йо­му пуп ру­ба­ли, мо­же бу­ти май ліпше чи добріше, як ру­мун­сь­кий жан­дарм чи уче­ний дідич? Ти собі го­ден на­ду­ма­ти, що хтось з пос­те­рун­ку міг би плю­ва­ти­ся пе­ред цер­к­ви?! А ти пи­таєш, чо­го я хли­паю… Ой, чує моє сер­це, це нам так не ми­неть­ся.

    Дмитро По­по­вич мов­ч­ки слу­хав Ва­си­ли­ну, цю­ка­ючи топірцем гравій нав­ко­ло об­не­се­ної де­ре­вом і нак­ри­тої бля­хою круг­лої кри­ниці, а далі й собі ви­пус­тив дим крізь білі, за­ко­чені до­го­ри, ву­са:

    - Видиш, Міську, прав­ду ка­же Ва­си­ли­на: нічо­го з це­го доб­ро­го не бу­де.

    - Ви так ду­маєте? - пе­ре­пи­тав для го­дить­ся Ми­хай­ло.

    - А ти по­ди­ви­ся на їх офіцерів, що сну­ють се­лом, як оше­ленні. Я на ав­с­т­рийській войні не був стар­шим офіце­ром, я був всього лиш стар­шим ку­да пішлють - сол­да­том. А по войні я ще два ро­ки слу­жив у армії. То мо­жу тобі ка­за­ти не гірше від ро­зум­но­го, як во­но і що во­но бу­де. То ска­жу, тобі, Міську, що навіть я, ко­ли був сол­да­том, за­дур­но так не бігав та по­ро­хи не зби­вав до­ро­гою, пу­жа­ючи псів, як ці те­пер шу­ру­ють від дзвіниці до жан­дар­мерії, ніби їм по­ми­ли­ло­ся в го­лові. Ти ж ви­диш, на­ша Ан­ни­ця-бідан­ка, що стра­ти­ла ро­зум, - і та по се­лу хо­дить по­важ­но, навіть ко­ли їй у го­ло­ву вда­ряє. Що ру­ка­ми ма­хає - то нічо­го. Але на лю­дей страх не на­во­дить. А ці якісь такі нар­вані. Нер­вові лю­ди не мо­жуть зас­по­коїти дру­гих лю­дей.

    Михайло ди­вив­ся від кри­ниці до дзвіниці - і чув роз­ли­ту в се­ре­дині га­рячість від то­го, що все бу­ло так, як ка­зав ко­лишній ав­с­трійсь­кий во­яка По­по­вич:

    - Скажи мені, щось го­рить чи па­лає, що во­ни ме­ту­шать­ся і лиш лю­дям нер­ви роб­лять? Як но­ва вла­да, Міську, при­хо­дить лю­дям го­ло­ви ка­ла­мо­ти­ти34, то во­на має бу­ти сте­пен­на, со­покійна, аби вти­хо­ми­ри­ти на­род, як хо­че, аби бу­ло доб­ре там, ку­да во­на при­хо­дить. А як так - га­лай-па­лай… Ми це вже не раз виділи.

    Я так собі ду­маю… Прий­ш­ли - ну, то й доб­ре. Зберіть лю­дей до по­ряд­ку. Роз­тол­куй­те, що до чо­го.

    Бо во­ни ще не встиг­ли прий­ти, а сла­ва іде пе­ред ни­ми. Там то на Ук­раїні який го­лод був, а во­ни нам про це ска­за­ли? Не ска­за­ли. Пе­ре­ка­зу­ва­ли лю­ди з Ґаліції, що стільки звідти са­мих ґаздо­ви­тих лю­дей заб­ра­ли у світ, і навіть фамілія не знає, де во­ни й що во­ни. То хто бу­де ди­ха­ти на них рівно? Як во­ни не всю прав­ду ка­жуть -то щось, зна­чить, є. А ти ди­ви­ся, яка у світі ко­лот­не­ча ро­бить­ся. По­жар. А тут тобі ще й та­кий по­жар роб­лять у людськім нутрі, що не знаєш, чим йо­го прий­деть­ся га­си­ти.

    Так що прав­ду ка­же Ва­си­ли­на, нічо­го доб­ро­го не че­кай, лиш шу­кай свою жінку, бо то твоя найбіль­ша при­ятель­ка, а більше чо­ловікові в цім світі ніхто не є при­яте­лем.

    - Що мені до них, ко­ли в ме­не своя гри­зо­та? -не­пев­но за­пи­тав Ми­хай­ло, див­ля­чись то до дзвіниці, то на Ва­си­ли­ну з По­по­ви­чем.

    - Е-е-е, не ска­жи… Ти ду­маєш, що ти без них обійдеш­ся, але во­ни без те­бе не обійдуть­ся точ­но. Точ­но тобі ка­жу, Ми­хай­ле! І не ду­май навіть!

    А далі Ми­хай­ло ски­нув пе­ред обо­ма ка­пе­лю­ха і побрів по­рож­нь­ою ву­ли­цею до­до­му.

    Навпроти дзвіниці іще до­не­дав­на місти­ла­ся ру­мун­сь­ка жан­дар­мерія. Те­пер на її ґанку сиділи ті самі во­яки, що пе­ред цим пе­ре­го­род­жу­ва­ли вхід до дзвіниці, і далі плю­ва­ли на зем­лю гар­бу­зо­ве насіння. Го­во­ри­ли між со­бою го­лос­но, так, що Ми­хай­ло навіть розпізна­вав де­які сло­ва. Але їх мо­ва бу­ла тро­хи не на­ша… і Ми­хай­ло не пішов до них мель­ду­ва­ти. Йо­го жінка - йо­го гри­зо­та. Лиш за­вер­нув до Марії по ди­ти­ну.

    - Ви би, Ми­хай­ли­ку срібний, якось заг­ла­гоїли35 ди­ти­ну. Да­ли би квач з ма­ко­вин­ня - хоч би спа­ла. Бо так дві добі біднят­ко без циць­ки пла­че - во­лос­ся на го­лові ди­ба стає. Та й гри­жу мо­же з пла­чу діста­ти.

    - Я даю ди­тині ку­ле­шу і мо­ло­ка Марія при­но­сить. Та й ди­ти­на все більше у Марії, дай Бо­же, їй здо­ров 'я. А ма­ко­вин­ня да­ва­ти не бу­ду. Ди­ти­на має бу­ти ро­зум­на. Знай­деть­ся Мат­рон­ка - ди­ти­ну відго­дує.

    - …Щось бу­ду ка­за­ти вам, Ми­хай­ли­ку ґреч­ний, але не май­те на ме­не зла за це ка­зан­ня, бо то є свя­та прав­дич­ка, абих так до зав­т­ра до­че­ка­ла. Ка­за­ла якось-то вашій ґаздині: не го­дуй, ґаздинь­ко, ди­ти­ну лиш циць­кою, все мо­же тра­фи­ти­ся. Пе­рет­ри фа­суль, ба­ра­буль та й на­го­дуй - здо­ровіша бу­де. А во­на ні - лиш циць­ко­вим мо­ло­ком го­ду­ва­ла. Що то є мо­ло­дий ро­зум! Мо­ло­де - дур­не. А стар­шо­го слу­ха­ти не хо­че.

    - Матронка ма­ла мо­ло­ка ба­га­то, то доб­ре ро­би­ла, що да­ва­ла ди­тині. Жит­тя - шту­ка дов­га. Хто йо­го знає, чим бу­де ди­ти­на го­до­ва­на в цьому житті? А від циць­ко­во­го мо­ло­ка здо­ровіша рос­ти бу­де.

    - Так то так, Ми­хай­ли­ку злот­ний, але ви­ди­те, що си спри­чи­ни­ло… А ко­ли би бу­ла ва­ша ґаздинь­ка слу­ха­ла дру­гих ґаздинь, то, мо­же, бу­ла би гос­ти­ла ліпше…

 

***

 

    …МАТРОНКА знай­ш­ла­ся на тре­тю до­бу. Точніше, на тре­тю до­бу Ми­хай­ло знай­шов її там… де три до­би шу­кав, як ри­бу, - під камінням: у лузі.

    Щось та­ке го­во­ри­ли по то­му лю­ди, що во­на ніби­то по­ночі впа­ла з дам­би і про­ле­жа­ла увесь цей час без пам'яті в ямі, ку­ди сільська гро­ма­да тач­ка­ми зво­зи­ла не­потріб.

    Якщо по правді, то яма та­ки бу­ла дос­та ве­ли­ка. Але як­що іще прав­дивіше, то ма­ло хто вірив, що Ми­хай­ло не про­ма­цав ту яму до са­мо­го дна, ко­ли сам шу­кав Мат­рон­ку. Та й якої дідьчої ма­ми бу­ло п'їла­ни­ти­ся36 на дам­бу, ко­ли ко­ро­ви па­суть­ся ближ­че до ска­лис­то­го бе­ре­га, на лузі, а дам­ба йде за лу­гом, та ще й відго­род­же­на від па­со­вись­ка дро­том і во­рин­ням? Або який люб­чик приз­на­чив їй зди­бан­ня над са­мою во­дою, або з якою не­чис­тою си­лою зна­ла­ся, що по­нес­ло її увечір на дам­бу, та ще ко­ли чо­ловіка не­ма вдо­ма. Мат­рон­ка - скрит­на жінка. І яка біда її ту­ди за­тяг­ну­ла - лиш во­на са­ма знає.

    Навіть як­що ніхто з чо­ловіків у яму-сміттяр­ку не за­зи­рав, то Ми­хай­ло вже точ­но…

    Але що тільки на світі не бу­ває. Жінка знай­ш­ла­ся, а ко­ро­ва, бач­те, про­па­ла без сліду. Як та­ке мо­же бу­ти? Як­би ко­ро­ва роз­би­ла­ся, то ко­ро­ву би знай­ш­ли здох­лу. Як­би її взя­ла во­да - то десь би з дру­го­го се­ла да­ли зна­ти, що спли­ла здох­ла ко­ро­ва. А так не­ма ко­ро­ви - як би й не бу­ло. Чу­до - та й ґата37.

    Так сло­во за сло­вом пе­ре­ка­зу­ва­ли лю­ди. А як во­но ста­ло­ся нас­п­равді - Бог йо­го знає. Свідків не бу­ло. Се­ло вго­мо­ни­ло­ся ско­ро: ко­жен має свою біду у своїй хаті. А тут ще та­ке - но­ва вла­да се­лом спацірує та лиш кров хо­ло­дить у жи­лах.

    А що знай­ш­ла­ся жінка - то доб­ре: на один ліжник їмості мен­ше, та на один гріб на цвин­тарі шир­ше.

    - …Не хо­чу гріши­ти, кум­ко-люб­ко, але здаєми'ся, що з тою Мат­рон­кою щось не­чис­те заміша­но… Та­ке мо­же бу­ти, що відьма во­на, кум­ко, хоч з виг­ля­ду ду­же лагідна і робітна ду­же… Мо­же, во­на пе­ре­ки­да­ла­ся тої ночі з лю­ди­ни у відьму, а по­то­му на­зад у жінку, а її хто зас­тав при то­му, а то, бо­ронь Бо­же, ко­мусь видіти, як з відьми лю­ди­на ро­бить­ся… І мо­же, то­му та­ке ся при­чи­ни­ло… мо­же, во­на десь лісом но­ча­ми ла­зи­ла на збіго­вись­ко їхнє відьом­сь­ке. Ми ж не знаємо, хто її ма­ма-та­то. Мо­же, бу­ли не­чис­тої кро­ви? Як­би на неї зза­ду увечір по­ди­ви­ти­ся - то, мо­же, там самі киш­ки та нут­рощі.