Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 10)

    МАЛО ХТО, а мо­же, й ніхто на біло­му світі не знав, що Іва­нові ко­ло Да­русі рот не зак­ри­вав­ся. Іван собі ро­бить щось ко­ло ха­ти - та й без­пе­рес­тан­ку го­во­рить. Отак, що ви­дить, про то й го­во­рить - ек­с­курсію про­во­дить Да­русі. Так, що навіть ко­ли б во­на бу­ла сліпою, то він так яс­но роз­ка­зу­вав, що во­на мог­ла собі уяви­ти все, що нав­ко­ло неї відбу­ваєть­ся. Іван роз­ка­зує-роз­ка­зує ти­хим го­ло­сом, ніби гла­дить Да­ру­сю по го­лові, ще й ру­кою по­ка­зує.

    А во­на під йо­го го­лос гей­би ожи­ває: і хо­дить пряміше, і в ку­ти­ку губів скла­доч­ка, як від по­тай­ної усмішки, а най­го­ловніше - го­ло­ва її пе­рес­тає боліти.

    Але ж Цви­чок є Цвич­ком: він врод­же­ний для дрим­би і мандрів. І дов­го сидіти на од­но­му місці не го­ден. Ото на­но­сить Іван у ха­ту дров ма­ло не під са­му сте­лю, за­пов­нить во­дою всі відра, ба­ня­ки і діжки, на­ка­же Да­русі нічо­го тяж­ко­го не ро­би­ти і ніко­го дур­но­го не слу­ха­ти, а лиш од­ну Марію, - і по­ва­лан­даєть­ся із своїми дрим­ба­ми ав­то­бу­са­ми і до­ро­га­ми, лиш пе­ре­ка­зу­ють лю­ди, що зус­тріча­ли Іва­на як не в Яремчі, то в Багні, як не під Вашківця­ми, то біля Сня­ти­на.

    За тиж­день об'їде уз­довж-упо­пе­рек пів-світа - та й при­ве­зеть­ся з тор­бою заліза і гос­тинців для Да­русі.

    - Марійо, а ви би мог­ли отак, як Цви­чок, їха­ти, ку­да ав­то­бус іде, чи колія біжить? Ка­зав якось то, що їхав до Виж­ниці, але так йо­му тра­фи­ло­ся, що добіг до Чор­но­вець.

    - Не мо­жу, але хотіла би, Вар­вар­ко срібна. Та й не один хотів би… Іван - чо­ловік свобідний. Ро­бить те, що совість йо­му поз­во­ляє і що ду­ша хо­че. А ми ро­би­мо лиш то, що нам тре­ба.

    …Поки не­ма Іва­на - Да­ру­ся роз­с­ла­баєть­ся, як роз­сох­ла гру­ша на її го­роді. Усе в хаті більше ле­жить з упо­ви­тою го­ло­вою, і ват­ру в печі не кла­де, лиш хо­лод­ний ста­рий дощ сьор­бає, та чер­с­т­вий хліб над­ку­шує. А ко­ли го­ло­ва її відпус­кає - стає на хвіртці і так по ціло­му дневі ди­вить­ся уз­довж ву­лиці.

    Чекає.

    Вона чи то го­ли­ми п'ята­ми чує, ко­ли він має надійти, чи щось інше їй пе­ре­ка­зує, що Іван уже близь­ко, але Да­ру­ся май­же зав­ж­ди точ­но пе­ред йо­го при­хо­дом пов'язуєть­ся білень­кою хус­точ­кою і відкри­ває навстіж во­ро­та, прик­ра­шені для та­кої оказії біли­ми па­пе­ро­ви­ми квіта­ми, так, як прик­ра­ша­ють во­ро­та на весільно­му подвір'ї.

    І, о, чу­до: Іван ви­гуль­ку­вав з-по­за по­во­ро­ту, як трав­не­вий гриб - шу­ше­ре­пок - після до­щу: нес­подіва­но, зне­наць­ка, що й не встиг­неш роз­г­ледіти ко­ли.

    Якось ішов Іван від ав­то­бу­са ра­зом з Ми­ко­лою Гри­горківим, що лю­бив, як ба­ба, всіх су­ди­ти і по­ра­ди да­ва­ти. Ото Ми­ко­ла й завівся:

    - Іване, ска­жи мені та­ке. У селі ка­жуть, дур­ний з дур­ною спить…

    - Сам ти, Ми­ко­ло, дур­ний, - відру­бав Цви­чок, не дов­го ду­ма­ючи і не че­ка­ючи на про­дов­жен­ня.

    - Ні, ти ме­не спер­шу вис­лу­хай до кінця… Ти хоч і дур­ний, ви­бач мені на слові, але ти ча­сом і ро­зум­ний бу­ваєш. Ви­диш, дрим­би ро­биш, про­даєш. Тро­хи ґаздуєш. Зна­чить, не зовсім дур­ний. То прис­тав би ти кра­ще до якоїсь ро­зумнішої мо­ло­диці, що­би за­го­во­ри­ла доб­рим сло­вом до те­бе, та обігріла те­бе, а то спиш у повітці, як пес без­дом­ний, та ще сам їсти ва­риш. На­що тобі то­та Да­ру­ся? Тол­ку з неї для чо­ловіка не­ма ніяко­го. Як­би умер­ла на го­ло­ву, то тре­ба бу­ло би вель­она шу­ка­ти, бо її хо­ва­ти прий­деть­ся, як дівку. Але хто її після смерті пе­ревіря­ти бу­де: дівка - не дівка… Е-е-е… що го­во­ри­ти - сла­бе на го­ло­ву - во­но і є сла­бе.

    - Встидався би та­ке го­во­ри­ти про си­ро­ту, ґаздо! - по­хи­тав го­ло­вою Цви­чок. - Сам у хаті своїх трьох діву­лиць маєш, то кра­ще за ни­ми пус­кай очі, а не па­сеш чу­жо­го… Та й хто тобі, Ни­ко­лаю, ска­зав, що Да­ру­ся сла­ба на го­ло­ву? Як бо­лить її го­ло­ва - то ще не зна­чить, що во­на не спов­на ро­зу­му. А-ну, по­ди­ви­ся, де­які мо­ло­диці в селі вит­во­ря­ють та­ке, що зра­зу вид­ко, що во­ни слабі на пе­ред­ню свою го­ло­ву і на го­ло­ву, що на в'язах, - і ніхто на них паль­цем не по­ка­зує. А во­ни ж при своєму ро­зумі.

    Як Да­ру­ся мо­же бу­ти дур­ною, ко­ли во­на все ро­зуміє і все ро­бить, со­роч­ку мені пе­ре?! їсти ва­рить. Те­бе твоя го­дує та­ким са­мим чіром4, як пса, а Да­ру­ся мені гри­боч­ки у бор­щик ки­дає. І ме­ду до ква­ше­них огірків дає. То яка во­на сла­ба?! А що не го­во­рить - то судь­ба в неї та­ка. Ще ніхто свою судь­бу не пе­ре­хит­рив… Ніж має ка­за­ти та­ке дур­не, як оці наші лю­де, то та­ки кра­ще, що мов­чить. Бо не­ма з ким го­во­ри­ти у це­му світі, Ни­ко­лаю…

    Та на­послідок щось тобі ска­жу… Ні од­на жінка не бу­ла та­ка доб­ра до ме­не… ні од­на, а я щось жит­тя видів… а ви всі ка­же­те, що во­на не­ро­зум­на.

 

***

 

    …А ОД­НО­ГО РА­ЗУ, нак­ле­пав­ши тор­бу дримбів і на­то­чив­ши ножів, ска­зав Цви­чок Да­русі:

    - Будемо зби­ра­ти­ся в до­ро­гу. Я тобі світ по­ка­жу. А-ну, що в те­бе тут є? - і по­чав пе­ре­би­ра­ти не­хитрі її по­жит­ки, за­ли­шені іще від ма­ми, а мамі - від її ма­ми. Отож, Да­ру­си­ним оде­жам - років і років. Але Іван стру­сив по­ро­хи, роз­г­ла­див маґлівни­цею склад­ки та й по­чав зби­ра­ти Да­ру­сю, як та­то донь­ку до шлю­бу.

    Для по­до­рожі Іван виб­рав кар­та­ту спідни­цю в густі склад­ки, білень­ку - з трич­вер­т­ко­вим ру­ка­вом -со­роч­ку у жов­то-зе­лені роз­во­ди і легкі - па­ру­си­нові -капці не­виз­на­че­но­го віку. Сам пов'язав Да­ру­си­ну го­ло­ву дво­ма білень­ки­ми хус­т­ка­ми, за­су­нув у па­зу­ху зуб­чик час­ни­ку і пе­рев'язав ліву ру­ку чер­во­ною нит­кою (щоб не зу­ро­чи­ли!) -та й пішов з нею попід ру­ку на ав­тос­танцію.

    Боже пра­вед­ний!

    Билися і пап­лю­жи­ли­ся одурілі від лю­бові мо­ло­диці че­рез од­но­го і то­го ж чу­жо­го чо­ловіка;

    гонорові ґаздівські дівки без вінка і батьківсь­ко­го бла­гос­ло­вен­ня при­но­си­ли у по­до­лах на­гу­ля­них дітей;

    через рев­нощі най­пер­ший сільський ґазда па­лив влас­ну ха­ту, роз­к­лав­ши вог­ни­ще із дру­жи­ни­но­го одя­гу на підлозі по­се­ред спальні;

    молода тіка­ла з-під роз­пи­су в день шлю­бу;

    тати ви­хо­ву­ва­ли чу­жих дітей, як своїх, -

    а та­ко­го ре­зо­нан­су в Че­ре­мошнім не бу­ло, як у той день, ко­ли Цви­чок вів попід ру­ку со­лод­ку Да­ру­сю на ав­тос­танцію!

    Жінки по­ли­ша­ли при­чи­не­не тісто витіка­ти че­рез діжі,

    чоловіки ки­да­ли со­ки­ри і ви­ла,

    діти тіка­ли з уроків,

    коли Іван у вузь­ко­му літньому ка­пе­люсі із за­ти­ка­ним за кри­су ку­ря­чим пір'ям і круг­лим дзер­каль­цем, єдиній білій со­рочці, шта­нах-кль­ош, мод­них з де­сять років то­му, і дов­го­му, як у опер­но­го ди­ри­ген­та, піджа­кові-фраці, з кар­та­тою хус­тин­кою круг шиї ішов з Да­ру­сею попід ру­ку сільською ву­ли­цею, нас­вис­ту­ючи чи то «гу­цул­ку», чи вальс. А Да­ру­ся якось ніби встид­ли­во ди­ви­ла­ся собі під но­ги - і та­ки плив­ла по­руч з Іва­ном, як княж­на, ще й ру­кою зрідка поп­рав­ля­ла во­лос­ся під хус­т­ка­ми.

    … До сьогодні світ для Да­русі закінчу­вав­ся за сільським мли­ном, що сто­яв на са­мо­му краю Че­ре­мош­но­го.

    Вона пам'ятає, як во­ни ко­лись з ма­мою щод­ня хо­ди­ли вранішнім і підвечірко­вим бе­ре­гом ріки, в надії поз­бу­ти­ся за­душ­ли­во­го каш­лю, що не да­вав Да­русі жи­ти. Сусіди ска­за­ли ліку­ва­ти кок­люш повітрям від ріки і чаєм з підбілу, зміша­ним із ви­су­ше­ним во­лос­сям з ку­ку­руд­зи. Да­ру­ся не мог­ла пи­ти гіркі нас­тої - ні світ ні зо­ря са­ма тяг­ну­ла ма­му до ріки - і во­ни ти­хень­ко дріботіли уз­довж бе­ре­га аж до оць­ого, ста­ро­го те­пер, мли­на, а потім вер­та­ли на­зад.

    Від ріки тяг­ну­ло вогкістю і сіявся ту­ман, десь бле­яли овеч­ки і бре­ха­ли со­ба­ки, а Да­ру­ся три­ма­ла­ся за ма­ми­ну ру­ку - і ка­шель відпус­кав їй гор­леч­ко, і во­на вди­ха­ла різке повітря - аж за­ти­на­ло дух. Та їй бу­ло лег­ко, і доб­ре, бо вдо­ма їх че­кав та­то, він підхоп­лю­вав Да­ру­сю на ру­ки, підки­дав над го­ло­вою і во­на ве­ре­ща­ла - аж Марія хи­та­ла го­ло­вою з-по­за пар­ка­ну:

    - Агій на вас, не­бо­го, - хо­че­те ди­ти­ну пе­ре­пу­ди­ти?!

    А далі мли­на в своєму житті Да­ру­ся і не хо­ди­ла ніко­ли. Хіба ко­лись дав­но з Марією один раз у сусіднє се­ло на гроб­ки. Більше не схотіла. Лю­ди на гроб­ках на­пи­ва­ли­ся, га­ря­ка­ни­ли, а від гар­ко­ту Да­ру­сю та­кож бо­лить го­ло­ва.

    …Іван дур­ний-дур­ний, а зро­бив по-своєму: з Че­ре­мош­но­го до Кутів віз Да­ру­сю підво­да­ми.

    Як уже він до­мов­ляв­ся у кож­но­му селі та все з іншим фірма­ном - Бог йо­го знає. Чи то нові підко­ви роз­да­вав їздо­вим за­дур­но, чи йо­го нев­ти­ха­юча дрим­ба ро­би­ла свою спра­ву, але Цви­чок са­до­вив по­руч із со­бою Да­ру­сю, да­вав їй у ру­ки роз­к­ри­ту, щоп­рав­да, діря­ву, па­ра­со­лю від сон­ця - і коні вез­ли їх у світ, яко­го зро­ду не ба­чи­ла Да­ру­ся. Під обід - уже ав­то­бу­сом -діста­ли­ся Ко­со­ва.

    І Цви­чок, прис­ко­рив­ши крок, повів Да­ру­сю прямісько в ра­йон­ну поліклініку. Іва­на тут, вид­но, та­кож зна­ли: мед­сес­т­ри зачіпа­ли йо­го нез­лос­ти­вим «А де твоя, Йва­не, дрим­ба?» чи «Це твоя, Йва­не, жінка?» - та й шусь­ка­ли собі далі ко­ри­до­ра­ми, не особ­ли­во вни­ка­ючи в те, про що він на­ма­гав­ся ска­за­ли у відповідь.