Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 22)

    А Гер­ш­ко те­пер зрідка був на підмозі в но­во­го мель­ни­ка, який за кож­ним ра­зом пи­тав, з кот­ро­го бо­ку прис­ту­пи­ти до ко­ле­са. Ста­рий влас­ник усе частіше сідав на камінь пе­ред мли­ном і брав до губів дрим­бу, чим ди­ву­вав тих, хто при­хо­див у млин по своїй требі. «Ніж го­во­ри­ти, що ду­маєш, кра­ще у дрим­бу гра­ти…», - вип­рав­до­ву­вав­ся не раз Гер­ш­ко, але це зву­ча­ло над­то сум­но для зав­ж­ди ве­се­лої вдачі ста­ро­го жи­да, в яко­го, до то­го ж, заб­ра­ли й олійни­цю - і те­пер вхід до неї та­кож за­ко­ло­че­ний нав­х­рест дош­ка­ми, як Ка­пе­ту­те­ро­ва кор­ч­ма. А лю­ди би­ли олію хто як і хто де.

    В ко­лишній ру­мунській школі зро­би­ли сільську чи­таль­ню, але ту­ди те­пер ніхто не хо­див чи­та­ти, бо хто хотів - по­тай­ки далі хо­див у ко­лиш­ню «Просвіту», так са­мо за­бо­ро­не­ну ко­лись ру­му­на­ми, як те­пер совіта­ми; а в чи­таль­ню зга­ня­ли лю­дей хіба що си­лою, щоб пос­лу­ха­ти з уст що­ра­зу но­во­го лек­то­ра, що ро­бить­ся у світі, та ще ко­ли-не-ко­ли кру­ти­ли кіно; а ту­ди вже кли­ка­ти двічі не бу­ло пот­ре­би - лю­ди самі йшли, аж бігли, по­ди­ви­ти­ся на та­ких са­мих, як во­ни, що го­во­ри­ли з біло­го по­лот­на і ру­ха­ли­ся по ньому, як живі. Де­котрі жінки на­разі зомліва­ли, чо­ловіки кру­ти­ли ву­са, але все більше мов­ча­ли. У світі нічо­го доб­ро­го не ро­би­ло­ся. Під бо­ком - у Польщі - па­ла­ла війна. І до­по­топні діди по­шеп­ки пе­ре­да­ва­ли, що сни їм віщу­ють ско­ре за­ре­во десь тут близь­ко, мо­же, навіть і в їхньому селі.

    А шко­лу пе­ре­нес­ли в прос­то­рий бу­ди­нок че­ре­мош­нян­сь­ко­го свя­ще­ни­ка, потіснив­ши йо­го ве­ли­ку сім'ю в ко­лиш­ню крам­ни­цю Юзя Ро­зен­фель­да, що втік ра­зом з ру­му­на­ми, не заб­рав­ши з со­бою і синь­ого за нігтем. Крам із Ро­зен­фель­до­вої крам­ниці вночі без свідків заб­ра­ли, а маєтки ба­тюш­ки пе­ре­вез­ли се­ред білої дни­ни чо­тир­ма фіра­ми по два ра­зи.

    І в один мент Ми­хай­лові відкри­ло­ся, що в йо­го селі по­волі ста­ва­ло так ти­хо, як у Че­ре­мошнім по той бік ріки, хо­ча мерців у селі не побільша­ло, і тиф лю­дей не ко­сив; як і раніше, лю­ди ро­би­ли весілля, хра­ми і хрес­ти­ни, але на­бут­ки ста­ли якісь уко­ро­чені і пригнічені, а се­ло - смут­не і ма­ло­говірке, як пе­реп­ла­ка­на жінка у півро­ку після чо­ловіко­вої смерті.

    Якоїсь то пізньої чер­в­не­вої ночі в Ми­хай­лові двері що­си­ли за­гу­па­ло. На ґанку сто­яла за­хе­ка­на Па­рас­ка Да­ни­лю­ко­ва - пер­ша сусідка Ку­риків, із по­лот­ня­ним мішком у ру­ках.

    Вона гру­бо відсто­ро­ни­ла Ми­хай­ла від две­рей і, не про­ше­на, забігла в ха­ту. Мат­рон­ка як­раз скла­да­ла вечірнє шит­тя в ко­шик.

    - Любко Мат­рон­ко, я ви­жу, ти знов но­ву со­роч­ку до Бо­го­ро­диці хо­чеш ши­ти, а во­но ще до Бо­го­ро­диці є та й є, так що ли­ши­ся то­го, і йди за­раз зо мною, вік тобі не за­бу­ду. Ти доб­ра жінка. Ніко­му не ска­жеш, та й са­ма ко­ристь бу­деш ма­ти. Тобі не пош­ко­дить ні на­чин­ня в ха­ту, ні вбе­ря. Та я й собі тро­хи при­го­но­рю­ся. Бо вже до цер­к­ви тре­ба при­но­ви­ти одіж. А мені гол­ка в ру­ках не так три­маєть­ся, як у те­бе, та й очі не ду­же добрі маю.

    - Агій, на біду, мо­ло­ди­це, - нев­до­во­ле­но спи­нив її Ми­хай­ло. - Стань­те отут­ки та роз­кажіть до прик­ла­ду, що си ро­бить, що ви такі, як­би вам чіп у од­не місце за­бив.

    Михайло не лю­бив Да­ни­люч­ку, бо знав і без чу­жих язиків, що Па­рас­ка бу­ла ла­са на чу­же доб­ро, то ж очі ма­ла добрі, але не до гол­ки з нит­кою і не до ве­ре­те­на.

    - Михайлику злот­ний, пус­ти Мат­рон­ку мені по­ма­га­ти. Я не мо­жу втра­ти­ти своє, Ку­рик ко­лись зро­бив мені та­ку ка­ла­моцію в хаті, що я по­те­пер без чо­ловіка ли­ши­ла­ся. І по­те­пер з моїх пле­чей не зійшли зна­ки від жан­дар­м­сь­ких буків і пасків. Я тоді ди­ти­ну че­рез Ку­ри­ка ски­ну­ла, шляк би'го був тра­фив ще в ут­робі, як він не од­но­му тут жит­тя пе­ре­бив! Але Бог доб­рий, він усе ви­дить. Бог б'є не бу­ком і не ма­ко­го­ном, і не по сраці, і не по пле­чах.

    - Данилючко, стань­те! - крик­нув Ми­хай­ло, аж ски­ну­ла­ся спля­ча ди­ти­на на пос­телі. - У вас що - язик уло­мив­ся, чи що з ва­ми є, що ви не мо­же­те ро­зум­но го­во­ри­ти?! Який Ку­рик? Де Ку­рик? За ним ско­ро два ро­ки як діти пла­чуть!

    І тут Па­рас­ка на ди­во ти­хо сіла на лав­ку під стіною, вхо­пи­ла зі сто­лу і зал­пом ви­пи­ла гор­ня мо­ло­ка, і вже по­волі ска­за­ла:

    - Догралися Ку­ри­ки в політи­ку! Усі дог­ра­ли­ся. Дівки на віддан­ню, ґрун­ту - ні по­ще­ку, ані ка­валь­чи­ка, ані фальчі, а во­ни фа­ни ви­ши­ва­ли та лю­дей ба­ла­му­ти­ли. Ти що, не видів, хто з фа­на­ми, синім та жов­тим ши­ти­ми, вибігав аж у Хо­ро­ви зус­тріча­ти оцих оп­ришків, що вже рік у селі по­ряд­ку­ють? Ще слід за ру­му­на­ми не за­тер­ся, а Ку­рич­чині дівки у ве­ли­кодні за­пас­ки пов­би­ра­ли­ся та ка­над­сь­ки­ми хус­т­ка­ми по­пе­рев'язу­ва­ли­ся, як друж­ки весільні, та й по­нес­ло їх з ти­ми фа­на­ми пе­ред бать­ка в пек­ло, нес­ла би їх ли­ха го­ди­на. І що то їм да­ло? Що? Ска­жи мені, Ми­хай­ли­ку злот­ний? Ска­жи мені, Мат­рон­ко срібна?! Мо­же, ґрун­том їм мас­калі віддя­чи­ли? Чи ху­до­бою? Мо­же, до якоїсь отої ве­ли­кої шко­ли, що у Виж­ниці відкри­ла­ся, спро­ва­ди­ли їх ма­лолітніх дітей? Чи зо­лоті по­ро­хи з цісар­сь­ко­го крісла їм пе­ре­па­ли? Що, ска­жи мені, кро­ме ус­ти­ду від лю­дей, заз­на­ли Ку­ри­ки цього ро­ку?!

    - Далися вам ті Ку­ри­ки, Па­рас­ко… - на­решті за­го­во­ри­ла Мат­рон­ка. - Кож­до­му - своє. У них та­то та­кий був, так дітей нав­чив. Діти пішли в та­та. А що, мо­же, щось не так, як во­ни ду­ма­ли… то хто мо­же зна­ти? Ду­маєш од­не - стаєть­ся дру­ге.

    - Голова має ду­ма­ти, Мат­рон­ко, а не заднє місце. Але вже як хотів Ку­рик політи­ку­ва­ти, то на­що мо­го ґазду втяг­нув? А Слав­ка Пет­ри­ши­но­го? А Дзьод­зя? Де во­ни те­пер, пи­таю? Як пішли на той бік мас­каль­сь­ко­го щас­тя шу­ка­ти - так і щез­ли, щез­ни, бідо, в бо­ло­то! Ду­маєте, щось во­ни там ви­хо­ди­ли? Хіба що ґудз на го­ло­ву. А діти те­пер ма­ють­ся че­рез дур­но­го та­та.

    - А що діти? Ку­риків Пет­ро по­силь­ним у совіцько­го при­ма­ря. А стар­ша Маріка підло­ги у школі миє. Ви­ди­те, да­ли ро­бо­ту. - Зас­ту­пи­ла­ся Мат­рон­ка не так з охо­ти, як ба­жа­ючи швид­ше вип­ро­ва­ди­ти Па­рас­ку з ха­ти.

    - Прокинься, Мат­рон­ко, - сплес­ну­ла ру­ка­ми Да­ни­люч­ка, - ти хоч з дам­би па­да­ла, але ти не є дур­на і не відьма, як лю­ди ка­жуть. Що тут не­яс­но? За­би­ра­ють Ку­риків з се­ла! Оцеї се­кун­ди ви­ва­ко­ву­ють. Ади, па­ку­ють за­раз на фіри.

    Я чо­го до вас прий­ш­ла? Пе­ред ве­чо­ром хотіла бу­ла іти до Ку­рич­ки сва­ри­ти­ся че­рез їхню ко­зу, що слив­ку мені в го­роді об­г­риз­ла, та ще ма­ло не завіси­ла­ся в сливі, а я по­то­му бу­ла би вин­на че­рез ко­зя­чу смерть. Аж тут та­ке… Див­лю­ся від горіхів, пе­ред Ку­ри­ко­ви­ми ворітьми но­сять­ся воєнні лю­ди, як ко­ро­ва пе­ред по­ложінням, а на оборі та­кож воєнні, та все пок­ри­ку­ють, та підга­ня­ють. А я ста­ла у тіні шов­ко­виці по­за стай­нею - та й усе чу­ла. Ска­за­ли па­ку­ва­ти­ся всім. Бра­ти теплі речі, а більше нічо­го. Що­би за го­ди­ну бу­ли го­тові. А на дру­гих двох фірах на до­розі вже пла­че спа­ко­ва­на жінка Слав­ка Пет­ри­ши­но­го з дітьми і свек­ру­хою, і Дзьод­зе­ва ґазди­ня з дітьми схли­пує.

    А Ку­ри­ки зби­ра­ли­ся дов­го, то один як дав Пет­рові ка­рабіном у плечі - той так і по­ва­лив­ся під по­ро­гом. Уже, мо­же, й поїха­ли. Бо ска­за­ли не го­во­ри­ти, не го­ло­си­ти, а лиш ти­хо зби­ра­ти­ся, а як бу­дуть ти­хо зби­ра­ти­ся, то ска­за­ли, що поз­во­лять на цвин­тар до ро­дичів пе­ред до­ро­гою навіда­ти­ся. Та поп­ро­ща­ти­ся. Уночі. Ро­зумієш собі, що діється? Як злодіїв за­би­ра­ють. Та ру­му­ни на­пе­ред би злодія пе­ред лю­дей ви­ве­ли, та ви­би­ли би доб­ре, а по­то­му в тюр­му би бра­ли. А Ку­ри­ки ж нічо­го не кра­ли, лиш вірно їм слу­жи­ли. Що му­ти­ли лю­дей - то сло­во не шко­дить, як­що на пле­чах го­ло­ву но­си­ти, а не ба­няк. Але все. За­ку­ри­ло­ся за Ку­ри­ка­ми. А я собі по­ду­ма­ла, мо­же, й грішне по­ду­ма­ла, але ж му­сить бу­ти спра­вед­ливість на світі: ма­ло я че­рез тих Ку­риків набіду­ва­ла­ся? То чо­го їх хатнє доб­ро ма­ють розібра­ти чужі лю­ди? За­раз, дивіться, по се­лу ско­ро брех­ня піде, що цілу фамілію заб­ра­ли, то охо­чих пош­ну­ру­ва­ти їхніми ко­мо­ра­ми знай­деть­ся, хоч і по­рожні ко­мо­ри бу­ли, але все-та­ки щось ли­ши­ло­ся, бо ці нічо­го не да­ли бра­ти в до­ро­гу. То я що, не мо­жу заб­ра­ти собі ті ве­ли­кодні со­роч­ки чи ка­надські хус­т­ки з то­ро­ка­ми? Во­ни в ме­не чо­ловіка заб­ра­ли, а ме­не ні за то, ні про то фой­дою зро­би­ли, бо не встиг­не муж­чин­сь­ка но­га ха­ту мені пе­рес­ту­пи­ти, а я уже, ви­ди­те, фой­да. Хто в чу­жо­го за­би­рає, то­му та­ке са­ме Бог дає. Ви не ду­май­те, Ми­хай­ли­ку злот­ний, і ти, Мат­рон­ко срібна… я не ра­ду­юся, що Ку­ри­ко­ву фамілію заб­ра­ли, але прав­да му­сить ко­лись за­па­ни­ти ме­жи людь­ми. Та й ще не зна­ти, ку­да їх заб­ра­ли. Мо­же, за ті фа­ни, що Ку­рич­чині діти нес­ли аж у Хо­ро­ви, їм хо­чуть віддя­чи­ти, але так, що­би ніхто в селі не видів і не знав, та й не заз­д­рив?! То що - во­ни такі мудрі, а я - дурніша?

    Завтра знай­дуть­ся другі ґазди - і все од­но по­за­би­ра­ють доб­ро. А що, доб­ру про­па­да­ти? Ходім зо мною, Мат­рон­ко, пус­ти її, Ми­хай­ли­ку сер­деш­ний, бо мені самій страш­но іти в Ку­ри­ко­ву по­рож­ню ха­ту. Там, мо­же, ще вечірішня ку­ле­ша не зас­тиг­ла…

 

***

 

    …А ЗА ТИЖ­ДЕНЬ збу­ли­ся сни до­по­топ­них че­ре­мош­нян­сь­ких дідів, які в мо­ло­дості, вид­но, так доб­ре на­ню­ха­ли­ся воєнно­го по­ро­ху, що відчу­ва­ли на відстані за­во­ру­шен­ня новітнього по­ро­ху у всесвітній по­рохівниці.

    За кілька днів після таємно­го ви­ве­зен­ня де­ся­ти че­ре­мош­нян­сь­ких фамілій у невідо­мо­му нап­рям­ку у світі зро­би­ла­ся но­ва вой­на.