Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 23)

    Сказати, що в селі відбу­ло­ся щось над­з­ви­чай­не -не ска­жеш.

    Нова не­дов­га вла­да зник­ла без «будь здо­ров» і без «дя­кую», бо­дай за те, що че­ре­мош­нянські лю­ди цілий рік її терпіли. Якийсь час в усіх око­ли­цях і на то­му боці ріки па­ну­ва­ло пов­не без­в­лад­дя, так що старі діди пішли про­си­ти ко­лиш­нь­ого двірни­ка Їлаш­ка зно­ву ро­би­ти по­ря­док у селі. Дех­то ціли­ми сім'ями пе­ре­би­рав­ся у го­ри, де хіба що лиш дідько ка­же «доб­раніч» - по­далі від то­го, що не­ми­ну­че по­вин­но бу­ло прий­ти з війною.

    Та хіба що че­ре­мош­нянські жи­ди після ви­му­ше­ної пе­рер­ви вер­ну­ли­ся до сво­го ко­лиш­нь­ого ґешеф­ту: Ка­пе­ту­тер знов відкрив свою кор­ч­му, Гер­ш­ко - і млин, і кор­ч­му.

    Не відста­ли від них і реш­ту жидів…

 

***

 

    - …ТЯЖКІ ЧА­СИ НАС­ТА­ЛИ… - недільної дни­ни ви­пус­кав дим із люль­ки змалілий до ди­ти­ни Та­насій Мак­сим'юк, си­дя­чи на лавці під стіною Маріїної ха­ти.

    Ясно світи­ло со­неч­ко.

    Після служ­би зда­ле­ку глу­хо ка­ла­тав цер­ков­ний дзвін.

    Дві ве­ликі кані41, ви­зи­ра­ючи собі здо­бич, висіли над Ми­хай­ло­вою ха­тою, що сусіди­ла з Маріїною.

    Та ще цях­котів пес на до­розі. Та в при­до­рож­но­му по­росі ку­па­ли­ся ку­ри.

    - Теперішні ча­си - не для жит­тя, не для ве­се­лос­ти, хіба лиш для ду­ман­ня та смер­ти… - хи­тав го­ло­вою Та­насій. - Ди­ви­ся, навіть кані не всту­па­ють­ся від Ми­хай­ло­вої гос­по­дар­ки… Що за місце якесь не­доб­ре! Я то ка­зав ко­лись Ми­хай­ло­ви - не до­то­чуй стріху зза­ду, пок­ла­ди ве­ран­ду, як хо­чеш роз­ши­ри­ти ха­ту, або ко­мо­ру ви­бу­дуй збо­ку, але стріху зза­ду не до­то­чуй. То не на доб­ре. І дивіться, Марійо, відко­ли до­то­чив він ста­ру ха­ту, за­ча­ла­ся у них біда. А тут ще й без то­го тяжкі ча­си нас­та­ли.

    - А ко­ли бу­ли не­тяжкі? - пи­та­ла Марія, замішу­ючи в літній кухні тісто на пи­ро­ги.

    - Були, як нас не бу­ло. Тоді, як в ут­робі жи­ли.

    - Е-е-е, не скажіть… - ди­ви­ла­ся на Та­насія Марія, ви­ти­ра­ючи піт з чо­ла і поп­рав­ля­ючи мо­ло­ду па­зу­ху. -І в ут­робі, ґазди­ку, тяж­ко, бо й там не­во­ля. Та й тем­но ду­же. Так що, Та­насію, ча­си - ча­са­ми, а судь­ба - судь­бою. Біда від ча­су не за­ле­жить… Мо­же, док­ла­де­на стріха вин­на, а мо­же, судь­ба так пи­са­на в на­шо­го Ми­хай­ла… Але, дивіться, во­ни собі фай­но люб­лять­ся, ніби вчо­ра поб­ра­ли­ся, і жи­вуть ти­хонь­ко, як миші за лу­бом. А біду усі ма­ють, лиш не од­на­ку.

    - Що прав­ду ка­же­те, Марійо, то прав­ду. Як­би ко­жен виг­нав свою біду на ца­рин­ку та доб­ре роз­ди­вив­ся, то бігом ха­пав би свою на­зад, бо в дру­го­го ще гірша…

    Ви то не ду­же у це­му ро­зумієте­ся, бо ба­ба-че­ля­ди­на не від вой­ни і у воєннім ділі не ро­зуміє ні дві - ні три. Але дивіться, Марійо: по­за­би­ра­ли ру­му­ни чо­ловіків на вой­ну-бой­ню - і хто йо­го знає, скілько їх вер­неть­ся, чи вже їх кості во­ро­ни роз­нес­ли? А як вер­неть­ся хто - то що далі бу­де? Та пос­лу­хай­те, жінко доб­ра, щось то зна­чить, що ру­му­ни заб­ра­ли­ся те­пер із се­ла під німець­ку ко­ман­ду, як ко­лись мас­калі, - ніхто не чув, не видів?! По­верх двад­цять років тут бу­ли, а німець за один день вимів їх, як спу­зи з ко­мо­ри. То нес­п­рос­та те­пер замість ру­му­на ма­дя­ри се­лом шну­ру­ють та дівок на­ших збав­ля­ють. Вид­ко, німець не ду­же ру­му­нам довіряє, ко­ли обо­ро­ну хо­че з цим по­га­ним ма­дя­ром три­ма­ти. Схо­див ци­ми дня­ми Онуфрій Матіос з Око­ле­ни та роз­ка­зу­вав, що всю Око­ле­ну око­па­ми зри­ли, а дру­гу лінію на Сіруці лаш­ту­ють. Вид­ко, не сьогодні-зав­т­ра бой­ня ве­ли­ка тут бу­де… Щось там пе­реінак­ши­ло­ся на фронті, бо, чуєте, ка­но­ни наб­ли­жа­ють­ся. А раз ка­но­ни стріля­ють уже десь з-під Бе­ре­го­ме­та, то, зна­чить, німець на­ду­мав тіка­ти на­зад до се­бе. А раз німець тікає - бу­де йти фронт, се­ло мо­жуть ва­ку­юва­ти. У німця на це по­ря­док… Я но­ча­ми не сплю, чую, як двиг­тить зем­ля, і ду­маю собі у своїй го­лові. Про все, Марійо, ду­маю…

    Ви ще мо­лоді, то не знаєте в жит­тю нічо­го, як синє за нігтем, не знаєте нічо­го. Та во­но вам і зна­ти не тре­ба. Родіть собі діти, по­ки годні і маєте від ко­го. Бо по­пе­ре­би­ва­ють чо­ловічесь­кий рід - не бу­де ко­му ди­ти­ну зро­би­ти. Так що не цу­рай­те­ся й чу­жо­го чо­ловіка, як про­сить, бо мо­же прий­ти та­кий час, що сво­го мо­же не бу­ти… І нап­ров­сяк по­ви­носіть тро­хи Гос­по­дар­ки ку­дась ота­мо у ліс та при­ко­пай­те, бо, як тре­ба бу­де ва­ку­юва­ти­ся, не встиг­не­те й пуш­ку со­ли взя­ти, так мо­же бу­ти… Ка­жу вам дос­те­мен­но, тяжкі ча­си нас­та­ли - а бу­дуть ще май тяжчі… Видів я на своєму віку ба­га­то, але та­ко­го - навіть я не видів. І що то далі з людь­ми бу­де?..

 

***

 

    …А ПЕ­РЕД ЦИМ БУ­ЛО ТАК, що в Че­ре­мош­не з по­чат­ком війни зай­ш­ла рідень­ка німець­ка час­ти­на і роз­к­вар­ти­ру­ва­ла­ся по лю­дях. У са­ду ко­лиш­нь­ого че­ре­мош­нян­сь­ко­го двірни­ка Їлаш­ка розмісти­ла­ся німець­ка поль­ова кух­ня, а в ко­лишній совіцькій воєнній ко­мен­да­турі те­пер та­кож сто­яв воєнний німець­кий пост.

    Німчуки в селі по­во­ди­ли се­бе мир­но. Хіба що хо­ди­ли по ха­тах та за­би­ра­ли пти­цю і сви­ней на заріз, але ні до ко­го німець не прий­шов по ку­ри двічі, чим вик­ли­кав мов­чаз­не схва­лен­ня. А так лю­дей особ­ли­во не чіпа­ли. Дітям роз­да­ли не ба­чені досі в Че­ре­мошнім довгі цу­кер­ки у блис­ку­чих об­гор­т­ках та якісь дивні фрук­ти, фор­мою схожі на яб­лу­ка.

    На дру­гий день після сво­го при­хо­ду німці че­рез по­силь­них скли­ка­ли се­ло пе­ред цер­к­вою на віче. Німець­кий офіцер у на­вак­со­ва­них до блис­ку чо­бо­тах, ви­со­ко­му чор­но­му каш­кеті з ви­со­кою ко­кар­дою і доб­ре вип­ра­су­ва­но­му чор­но­му мун­дирі із та­ким зна­ком на ру­каві, як у Че­ре­мош­но­му пи­са­ли пи­сан­ки - дво­ма пе­рек­ла­де­ни­ми нав­х­рест і заг­ну­ти­ми в різні бо­ки ско­ба­ми, - го­во­рив не­дов­ги­ми ре­чен­ня­ми, а Та­насій Мак­сим'юк пе­рек­ла­дав німець­ку бесіду зро­зуміли­ми для лю­дей сло­ва­ми. Він по-німець­ки го­во­рив ще з ав­с­трійсь­кої вой­ни.

    Німець ска­зав, що ве­ли­ка Німеч­чи­на і ве­ли­кий фірер Адольф Гітлер по­ча­ли війну з боль­ше­ви­ка­ми за­ра­ди виз­во­лен­ня оку­по­ва­них лю­дей з-під стра­ху і без­чинств; ка­зав війни не бо­яти­ся, але но­ву вла­ду слу­ха­ти, а про тих, хто тут чи­нив лю­дям крив­ди впро­довж ос­тан­нь­ого ро­ку, за­бу­ти на­зав­ж­ди.

    Школу в селі відкриє но­ва адмініст­рація.

    Священик що­неділі пра­ви­ти­ме служ­бу.

    Людям по­вер­нуть пра­во раз на тиж­день ле­галь­но спілку­ва­ти­ся зі своїми ро­ди­на­ми з дру­го­го бо­ку ріки, де та­кож па­нує німець­ка вла­да, як ско­ро за­па­нує і по всій Європі.

    В се­ло приїжд­жа­ти­ме німець­кий лікар і ліку­ва­ти­ме вся­ку за­ра­зу, яку пло­ди­ли і за­охо­чу­ва­ли боль­ше­ви­ки.

    Іще німець поп­ро­сив мов­чан­ням пом'яну­ти тих, ко­го крив­да тор­к­ну­ла­ся найбіль­ше, - і з лис­т­ка про­чи­тав фамілії де­ся­ти че­ре­мош­нян­сь­ких ґаздів, чиї сім'ї бу­ли заб­рані з се­ла за тиж­день до по­чат­ку війни, чим вик­ли­кав по­оди­нокі жіночі схли­пи.

    Воєнний стан, ка­зав офіцер, три­ва­ти­ме не­дов­го. Різдво лю­ди бу­дуть зус­тріча­ти під зал­пи пе­ре­мож­но­го са­лю­ту.

    Після закінчен­ня про­мо­ви пер­вий42 брат Ку­ри­ка - Дмит­ро Уг­рин підніс офіце­рові хліб-сіль на ви­ши­то­му руш­ни­кові з приш­пи­ле­ним пра­пор­цем, тка­ним синьо-жов­тою волічкою. Німець де­що гид­ли­во ущип­нув ка­лач і відвів йо­го ру­кою ра­зом з Уг­ри­ном у бік мо­лод­шо­го офіце­ра, по­ка­зу­ючи ста­ти за ним.

    Після віча німці влаш­ту­ва­ли на сільській то­лоці роз­ва­гу під губні гар­мош­ки. Але лю­ди чо­мусь не ве­се­ли­ли­ся, хіба що мов­ч­ки і не­осуд­ли­во ди­ви­ли­ся на мо­ло­день­ких сол­датів, що на­ма­га­ли­ся кру­ти­ти в танці кількох сільських дівчат та мо­ло­диць, та сти­ха пе­решіпту­ва­ли­ся між со­бою.

    Німці сто­яли в селі не­дов­го і ве­ли­кої шко­ди лю­дям не зро­би­ли, так са­мо як че­ре­мош­нянські лю­ди не ро­би­ли шко­ди і їм, хіба що бідан­ка Ан­ни­ця, яка ро­ка­ми сла­бу­ва­ла на го­ло­ву, хо­ди­ла по се­лу із за­па­ле­ним на кінці тич­ки ганчір'ям; так, що під вечір у тем­но­му селі тич­ка зда­ва­ла­ся ве­ле­тен­сь­ким фа­ке­лом, за що німці зак­ри­ли Ан­ни­цю на ніч у пив­ниці ко­мен­да­ту­ри, а вранці, з'ясу­вав­ши, що во­на не спов­на ро­зу­му, відпус­ти­ли під чес­не сло­во ро­ди­чам.

    Перед своїм відхо­дом зно­ву зібра­ли лю­дей ко­ло цер­к­ви, і той са­мий стар­ший офіцер повідо­мив, що їхня час­ти­на зму­ше­на йти впе­ред, а тут, у Че­ре­мош­но­му, німець так і ска­зав, у Че­ре­мош­но­му, во­ни за­ли­ша­ють своїх со­юз­ників - пред­с­тав­ників ру­мун­сь­кої воєнної адмініст­рації, яку ту­тешні лю­ди доб­ре зна­ють, і німець сподіваєть­ся, доб­ре зус­трінуть. Згад­ка про ру­мун­сь­ку адмініст­рацію по­тяг­ну­ла в лю­дей нас­туп­ну згад­ку - про бу­кові па­лиці - «со­роківни­ки» за не­пос­лух і не­ба­жан­ня «вор­беш­ти ро­ма­неш­ти», - і в де­ко­го з че­ляді тро­хи пок­ри­ви­ли­ся ли­ця.

    Цього ра­зу німець не влаш­то­ву­вав гу­ля­нок на то­лоці - лиш відмар­ши­ру­вав у бік Виж­ниці за кри­ти­ми зе­ле­ни­ми тя­га­ча­ми, а че­ре­мош­нянці взя­ли­ся до своїх ро­ботів, як раніше. Бо ніхто не відміняв робітній лю­дині дог­ля­ду за ху­до­бою, сіно­ко­су, лісо­по­ва­лу, на­род­жен­ня дітей і по­хо­ван­ня небіжчиків. Навіть під час війни.