Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 3)

    Даруся лізе у гру­шу і по­чи­нає пе­рев'язу­ва­ти позліткою її сум­не гілля. Чо­му де­ре­во має су­му­ва­ти, ко­ли пригріває осіннє со­неч­ко, ко­ли Да­ру­сю не шу­гає біль у мо­зок? Да­ру­ся в неділю зав­ж­ди зо­дя­гає ма­ми­ну ви­ши­ту со­роч­ку. А що, груш­ка не мо­же сьогодні ма­ти со­ро­чеч­ку, ви­ши­ту Да­ру­си­ни­ми ру­ка­ми? Позлітка блис­тить на сонці, вітер ко­ли­ше коль­орові нит­ки на ру­до­му листі - і Да­ру­ся хо­че співа­ти. Але хтось мо­же вчу­ти. Співан­ка та­кож шко­ду при­но­сить. Іван­на з Ва­си­лем доспіва­ли­ся про чер­во­ну ка­ли­ну та­кої, що у Сибір їх відвез­ли і до­те­пер там три­ма­ють. А мо­же, вже й не три­ма­ють, бо не­ма ко­го?!

    Даруся все чує і все знає, ли­ше ні з ким не го­во­рить. Во­ни ду­ма­ють, що во­на німа. А во­на не німа. Да­ру­ся прос­то не хо­че го­во­ри­ти. Сло­ва мо­жуть ро­би­ти шко­ду. Во­на не знає, звідки це пам'ятає, але це прав­да. Ще тро­хи - і Да­ру­ся зга­дає, хто їй ка­зав, що будь-яка бесіда мо­же ро­би­ти шко­ду.

    Що з то­го, що во­на не го­во­рить? Німа Катрінка та­кож лиш на ми­гах по­ка­зує, і ніхто її дур­ною не на­зи­ває. А Да­ру­ся і язик не проґлиґну­ла, а все од­но ка­жуть за неї неп­рав­ду. Во­на не со­лод­ка, але й не дур­на. Та Бог їх бе­ри, дурні людські язи­ки.

    Даруся пам'ятає, як іще геть зовсім ма­лою, ще до то­го, як дізна­ла­ся смак кон­фет, во­ни з сусідським Слав­ком кру­ти­ли паль­цем ко­ло чо­ла, ко­ли ву­ли­цею йшла дур­на Па­рас­ка, і во­ни, дітва­ки, собі ду­ма­ли, що во­на нап­рав­ду бу­ла дур­ною, бо так усі в селі ка­за­ли; бо Па­рас­ка вго­лос го­во­ри­ла са­ма до се­бе, ма­ха­ла ру­ка­ми і все ко­мусь гро­зи­ла ве­ли­ким гру­бим пру­том. Па­рас­ка ціли­ми дня­ми хо­ди­ла поміж хатів, нічо­го не про­ся­чи, ніко­го не зачіпа­ючи, лиш гру­бий прут роз­гой­ду­вав­ся в її ру­ках, як сільський вітряк, і Да­ру­ся якось за­пи­та­ла та­та, як то дур­ну Па­рас­ку не бо­лять ру­ки від пру­та, а но­ги від хо­ду.

    Тато взяв тоді сво­го бу­ка, прип­ря­та­но­го на всяк ви­па­док у хо­ро­мах, і дав Да­русі та­ко­го шміру по сраці, що во­на півдня відсид­жу­ва­ла­ся у ба­ра­бу­линні по­за стай­нею.

    - За що ви ме­не би­ли, та­ту? - за­пи­та­ла Да­ру­ся уве­чері, ко­ли очі ви­сох­ли від сліз, а гу­зи­чи­на пе­рес­та­ла пек­ти. -Усі ка­жуть, що Па­рас­ка дур­на. А ми із Слав­ком не ка­за­ли, лиш по­ка­зу­ва­ли, що во­на сла­ба на го­ло­ву.

    - Слабі на го­ло­ву - то Божі лю­ди. - Ото і все, що ска­зав тоді та­то.

    - А ми що, не всі Божі? - роз­ча­ро­ва­но за­пи­та­ла Да­ру­ся. - Ма­ма та­кож ча­сом бу­ває сла­ба на го­ло­ву, але ви, та­ту, ніко­ли не ка­за­ли, що ма­ма - Бо­жа лю­ди­на.

    І тоді та­то чи не впер­ше пог­ла­див Да­ру­сю по го­лові:

    - Дарусю, на­шу ма­му ча­сом бо­лить го­ло­ва, бо во­на па­да­ла з дам­би. Але во­на не є сла­ба на го­ло­ву. А Па­рас­ка - тро­хи не спов­на ро­зу­му. І то­му во­на Бо­жа лю­ди­на, бо лиш во­на собі вільно мо­же го­во­ри­ти з Бо­гом. А ми всі реш­ту не такі, як Па­рас­ка. І, дай Бо­же, що­би ти, со­лод­ка моя ди­тин­ко, ніко­ли не бу­ла та­кою Бо­жою лю­ди­ною, як Па­рас­ка.

    - То ви, та­ту, не хотіли би, щоб ва­ша Да­ру­ся з Бо­гом го­во­ри­ла?

    - Чудо ти моє со­лод­ке… - та­то поцілу­вав Да­ру­сю у тім'ячко. - Ви­ка­жи «отче­наш» і йди ля­гай спа­ти. Це най­к­ра­ща роз­мо­ва з Бо­гом:

    - Тату, а ксьондз з Бо­гом ко­ли го­во­рить: ко­ли у церкві мо­лит­ву ка­же, чи ко­ли ніхто не чує? - не відстає Да­ру­ся.

    ВОНА і за ксьон­д­за ко­лись діста­ла від та­та доб­рої пет­руш­ки. А все че­рез Маріїно­го Слав­ка. Дітьми во­ни лиш із Слав­ком ба­ви­ли­ся. Слав­ка зав­ж­ди но­си­ло, мов кро­та по го­ро­ду, а Да­ру­ся навіть ма­лою бу­ла сте­пен­на, роз­важ­ли­ва, не­на­че ста­ра жінка.

    Та бу­ва­ло, що Слав­ко підби­вав і її на дур­не діло. Так ста­ло­ся і то­го ра­зу. Во­ни гра­ли­ся в хо­ван­ки на Маріїно­му подвір'ї, поміж кількох стогів сіна, прос­то­ро­го дровітня, сто­до­ли, вко­па­ної у горб пив­ниці і за­паш­ної зав­ж­ди олійні.

    Якийсь сто­рон­сь­кий чо­ловік, у зе­ле­но­му ка­пе­люсі і з па­лич­кою-топірцем, спер­шись на пар­кан, дов­го спос­терігав за га­лас­ли­вим біган­ням по оборі Слав­ка із Да­ру­сею, по­ки, зреш­тою, не звер­нув­ся ша­ноб­ли­во. Да­ру­ся пам'ятає, як він кра­си­во і повільно ски­дав пе­ред ни­ми ка­пе­лю­ха:

    - Слава Йсу!

    - Навіки сла­ва Бо­гу! - од­но­час­не зідповіли гос­теві з-по­за пар­ка­на.

    - Чиї ви бу­де­те, дітво? Яко­го ґазди? - поціка­вив­ся чо­ловік.

    - Хто чий, - зме­ти­ку­вав Слав­ко. - Я - Маріїн, во­на - Да­ру­ся. А що ви хотіли, вуй­ку?

    - Чи не знаєте ви, дітво, де тут у вас жи­ве ксьондз?

    - Ксьондз? - пе­ре­пи­та­ла, по­ду­мав­ши Да­ру­ся. -А кот­рий?

    - А у вас що, два ксьон­д­зи? - засміяв­ся чо­ловік.

    - А на­що вам ксьондз? - Слав­ко пе­ре­хи­лив­ся че­рез пар­кан, і на за­пи­тан­ня відповів за­пи­тан­ням.

    - Дитину хо­чу схрес­ти­ти. Я з то­го бо­ку ріки, а у нас ксьондз один на три па­рафії. А Ваш, ка­жуть, ду­же доб­рий.

    - Вам то­го ксьон­д­за тре­ба, що з бо­ро­дою, і в мантії? Той, що ви­со­кий чор­ний ка­пе­люх но­сить? - до­пи­ту­вав­ся Слав­ко.

    - Той-той…

    - То беріть ота­ко-о-о до­го­ри, а на отій обочі, на гор­бу під сли­ва­ми, жи­ве ксьондз.

    - Славку, ксьондз жи­ве вдо­лині, за цер­к­вою, -Да­ру­ся тор­га­ла за ру­кав сусідсько­го хлоп­чи­ка, але нез­на­йо­мець з топірцем уже не чув то­го, зник­нув­ши за пе­ре­ла­зом по той бік ву­лиці. - А під сли­ва­ми жи­ве Ва­силь.

 

***

 

    …УЖЕ як гу­ляв уве­чері та­то­вий та­сок по Да­ру­синій спідни­чині та по но­гах, во­на до­те­пер чує. Ма­ло то­го, що всти­ду наб­рав­ся сто­рон­сь­кий чо­ловік, привітав­шись із Ва­си­лем-тес­лею «Сла­ва Йсу, Бог на поміч, ксьон­д­зе!», то ще ним же ма­ло не був би­тий. Бо тес­лю у селі по­за очі про­зи­ва­ли ксьон­д­зом за йо­го недільну оде­жу, в якій він незмінно хо­див до цер­к­ви: дов­ге паль­то, схо­же на ксьон­д­зо­ву мантію, і чор­ний ка­пе­люх. А вже ко­ли гість, вип­рав­до­ву­ючись, по­яс­нив, звідки йо­го спра­ви­ли на обіч під сли­ви, то й Ва­силь-тес­ля не за­ба­рив­ся у них удо­ма під вечір:

    - Ґаздику ґреч­ний, я знав, що ви ґазда, але ніко­ли би не по­ду­мав, що ви так фаль­ши­во ди­ти­ну свою вчи­те! Всти­да­ли би ся! Всти­ла­ли! - і плю­нув собі під но­ги.

    Даруся ду­же доб­ре до­те­пер пам'ятає, як та­то зго­дом по­яс­ню­вав їй, що не кож­на лю­ди­на є та­кою, як про неї ка­жуть по­за­очі.

    - Люди ча­сом люб­лять посмішку­ва­ти­ся з іншо­го, то й призвішку­ють­ся. А во­но не зав­ж­ди від зло­би бу­ває. І не зав­ж­ди прав­да.

    - А це встид­но, ко­ли тобі призвішку­ють­ся? - тоді хотіла зна­ти усе, ніби хто на­шеп­тав, чи по­пе­ре­див про влас­не май­бутнє.

    - Не встид­но, ди­ти­но, як­що ти не злодій і не бре­хун…

 

***

 

    ДАРУСЯ ПЛА­ЧЕ, пок­лав­ши не­пок­ри­ту го­ло­ву в са­мот­ню чер­во­ну ай­с­т­ру, що заб­лу­ди­ла між синіх та білих своїх по­сес­тер. Грим­лять сусідські ба­ня­ки по обид­ва бо­ки від Да­ру­си­ної гос­по­дар­ки. Марія, чу­ти, ва­рить сли­во­ве по­вид­ло, бо пах­не аж сю­ди, в ай­с­т­ри, та й оси пос­ки­да­ли­ся ро­ями з груш-ди­чок до Маріїної воз­ниці. А Ва­сю­та де­ре пір'я - по­душ­ки бу­де ро­би­ти внучці, на­весні весілля.

    Марія зав­ж­ди ка­же на­пе­ред:

    - Дарусю, зав­т­ра бу­ду по­вид­ло ва­ри­ти.

    А на ра­нок ди­вить­ся по­че­рез пар­кан: як­що Да­ру­ся об­хо­дить го­род, то мож­на у воз­ниці клас­ти во­гонь.

    Марія чуд­на, сподіваєть­ся, що Да­ру­ся не ро­зуміє, чо­му во­на ка­же на­пе­ред про по­вид­ло. А Да­ру­ся знає: Марія ду­має, що її по­вид­ло со­лод­ке. Ніяке во­но не со­лод­ке - тер­п­ке, язик і яс­на по­щи­пує. І ніщо на світі не є со­лод­ким, окрім кон­фет. Та Да­ру­ся навіть з Марією не хо­че про це го­во­ри­ти.

    Поки про кон­фе­ти Да­ру­ся ду­має в своїй го­лові са­ма, без ніко­го чу­жо­го, го­ло­ва не бо­лить її ніко­ли, а як лиш хто на­га­дає вго­лос - тоді че­реп зно­сить, на­че ту­пою со­ки­рою: цюк та цюк, лиш кістки дов­бає, а зітну­ти не мо­же.

    Хай би собі лю­ди їли кон­фе­ти, скільки хотіли, аби лиш Да­ру­ся про це не чу­ла. Тоді її й го­ло­ва не боліла б.

    А Маріїне по­вид­ло Да­ру­ся їсть узимі. Бе­ре хліб або ку­ле­шу, ми­соч­ку по­вид­ла, гор­нят­ко ок­ро­пу - і їсть собі хоч до по­луд­ня, а хоч до ве­чері, а хоч і се­ред ночі мо­же вста­ти та й за­чер­п­ну­ти лож­ку - дві. А ко­ли їсть, то зав­ж­ди ду­має: по­нес­ла би та­тові по­вид­ла, та він ніко­ли чо­мусь про по­вид­ло не про­сить. А без та­то­во­го сло­ва Да­ру­ся не зва­жуєть­ся. Во­на знає, що він лю­бить.

    Даруся пла­че, бо дав­но не бу­ла в та­та. То тре­ба вип­ла­ка­ти­ся на­пе­ред, при ньому - не мож­на. Мо­же, він на неї і сер­дить­ся, але ще не бу­ло та­ко­го ра­зу, щоб во­на йшла до та­та з по­рожніми ру­ка­ми.