Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 7)

    Дехто, прав­да, з мо­ло­диць гей­би тро­хи всти­даєть­ся та­ки так прос­то ви­ка­зу­ва­ти свою хіть до дрим­би, то такі спер­шу пи­та­ли в Іва­на но­вих ножів чи на­пиль­ників, але очі між залізним кра­мом зав­ж­ди шу­ка­ли дрим­бу, тіло якої на­га­дує тіло дорідної жінки.

    Хтозна… мо­же, у дримбі жінки і справді пізна­ва­ли се­бе: до ча­су бай­ду­жих і ліни­вих, аж по­ки не візьмеш їх у ру­ки, а вже як візьмеш - то по­чуєш такі со­ко­виті пе­ре­ли­ви і тонкі зой­ки, що зай­деть­ся тобі сер­це і пла­чем, і співом од­но­час­но, і не зро­зумієш, де ніч, а де сон­це, бо ли­ше жіно­че тіло так розкішно здри­гаєть­ся від лас­ки, як тіло дрим­би від пальців…

    Отож сільські мо­ло­диці ку­пу­ва­ли - хто по­тай­ки, хто відкри­то - Цвич­кові дрим­би, хіба що лиш не цілу­ва­ли йо­го в ру­ку від утіхи, що ма­ють за­бав­ку, яка на­га­дує їм са­мих се­бе…

    А що посмішку­ва­ли­ся над Іва­ном Цвич­ком - так то не див­но: у цім краю посміюва­ли­ся над усіма.

    - Петре, а десь­'те ку­пи­ли такі шта­ни, чи не до цер­к­ви на про­люд? Чи не від Цвич­ка мо­ду пе­рей­ми­ли?

    - Чуєте, Йва­ни­хо, а що у вас та­кий виг­ляд, як би вас Цви­чок цеї ночі обер­тав?

    …Іван був ма­ло­говірли­вий про все на світі, окрім дрим­би й заліза, з яки­ми го­во­рив і язи­ком, і ру­ка­ми. До то­го ж мав врод­же­ну ва­ду: при­рос­лий до піднебіння язик - і че­рез те йо­го мо­ва на­га­ду­ва­ла то­рохтіння підво­ди по сільській ву­лиці… Мо­же, то­му й не лю­бив пус­ка­ти сло­во на лю­ди. А мо­же, не ду­же й лю­дей лю­бив, а лиш - ро­бо­ту для них. Хтоз­на?

    Жив, де до­ве­деть­ся: за­но­чо­ву­вав на ав­тос­танціях, у дзвіни­цях, улітку - в при­до­рож­них обо­ро­гах. Дех­то із сільських ґаздів іноді най­мав Іва­на тра­ву ко­си­ти або дро­ва ко­ло­ти, але він до ро­бо­ти на чу­жих обійс­тях не мав ве­ли­кої охо­ти. То­му зав­ж­ди між сільським ро­бо­то­дав­цем і Цвич­ком відбу­ва­ла­ся приб­лиз­но од­на­ко­ва роз­мо­ва:

    - А чи не прий­шов би ти, Іван­ку, в по­неділок до кошіння? Тра­ви пе­рес­то­ю­ють, а ко­са­ря най­ти труд­но.

    - У по­неділок? - ліньку­ва­то пе­ре­пи­ту­вав Цви­чок. - По­неділок, ґазди­ку, тяж­кий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що по­неділок відпа­дає. А тра­вам нічо не бу­де до са­мої смер­ти.

    - Ну, то при­хо­ди, лю­бий Іван­ку, у вівто­рок.

    - Е-е-е, ні, вівто­рок - на­пас­ний день. У до­ро­гу у вівто­рок іти не мож­на. А кошіння - то та­кож до­ро­га.

    - А в се­ре­ду?

    - Середа - пісна дни­на. А я люб­лю ри­бу. У вас ри­би мо­же не бу­ти. А як є, то не та­ка, як тре­ба. Так що не спішіть у се­ре­ду ко­си­ти. Або косіть без ме­не.

    - Іване, то прий­деш у чет­вер?

    - У чет­вер точ­но що ні. У чет­вер маю го­ли­ти­ся. То та­кож ве­ли­ка ро­бо­та. А там, дивіться, вже п'ятни­ця. А в п'ятни­цю кли­ка­ли в Пет­раші на весілля мо­ло­до­го зби­ра­ти до шлю­бу. В су­бо­ту маю йти до мо­ло­диці. А на це та­кож довгі збо­ри. Так що, ви­бачєйте. Мо­же, прийдіть ме­не най­ма­ти до кошіння на той тиж­день. Але не з по­неділка, бо по­неділок - тяж­кий день…

    Той, хто був свідком та­кої дов­гої бесіди з Іва­ном Цвич­ком, вва­жай­те, був щас­ли­вою лю­ди­ною. Бо реш­та не мог­ли пох­ва­ли­ти­ся тим, що чу­ли від нього більше, ніж дві-три слові.

    Зрідка Іван прис­та­вав жи­ти до кот­роїсь мо­ло­диці. Але прис­та­вав не на­дов­го, і в од­но­му і то­му ж селі не прис­та­вав ні до ко­го. І більше, як два місяці, йо­го не зат­ри­ма­ла ані од­на. Як­що Іван ви­ми­вав хо­ро­ми чи ґанок і сте­лив мок­ру ганчірку пе­ред по­ро­гом, - це оз­на­ча­ло, що він дя­кує цій хаті і її ґаздині, і йде собі далі, ку­ди ве­дуть очі.

    Через те ма­ло хто хотів прий­ма­ти Цвич­ка для жит­тя. Пе­ре­но­чу­ва­ти - будь­те лас­ка, але не більше. Та й по правді ска­за­ти, сільські мо­ло­диці, ті, що бу­ли справді го­но­рові, чи та­ки­ми се­бе вва­жа­ли, ги­ду­ва­ли нек­лей­до­ва­тим, не­ха­ра­пут­ним чо­ловіком, що люд­сь­кою мо­вою оз­на­ча­ло не ду­же сприт­ним, нев­дат­ли­вим, не­фор­тун­ним. А кот­ра на­ва­жу­ва­ла­ся пе­рер­ва­ти свою си­ро­тин­сь­ку судь­бу Іва­ном, чи вку­си­ти со­ло­дощів а хоч би й з дур­ну­ва­тим, а все ж - чо­ловіком, на­дов­го удос­то­юва­ла­ся насмішку­ва­тих кпинів більш удат­ли­вих і щас­ли­вих.

    - Щось ви такі, Ва­си­лин­ко, як би дві ночі ко­ло Цвич­ка обер­та­ли­ся…

    - Думаю, Па­ра­соч­ко лю­ба, що вам би од­ної ночі ста­ло, аби ма­ти та­кий вид, бо ви би дві ночі ко­ло Іва­на не вит­ри­ма­ли, як­би лиш за­хотів вас… але, ви­ди­те, не хо­че… не сма­куєте йо­му, пев­но. Так що лиш хіба що ду­май­те, як ме­не Цви­чок вночі обер­тає…

    - А не чу­ли'сте, Гафійко лю­ба, це прав­да, що Їле­на за­ко­ни­ла­ся цеїночі Цвич­ком?

    - Ну, не всім же, Вар­вар­ко, хо­ди­ти до при­час­тя лиш до цер­к­ви. Ко­ли не ко­ли - й грішно­го тіла мож­на вку­си­ти. Але чо­го би то вам про Іле­ну дба­ти, ко­ли во­на п 'ять років удо­вує?! А ви, ка­жуть лю­ди, і не вдо­ви­ця, і в церкві на при­часті бу­ваєте, а гріха з чу­жи­ми чо­ловіка­ми не сто­ро­ни­те­ся.

    - Уже як та­ке ме­не пи­таєте, то ска­жу по правді: цю охіть до гріха мені пе­ре­да­ла моя баб­ка, як весільний по­саг. Ви ще мо­ло­да, то й не знаєте. А я від свої ма­ми знаю, що у на­шої баб­ки бу­ло се­ме­ро дітей - і всі від дру­гих татів.

    - Ну, то чо­го вас так му­чить дум­ка про Цвич­ка? Чи самі йо­го хо­че­те поп­ро­бу­ва­ти, лиш не мо­же­те ска­за­ти?

 

***

 

    …ЯКОЇСЬ ТО ВЕС­НИ ко­лов Іван Цви­чок дро­ва в Марії, Да­ру­си­ної пер­шої сусіди. Уже як та Марія умо­ви­ла Цвич­ка ста­ти до ро­бо­ти на своїй оборі - Бог йо­го знає. Але факт за­ли­шаєть­ся фак­том: ма­ло не все се­ло ди­ви­ло­ся-ди­ву­ва­ло­ся, як Іван, ски­нув­ши кар­та­ту со­роч­ку, ма­ло не пів дня ви­ма­ху­вав со­ки­рою - аж гай шумів і нес­ка­зан­но тіши­ла­ся Марія.

    Ви вже знаєте: ска­за­ти, що Іван був аж та­кий ду­же доб­рий робітник - не ска­жеш, бо міг собі по­се­ред ро­бо­ти сісти на пень чи на лав­ку під стіною - і заг­ра­ти у дрим­бу, або зібра­ти ла­хи і по­да­ти­ся на ав­тос­танцію.

    Приблизно так са­мо він зро­бив і в Марії: ні з то­го ні сього ки­нув со­ки­ру по­се­ред дво­ру, і так - як був го­лий до по­яса - спер­ся на пар­кан, ви­тяг­нув із штанів дрим­бу - і заг­рав у бік Да­ру­си­но­го дво­ру якоїсь ду­же туж­ної, аж ку­ри пе­рес­та­ли пор­па­ти­ся в пи­люці, а пес за­вертів хвос­том і по­дав­ся в бу­ду.

    Даруся тим ча­сом, пов'яза­на весільни­ми стрічка­ми, прос­то­во­ло­са, із віноч­ком на го­лові, у довгій, до п'ят, непідпе­ре­заній білій ви­ши­ванці сиділа в роз­сохлій груші і пе­рев'язу­ва­ла гілля, зніма­ючи по одній стрічки із се­бе. Во­на то зво­ди­ла пог­ляд до не­ба, то втуп­лю­ва­ла­ся в свої ру­ки - і оди­но­ка сльоза ко­ти­ла­ся їй по щоці, як по за­сох­ло­му рівча­кові.

    А Цви­чок грав у дрим­бу і ди­вив­ся по­че­рез пар­кан, гей­би і не на Да­ру­сю, а лиш на її подвір'я, тоді рап­то­во за­су­нув дрим­бу в шта­ни, на­тяг­нув со­роч­ку, взяв со­ки­ру, мов­ч­ки відкрив хвіртку на Да­ру­си­ну обо­ру і за­хо­див­ся ко­ло­ти їй дро­ва, без­лад­но роз­ки­дані під стіною діря­вої на всі бо­ки повітки.

    Даруся по­ди­ви­ла­ся-по­ди­ви­ла­ся з груші на Йва­на, втер­ла сльози і по­ти­хень­ку злізла з де­ре­ва, ли­шив­ши вінок з го­ло­ви на гіллі.

    Поки во­на за­но­си­ла дро­ва в повітку і аку­рат­но скла­да­ла під стіною, потім зби­ра­ла тріски і скла­да­ла ок­ре­мо, далі заміта­ла подвір'я - Іван тим­ча­сом зно­ву заг­рав на дримбі, при­ка­зу­ючи собі під ніс:

    - Агій на цих дур­них лю­дей, що з ро­зум­но­го дур­но­го роб­лять, - і спльову­вав раз по раз під но­ги.

    А по всьому Да­ру­ся відкри­ла Іва­нові двері в сіни.

    Цвичок так са­мо мов­ч­ки зай­шов до ха­ти.

    Марія лиш стис­ну­ла пле­чи­ма на своєму подвір'ї: со­лод­ка Да­ру­ся ніко­му не відчи­няє хатніх две­рей са­ма.

 

***

 

    …З ТОЇ ДНИ­НИ Іван Цви­чок прис­тав жи­ти в Да­ру­синій хаті.

    Найчастіше на їхньому подвір'ї дні ми­на­ли приб­лиз­но так: Іван кле­пає дрим­бу - а Да­ру­ся з гар­но ук­ла­де­ною круг го­ло­ви ко­сою ди­вить­ся від повітки, склав­ши на гру­дях ру­ки. І так якось по-до­маш­нь­ому, теп­ло, з ледь усміхне­ним об­лич­чям, стоїть нез­руш­но і поїдає очи­ма йо­го ро­бо­ту.

    Цвичок мов­ч­ки нак­ле­пає-нак­ле­пає дримбів - і по­ве­зеть­ся із на­пов­не­ною тор­бою ку­дись у світ на тиж­день. І тоді від Сто­рон­ця до Виж­ниці, з Виж­ниці -до Кутів і Вер­хо­ви­ни в са­ло­нах ав­то­бусів дри­жить в йо­го гу­бах дрим­ба, як дівка пе­ред гріхом, і ви­до­бу­ває із се­бе то смішні, то жалісливі ме­лодії - так, що якоїсь то дни­ни проїха­ла од­на розтіць­ка мо­ло­ди­ця з клу­ма­ка­ми і відра­ми че­ре­шень аж до Яб­лу­ниці, про­пус­тив­ши свої Роз­то­ки, бо зас­лу­ха­ла­ся Цвич­ко­вої гри.

    Та ми­на­ли дні про­да­жу - і, як не див­но, від вес­ни до осе­ни все вер­тав­ся Іван на Да­ру­си­не подвір'я і брав­ся спер­шу за со­ки­ру: пар­кан поп­ра­ви­ти, хвіртку підла­го­ди­ти, дров на­ко­ло­ти - а там уже зно­ву кле­пав свої дрим­би.