Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 5)

    А го­лос пли­ве звіду­сю­ди, як при­західне сон­це, -лагідне, не­докірли­ве, тер­п­ля­че. І Да­ру­ся схи­ляє та­ку яс­ну те­пер, покірну го­ло­ву, са­ма не зна­ючи пе­ред ким: чи пе­ред со­неч­ком, чи отим го­ло­сом, що пе­ле­нає з ніг до го­ло­ви, ніби хо­че зігріти, чи на­лю­би­ти, чи на­жаліти…

    Нарешті на­люб­ле­на по­волі зни­ка­ючим та­то­вим го­ло­сом, із по­вер­ну­тою у тіло ду­шею, Да­ру­ся ліни­во роз­п­лю­щує очі, підво­дить­ся із землі і аж тоді роз­зи­раєть­ся довкіл.

    Як во­на дав­но тут не бу­ла! Як без­в­с­тид­но за­пус­ти­ла та­то­ву осе­лю! Над­ла­мані вітром, жовтіючі пас­ма гус­тої тра­ви ки­ва­ють голівка­ми: дав­но, ой дав­но, до­ню…

    Даруся об­ри­ває по­жух­лу тра­вич­ку, ви­но­сить її за ворітця залізної ого­рожі із сліда­ми не так дав­ньої фар­би, як уже більше - іржі. Бе­ре наж­дак, зчи­щає ру­дий на­кип, об­ти­рає ганчіркою залізне прут­тя. Тоді іде до та­та у го­ло­ви. При­хи­ляєть­ся до верхівки хрес­та - і зно­ву дов­го стоїть, зав­мер­ла, лиш раз по раз хи­тає го­ло­вою, ніби­то на знак зго­ди на го­лос, лиш їй чут­ний і зро­зумілий. Во­на роз­во­дить ру­ка­ми, обнімає хрест, і знов на­дов­го при­рос­тає до нього.

    Тоді зду­ває з хрес­та по­ро­хи, об­ти­рає йо­го мар­леч­кою, по черзі тор­гає усі чо­ти­ри стовпці ого­рожі і на­решті сідає в но­гах дав­но осілої, май­же рівної із зем­лею мо­гил­ки.

    Даруся повільно прик­ла­дає ву­хо до землі - але за якусь мить рап­то­во схоп­люєть­ся. Ме­туш­ли­во шу­кає дов­ко­ла, потім б'є се­бе до­ло­нею в чо­ло, ски­дає із пле­чей по­тер­ту по­ло­вин­ку ліжни­ка і нак­ри­ває нею нижній краєчок мо­гил­ки, ніби вкри­ває мерзлі та­тові но­ги. Хіба йо­му, та­ко­му пе­ре­мер­з­ло­му, та­ко­му пе­рет­руд­же­но­му на своєму віку, зігріти­ся ли­ше тра­вою чи зем­лею?

    Коли Да­ру­ся за­хо­дить по по­яс у во­ду чи стає у ви­ко­па­ну по крижі яму - во­на не шу­кає теп­ла, во­на шу­кає ря­тун­ку на свою го­ло­ву. За­хо­дить у во­ду чи в зем­лю не­на­дов­го - лиш до­ти, по­ки во­гонь не по­ки­дає тім'я. Але як­би во­на отак про­ле­жа­ла в хо­лодній землі ро­ки, як та­то, му­си­ла би шу­ка­ти теп­ла.

    Ось і за­раз та­то­вий го­лос ска­зав, що йо­му та­ки хо­лод­но, то во­на йо­го трош­ки зігріє. Отак пог­ла­дить крізь хо­лод­ну глин­ку худі йо­го гру­ди, пе­ре­бе­ре хо­лодні пальці, за­че­ше во­лос­ся. А тоді дасть уже й по­ба­юва­ти. Бо навіть най­людніший храм у селі не є та­кий ве­се­лий, як Да­ру­син бай отут із та­том.

    Добре, що сьогодні є з чим ба­юва­ти! Да­ру­ся вик­ла­дає з ко­ши­ка при­па­се­не доб­ро дов­к­руг хрес­та, роз­гор­тає з мар­леч­ки сир, мас­ло, відщи­пує пу­чеч­ком по ма­ленькій дрібочці, ки­дає в рот. Дов­го пе­ре­жо­вує. А тоді схи­ляєть­ся близь­ко до хрес­та і ніби щось нашіптує в йо­го чор­ну верхівку, мов­би у люд­сь­ке ву­хо. Гу­би во­ру­шать­ся так ви­раз­но, що, ко­ли б до неї на­хи­ли­ти­ся, мож­на б розбірли­во по­чу­ти сло­ва.

    Даруся шеп­че дов­го, га­ря­че, пал­ко, лиш ко­ли-не-ко­ли відри­ваєть­ся від хрес­та, ози­ра­ючись нав­к­руг, об­ша­рює пог­ля­дом усе дов­ко­ла, і зно­ву при­па­дає до землі, і шеп­че швид­ко, ніби боїть­ся, що хтось по­чує її страш­ну мо­ву.

    Вона ніко­ли не па­лить тут свічку. Бо свічка го­рить-го­рить та й ви­па­лює все, що є довкіл люд­сь­ко­го. Во­гонь свічки ви­га­няє не тільки злий дух, але й дух лю­ди­ни, яка не зав­ж­ди бу­ла мер­т­вою. А як зни­кає дух - тоді за вмер­лою лю­ди­ною ту­жиш все мен­ше і мен­ше, по­ки не пе­рес­таєш ту­жи­ти зовсім.

    Тому Да­ру­ся не лю­бить лю­дей, які світять на мо­ги­лах свічки. Во­ни швид­ше хо­чуть поз­бу­ти­ся бо­лю, що ди­хає з-під сум­ної мо­гиль­ної гли­ни. Лю­ди втіка­ють від ту­ги, яка за­хо­дить заш­по­ра­ми в ду­шу, як тільки очі ви­хоп­лю­ють хрест. Лю­ди не люб­лять ту­жи­ти. Во­ни вза­галі нічо­го не люб­лять.

    А Да­ру­ся не хо­че не ту­жи­ти за та­том. Бо для неї тут не ту­га - тут, ко­ло та­та, лиш стільки її справ­ж­нь­ого жит­тя. Усе ли­хе ми­ну­ло­ся, поблідло, втра­ти­ло ясність, а ту­га за чи­мось да­ле­ким ли­ши­ла­ся в Да­ру­синій го­лові та­кою гос­т­рою, що від то­го во­на бо­лить її. І як­що не роз­ра­дить та­то - то вже ніхто не по­мо­же Да­русі. Ото во­на й не па­лить свічку: боїть­ся, що прий­де сю­ди кот­ро­гось ра­зу - а го­лос, який зав­ж­ди пли­ве звіду­сю­ди, як сон­це, що й не знаєш звідки, більше не зус­тріне її. Що во­на тоді ро­би­ла б?

    Нема ба­ра­буль, ли­шаєть­ся жмень­ка му­кич­ки, дов­го ні з чо­го зби­ти та­тові ма­сель­ця - все мож­на пе­ре­терпіти. Навіть дов­гий не-прихід сю­ди. Усе мож­на. Але що­ра­зу, ко­ли Да­ру­ся наб­ли­жаєть­ся до мо­гил­ки, ду­ша її та­кож згор­таєть­ся рав­ли­ком від стра­ху, що її за­раз зус­тріне мер­т­ва - без та­то­во­го го­ло­су - ти­ша. Як­що не бу­де йо­го го­ло­су - не ста­не і її. Без го­ло­су на­що їй жи­ти?

    Ніхто, жод­на ду­ша у світі не знає, що Да­русі лиш тут розв'язу­ють­ся ус­та. Іноді во­на ду­має, що й са­ма не знає про це.

    Коли во­на впер­ше спро­бу­ва­ла за­го­во­ри­ти з та­том, стра­шен­но пе­ре­ля­ка­ла­ся влас­но­го го­ло­су. Тоді їй зда­ло­ся, що йо­го по­чув і увесь світ, а ще гірше - все се­ло, та­ким він був звуч­ним, го­лос­ним. Да­ру­ся твер­до зна­ла, що ска­за­ла ли­ше од­не сло­во: «Та­ту…», а го­лос сам ішов собі з гор­ла, ніби й не про­па­дав ніко­ли, і вит­во­рю­вав якісь дивні чу­де­са, драж­нив­ся, грав­ся, і розтікав­ся, і утікав поміж де­ре­ва і мо­ги­ли, і зно­ву вер­тав­ся, срібний, до неї - аж во­на хотіла ло­ви­ти йо­го ру­ка­ми, щоб схо­ва­ти в па­зусі, чи в ки­шені, чи будь-де інде, звідки йо­го мож­на бу­де бра­ти, але так, щоб про це ніхто у світі не знав.

    Настрашена, во­на дов­го ози­ра­ла­ся, ніби шу­ка­ла істин­но­го гос­по­да­ря го­ло­су, хо­ди­ла між сусідніми скле­па­ми, за­зи­ра­ла під пли­ти, об­ма­цу­ва­ла де­ре­ва. На цвин­тарі па­ну­ва­ла якась особ­ли­ва ти­ша, лиш оте її «та­ту» все іще вібру­ва­ло в кро­нах, у траві, горлі. І во­на пов­то­ри­ла: «Та­ту…» - ти­хо, са­ми­ми гу­ба­ми, за­га­ня­ючи зву­ки в гор­ло, у най­г­либ­ший за­ку­ток сво­го нут­ра. А тоді по­чу­ла та­то­ву відповідь. Так близь­ко, по­руч, ніби він сидів отут, ко­ло неї, і во­на чу­ла йо­го теп­ло.

    Вона ніко­ли не вміла радіти, але то­го­час якась си­ла підня­ла Да­ру­сю на но­ги і зак­руж­ля­ла поміж мо­ги­ла­ми, по­хи­ле­ни­ми хрес­та­ми, аж нап­ну­ла­ся спідни­ця…

    - … Чуєте, Марійо, ро­ка­ми ніко­му це не ка­за­ла, а те­пер вам ска­жу, бо мо­жуть ме­не ско­ро віднес­ти по­за Йор­чи­ху, то так з гріхом і ли­шу­ся… Якось то вже бу­де з па­ра років, не­су мо­ло­ко до невістки, тої пся­чої кістки, най шляк її тра­фить, як во­на ди­ти­ну по-нех­люй­сь­ки об­хо­ди­ла, не­ма­ла би прип­ло­ду більше ніко­ли… Іду вздовж цвин­та­ря, а вже ве­чоріє, а я зро­ду бо­яла­ся цвин­тарів, іду бор­зень­ко, під но­ги див­лю­ся та от­че­наш нап­ров­сяк ка­жу. Аж чую - від Дов­бу­ше­вої мо­ги­ли, а ви знаєте, во­на як­раз у са­мо­му ку­ти­ко­ви, при самій до­розі, не­чис­та си­ла го­во­рить, люд­сь­ким го­ло­сом го­во­рить, та страш­ним та­ким, та гру­бим, та­ким, як би ведмідь крізь ма­ли­ни дер­ся.

    Слухайте, жінко доб­ра, я, як ішла, - так і зва­ли­ла­ся на стеж­ку, си­ла ме­не ли­ши­ла, ні вста­ти, ні крик­ну­ти… та й то ще не все… А поміж: мо­ги­ла­ми, аби так здо­ро­ва бу­ла, гу­ляє ма­ра у людській по­добі. Бігме Бо­же, ніби­то на весіллю «гу­цул­ку» гу­ляє, кру­тить­ся, ру­ки три­має ши­ро­ко, спідни­ця до­го­ри підфітькуєть­ся. А го­лос, Бо­же ми­ло­сер­д­ний, та­кий, як­би з пив­ниці ви­ри­вав­ся. Та все «та­ту» ка­же, «та­ту»… Я вже ду­ма­ла, що ро­зум ме­не по­ки­дає навіки, то як по­ча­ла пок­ло­ни би­ти, та хрес­ти­ти­ся, та хрес­ти­ти­ся… Аж тут з цвин­тар­ної бра­ми ви­хо­дить со­лод­ка Да­ру­ся і та­ка якась чуд­на та див­на, і та­ка по­хо­жа на оту ма­ру, що я, ка­жу вам прав­ду, Марійо, уже й не зро­зуміла ні дві-ні три: хто з нас дур­ний, а хто ро­зум­ний. Як­би не зна­ла, що во­на не вміє го­во­ри­ти, то согріши­ла би на неї, Марійо… най Бог мені прос­тить прегрішеніє моє.

    - А все від то­го, Вар­вар­ко лю­ба, що ви не сповіда­ли­ся це­го­ро­ку… та й на невістку гріши­те… Ото Бог вам по­си­лає зна­ки.

    - Ая-ая, Марійо… що не сповіда­ла­ся - то не сповіда­ла­ся, так мені ся по­лу­чи­ло…

    - А со­лод­ка Да­ру­ся уже хіба що по­за Йор­чи­хою за­го­во­рить. Гріх на каліку гріши­ти, Вар­вар­ко срібна…

 

***

 

    …ВОНА ТАК ста­ран­но при­хо­ву­ва­ла, що вміє го­во­ри­ти, що ча­сом са­ма не віри­ла у про­ти­леж­не. За­ми­ка­ла двері, завішу­ва­ла вікна, дво­ма паль­ця­ми ви­тя­гу­ва­ла язик, бра­ла дзер­ка­ло і ди­ви­ла­ся-ди­ви­ла­ся, ніби че­ка­ла, що сло­ва самі підуть з гор­ла пішки. Язик був дов­гий, чер­во­ний. Да­ру­ся сіпа­ла ту­ди-сю­ди - ні зву­ка. Якось се­ред ночі си­лою про­бу­ва­ла го­во­ри­ти. Щи­па­ла се­бе за шкіру. Шкіра боліла. На ній ли­шав­ся си­нець. А мо­ва не вер­та­ла­ся. Навіть «гу­ка­ти» як ко­лис­ко­ва ди­ти­на не мог­ла. Тоді во­на своєю сла­бою го­ло­вою зро­зуміла, що мо­ва їй вер­та­ла у рот лиш тоді, як во­на провіду­ва­ла та­та.

    Та во­на бо­яла­ся хо­ди­ти до та­та час­то. А рап­том хтось вислідить?! До­не­се, що во­на і не німа, і не дур­на, і не со­лод­ка?! Для Да­русі це страшніше, ніж на­па­ди бо­лю. Хай дур­на її дов­б­ня бо­лить, роз­ко­люєть­ся, але мо­ву не вер­тає ніза­що. Во­на не вміє жи­ти між людь­ми із своєю мо­вою. Лю­ди самі її й віду­чи­ли го­во­ри­ти. То хай тер­п­лять німо­ту. Во­на ж тер­пить їхнє ду­рен­с­т­во?