Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 21)

    - Певно, то­го той Ми­хай­ло та­кий, як би угорілий. Пам'ятаєте, та­кий са­мий за­мо­ро­че­ний був Іван з Кінаш­ки. Але йо­го би­ла каг­ла сли­во­ви­ми дро­ва­ми. А не­ма нічо­го гіршо­го на го­ло­ву, як угар від сли­во­вих дров. Доб­ре, що Іва­на знай­ш­ла йо­го жінка. А як­би жінка не вер­ну­ла­ся під ра­нок від то­го сво­го лю­ба­са, то втра­ти­ла би бу­ла і чо­ловіка, і лю­ба­са. Бо то та­ке. Лю­бас лю­бить мо­ло­ди­цю, ко­ли во­на шлюб­но­го чо­ловіка має. А як не має-то й лю­бас уже ди­вить­ся в дру­гий бік.

    - Що вам ска­жу, Па­ют­ко… На­го­во­ри­ли ви тут три міхи і двоє бе­саг чу­да. Лиш не зна­ти, де брех­ня, а де прав­да. Я вже за­бу­ла, з чо­го ви по­чи­на­ли… Прав­ду ка­же­те, все мо­же бу­ти. Але на відьму во­на не виг­ляд­на. Не виг­ляд­на - і фер­тик38. Абих так здо­ро­ва бу­ла, але даю вам го­ло­ву на відтин, що во­на не відьма. У відьом ли­це завсігди чер­во­не, а в неї та­ке, як би сме­та­ною по­верх вос­ку зма­ще­не. Ма­локрівни­ця во­на якась, а не відьма…

    …Михайло не дав ніко­му, навіть сільській зна­харці Фу­лячці, ог­ля­ну­ти жінку: Мат­рон­ка бу­ла ду­же по­би­та. Так, ніби­то во­на не з ви­со­ти па­да­ла, а би­ли її бу­ка­ми чи ба­то­га­ми по всьому тілу, особ­ли­во по спині і но­гах: ве­ликі синці і підсіла кров роз­ли­ли­ся по білень­ко­му тілу, як гнилі па­да­лиці в са­ду. Пальці у неї бу­ли такі, не­мов­би їх кліща­ми тис­ну­ли або би­ли камінням. Гру­ди спру­ти­ло39 від над­лиш­ку дов­го незціджу­ва­но­го і за­пек­ло­го мо­ло­ка, потім уда­ри­ла га­ряч­ка і три­ма­ла­ся тиж­день, а далі мо­ло­ко в гру­дях геть-чис­то пе­ре­горіло - і по­чав Ми­хай­ло прив­ча­ти ди­ти­ну до мо­ло­ка ко­ров'ячо­го і до всього реш­ти їстівно­го.

    Довший час Мат­рон­ка ле­жа­ла не­ру­хо­мо на ліжкові під вікном і німу­ва­ла. Ди­ви­ла­ся то в ши­бу, то в сте­лю, зрідка го­лос­но зітха­ла, мов­ч­ки хрес­ти­ла­ся і зно­ву мов­ча­ла. Мо­же, з Ми­хай­лом го­во­ри­ла більше, але ніхто то­го не чув. А хто при­хо­див навіда­ти Мат­рон­ку - зас­та­вав од­ну і ту ж кар­ти­ну: раз по раз зітха­юча на пос­телі жінка, підпер­та зусібіч по­душ­ка­ми, із скла­де­ни­ми до хрес­ту пуч­ка­ми пальців і мов­чаз­ний Ми­хай­ло з ди­ти­ною на ру­ках.

    - Що то є, кум­ко, ко­ли чо­ловік не знає дру­гої жінки, - то ла­ден своїй у сра­ку ду­ти! Ви по­дивіть­ся ли­шень на на­шо­го Ми­хай­ла! Геть чис­то ут­ра­тив чо­ловік го­ло­ву, відко­ли Мат­рон­ка про­па­да­ла. За­пус­тив ро­бо­ти, на лю­ди не по­ка­зуєть­ся, лиш жінку з ди­ти­ною па­зить, так ніби­то ніхто до нього не мав гри­зо­ти. Ще дивіться, че­рез та­ку лю­бу'40зги­не чо­ловік.

    - Агій, на вас, ку­мо, та­ке дур­не прий­ш­ло вам у го­ло­ву! Що ота лю­ба не од­но­го за­гу­би­ла, то це прав­да, але ж то не якась фой­да, а вінча­на жінка! А що би ви хотіли, ко­ли во­на та­ка сла­бонь­ка, си-и-и-иро­та-не­бо­га? Чи то блуд який вхо­пив її тої ночі, чи Бог йо­го знає, що во­но та­ке спри­чи­ни­ло­ся? Самі ви­ди­те, тер­п­лять обоє - а біду на лю­де не ви­но­сять.

    - А що йо­го на лю­де ви­но­си­ти?Як­би щось доб­ре… а то ж од­на бо­ли­го­ло­ва…

    - Е-е-е… ка­за­ли оног­де старі лю­де: не мож­на так ду­же лю­би­ти­ся, як ці двоє лю­би­ли­ся, - на лю­дей не зва­жа­ли… бо ніхто, навіть Бог, не лю­бить, ко­ли лю­ди­на жиє - і лиш тілько тішить­ся. Лю­ди­на, по­ки на землі, му­сить страж­да­ти. А на не­бе­сах бу­де тіши­ти­ся.

    - Поки бу­де­те на не­бе­са йти - там мо­жуть уже всю втіху розібра­ти по інших лю­дях. Так що тіши­ти­ся тре­ба, по­ки жи­вий. Але що вам хо­чу ка­за­ти… хіба ці двоє що ли­хе лю­дям зро­би­ли?! Та й мо­лоді во­ни ще ду­же… ма­ють ко­ли по­поїсти вся­кої біди. За­ра­но во­ни по­ка­рані, за­ра­но. Чи гріхи чиї відбу­ва­ють? Во­но то та­ке… гріх іде за лю­ди­ною із сьомо­го коліна. Так що не ду­май­те собі, ку­мо, що то так все прос­то.

    - Людина, ко­ли щас­ли­ва, - во­на го­но­ро­ва. Інших не­до­ба­чає. Ду­має, що Бо­га за бо­ро­ду зла­па­ла. А то Бог її на своєму гач­ку три­має… А лю­дині, ток­мо, щас­ливій, тре­ба видіти всіх. І всі те­бе му­сять видіти. Тоді всі рівні. А ці двоє хотіли бу­ти вищі.

    - Хоч і дур­не, кум­ко, ка­же­те, але то є істин­на жи­тей­сь­ка прав­да… А ко­ли вже по ве­ликій правді, то, як на те пішло, нічо­го ці двоє не хотіли… хіба що хотіли бу­ти ок­ремішни­ми від усь­ого. А во­но так не ви­хо­дить.

 

***

 

    …МИХАЙЛО ВИ­ХОД­ЖУ­ВАВ Мат­рон­ку літо, осінь і цілу зи­му.

    Поїв мо­ло­ка­ми-ме­да­ми,

    вигрівав шкірка­ми мо­лоч­них со­ба­чат,

    відпарював у нас­то­ях арніки і ва­лер'ян­ки,

    натирав бор­су­ко­вим са­лом

    і об­ви­вав свин­сь­кою обо­лон­кою.

    А що вже нічо­го не да­вав ро­би­ти - то раз.

    Щоб лю­ди мен­ше до­ку­ча­ли підгля­дан­ня­ми та роз­пи­ту­ван­ня­ми, він навіть поміняв круг обо­ри дран­ти­вий пар­кан на глу­хий, чим вик­ли­кав чер­го­ве нев­до­во­лен­ня мо­ло­диць, що лю­би­ли зи­ри­ти на чужі обійс­тя, як не зав­ж­ди лю­би­ли за­зи­ра­ти у власні ча­ву­ни.

    Зав'язана білою хус­тин­кою, Мат­рон­ка сіда­ла на ков­б­чик дров по­се­ред подвір'я, скла­да­ла до­лоні, як до от­че­на­шу, ди­ви­ла­ся на Ми­хай­ла, що те­сав дош­ки чи стру­гав за­го­тов­ки на сто­ляр­ку, - і ти­хо пла­ка­ла. Во­на не схли­пу­ва­ла і не шмор­га­ла, сліз не вти­ра­ла і не роз­ма­щу­ва­ла - лиш ве­ликі гра­ди­ни ко­ти­ли­ся їй по лиці і ніяк не мог­ли зу­пи­ни­ти­ся, так ніби хотіли доп­лис­ти сме­тан­ним ли­цем до са­мо­го мо­ря.

    - Вас бо­лить го­ло­ва, Мат­рон­ко? - ти­хонь­ко пи­тав Ми­хай­ло, прик­ла­да­ючи до чо­ла до­ло­ню.

    - Ні. - А що?

    - Нічого.

    - А чо­го ви пла­че­те?

    Матронка зітха­ла, тоді вти­ра­ла кінчи­ком хус­точ­ки сльози - і вже так яс­но ди­ви­ла­ся в Ми­хай­лові очі, ніби зно­ву до шлю­бу хотіла кли­ка­ти. А тоді спо­хоп­лю­ва­ла­ся і пи­та­ла:

    - Де моє чу­до?

    Дрібненьке - як ма­ко­ве зер­но - чу­до в яс­к­равій тканій су­ке­ночці, в такій же як Мат­рон­ка хус­точці, че­бе­ря­ло по­руч тов­с­тень­ки­ми ніжка­ми в постіль­цях, на­ма­га­ючись за­че­пи­ти пру­ти­ком півня. Дістав­ши чер­во­ний гребінь на ди­во су­мир­ної птиці, чу­до-ди­тя зу­пи­ня­ло­ся, усміха­ло­ся обид­вом зра­зу - і з ве­рес­ком бігло, шпор­та­ючись, до ма­ми. Мат­рон­ка при­тис­ка­ла до се­бе ди­ти­ну так, ніби її хто на­ма­гав­ся в цю мить відібра­ти, цілу­ва­ла в круг­лень­ку голівку і зно­ву по­чи­на­ла пла­ка­ти.

    Михайло ли­шав ро­бо­ту, за­во­див жінку з ди­ти­ною в ха­ту, ук­ла­дав на постіль, схи­ляв­ся - як, бу­ло, ко­лись під час ве­чері, чо­лом до її чо­ла і зно­ву пи­тав:

    - Скажіть мені, Мат­рон­ко, чо­го ви пла­че­те? Що ви таїте від ме­не?

    - Наперед, Ми­хай­лю­ню, пла­чу… на­пе­ред моє сер­це пла­че…

    - Матронко, ка­за­ла мені ко­лись покійни­ця ма­ма: не мож­на на­пе­ред пла­зу­ва­ти, бо ти кли­чеш біду до се­бе.

    - Біду не тре­ба кли­ка­ти. Біда дав­но нав­к­руг нас. Лиш во­на та­ка, як смерть - не­ви­ди­ма… - якось див­но го­во­ри­ла Мат­рон­ка і відвер­та­ла­ся до стіни.

 

***

 

    …У ТАКІЙ ГРИ­ЗОТІ ми­нув май­же рік. Слабість по­ма­ло відпус­ка­ла. Але тої ве­се­лості й жва­вості, що бу­ла ко­лись у Мат­рон­чи­них очах і ру­хах, ніхто більше не ба­чив.

    Не ба­чив її і Ми­хай­ло…

    А в Че­ре­мошнім ко­ло­ти­ло­ся, як під ци­ган­сь­кою спідни­цею.

    Нова вла­да за­би­ла Ка­пе­ту­те­ро­ву кор­ч­му дош­ка­ми нав­х­рест, і з чо­го те­пер жи­ли Ка­пе­ту­те­ри, ніхто не знав, але жи­ли во­ни та­ки гірше, ніж до цього. А замість кор­ч­ми у двох кімна­тах ко­лиш­ньої Фло­рес­ку­ло­вої са­ди­би совіти відкри­ли ко­опе­ра­тив, а реш­ту маєтку роз­да­ли: кімна­ту - фель­д­ше­ру, кімна­ту - май­с­терні по ре­мон­ту різно­го до­маш­нь­ого на­чин­ня, од­ну - шев­цеві, дві - мо­ло­чарні. В ко­лиш­нь­ому без­до­ган­но­му маєтку ста­ло так люд­но, що те­пер там був пов­ний гар­ми­дер.

    Може, з то­го го­ря са­ме на хрис­ти­ян­сь­кий Ве­лик­день вчи­ни­ла Са­ра Ка­пе­ту­те­рові іще од­но­го хлоп­ця, і те­пер Ка­пе­ту­те­ри мог­ли хва­ли­ти­ся зра­зу чо­тир­ма си­на­ми. Але на Ве­лик­день ро­ди­ти дітей не ду­же доб­ре навіть хрис­ти­яни­нові, не те, що жи­дові. Хо­ча, як ска­за­ти… рож­ден­ний у світле Хрис­то­ве вос­к­ресіння зос­та­вав­ся щас­ли­вим на все жит­тя… ціною смер­ти ко­гось із ро­ди­ни. Ка­пе­ту­те­ри бу­ли бо­гоміль­ни­ми іуде­ями, але в хрис­ти­янські прик­ме­ти та­кож віри­ли, і те­пер Са­ра, тур­люнь­ка­ючи під грудь­ми най­мен­шо­го Са­муїла, жу­ри­ла­ся по­тай­ки від чо­ловіка, хто в ро­дині має вмер­ти до­час­но.

    У Гер­ш­ковім млині те­пер по­ряд­ку­вав чи не найбіль­ший і най­га­лас­ливіший сільський ле­дар - Лесьо Онуфрійчук, у кот­ро­го відко­ли світ та сон­це, пар­кан ко­ло ха­ти був підпер­тий лат­ка­ми. Але вже так, як умів ду­ри­ти лю­дям го­ло­ви пус­тим і без­кос­тим своїм язи­ком Лесьо, то тре­ба бу­ло ще та­ко­го по­шу­ка­ти… Ко­ло мли­на, щоп­рав­да, мо­ло­ти язи­ком не тре­ба, але владі вид­но видніше.